Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Систематизація адміністративного права

Різноманітні адміністративно-правові норми містяться в численних, прийнятих у різний час нормативних актах, які потребують певної систематизації. Під систематизацією розуміють впорядкування і вдосконалення чинного законодавства та інших нормативно-правових актів шляхом їх оброблення і викладення за певною системою у вигляді збірників (довідників) актів (предметних, системно-предметних, хронологічних тощо) чи у формі зведених (зібраних) кодифікованих актів.

Систематизації в праві досягають у два способи: 1) кодифікацією та 2) інкорпорацією.

Кодифікація — це вид правотворчості, предметом упорядкування якого є не нормативно-правові акти, а безпосередньо юридичні норми.

Кодифікацію як напрямок систематизації адміністративного права здійснюють шляхом: а) об’єднання в єдиному акті адміністративно- правових норм, що містяться в різних нормативних документах, однак належать до одного правового інституту; б) вдосконалення змісту цих норм; в) усунення застарілих норм; г) заповнення прогалин у адміністративно-правовому регулюванні. Результатом застосування цього способу систематизації завжди виступають нові комплексні (єдині, юридично та логічно завершені, узгоджені усередині і за змістом) акти. Кодифікація має офіційний характер, оскільки її здійснюють тільки державні органи, що мають відповідну компетенцію.

На відміну від норм деяких галузей права об’єднати всі норми адміністративного права в одному чи навіть у декількох комплексних (кодифікованих) актах неможливо з об’єктивних причин. Адміністративне право регулює широке коло суспільних відносин. Його норми містяться у численних актах різної юридичної сили. Крім того, нор- мотворчість в управлінській сфері характеризується високим рівнем динамічності, частим виникненням нових норм, що ускладнює зміст і структуру правового матеріалу і обмежує можливість його кодифікації.

У зв’язку з цим упорядкування адміністративного права можуть здійснювати шляхом видання кодифікованих актів за окремими сферами та інститутами адміністративно-правового регулювання.

Прикладом систематизації шляхом кодифікації може слугувати Кодекс адміністративного судочинства України, правові приписи яко-

го спрямовано на регламентацію відносин, що виникають внаслідок звернення фізичних та юридичних осіб до суду за захистом своїх прав¹.

Інкорпорація — це впорядкування чинних нормативно-правових актів шляхом їх розміщення за відповідною системою в єдиних збірниках або інших виданнях. Такий спосіб систематизації передбачає тільки об’єднання нормативних документів без оброблення норм, що в них містяться, а тому його можуть здійснювати як компетентні органи за дорученням суб’єктів гіравотворчості, так і фізичні чи юридичні особи за власною ініціативою. Результатом інкорпорації є видання хронологічних, системно-предметних або предметних збірників, використання яких полегшить пошук нормативного матеріалу.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення адміністративно-правової норми та назвіть її специфічні ознаки.

2. За якими критеріями виокремлюють види адміністративно- правових норм?

3. Сформулюйте поняття та охарактеризуйте види джерел адміністративного права.

4. Які нормативно-правові акти відіграють провідну роль у системі джерел адміністративного права?

5. Які способи систематизації використовують в адміністративному праві?

Глава 4

Адміністративно-правові відносини

§ 1. Поняття, основні риси та особливості адміністративно-правових відносин

Адміністративно-правові відносини є складовою частиною суспільних відносин, що виникають у процесі державного управління як організаційні зв’язки між їх учасниками.

Адміністративно-правові відносини — це суспільні відносини у сфері державного управління, учасники яких виступають носіями прав і обов ’язків, урегульованих нормами адміністративного права.

Адміністративно-правові відносини є різновидом правових відносин, у яких обов’язки і права сторін мають взаємний характер. Одна із сторін вправі вимагати від другої сторони поведінки, передбаченої адміністративно-правовими нормами. Невиконання обов’язків або порушення прав однієї із сторін тягне за собою юридичну відповідальність. Таким чином, адміністративно-правові норми слугують основою виникнення адміністративно-правових відносин. Самі норми безпосередньо їх не створюють, а лише передбачають у загальній формі умови їх виникнення.

Взаємопов’язаними складовими елементами адміністративно- правових відносин є: суб’єкти, об’єкти, юридичні факти.

