• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Види адміністративно-правових методів 1 страница

У зв’язку з переходом до ринкових відносин і корінними змінами в механізмі державного управління та організаційно-правовому стату­сі суб’єктів управління надзвичайно актуальною видається проблема адміністративно-правових методів. Змінюється система правових за­собів, які застосовують для забезпечення ефективного державного впливу на управлінську діяльність. Ці зміни відбиваються як у законо­давстві, так і в управлінні, методах його практичного здійснення.

Традиційно управлінські методи в цілому поділяють на наукові та ненаукові, демократичні і диктаторські, державні і громадські, адміні­стративні і економічні, прямого і непрямого впливу. Внаслідок того, ідо одні методи мають загальний характер, притаманні всім видам державної діяльності, всім державним органам, а інші — лише окремим із них, методи управління поділяють на загальні та спеціальні. До за­гальних методів переважно належать методи переконання і примусу, адміністративного і економічного впливу, нагляду і контролю, прямо­го і непрямого впливу, регулювання, керівництва та управління (в тому числі оперативного).

Такі універсальні методи, як переконання і примус, здавна при­вертають увагу вчених. Взаємодоповнюючи один одного, ці методи забезпечують належну поведінку учасників управлінських відносин. Вони взаємопов’язані, мають об’єктивний характер, між ними наявна діалектична єдність, ступінь їх використання визначається рівнем роз­витку суспільних відносин.

Адміністративні методи зазвичай кваліфікують як способи або за­соби впливу на діяльність підприємств, установ і організацій, посадо­вих осіб та громадян шляхом прямого встановлення їх прав і обов’язків через систему наказів. Суб’єкт управління в межах своєї компетенції приймає управлінське рішення, юридично обов’язкове для об’єкта управління. Такий прямий управлінський вплив виходить безпосеред­ньо із владної природи управління — так реалізується виконавча вла­да. Без використання адміністративних методів неможливе досягнення мети впорядковуючого впливу на поведінку різних учасників управ­лінських суспільних відносин. Адміністративні методи використову­ють поряд з економічними, які виступають способами чи засобами економічного або непрямого впливу з боку суб’єктів державноуправлінської діяльності на відповідні об’єкти управління через їх інтереси. Застосування економічних методів означає формування таких економічних умов і стимулів, які створюють у виконавців зацікавле­ність у кінцевих результатах праці. При цьому об’єкти управління не одержують обов’язкових вказівок, а мають змогу виявити ініціативу в обранні засобів діяльності для реалізації своїх матеріальних інтересів. Зазвичай це зводиться до одержання податкових, майнових пільг, ма­теріального заохочення тощо.

Нагляд є необхідним пасивним методом управління. За його допо­могою можна оцінити стан справ, але він не дає змоги суб’єктам, які його здійснюють, втручатися в діяльність відповідних органів, органі­зацій та посадових осіб. Вплинути безпосередньо на стан справ шляхом активного втручання в діяльність підконтрольних суб’єктів дозволяє використання різних форм контролю.

Органи державного управління можуть вплинути на об’єкти управ­ління шляхом прямого чи непрямого впливу. Прямий вплив виражає волю відповідного органу — наказ. Непрямий вплив — це створення умов зацікавленості у виконавців, надання їм можливість обрати варі­ант поведінки тощо.

Застосування методу регулювання означає встановлення загальної політики та принципів її реалізації через державне фінансування, пільги, ліцензування діяльності, сертифікацію і стандартизацію про­дукції, робіт, послуг та ін. Керівництво має за мету практичне втілен­ня в життя загальної політики та принципів, здійснення контролю за підпорядкованими об’єктами, розроблення напрямків їх діяльності. Систематичний, безпосередній вплив суб’єктів на об’єкти являє собою метод управління.

Проблема методів державно-управлінської діяльності, або адмі­ністративно-правових методів, лежить у площині їх розумного поєд­нання з урахуванням об’єктивних чинників, інших умов.

