Питання 2.

Історія Греції достатньо добре зафіксована і узагальнений матеріал про неї дозволяє ділити її на кілька етапів.

Період з ХХУІІІ по ХІІ ст. до н.е. – це період т.зв. крито-мікенської культури. В цей час зароджується давньогрецька цивілізація, виникають перші державні утворення і міста, відбувається розклад родоплемінного ладу і зароджується соціальна стратифікація. Перші державі виникають на о. Крит. Там було багато родючих ґрунтів, а населення надійно захищалось морем від набігів і воєн. Також острів був розташований на перетині торгових шляхів і море було надійним засобом для сполучення із сусідами. У ІІІ тис. до н.е. населення перейшло до мідно-бронзових знарядь праці, з общини виділилися сімї, з'явилася приватна власність. З маси общинників виділилася багата знать, яка носила дорогі золоті прикраси. З часом виникло рабство. У ІІ тис. до н.е. ці процеси продовжувались і розвивалися. Багатство і влада критських царів зростали, вони зосереджували в своїх руках світську і духовну владу, будучи також верховними жерцями. Царі здійснювали експансію сусідніх островів. В той час (ІІ тис. до н.е.) були побудовані розкішні палаци, через що цю культури також називають палацовою. Саме на Криті вперше у Греції почали розписувати кераміку візерунками, традиційними для пізніших періодів. Однак, десь з середини ІІ тис. ця культура занепадає, що було пов’язане із вторгненням ахейських племен з материкової Греції та із природними лихами (землетрусами), які знищили багато унікальних палацових комплексів.

Дещо пізніше (з початку ІІ тис. до н.е.) у Балканській Греції розвивається т.зв. мікенська культура, яку створили племена ахейців. На території її поширення відбувалися процеси, схожі з критськими (розклад родоплемінного ладу, соціальна стратифікація і т.п.). вона залишила після себе руїни багатьох міст, оточених мурами та палаців. Там, як і на Криті, окрім землеробства, розвиваються ремесла та торгівля. У ахейських державах був розвинений бюрократичний апарат. Дуже великий пласт історії про цей період дійшов до нас у грецьких міфах, оскільки майже всі міфічні події стосуються періоду ІІ тис. до н.е. Скоріш за все, ці держави були незалежними і часто воювали одна з одною, однак, деколи могли виникати й ситуативні об'єднання для спільних військових кампаній. Найбільш відомий приклад – Троянська війна (за різними даними, приблизно кінець ХІІІ ст. до н.е.), в якій брали участь практично всі держави материкової Греції, що воювали проти міста Троя на узбережжі Малої Азії. І хоча цей похід закінчився перемогою, однак він страшенно виснажив ахейські держави, в яких з новою силою спалахнули міжусобиці. В результаті навала дорійських племен з півночі остаточно зруйнувала квітучі міста ахейців і Греція вступила в новий період свого розвитку.

ХІ – ІХ ст. до н.е. – це т.зв. «гомерівський» або передполісний період у історії Греції. Він так названий за іменем творця найвидатніших поем античності – «Іліади» та «Одісеї», який, як вважається, жив саме в ці часи (однак, є також версія, що Гомер – це вигадана особа, а ці твори – це народний епос, пізніше записаний і уніфікований). А ще тому, що ці поеми – це чи не єдине свідчення про історію, суспільство та культуру того часу. Навал дорійців знищила мікенську культура і в цей час Греція перебувала в стані занепаду, однак, якраз із цього часу і починається історія т.зв. «класичної» Греції. Родоплемінні відносини і далі розкладалися, влада зосередилася в руках царів і родової знаті, які керували всіма процесами своєї общини. Рабство в цей час ще було патріархальним (домашнім), оскільки раби входили у склад сімї господаря (але в палацах царів такі відносини поступово зникають, замінюючись суто економічним розрахунком). Ремесло і торгівля не зникли, але суттєво занепали, ремісничі вироби поступалися мікенським у технічному та художньому плані, торгівля велася лише предметами розкоші для вузького кола знаті. Однак, наприкінці цього періоду вони знову поступово відроджуються, що виводить греків із замкнутого кола общинних проблем і зорієнтовує їх на вихід у ширший світ.

