Найдавніша історія України

План:

1. Початки людського життя на території сучасної України (палеоліт, мезоліт, неоліт).

2. Трипільська культура.

3. Залізна доба

4. Кіммерійці. Скіфи. Сармати.

5. Найдавніші держави на території України

1.Найдавніші сліди перебування людини на Україні датуються давнім періодом кам’яної доби, раннім палеолітом (приблизно 200 тис. тому). Їх відкрито у Південному Криму, у Приазов’ї, у Дніпровському Надпоріжжі, на Волині, Житомирщині та інших місцях.

За середнього палеоліту (100-40 тис. р. до н.е.) число людей істотно збільшилося. З цього часу відомі стоянки в Криму (Кіїк Коба, Старосілля), над Дніпром, над Дінцем, над, Дністром.

В період пізнього палеоліту (40-15 тис. р. до н.е.) майже вся територія України була заселена людьми.

За палеоліту люди займалися полюванням і збиральництвом, відкрили спосіб штучного добування вогню. Основою суспільного устрою був матріархат.

Перехідний період (мезоліт) тривав з 9 по 6 тис. до н.е. Природні умови в Україні тоді вже були подібними до сучасних. Основними заняттями залишалися полювання, рибальство та збиральництво. Змінюють свій вигляд крем’яні знаряддя праці – вони стають меншими і делікатнішими. В цей період було приручено собаку, людина почала користуватися луком. В Україні відомо майже 100 пам’яток мезолітичного палеоліту. Це тимчасові стоянки, тривалі поселення, могильники.

Отже, ми коротко розглянули величезний період історії людства – кам’яну добу, що тривала на землях України майже мільйон років. За цієї доби з’явилися перші людиноподібні істоти, людина навчилася майструвати різноманітні знаряддя, користуватися вогнем, навчилися розмовляти й лічити, будувати перші житла, виникли сім’я, рід та плем’я. 40 тис. років тому на теренах сучасної України з’являється сучасна людина.

Доба неоліту.

V VІ тис. до н.е. в житті стародавнього населення України відбулися величезні зміни. Природні умови нагадували сучасні, але було тепліше і випадало більше опадів. Люди переходили до осілого громадського життя, будували постійні житла. Населення території України переходить до хліборобства – тут сіють просо, ячмінь, пшеницю, овес, коноплі тощо. Одомашнено биків, овець, кіз, свиней, розвивається скотарство. Найбільшим досягненням людини неоліту стало вміння виробляти посуд з глини (керамічний посуд). Почали виробляти тканини. На півночі і північному сході України в неолітичну добу жили мисливсько-рибальські племена, на південному заході – землеробсько-скотарські. В Україні виявлено понад 500 неолітичних пам’яток. У людей неолітичної доби ускладнюється світогляд, з’являються нові та культи та вірування, пов’язані з виникненням землеробства.

2.V ІV – ІІІ ст. до н.е. люди вже почали користуватися першим металом – міддю (енеоліт). За доби енеоліту з’являється одна з- найяскравіших культур давньоєвропейської історії – трипільська.

Була вона поширена на величезній території: від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Причорномор’я. В Україні виявлено величезну кількість пам’яток – понад тисячу. Населення трипільців становило щонайменше 1 млн. чол. Трипільські селища будувалися поблизу рік. Селища мали чітке планування. Житло трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату ХІХ ст. В такому мешканні жила одна сім’я.

Основними заняттям трипільців було землеробство. Вони вже вирощували на своїх полях і городах всі основні культури: пшеницю, ячмінь, просо, бобові. Трипільці займалися також садівництвом і виноградарством. Землю обробляли кістяними і роговими мотиками, рідше застосовували рало. Зерно перетирали на кам’яних зернотерках. Домашніми промислами були чинбарство, кушнірство, прядіння і ткацтво.

У трипільських племен дуже високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Посуд випалювався у спеціальних гончарних печах. Місцеві гончарі досконало володіли складною технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг. Посуд поділявся на кухонний, столовий та культовий (горщики, амфори, миски, вази, амулети). Орнамент на посуді мав, спіралі, геометричні фігури, зображення тварин та людей. Серед зображень на посуді багато малюнків, які вказали на матріархат. Жерці відігравали важливу роль у трипільському суспільстві.

Більшість померлих трипільців ховали за обрядом тіло покладання (інгумації). Поховання супроводжувалися великою кількістю кераміки. У пониззі Дніпра споруджували кургани зі складними кам’яними конструкціями.

Вважають, що лад трипільського суспільства був близьким до військової демократії. Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, а гігантські протоміста – їх столиці. В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини.