У системі методів державного управління важливе місце посідає переконання — особливий засіб правового впливу. Він полягає в тому, щоб суб’єкти державного управління додержувалися певних вимог унаслідок їх внутрішнього визнання, а не через сліпе підкорення ве­лінням влади.

Отже, переконання — це система заходів правового і неправового характеру, які проводять державні та громадські органи, що виявля­ється в здійсненні виховних, роз’яснювальних і заохочувальних мето­дів, спрямованих на формування в громадян розуміння необхідності чіткого виконання законів та інших правових актів.

Основними формами переконання, які застосовують у державному управлінні, є: організація державних і громадських заходів, спрямованих на розв’язання конкретних завдань (облік, контроль, прийняття необхід­них документів, проведення семінарів, зборів тощо); виховання (еконо­мічне, правове, моральне та ін.), особистий приклад; роз’яснення завдань державного управління (усне чи через засоби масової інформації); ін­структаж осіб підпорядкованого апарату і громадські з питань найдієві­шого виконання поставлених завдань; заохочення (моральне — подяка, нагородження почесним знаком, присвоєння почесного звання тощо; матеріальне — грошові премії, путівки окремим особам або групі осіб); критика роботи і поведінки окремих осіб.

Останнім часом в Україні все більшого поширення набувають пра­вові форми переконання, заходи заохочення, передбачені правом за зразкове виконання трудових, службових і громадських обов’язків.

Зростаюче значення заохочень є важливим виявом посилення ролі переконання як важливого методу регулювання управлінської діяль­ності і життя всього суспільства.

Пріоритет прав людини у державній діяльності, розвиток демокра­тичних засад в управлінні вимагають у всіх сферах суспільного життя подальшого зміцнення правосвідомості громадян, виховання в кожно­го почуття громадського обов’язку, підвищення дисципліни й органі­зованості.

Правил співжиття в правовій державі додержуються свідомо і до­бровільно, оскільки право втілює в собі волю народу, його норми є загальнообов’язковими, спираються на підтримку держави та гро­мадської думки.

§ 3. Адміністративний примус, його види

Державний примус у нашій країні характеризується тим, що цей метод впливу є допоміжним, здійснюється на підставі переконання й тільки після використання переконання. Його застосовують до порів­няно незначної кількості людей — тих, що вчинили правопорушення.

Державний примус — це психологічний або фізичний вплив дер­жавних органів (посадових осіб) на певних осіб з метою спонукати,

примусити їх виконувати правові норми. Він виступає у двох формах: судовий і адміністративний. Використовують і засоби громадського примусу, які не є державними.

Адміністративний примус є одним із видів державного примусу. Йому, як і державному примусу в цілому, притаманні риси, сутність яких зводиться до використання державними органами, а в окремих випадках — і громадськими об’єднаннями засобів примусового харак­теру з метою забезпечення належної поведінки людей. Разом з тим адміністративний примус має низку характерних особливостей, які дозволяють відрізняти його від судового і громадського примусу. Та­кими особливостями є те, що: адміністративний примус використову­ють у державному управління для охорони суспільних відносин, які виникають у цій сфері державної діяльності; механізм правового ре­гулювання адміністративного примусу встановлює підстави і порядок застосування відповідних примусових заходів; порядок застосування примусових заходів здебільшого регулюють норми адміністративного права, що включають норми законодавства або адміністративно-правові норми актів виконавчих органів; застосування адміністративного при­мусу — це результат реалізації державно-владних повноважень органів державного управління, і лише у виключних, встановлених законодав­ством випадках такі засоби можуть застосовувати суди (судді); адміні­стративний примус застосовують з метою: а) запобігання вчиненню правопорушень; б) припинення адміністративних проступків; в) при­тягнення до адміністративної відповідальності.

Адміністративний примус застосовується на підставі адміні­стративно-процесуальних норм.

Викладене дає можливість визначити адміністративний примус як систему засобів психологічного або фізичного впливу на свідомість і поведінку людей з метою досягнення чіткого виконання встановлених обов ’язків, розвитку суспільних відносин у межах закону, забезпечення правопорядку і законності.