Суб’єктом адміністративно-правових відносин сучасник, який має конкретні права і обов’язки. Це органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни України, іноземці та особи без громадянства, об’єднання громадян та інші.

Для суб’єктів адміністративно-правових відносин характерним є наявність у них правоздатності та дієздатності. Адміністративна правоздатність — це спроможність суб’єкта адміністративно- правових відносин мати права та нести юридичні обов ’язки у сфері виконавчої влади. Адміністративна правоздатність державних органів, недержавних організацій, об’єднань виникає, як правило, з моменту видання акта про їх заснування, а припиняється з їх ліквідацією або реорганізацією. Адміністративна правоздатність громадян у сфері державного управління виникає з моменту народження і припиняється з їх смертю. Адміністративна правоздатність — основа адміністративної дієздатності.

Адміністративна дієздатність — це здатність своїми діями набувати та реалізовувати права, виконувати обов’язки, встановлені нормами адміністративного права.

Адміністративна правоздатність і адміністративна дієздатність надають правосуб’єктності учасникам адміністративно-правових відносин, тобто можливість бути їх суб’єктом.

Об ’єктом адміністративно-правових відносин є поведінка людей, а саме їх дії, за допомогою яких реалізуються передбачені адміні- стративно-правовими нормами обов’язки і права учасників даних відносин. Ці дії можуть бути пов’язані із здійсненням завдань державного управління (наприклад, видання індивідуального акта управління), особистими нематеріальними благами (наприклад, гідність людини), реалізацією суб’єктивних обов’язків і прав (наприклад, право на оскарження в суді дій посадових осіб і органів виконавчої влади), матеріальними предметами (речами і под.).

Адміністративно-правові відносини виникають, змінюються та припиняються при наявності умов, визначених адміністративно-правовими нормами. Такими умовами виступають юридичні факти (дії, події).

Дії— юридичні факти, які є результатом активного волевиявлення людей. Розрізняють правомірні і неправомірні дії.

Правомірні дії відповідають вимогам адміністративно-правових норм. Основним їх видом є юридичні акти. До правомірних дій, що породжують адміністративно-правові відносини, можна віднести, наприклад, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України. Для державного управління характерними є індивідуальні (ненормативні) акти, оскільки вони безпосередньо породжують конкретні адміністративно-правові відносини (наприклад, постановою Кабінету Міністрів України призначено на посаду першого заступника міністра освіти і науки України, що породжує адміністративно-правові відносини між службовцем, призначеним на цю посаду, та підлеглими працівниками). Адміністративно-правові відносини виникають також з ініціативи громадян (наприклад, оскарження громадянином певних дій посадової особи). Адміністративно-правові відносини можуть виникати і в зв’язку з таким юридичним фактом, як бездіяльність.

Неправомірні дії — це такі дії, що не відповідають вимогам адміністративно-правових норм. Вони тягнуть за собою виникнення адміністративно-правових відносин щодо застосування стосовно винних осіб відповідних засобів юридичної відповідальності, передбачених адміністративно-правовими нормами. Неправомірною може бути і бездія (наприклад, ухилення від реєстрації мисливської зброї).

Адміністративно-правові відносини виникають не тільки в результаті діяльності людей, а й у разі настання певних подій. Події— це явища, що не залежать від волі людей. У зв’язку із різного роду подіями також виникають конкретні адміністративно-правові відносини. До подій належать, наприклад, стихійні лиха (пожежі, епідемії, повені, землетруси).

В адміністративно-правових відносинах виражені як загальні риси, притаманні усім правовим відносинам, так і деякі особливості, зумовлені специфікою державного управління. Можна відмітити такі особливості адміністративно-правових відносин.

1. В адміністративно-правових відносинах права і обов’язки пов’язані із практичним здійсненням їх учасниками державного управління і потребують для свого задоволення відповідних дій виконавчо- розпорядчого характеру.

2. Умовою виникнення адміністративно-правових відносин є участь у них обов’язкового суб’єкта. Не може бути адміністративно-правових відносин між двома громадянами, між об’єднаннями громадян, бо вони не мають повноважень державно-владного характеру, не здійснюють виконавчу та розпорядчу діяльність від імені держави.