Висновок. Трипільська культура – це виникнення на теренах України розвинутого землеробсько-скотарського господарства, мистецтва, містобудівництва, ремесел, перших металевих виробів з міді. Трипільська культура ІV тис. до н.е. мало в чому поступалася раннім цивілізаціям V – ІV тис. до н.е. на Стародавньому Сході.

3. Сам термін залізний вік був запозичений з античної літератури, а французький археолог Жак де Морган у книзі «Доісторична людина» (1926) довів, що залізний вік настав у різних місцях Старого Світу в різні часи. Найбільш проблемними питаннями у вивченні «раннього залізного віку» залишаються саме поняття цього періоду і визначення його початку на різних територіях. Бо ж за формальними ознаками залізний вік продовжується до нашого часу. Фізичні особливості заліза, яке на повітрі швидко іржавіє та руйнується, призвели до того, що найдавніших залізних виробів у всіх музеях світу збереглося дуже мало. Окремі випадкові зразки залізних виробів належать до IV — II тис. до н. е.

На території України ознаки раннього залізного віку з'явилися з утвердженням нової економічної ситуації: коли приселищне тваринництво у Лісостепу та Поліссі перетворилося на придомне й виникло стійлове утримання худоби, а в Степу — кочове скотарство. Домінуючою галуззю Лісостепу та Полісся стало орне землеробство, що базувалося на залізних знаряддях (сокира, рало). Саме тоді зросла продуктивність сільського господарства і з'явилися надлишки продуктів, відбувалося їх нагромадження. Утвердилися не лише соціальна, а й майнова нерівність. Відбувся новий суспільний поділ праці: ремесло відокремилося від сільського господарства і стало самостійним видом господарської діяльності із власними галузями (насамперед, бронзоливарним та залізорудним виробництвом). Це було викликано необхідністю займатися цими видами ремесел протягом усього року, повністю звільнившись від сільськогосподарських робіт, масовим попитом на вироби із бронзи і заліза, підвищення їхньої якості. Нерівномірний розвиток окремих народів та соціальних груп призвів до того, що війна стала своєрідним ремеслом для значної частини населення. У світогляді, в тому числі і в мистецтві, центральною фігурою став образ воїна. Ці зміни відбулися ще до масового поширення залізних виробів, які (подібно до бронзових виробів епохи бронзи) були не першопричиною, а одним із проявів (а частково і наслідків) уже створеної системи раннього залізного віку.

Отже, ці зміни відбулися ще в період панування бронзових виробів (коли залізорудне виробництво ще не набуло поширення в археологічних культурах цієї епохи). Відомі Кардашинський та Лойбоківський бронзоливарні центри Середнього Подніпров'я функціонували до XII ст. до н. е. Саме з цього часу зброю почали виготовляти із заліза, а не з бронзи. Адже у наступних — кіммерійських — пам'ятках було дуже багато предметів озброєння із заліза, які відзначалися вже розвинутими формами та технологією.

4.Наступний після енеоліту період історії людства тривав понад тисячу років (від ІІ до І тис. до н.е.) і дістав назву бронзової доби від нового матеріалу – бронзи, з якого почали виробляти знаряддя і зброю. Бронза – це перший штучно створений людиною сплав. Який має великі переваги над міддю: більшу твердість і нижчу температуру плавлення. З’являються окремі майстри-ливарники і бронзоливарні майстерні.

Кіммерійці. Південними сусідами праслов’ян у Х –VІІ ст. до н.е. були войовничі кіммерійці – найдавніший народ української історії, назва якого дійшла до нас. Вперше про кіммерійців згадує Гомер в «Одіссеї» та «Іліаді».

Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Раннім кіммерійцям були відомі постійні оселі та землеробство, але вже в Х ст. до н.е. вони стали кочовим народом і розводили в основному коней. Кіммерійський народ складався з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. У кіммерійців було сильне військо, що складалося з рухливих загонів вершників, озброєних чудовими сталевими і залізними мечами і кинджалами, луками і стрілами. Постійних поселень кіммерійці не мали, жили в тимчасових таборах і зимівниках.

На початку VІІ ст. до н.е. в українських степах з’явилися племена скіфів, котрі переважали кіммерійців чисельністю, військовою організацією і політичною єдністю, адже на чолі їх стояли царі, які мали необмежену владу, на відміну від кіммерійських, розрізнених племен з багатьма вождями. Тому кіммерійці змушені були відійти з України.

Скіфи – один з найвідоміших народів Стародавнього Світу – це північно-східні давньоіранські племена, з’явилися на території України в першій половині VІІ ст. до н.е., прийшовши зі сходу, із степів між Каспієм, Уралом та Кавказом. Великий вплив на розвиток культури і соціального ладу Скіфії наклала грецька колонізація Причорномор’я. У 512 р. до н.е. скіфи, об’єднавшись із сусідніми з ними народами, перемогли величезне перське військо на чолі з Дарієм І. Наприкінці ІІІ ст. до н.е. Велика Скіфія припинила своє існування, через напади сарматів. Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії: в Дніпровському Пониззі та Північному Криму із столицею Неаполісом (суч. – Сімферополь) та на Нижньому Дунаї.