Примусові засоби адміністративного характеру застосовують ор­гани державної виконавчої влади, суди (судді) для впливу на громадян і посадових осіб з метою виконання ними юридичних обов’язків, при­пинення протиправних дій, притягнення до відповідальності право­порушників. Характер конкретних суспільних відносин вимагає при­таманного тільки їм захисту. В одних випадках правопорядок забез­печують шляхом використання заходів запобігання правопорушенням, і інших — припинення правопорушень. За вчинені правопорушення — притягнення до адміністративної відповідальності.

У юридичній науці склалася така класифікація заходів адміністра­тивного примусу: а) заходи адміністративного запобігання (адміні­стративно-попереджувальні); б) заходи припинення правопорушень;

в) адміністративні стягнення.

Найчастіше під заходами адміністративного запобігання розуміють дії уповноважених органів або посадових осіб, спрямовані на приму­сове забезпечення виконання громадянами обов’язків перед суспіль­ством, забезпечення суспільної безпеки і громадського порядку, недо­пущення та боротьбу зі стихійним лихом, епідеміями, епізоотіями та ліквідацію їх наслідків.

Умовами для виникнення конкретних відносин, пов’язаних із ви­користанням засобів адміністративного примусу, є юридичні факти, в тому числі протиправні дії окремих осіб і організацій. Засоби адмі­ністративного запобігання мають власну особливість, відрізняються від засобів припинення адміністративних правопорушень і адміністра­тивних стягнень тим, що їх використання не пов’язано із вчиненням неправомірних дій. Це попереджувальні, профілактичні заходи.

Незважаючи на свій профілактичний характер, заходи адміністра­тивного запобігання можуть бути здійснені в примусовому порядку, оскільки небезпека, якій вони протидіють, загрожує або окремій фі­зичній особі, або суспільству і державі. Переважно це виражається у вигляді певних обмежень і заборон. Ці заходи є різноманітними, за­стосовуються в різних галузях суспільного життя і різними об’єктами. Законодавчою базою таких заходів є КУпАП та МК України, закони України про міліцію, оперативно-розшукову діяльність, Службу без­пеки, надзвичайний стан, державний кордон, пожежну безпеку, до­рожній рух та ін. Причому найширшу компетенцію в їх використанні мають органи внутрішніх справ (міліція). Примусовий вплив під час використання цих заходів може виявлятися у фізичному або психічно­му впливі, суто примусових діях.

Найтиповішими є такі заходи адміністративного запобігання: 1) ви­мога припинити окремі дії; 2) перевірка документів; 3) огляд речей і особистий огляд; 4) тимчасове обмеження або заборона доступу гро­мадян до окремих ділянок місцевості чи об’єктів з метою забезпечен­ня громадського порядку, громадської безпеки, охорони здоров’я лю­дей; 5) обмеження або заборона руху транспорту та пішоходів на ділянках вулиць і автомобільних шляхів при виникненні за­грози громадській безпеці; 6) закриття ділянок державного кордону; 7) здійснення адміністративного нагляду за особами, щодо яких його встановлено, а також контролю за засудженими до кримінальних пока­рань, не пов’язаних із позбавленням волі; 8) облік і офіційне застере­ження осіб; 9) право входити на територію та до приміщень підприємств, установ і організацій, до житлових та інших приміщень громадян; 10) уведення карантину при епідеміях і епізоотіях; 11) огляд медичного стану осіб і санітарного стану підприємств громадського харчування; 12) ревізування; 13) контроль і наглядові перевірки; 14) обстеження; 15) обмеження прав громадян, пов’язаних із станом їх здоров’я.