3. Адміністративно-правові відносини можуть виникати з ініціативи кожної із сторін незалежно від волевиявлення другої сторони, на відміну від цивільно-правових відносин. Орган виконавчої влади виступає від імені держави і його приписи обов’язкові для інших учасників відносин незалежно від їх згоди (наприклад, наказ Міністра освіти і науки України, виданий у межах його компетенції, обов’язковий для ректора академії). Юридично-владні повноваження органу виконавчої влади визначаються безпосередньо адміністративно-правовою нормою, в якій закріплюється його компетенція.

Для органів виконавчої влади, їх посадових осіб можливість вступати в адміністративно-правові відносини є одночасно і їх обов’язком. Практика показує, що значна частина адміністративно-правових відносин виникає за ініціативою органів влади, що свідчить про активні засади державного управління.

У деяких випадках органи виконавчої влади зобов’язані враховувати згоду другої сторони адміністративно-правових відносин (наприклад, при прийнятті на державну службу).

4. Спори між сторонами адміністративно-правових відносин, як правило, вирішуються в адміністративному порядку. Поряд з тим все більшого значення набувають судовий порядок вирішення адміністративно-правових спорів, оскарження неправомірних дій органів виконавчої влади, їх посадових осіб. Так, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб’єктів під час здійснення ними владних управлінських функцій на основі законодавства.

5. Адміністративно-правові відносини, що виникають між органами виконавчої влади та іншими учасниками адміністративного права, не завжди є відносинами, що здійснюються за методом влади та підпорядкування. Ці відносини можуть реалізуватися на засадах як влади і підпорядкування, так і рівності сторін, тобто кожна сторона зобов’язана виконувати конкретні вимоги правової норми.

6. Порушення однією із сторін адміністративно-правових відносин вимог адміністративно-правової норми тягне за собою юридичну відповідальність. Така відповідальність настає, як правило, перед державою в особі органів виконавчої влади, посадових осіб. Не виключено у деяких випадках і судовий порядок притягнення до адміністративної відповідальності.

У цілому адміністративно-правові відносини, з одного боку, — це форми соціальних відносин, а з другого, — це форми організаційних відносин, у процесі реалізації яких розв’язуються завдання управлінської діяльності.

§ 2. Види адміністративно-правових відносин

Адміністративно-правові відносини можуть класифікуватися за різними підставами: за характером взаємодії суб’єктів; за метою; за змістом; за характером дій зобов’язаного суб’єкта.

За характером взаємодії суб’єктів адміністративно-правові відносини поділяють на вертикальні та горизонтальні.

Вертикальні адміністративно-правові відносини — це відносини, коли одна із сторін має владні повноваження стосовно іншої, яка їй підпорядкована (наприклад, відносини Міністерства освіти і науки України з ректором вищого навчального закладу). Вертикальні адміністративно-правові відносини мають місце і в тих випадках, коли одна із сторін має право видавати акти, які є обов’язковими для непід- порядкованої сторони. Прикладом таких відносин може бути діяльність органів спеціальної компетенції (санітарна, ветеринарна інспекції). Особливість вертикальних відносин полягає у тому, що в них виявляється основний метод адміністративно-правового регулювання — владний метод.

Горизонтальні адміністративно-правові відносини — це відносини, що виникають між непідпорядкованими органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами. Це відносини, учасники яких не перебувають у підпорядкуванні один в одного (наприклад, відносини між органами виконавчої влади і громадянином у зв’язку з розглядом скарги). Горизонтальні управлінські зв’язки часто передують виникненню зв’язків вертикального характеру, будучи по суті їх передумовою. Рішення, яке приймається ПОТІМ, уже є одностороннім юридично владним актом, який обов’язковий до виконання усіма об’єктами, яким його адресовано. Таким чином, горизонтальні зв’язки існують тільки до того моменту, доки орган виконавчої влади чи посадова особа не прийме одностороннє юридично- владне рішення.

За метою адміністративно-правові відносини поділяють на регулятивні та правоохоронні.

Регулятивні адміністративно-правові відносини пов’язані з реалізацією позитивних завдань виконавчої влади. Основою для виникнення таких правовідносин може бути, наприклад, Указ Президента України від 3 жовтня 1992 р. «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів виконавчої влади».