Про скіфів писав давньогрецький історик Геродот. Ядро Скіфії складали царські скіфи і скіфи-кочовики, які жили в причорноморських степах (Кубань). Лісостеп Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на захід від Дніпра скіфи-орачі (останні два народи не були етнічними скіфами). У VІ ст. до н.е. Скіфія складалася з трьох царств. Переважно скіфи воювали, мали лук, стріли.

Скіфи мали свій пантеон богів. Вони шанували і оберігали могили предків, вірили в потойбічне життя і безсмертя душі. Воїнів ховали разом із зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь. Скіфські поховальні пам’ятки були і є найважливішим джерелом пізнання скіфської культури. Відомі такі скіфські кургани на Україні: Чортомлик, Солоха, Огуз, Куль-Оба, Гайманова Могила, Товста Могила.

Сармати. У ІІ ст. до н.е. у південноукраїнські степи прийшли сармати – іраномовні племена. Вони розгромили скіфів і на шість століть опанували Причорномор’я. Це був народ воїнів-кіннотників, озброєних досконаліше, аніж скіфи. Сарматські жінки вміли їздити верхи, володіти зброєю і разом з чоловіками ходили в походи. Грецькі міста-колонії Причорномор’я постійно платили кочівникам величезні викупи. Тут були такі сарматські племена, як язиги, алани, Роксолани. Кінець аланському пануванню на південних землях України поклали гуни у ІV – V ст. н.е., які розбили сарматів.

5. Друга половина І тис. – це час, коли з загальнослов'янського масиву племенвиділяються три гілки – східна, західна та південна. Старі назви (венеди, анти) зникають. Східні слов'яни у VI-IX ст. займали величезну територію Східної Європи - від Карпат до Оки і від Ладоги до Чорного моря. 3 розпадом імперії гуннів на Сході утворився Тюркський каганат. Після визволення з-під влади каганату хан болгарських племен Кубрату 632 р. утворив державу, яка займала переважно приазовські степи і Таманський півострів і яку візантійці назвали Великою Болгарією. Під ударами сусідніх хозар частина болгар відкочувала в Середнє Поволжя, де згодом виникла Волзька Болгарія. Яка проіснувала аж до монголо-татарськюї навали. Орда ж наймолодшого сина Кубрата, Аспаруха, захищаючись, поступово відступала Приазов'ям і Північним Причорномор'ям на захід. При цьому болгари то мирилися, то воювали з тими слов'янськими племенами, чиї володіння прилягали до цих регіонів. Приблизно в 70-х рр. VII ст. болгари під проводом Аспаруха перейшли Дністер, вигнали аварів з Лівобережжя Нижньої Придунайщини й заснували Дунайську Болгарію.

Процес виникнення і розвитку державності на території нинішньої України має давню історію. Перші державні утворення на цій території з'явилися в степах північного Причорномор'я. За типом це були держави з рабовласницьким способом виробництва.

Територію Причорномор'я і Приазов'я, де сьогодні розташована Автономна Республіка Крим та Херсонська, Миколаївська і Одеська області незалежної України, тоді населяли різні племена скотарів, землеробів, ремісників. Серед скотарів слід звернути увагу на кіммерійців, скіфів, сарматів та кочівників тюркських народів. Вони мешкали на території Північного Причорномор'я. Держави в них у той час ще не було. Грецькими містами-державами античного світу, які виникли на території сучасної України були міста північного Причорномор'я. Вони мали безпосередній вплив на східнослов'янські племена, які пізніше утворили Давньоруську феодальну державу. Для класифікації рабовласницьких держав північного Причорномор'я і Приазов'я за видами потрібно провести аналіз міст полісів та державних утворень кочових народів вищезгаданих територій. Звідси можна говорити про два основні види рабовласницьких держав: а) античні міста-держави північного Причорномор'я; б) державні утворення кочових народів на території України. Античні міста і поселення зосереджувалися на таких територіях: а) узбережжя Дніпровсько-Бузького та Бережанського лиманів із найвизначнішим центром Ольвією; б) Південний Крим з основним центром Херсонесом; в) Боспор Кіммерійський з найбільшими містами Пантікапеєм, Гермессою, Торгіпнією та Феодосією.