Застосування цих заходів законодавчо регламентовано. Так, Зако­ном України «Про міліцію» (ст. 11) міліції для виконання покладених на неї обов’язків надається право вимагати від громадян і посадових осіб, які порушують громадський порядок, припинення правопорушень і дій, що перешкоджають здійсненню її повноважень; перевіряти в гро­мадян за підозрою у вчиненні правопорушень документи, що посвід­чують їх особу; в установлених законом випадках проводити огляд осіб, речей, транспортних засобів; входити безперешкодно в будь-який час доби на територію та до приміщень підприємств, установ і орга­нізацій, на земельні ділянки, в житлові та інші приміщення громадян; виявляти і вести облік осіб, які підлягають профілактичному впливу на підставі і в порядку, встановлених законодавством, виносити їм офіційне застереження про неприпустимість протиправної поведінки. Законом України від 1 грудня 1994 р. «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі»¹ передбачено, що адміністративний нагляд здійснює міліція. Працівники міліції систе­матично контролюють поведінку осіб, щодо яких встановлено адміні­стративний нагляд, з метою запобігання порушенням ними громад­ського порядку. Крім органів внутрішніх справ, заходи адміністратив­ного запобігання застосовують інші управлінські органи, наприклад, уведення карантину, примусовий медичний огляд, закриття окремих ділянок державного кордону, огляд і переогляд транспортних засобів, товарів та інших предметів.

Протиправна поведінка може виявитися в конкретному адміністра­тивному правопорушенні або в неодноразових, систематичних проти­правних діях, антигромадській поведінці окремих осіб. Це зумовлює необхідність застосування державними органами або посадовими осо­бами до певних суб’єктів різноманітних засобів припинення антигро­мадських діянь, а також адміністративних проступків. Серед засобів адміністративного примусу заходи адміністративного припинення, що никористовують в адміністративному порядку, найчисленніші. їх за­стосування зумовлено потребою швидкого та ефективного припинен­ня посягань на інтереси окремих громадян, держави і громадських об’єднань.

Заходи припинення правопорушень — це примусове зупинення протиправних діянь, що мають ознаки адміністративного проступку (а в деяких випадках — і кримінальний характер), спрямоване на не­допущення шкідливих наслідків і забезпечення застосування до винної особи адміністративного стягнення, а у виключних випадках — і кри­мінального покарання.

У чинному законодавстві, спеціальній літературі немає вичерпно­го переліку і чіткої класифікації цих заходів, як і єдиної думки щодо того, які саме заходи слід вважати заходами адміністративного при­пинення. Разом з тим слід відзначити достатньо повне регулювання н законодавстві заходів припинення та умов їх застосування.

Заходи припинення умовно можна поділити на дві групи — загаль­ного та спеціального призначення.

До заходів припинення загального призначення належать: 1) ви­мога припинити протиправну поведінку; 2) привід осіб, які ухиляють­ся від з’явлення до різних державних органів та установ (суду, про­куратури, внутрішніх справ, військових комісаріатів, закладів охорони здоров’я); 3) адміністративне затримання; 4) особистий огляд і огляд речей; 5) вилучення речей і документів; 6) тимчасове відсторонення під роботи інфекційних хворих; 7) примусове лікування осіб, що страж­дають на небезпечні для оточуючих захворювання; 8) тимчасове від­сторонення від керування засобами транспорту; 9) припинення робіт і заборона експлуатації механізмів тощо.

Застосування цих заходів регулюється низкою законів. Так, адмі­ністративне затримання, що його застосовують з метою припинення адміністративних порушень, встановлення особи, забезпечення своє­часного і правильного розгляду справ і виконання постанов по справах про адміністративні правопорушення, проведення особистого огляду, огляду речей і вилучення речей та документів, регламентовано КУпАП (статті 260-263, 267), Законом України «Про міліцію» (ст. 11), МК України (ст. 57) та іншими законодавчими актами. Відповідно до чин­ного законодавства адміністративне затримання може тривати не більш ніж три години, за винятком випадків, коли законодавчими актами встановлено інші строки.

Особистий огляд і огляд речей як заходи припинення адміністра­тивних проступків здійснюють з метою забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення. Вимоги до процесу­ального оформлення цих дій регулюють ст. 264 КУпАП, МК України, Закон України «Про Службу безпеки України» та інші законодавчі акти.