Правоохоронні адміністративно-правові відносини пов’язані з реалізацією засобів адміністративного примусу: позбавлення спеціального права, адміністративний арешт та інші.

За змістом адміністративно-правові відносини поділяються на матеріальні та процесуальні.

Матеріальні адміністративно-правові відносини виникають на основі матеріальних норм адміністративного права. Процесуальні адміністративно-правові відносини складаються у зв’язку з вирішенням індивідуальних справ у сфері управління та регулюються адміністративно-процесуальними нормами. Наприклад, Закон України від 2 жовтня 1996 р. «Про звернення громадян» закріплює порядок розгляду звернень громадян.

За характером дій зобов ’язаного суб ’єкта адміністративно-правові відносини можуть бути активними та пасивними.

Активні адміністративно-правові відносини мають місце тоді, коли зобов’язаний суб’єкт повинен здійснити певні дії (у певному віці одержати паспорт, з одержанням повістки з’явитися у військкомат).

Пасивні адміністративно-правові відносини пов’язані з утриманням зобов’язаного суб’єкта від вчинення певних дій (від вчинення правопорушення).

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення та вкажіть особливості адміністративно- правових відносин.

2. Вкажіть класифікацію адміністративно-правових відносин.

Розділ II

Суб’єкти

адміністративного права

Глава 5

Громадяни — суб’єкти адміністративного права

§ 1. Основи адміністративно-правового статусу громадян

Громадяни — найбільша група суб’єктів адміністративно- правових відносин. Конституція України надає перевагу інтересам, правам і свободам громадян перед інтересами, правами і свободами інших учасників правових відносин, виходячи із пріоритету загальнолюдських цінностей. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. З Конституції України).

Для задоволення своїх потреб і запитів особа вступає у відносини з державою у сфері виконавчої влади, де практично реалізуються надані їй Конституцією та законами України права і свободи.

Слід підкреслити, що значна кількість запитів громадян вирішується органами місцевого самоврядування, які є найбільш наближеними ло особи. У сукупності органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування становлять систему публічної адміністрації (публічної влади), а за визначених законодавством умов можуть виконувати делеговані від одного до іншого повноваження.

Для реалізації деяких прав, свобод та виконання обов’язків важливе значення має громадянство — постійний правовий зв’язок особи та Української держави, що виявляється у їх взаємних правах та обов’язках. Право на громадянство є невід’ємним правом громадянина України, він не може бути позбавлений свого громадянства. Кожна особа має право на громадянство в Україні, яке вона може одержати за певних умов. Громадянство не поєднується з постійними трудовими чи службовими відносинами особи з конкретною організацією.

На всіх осіб, що постійно чи тимчасово перебувають на території України, поширюється юрисдикція Української держави. Проте законодавство у багатьох випадках чітко розмежовує статус громадянина і особи, не ототожнює їх. Громадянин України має більш широкий обсяг прав і обов’язків, ніж особа, яка не пов’язана відносинами громадянства з державою, в тому числі у сфері захисту (неприпустимість видання громадянина України іноземній державі, захист прав громадян за кордоном та ін.).

Адміністративно-правовий статус громадянина України є складовою частиною його загального статусу, що встановлений Конституцією України, Законом України «Про громадянство України» та іншими законодавчими актами України.

Громадяни України є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших ознак. Рівноправність громадян України забезпечується в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя. Усі ці конституційні положення підтверджуються законами України, що регулюють відносини у різних галузях і сферах суспільної діяльності.

Правовий статус громадянина включає:

а) основні (невід’ємні) права (або права і свободи людини і громадянина);

б) комплекс прав і обов’язків, що закріплюються Конституцією України, нормами різних галузей права, в тому числі адміністративно- правовими нормами;

в) гарантії реалізації цих прав і обов’язків, а також механізм їх охорони державою.

До основних прав, крім невід’ємних (на життя, здоров’я, честь, гідність та ін.), можна віднести: свободу слова, міграції, зборів, власності, користування засобами транспорту, будовами, політичні права (участь у законодавчій, виконавчій та юрисдикційній діяльності держави) та ін.