Ольвію заснували в другій половині VII ст. до н. е. вихідці з Іонії. Найбільшого розквіту Ольвія досягла в V - першій половині IV ст. до н. е. Місто було незалежною республікою. Безпосередньою формою демократії було народне віче, а представницькою - сенат. У народному віче юридично могли брати участь усі повноправні громадяни Ольвії. До його компетенції відносилися питання: а) зовнішньої політики; б) оборони держави; в) ухвалення законів про грошовий обіг (бюджет); г) вирішення питань про забезпечення населення продовольством у неврожайні роки. До функцій сенату входило: а) попереднє обговорення всіх найважливіших питань державного життя; б) винесення обговорених питань на розгляд народного віча. Виконавчу владу в Ольвії мали архонти і стратиги, які обиралися народними зборами на один рік.

Другим осередком цивілізації в північному Причорномор'ї було західне узбережжя Криму з найбільшим містом Херсонесом Таврійським. Він був грецькою колонією, заснованою в 422-421 рр. до н.е. вихідцями з Гераклєї Понтійської, що знаходилася на малоазійському узбережжі Чорного моря. Розташований Херсонес був у південно-західній частині Криму, біля бухти, яка в теперішній час називається Карантинною. Через сто з невеликим років після заснування територія Херсонеса вже займала весь простір півострова, що лежить між Карантинною і Пісочною бухтами (у перекладі з грецької «Херсонес» і означає півострів). Тут жили землероби і ремісники, лікарі і скульптори, архітектори і художники, історики і поети. За державним ладом Херсонес на ранніх етапах історичного розвитку був рабовласницьким демократичним полісом, а згодом набув деяких рис елліністичної централізованої держави. Народні збори і сенат, як верховні органи міста-держави, вирішували всі питання внутрішнього і зовнішнього життя. Особливістю Херсонесу серед держав північного Причорномор'я була наявність службової особи, яку називали царем. Цар був особою, ім'ям якої при датуванні державних документів називався рік. На нього покладалися обов'язки здійснювати релігійні справи. Це фактично були єдині функції царя. Виконавчу владу в Херсонесі здійснювали різноманітні колегії.

Однією з рабовласницьких держав Причорномор'я була Боспорська держава. Вважають, що вона виникла близько 480 р. до н. е. Найбільшого розквіту Боспорське царство досягло в IV—III ст. до н.е. Але в III ст. до н.е. внаслідок кризи всієї рабовласницької системи Боспор поступово занепадає, відбуваються фінансово-економічні й соціальні катаклізми. За формою правління це був один із різновидів деспотичної монархії. Боспорська держава охоплювала територію Керченського і Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Центром і столицею царства було місто Пантікапей (сучасна Керч). Цю державу створили не лише грецькі поселенці: до неї входила територія місцевих племен, які не мали власної державності. На першому етапі міста Боспорської держави зберігали певну самостійність. Вони мали власні органи самоуправління (народні збори, ради міст, виборні посади). Але вже на межі нової ери боспорські царі стають одноосібними правителями, володарями, які називають себе «царями царів» (із приєднанням до держави нових племен до титулу глави держави - цар - долучалася їхня етнічна назва). В І—III ст. н.е. в Боспорі посилилась тенденція до централізації влади, що супроводжувалось формуванням складної державно-бюрократичної структури з царською адміністрацією на чолі. Зовнішньополітичні, воєнні та інші важливі питання перебували під контролем голови держави (монарха). Вища законодавча, виконавча й судова влада зосереджувалася в руках царя. Він був верховним власником і розпорядником земель, міст і поселень, призначав на посади державних службовців, йому підкорялися судові органи. Функції виконавчої влади виконували придворні чиновники: міністр двору, особистий секретар царя, охоронець царської скарбниці, спальник, управитель сіл тощо. До центрального апарату управління входили начальник двору, начальник фінансів, охоронець скарбниці, управляючий справами релігійних культів та ін. Зв'язок із місцевими племенами й сусідніми державами здійснювався через спеціальний штат на чолі з головним перекладачем. Численні функції виконавчої влади доручалися придворній знаті з родичів і наближених осіб. Полісні форми управління - народні збори, рада, магістратури згодом були обмежені та втратили своє реальне значення. За римських часів Боспор становив васальну державу.

Таким чином, до виникнення ранньофеодальної держави у східних слов'ян, якою була Київська Русь, на частині території нинішньої України виникли і розвивалися рабовласницькі держави як із республіканською, так і з монархічною формами правління. Це були два основні види рабовласницьких держав: а) античні міста-держави північного Причорномор'я; б) державні утворення кочових народів на території України. Суспільні відносини в них регулювалися звичаєвим правом, законами і декретами грецьких міст-полі-сів, релігійними нормами та іншими актами народу і царів. Раби не вважалися суб'єктами права, а саме право мало яскраво виражений класовий характер.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Приклади вирішених задач	\|	Характеристика споживання енергії в аграрному виробництві

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.