Примусове лікування, тимчасове відсторонення від роботи інфек­ційних хворих, примусове лікування осіб, що страждають на небезпеч­ні для оточуючих захворювання, використовують різні управлінські органи. Ці заходи можуть бути застосовано щодо осіб, хворих на нарко­манію, злісних алкоголіків, хворих на СНІД тощо. Тимчасове відсторо­нення від керування засобами транспорту, припинення робіт і заборону експлуатації механізмів застосовують працівники міліції, відповідні органи. Так, працівники міліції згідно зі ст. 11 Закону України «Про міліцію» мають право затримувати, відстороняти від керування тран­спортними засобами осіб, які перебувають у стані сп’яніння, а також тих, що не мають документів на право керування або користування транспортними засобами, затримувати і доставляти в установленому порядку транспортні засоби для тимчасового зберігання на спеціальних майданчиках чи стоянках. Органам державного санітарного нагляду надано право тимчасово усувати від роботи інфекційних хворих.

Наведений перелік заходів адміністративного припинення загаль­ного призначення не є вичерпним, оскільки вони досить численні та різноманітні, застосовуються в різних галузях суспільного життя і різ­ними суб’єктами з компетенцією контрольно-наглядового характеру. Так, до них можна віднести анулювання дозволів на придбання, збері­гання та носіння зброї і боєприпасів громадянами, підприємствами, установами та організаціями, перевірку місць їх зберігання, проведен­ня огляду виробничих, складських та інших приміщень, вилучення в громадян і посадових осіб предметів та речей, заборонених або об­межених у обігу, вилучення ліцензій на здійснення окремих видів ді­яльності. До відповідних видів адміністративного примусу належать і примусові заходи щодо втілення в життя антимонопольної політики, впорядкування фінансової системи тощо.

Слід зазначити, що за умов надзвичайного стану посилюється за- і і осування заходів адміністративного примусу, оскільки органи, які ідійснюють управління в цих умовах, одержують надзвичайні гіовно- и.іження. Відповідно до статей 16 і 18 Закону України від 16 березня 2000 р. «Про правовий режим надзвичайного стану»¹ (зі змінами) мо­жуть вживатися такі заходи: заборона перебувати на вулицях та в інших і ромадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень особи в установлені години доби; тимчасове вилучення в громадян иреєстрованої вогнепальної зброї та боєприпасів, а в підприємств, установ і організацій також навчальної військової техніки, вибухових, оі руйних і сильнодіючих хімічних речовин; вислання порушників і ромадського порядку, які не є жителями місцевості, де введено над- шичайний стан, за їх рахунок; тимчасове виселення людей з місць, небезпечних для проживання; тимчасова заборона будівництва нових, розширення діючих підприємств та інших об’єктів; мобілізація ресур- і ін державних підприємств, установ, організацій тощо.

До заходів припинення спеціального призначення належать: а) за­ходи фізичного впливу; б) спеціальні засоби; в) використання вогне­пальної зброї.

Заходи фізичного впливу застосовують міліція та працівники інших органів внутрішніх справ з метою охорони громадського порядку, гро­мадської безпеки і боротьби зі злочинністю на підставі Закону України «І Іро міліцію». У розділі 3 цього Закону наведено перелік спеціальних іасобів, визначено умови і межі застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї. Насамперед застосуванню сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї має передувати поперед­ження про намір їх використати. У разі неможливості уникнути засто­сування сили вона не повинна перевищувати міру, необхідну для вико­нання покладених на міліцію обов’язків, і має зводити до мінімуму можливості заподіяння шкоди здоров’ю правопорушників та інших громадян. Заборонено застосовувати заходи фізичного впливу, спеціаль- 111 засоби і вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагітності та малолітніх, крім випадків вчинення ними групового нападу, що загрожує життю і здоров’ю людей, працівників міліції, чи збройного нападу або збройного опору. Вогнепальна зброя може застосовуватися працівника­ми правоохоронних органів як винятковий захід у чітко визначених випадках. Зокрема, Законом України «Про міліцію» (ст. 15) встановлено шість таких підстав: 1) для захисту громадян від нападу, який загрожує їх життю і здоров’ю, а також для звільнення заручників; 2) для відбиття групового або збройного нападу на працівника міліції або членів його сім’ї чи іншого нападу, якщо їх життю або здоров’ю загрожує небезпека;