Комплекс прав і обов’язків у різних галузях управління складають права на підприємництво та створення підприємств, на землю, на освіту, на користування досягненнями культури та ін.

Гарантії реалізації цих прав і обов’язків, а також механізм забезпечення їх державою відображено в Конституції та законодавчих актах України.

Адміністративно-правовий статус громадянина України встановлюється обсягом та характером його адміністративної правосуб’єктності, яку складають адміністративна правоздатність та адміністративна дієздатність.

Адміністративна правоздатність — це визнана законом за громадянином фактична можливість бути суб’єктом адміністративного права, мати права та обов ’язки адміністративно-правового характеру. Адміністративна правоздатність виникає з моменту народження людини. Її обсяг встановлюється і змінюється за допомогою адміністративно-правових норм. Вона підтверджується документами про громадянство — паспортом громадянина України, а для осіб до 16 років — свідоцтвом про народження.

Правоздатність не може бути обмежена або відчужена, від неї неможливо відмовитися добровільно (оскільки така відмова не має юридичної сили). Правоздатність людини утворює юридичне поняття особи і громадянина. Тільки у випадках, передбачених кримінальним або адміністративним законодавством, громадянина може бути позбавлено якоїсь частини адміністративної правоздатності — права пересування, батьківських прав тощо.

Адміністративна дієздатність є другою складовою частиною адміністративної правосуб’єктності. При цьому адміністративна правоздатність є основою адміністративної дієздатності громадян, оскільки вона складає умови, за яких реалізуються їх суб’єктивні права і обов’язки.

Адміністративна дієздатність — це визнана законом спроможність громадян своїми діями набувати і здійснювати права і виконувати обов ’язки адміністративно-правового характеру. В повному обсязі адміністративна дієздатність виникає з досягненням 18-річного віку. Разом з тим вона виникає і по досягненні 16-річного віку — одержання паспорта та додержання правил паспортної системи, охорона природи та ін. Адміністративна дієздатність може наставати у деяких випадках і до досягнення 16-річного віку — право на працю.

§ 2. Права і обов’язки громадян у сфері виконавчої влади

Обсяг конкретних суб’єктивних прав і обов’язків громадянина пов’язаний з перебігом часу, зміною життєвих умов. Реалізація прав та виконання обов’язків забезпечуються державою через їх юридичне оформлення, а також відповідальністю як самих громадян, так і державних органів, державних службовців за їх додержання. Важливе значення має захист цих прав з боку громадян через звернення, в тому числі шляхом подання скарги.

За своїм змістом права громадян можна поділити на три групи:

1) на участь у державному управління та соціально-політичну активність: право на державну службу, внесення пропозицій, одержання необхідної інформації та документів у встановленій формі, проведення зборів, мітингів, демонстрацій, створення громадських об’єднань чи входження в них та ін.;

2) на одержання допомоги від відповідних компетентних організацій: право на медичну, санітарно-епідеміологічну допомогу, безкоштовне користування благами (бібліотеками, парками та ін.), користування транспортом, одержання оплатних та інших послуг;

3) на права, що захищаються: в адміністративному порядку (адміністративна скарга, адміністративно-юрисдикційне провадження), судовому порядку (скарга, позов), особисто громадянином (необхідна оборона).

Взаємодіючи з органами виконавчої влади, громадяни реалізують передусім права: на участь в управлінні; на об’єднання; на проведення мітингів, демонстрацій, зборів; на особисті або колективні звернення до державних органів; на свободу та особисту недоторканність; на недоторканність житла; на пересування; на інформацію; на відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних організацій, а також посадових осіб при виконанні ними службових обов’язків.

Обов’язки громадян у сфері державного управління можна розглядати з позицій двох груп. Перша група — це так звані абсолютні обов ’язки, які не залежать від конкретних обставин і випливають із норм Основного Закону та законодавчих актів держави. До них належать обов’язки: додержуватися Конституції та законів України, державної дисципліни; охороняти інтереси держави, сприяти зміцненню її могутності та авторитету; захищати Батьківщину; оберігати природу, охороняти її багатства; сплачувати податки; сприяти охороні громадського порядку; оберігати історичні пам’ятки та інші культурні цінності.

Другу групу становлять відносні обов ’язки, які виникають із правомірних, а у деяких випадках — із неправомірних дій, спрямованих на придбання якихось прав чи їх збереження. Такі обов’язки не є постійними — права абітурієнта, власника транспортних засобів, читача бібліотеки та ін. До обов’язків громадян належать і такі, що виникають у зв’язку з правопорушенням (наприклад, сплатити штраф, відшкодувати збитки).

Деякі обов’язки громадян виникають у зв’язку з видом їх діяльності — державні службовці, члени громадських об’єднань та ін. Конкретний обсяг обов’язків регулюється багатьма нормативними актами адміністративно-правового характеру, в тому числі статутами, положеннями, кваліфікаційними характеристиками. Невиконання їх обумовлює застосування щодо винних громадян юридичної відповідальності.

§ 3. Звернення громадян

Відповідно до ст. 40 Конституції України всі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Через звернення громадян втілюється у життя один із конституційних принципів — участі громадян в управлінні державними та громадськими справами. Звернення є також важливою формою контролю за законністю діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, забезпеченням прав і свобод громадян.

Питання практичної реалізації права на звернення врегульовані Законом України «Про звернення громадян». Забезпечуючи громадянам України можливість на звернення, цей Закон деталізує та розвиває конституційні положення, надаючи громадянам право звертатися не тільки в органи державної влади та органи місцевого самоврядування, айв об’єднання громадян, установи, організації незалежно від форм власності, на підприємства, в засоби масової інформації, до посадових осіб згідно з їх функціональними обов’язками щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних і особистих прав та законних інтересів чи їх порушення.

Звернення громадян стосуються різних напрямків діяльності суспільства і держави, але, як правило, вони мають єдину мету — звернути увагу відповідних органів і посадових осіб на необхідність розв’язання проблем, що зачіпають суспільні інтереси або інтереси конкретної особи. Загальними ознаками звернень є те, що вони відображують стан справ у відповідній сфері діяльності і несуть у собі інформацію, яка надсилається до державних органів чи органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, на підприємства, в установи, організації.

Розгляд звернень громадян, безумовно, породжує правові наслідки, однак слід пам’ятати, що інформація громадян має емоційний, певною мірою суб’єктивний характер.

Звернення громадян як носії інформації мають важливе значення для вирішення питань, пов’язаних із забезпеченням прав і свобод людини і громадянина, державного і господарського будівництва, управління різними галузями і сферами економіки, соціально-культурного будівництва й адміністративно-політичної діяльності. У загальному плані можна сказати, що звернення надходять у зв’язку з: а) реалізацією конкретних суб’єктивних прав; б) необхідністю виконання обов’язків;

в) бажанням придбати відповідне суб’єктивне право, якого особа не має, але яке вона згідно із законодавством може мати; г) необхідністю сприяння в реалізації суб’єктивного права.

Пропозиції громадян, як правило, спрямовані на вдосконалення різних сторін діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. У скаргах обов’язковим елементом передбачається вказівка на конкретний факт порушення прав і свобод громадян.

Закон (ст. 3) називає гри види звернень громадян: пропозиції (зауваження), заяви (клопотання), скарги.

Пропозиція (зауваження) — звернення громадян, де висловлюються поради, рекомендації щодо діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, удосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.

Заява (клопотання) — звернення громадян з проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією і чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання — письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Скарга — звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об ’єднань громадян, посадових осіб.

Відповідно до ст. 4 Закону до рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскаржені, у сфері управлінської діяльності, належать такі, внаслідок яких:

порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян);

створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод;

незаконно покладено на громадянина які-небудь обов’язки або його незаконно притягнуто до відповідальності.

Звернення адресуються суб’єктам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань. У зверненнях має бути зазначено прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено сутність порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. При недодержанні цих вимог звернення повертається заявникові з відповідними роз’ясненнями не пізніш як через десять днів від дня його надходження (ст. 5).

Звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов’язковому прийняттю та розгляду. Якщо порушені у зверненні питання не входять до повноважень відповідних суб’єктів, воно у строк не більше п’яти днів пересилається за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється заявнику (ст. 7).