3) для відбиття нападу на об’єкти охорони, конвої, жилі приміщення громадян, приміщення державних і громадських підприємств, установ і організацій, а також звільнення їх у разі захоплення; 4) для затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого злочину і яка намагається втекти; 5) для затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втекти з-під варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що загрожує життю і здоров’ю працівника міліції; 6) для зупинки транспортного засобу шляхом його пошкоджен­ня, якщо водій своїми діями створює загрозу для життя і здоров’я гро­мадян або працівника міліції.

Слід звернути увагу на те, що заходи припинення значною мірою притаманні органам внутрішніх справ, державним інспекціям. Інші державні органи використовують їх не так часто.

Заходи припинення тісно пов’язані із заходами запобігання та ад­міністративними стягненнями, яким вони часто передують, оскільки забезпечують умови для їх застосування.

Під час використання заходів як адміністративного запобігання, так і припинення адміністративних проступків органи державного управ­ління повинні суворо додержуватися принципу законності. Це забез­печується систематичним контролем з боку вищих органів і посадових осіб, прокурорським наглядом, правом адміністративного та судового оскарження, іншими встановленими законодавством способами.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення та назвіть ознаки методів державного управління.

2. Назвіть характерні особливості адміністративного примусу.

3. Які ви знаєте заходи адміністративного запобігання?

4. Застосування яких заходів адміністративного запобігання законодавчо регламентовано?

5. Як класифікуються та які бувають заходи адміністративно­го припинення?

Розділ IV

Відповідальність за адміністративним правом

Глава 14

Адміністративна відповідальність

§ 1. Поняття і основні риси адміністративної відповідальності

Під адміністративною відповідальністю слід розуміти накладен­ня на правопорушників загальнообов’язкових правил, які діють у дер­жавному управлінні, адміністративних стягнень, що тягнуть за со­бою для цих осіб обтяжливі наслідки матеріального чи морального характеру. Адміністративна відповідальність є одним із видів юри­дичної відповідальності, якому притаманні всі ознаки останньої. Разом $ тим адміністративна відповідальність є складовою частиною адміні­стративного примусу і наділена всіма його ознаками.

Основні риси адміністративної відповідальності полягають у тому, що її підставою є адміністративне правопорушення (проступок). При­тягнення до адміністративної відповідальності — обов’язок державних органів, які є суб’єктами виконавчої влади. їх перелік наведено у роз­ділі III КУпАП. Суб’єктами адміністративної юрисдикції є також ра­йонні, районні у місті, міські чи міськрайонні суди (судді). До винних у вчиненні правопорушення застосовуються адміністративні стягнен­ня, передбачені у ст. 24 КУпАП. Порядок притягнення до адміністра­тивної відповідальності є спрощеним, що створює умови для його

оперативного і економічного використання. Слід звернути увагу на те, що між правопорушником та органом (посадовою особою), який на­кладає стягнення, відсутні службові відносини, що є характерним для дисциплінарної відповідальності. Адміністративну відповідальність урегульовано нормами адміністративного права, в яких наведено повний перелік адміністративних проступків, адміністративних стягнень та органів, уповноважених їх застосовувати. До цього виду юридичної від­повідальності притягуються порушники загальнообов’язкових правил (норм), установлених уповноваженими суб’єктами. Суб’єктами право­порушень, передбачених КУпАП, можуть бути фізичні особи — грома­дяни і посадові особи.

§ 2. Законодавчі основи адміністративної відповідальності

Законодавчу основу для прийняття актів, що регулюють питання встановлення адміністративної відповідальності, становить Консти­туція України, яка має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції України).

Адміністративна відповідальність регулюється багатьма норматив­ними актами, які в сукупності складають законодавство про адміні­стративні правопорушення. До його системи входять законодавчі акти, норми, що включені до КУпАП, і ті, що до нього не внесені.

Важливим джерелом інституту адміністративної відповідальності у свій час стали Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення від 23 жовтня 1980 р. У них вперше було кодифіковано найважливіші матеріальні та процесуальні норми щодо адміністративної відповідальності, визначено завдання та закріплено систему законодавства про адміністративні правопорушен­ня, встановлено поняття і структуру адміністративного правопорушен­ня, види адміністративних стягнень, загальні правила та строки їх накладення, закріплено систему органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, порядок виконання, оскарження та опротестування постанови по справі про адміністратив­не правопорушення.

У регулюванні адміністративної відповідальності особлива роль належить КУпАП, який прийнято 7 грудня 1984 р. (введений у дію з

І червня 1985 р.). КУпАП складається з п’яти розділів: І. Загальні по­ниження; II. Адміністративне правопорушення і адміністративна відпо­відальність; III. Органи, уповноважені розглядати справи про адміні- с гративні правопорушення; IV. Провадження в справах про адміністра- іпвні правопорушення; V. Виконання постанов про накладення адміні- е і ративних стягнень. Розділи містять 33 глави, а останні — статті.

У КУпАП кодифіковано законодавство України про адміністратив­ну відповідальність. Поряд з матеріальними нормами цей акт містить адміністративно-процесуальні норми, які регулюють провадження в справах про адміністративні правопорушення та порядок виконання постанов про накладення адміністративних стягнень. Закони України про адміністративні правопорушення до включення їх у встановлено­му порядку до КУпАП застосовуються безпосередньо. Положення КУпАП поширюються і на адміністративні правопорушення, відпо­відальність за вчинення яких передбачено законами, ще не включені до КУпАП. Питання щодо адміністративної відповідальності за по­рушення митних правил регулюються МК України. Крім того, пара- нельно з КУпАП діють норми, що встановлюють адміністративну відповідальність, але вони містяться у законодавчих міжгалузевих актах (Повітряний, Митний кодекси, закони України «Про надзвичай­ний стан», «Про боротьбу з корупцією», «Про охорону державного кордону» та ін.).

Питання адміністративної відповідальності (процедурні) регулю­ються також постановами Кабінету Міністрів України. Рішення з ад­міністративними санкціями мають право приймати сільські, селищні, міські, обласні ради в межах, що визначаються законами з питань бо­ротьби зі стихійним лихом і епідеміями, які передбачають за їх пору­шення адміністративну відповідальність, а також рішення з питань боротьби з епізоотіями, за порушення яких відповідальність встанов- ноно статтею 107 КУпАП. Сільські, селищні, міські ради встановлюють відповідно до законодавства правила, за порушення яких адміністра- гивну відповідальність передбачено статтями 152, 159 і 182 КУпАП. І ому вони також є нормативною основою адміністративної відпові­дальності.

Разом з наведеним слід підкреслити, що відповідно до ст. 92 Кон- с і ту ції України виключно законами України визначаються діяння, які < адміністративними правопорушеннями, та відповідальність за них. Законодавство про адміністративні правопорушення має завданням охорону прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання право­порушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додер­жання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов’язків, відповідальності перед суспільством. Велике значення надано попередженню адміністративних правопорушень.

Здійснення перелічених завдань залежить від правильного засто­сування чинного законодавства про адміністративні правопорушення, додержання законності.

Читайте також:

1. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
2. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
3. Reference 1 страница
4. Reference 10 страница
5. Reference 2 страница
6. Reference 3 страница
7. Reference 4 страница
8. Reference 5 страница
9. Reference 6 страница
10. Reference 7 страница
11. Reference 8 страница
12. Reference 9 страница

Переглядів: 930