Забороняється розголошувати відомості, що містяться у зверненнях. Анонімні звернення не розглядаються. Не розглядаються повторні звернення одним і тим самим органом від одного і того самого громадянина з одного і того самого питання, якщо перше вирішено по суті, а також звернення (скарги), направлені з порушенням строків подання — протягом одного року з моменту його прийняття, але не пізніше одного місяця з часу ознайомлення громадянина з прийнятим рішенням, та звернення осіб, що визнані судом недієздатними (ст. 8).

Про наслідки розгляду звернень повідомляються заявники. Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням причин відмови, а також із роз’ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

Скарги подаються у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства. В разі відсутності вищого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням він може звернутися безпосередньо до суду.

Скарги на рішення загальних зборів членів колективних сільськогосподарських підприємств, акціонерних товариств, юридичних осіб, створених на основі колективної власності, а також на рішення вищих державних органів вирішуються в судовому порядку (ст. 16).

Громадянин може подати скаргу особисто або через уповноважену на це іншу особу. Скарга в інтересах громадянина за його уповноваженням, оформленим у встановленому законом порядку, може бути подана іншою особою, трудовим колективом або організацією, яка здійснює правозахисну діяльність. В інтересах неповнолітніх і недієздатних осіб скарга подається їх законними представниками.

До скарги додаються наявні у громадянина рішення або копії рішень, якщо громадянин раніше звертався за вирішенням порушених ним питань, а також інші документи, які після розгляду скарги повертаються громадянину.

Пропущений з поважної причини строк подання скарги може бути поновлено органом чи посадовою особою, що розглядає скаргу (ст. 17).

Права громадянина при розгляді заяви чи скарги та обов’язки суб’єктів, що їх розглядають, закріплено відповідно у ст. 18 і ст. 19 Закону. Звернення громадян розглядаються безоплатно.

Громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до відповідних суб’єктів, має право:

особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та брати участь у перевірці поданої скарги чи заяви; знайомитися з матеріалами перевірки;

подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органом, який розглядає заяву чи скаргу;

бути присутнім при розгляді заяви чи скарги; користуватися послугами адвоката або представника трудового колективу, організації, яка здійснює правозахисну функцію, оформивши це уповноваження у встановленому законом порядку;

одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги;

висловлювати усно або письмово вимогу щодо забезпечення додержання таємниці розгляду заяви чи карги;

вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом порушення встановленого порядку розгляду звернень.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об’єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов’язані:

об’єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову;

на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає заяву чи скаргу;

скасовувати або змінювати рішення, які оскаржуються, у випадках, передбачених законодавством України;

забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв’язку із заявою чи скаргою рішень;

письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і сутність прийнятого рішення;

вживати заходів щодо припинення неправомірних дій; виявляти та ліквідовувати причини і умови, що сприяли порушенням; вживати заходів щодо відшкодування матеріальних збитків та здійснювати інші заходи, передбачені Законом «Про звернення громадян» та іншими законами України.

Звернення розглядаються і вирішуються у строк не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, — невідкладно, але не пізніше п’ятнадцяти днів від дня їх одержання. Якщо в місячний строк вирішити порушені у зверненні питання неможливо, то він може бути подовжений. При цьому загальний строк вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п’яти днів (ст. 20).

Особи, винні у порушенні Закону «Про звернення громадян», несуть дисциплінарну, цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність, передбачену законодавством України (ст. 24). Матеріальні збитки, завдані громадянинові у зв’язку з порушенням вимог закону при розгляді скарги, підлягають відшкодуванню.

У разі задоволення скарги орган або посадова особа, які прийняли неправомірне рішення щодо звернення громадянина, відшкодовують йому завдані матеріальні збитки, пов’язані з поданням і розглядом скарги, обґрунтовані витрати, понесені у зв’язку з виїздом для розгляду скарги на вимогу відповідного органу, і втрачений за цей час заробіток. Спори з цього питання розглядаються в судовому порядку.

Громадянинові на його вимогу і в порядку, встановленому чинним законодавством, можуть бути відшкодовані моральні збитки, завдані неправомірними діями або рішеннями органу чи посадової особи при розгляді скарги. Розмір відшкодування моральних (немайнових) збитків у грошовому виразі визначається судом (ст. 25).

Звернення, яке містить наклеп і образи, дискредитацію органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян та їх посадових осіб, керівників та інших посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, заклики до розпалювання національної, расової, релігійної ворожнечі та інших дій, тягне за собою відповідальність, передбачену чинним законодавством (ст. 26).

За рішенням суду з громадянина можуть бути стягнуті витрати по перевірці звернень, які містять завідомо неправдиві відомості (ст. 27).

Діловодство щодо звернень громадян ведеться в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України відповідно до Указу Президента України від 7 лютого 2008 р. «Про першочергові заходи щодо забез-

печення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування»¹.

Контроль за додержанням законодавства про звернення громадян покладається на органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Нагляд за додержанням законодавства про звернення громадян здійснюють органи прокуратури (статті 28, 29).

Дія Закону України «Про звернення громадян» не поширюється на порядок розгляду заяв і скарг громадян, встановлений кримінально- процесуальним, цивільним процесуальним та трудовим законодавством.

Особи, що не є громадянами України і законно перебувають на її території, мають право на подання звернення, як і громадяни України, якщо інше не передбачене міжнародними договорами.

25 жовтня 1991 р. для України набув чинності Перший факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Згідно зі ст. 1 цього протоколу Україна визнає компетенцію Комітету з прав людини, створеного на підставі частини IV цього Пакту, приймати і розглядати повідомлення від окремих осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушень якогось із прав, викладених у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права. Відповідно до цього протоколу Комітет може визнати неприйнятним повідомлення, яке є анонімним або яке, на його думку, являє собою зловживання правом.

§ 4. Адміністративно-правовий статус іноземців га осіб без громадянства

Іноземці за своїм правовим статусом неістотно відрізняються від осіб без громадянства. Обсяг прав та обов’язків цих суб’єктів вужчий, ніж у громадян України, але за загальним правилом вони користуються тими самими правами і на них покладаються ті самі обов’язки, що й на громадян України. Відмінності пов’язані з відсутністю громадянства у розглядуваної категорії осіб, яке є найважливішим компонентом адміністративно-правового статусу особи.

Правосуб’єктність цих осіб виникає з моменту прибуття в Україну і завершується з часу залишення її території.

Адміністративно-правовий статус іноземців регламентується Законом України від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»¹, а також міжнародними угодами. Статус осіб, які не мають громадянства, але перебувають на території України, визначається законодавством України.

Для іноземців та осіб без громадянства обов’язковими є норми Конституції та інших законів України, загальнообов’язкові правила, що стосуються охорони природи, санітарії, пожежної безпеки, громадського порядку, користування транспортними засобами, в’їзду та виїзду. Разом з тим ці особи не користуються частиною прав та обов’язків, що становлять групу виключних прав та обов’язків громадян України (виборче право, право мати паспорт громадянина України та ін.).

У цілому основні обмеження для іноземців та осіб без громадянства зводяться до таких: 1) вони не можуть обіймати деякі посади (Президента України, судді, перебувати на посадах у складі морських та повітряних екіпажів та ін.); 2) вони не мають доступу до посад державних службовців, діяльність яких пов’язана з державною таємницею; 3) ці особи не можуть служити у Збройних Силах України; 4) для іноземців та осіб без громадянства допускаються обмеження в пересуванні чи перебуванні в окремих місцях; 5) для них встановлено окремі правила паспортного режиму, вступу в навчальні заклади тощо; 6) для іноземців та осіб без громадянства встановлено особливу адміністративну деліктоздатність.

При регулюванні правового статусу іноземців Україна виходить з принципу взаємності, що застосовується у стосунках з іншими державами. Адміністративно-правовий статус осіб, що мають дипломатичні привілеї, визначається, крім законодавства України, також міжнародними правилами і міжнародними угодами України.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення та охарактеризуйте поняття «адміністративна правоздатність», «адміністративна дієздатність», «адміністративно-правовий статус».

2. Дайте визначення поняття «звернення громадян» та вкажіть його види.

3. Проаналізуйте вимоги до звернень громадян.

4. Охарактеризуйте іноземців та осіб без громадянства як суб’єктів адміністративного прав

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Глава 6

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.