УІІІ – УІ ст. до н.е. – період формування полісного устрою. В цей час формується той тип державності у Греції, який став визначальним для всієї її історії – тип поліса – міста-держави. Грецький поліс був основною формою політичної і соціальної організації суспільства. Своє коріння цей лад брав ще у організаціях стародавніх общин, які існували відособлено одна від одної. Від цього часу і аж до включення в Римську імперію поліси зберігали значну економічну і політичну самостійність (хоча, протягом наступних періодів історії різні поліси мали різний рівень цієї самостійності). Це був також період економічного і культурного піднесення, яке було пов’язане з колонізацією, що сприяла перейняттю греками в інших народів кращих досягнень технічної думки, методів ремісничого виробництва. В цей час відбувається освоєння заліза та поширення залізних знарядь праці, що призводить до сплеску господарського розвитку, а також до перевороту у військовій техніці. Провідною фігурою на полі бою стає важко озброєний піхотинець – гопліт. З'являється і бронзове литво, що призводить до розвитку скульптури. Колонізація висуває мореплавство і торгівлю на перший план, що стимулює розвиток кораблебудування. З цього часу греки стають господарями моря, поступово відтісняючи фінікійців. Через торгівлю вином і оливковою олією розвивається кераміка, створюються великі посудини (амфори та піфоси). В цей час греки на основі фінікійського письма розробляють власні алфавіти, творячи неоціненний вклад в історію світової писемності і зберігання інформації. Зрештою, саме в цей час (з 776 р. до н.е.) в священному гаю Олімпії починають проводитися знамениті на весь античний світ Олімпійські ігри – найвидатніші тогочасні спортивні змагання.

На початку цього періоду в общинах та полісах ще панує родова знать, однак впродовж нього родові відносини остаточно занепадають. В процесі соціального розшарування знать дедалі могутнішає, кількість правлячих родів зменшується, родові зв’язки слабшають. Зрештою, це призводить до антагонізму знаті і простолюду, що виливається в гострі форми соціальної боротьби. Провідну роль у ній відіграє торгово-реміснича верхівка, яка з часом накопичує великі багатства, але залишається політично безправною. В результаті такої боротьби в багатьох містах вона, за підтримки демосу (простого народу) добивається перемоги і встановлює свої політичні режими, більшість з яких були тиранічними. Тиранією в Давній Греції називалася форма влади, яка була встановлена в результаті політичного насилля (хоча, на узбережжі Малої Азії тиранами нерідко були ставленики перських правителів у тих полісах, які перейшли під протекторат Персії). Методи правління тиранів відзначалися популізмом, заграванням з демосом, демагогічним заступництвом за права бідних, прийняттям популярних законів про конфіскацію земель багатіїв (зазвичай, політичних противників), тощо. Однак, зазвичай, тиранія була недовговічною, оскільки через декілька поколінь вона вироджувалась у повне свавілля правителів і гнів народу (в т.ч. і різних угруповань верхівки) обертався вже проти них самих. Часто її змінювала олігархія (влада провідних родів) або ж демократія (влада населення, якому надані громадянські права). Так у Греції склалися різні моделі управління полісом, які потім набули наукового обґрунтування у творах Платона та Аристотеля.

Ще одним наслідком соціальної боротьби в полісах, а також, аграрного перенаселення і пошуку вигідних торгівельних шляхів була Велика Грецька колонізація, яка теж розпочалася в цей період і тривала аж до закінчення античності. У 774 р. до н.е. на о. Пітекусса біля Італії вихідці з міст Халкіди та Еретрії заснували поселення, чим поклали початок колонізаційному процесу греків. Відтоді жителі полісів, яких не задовольняло їхнє економічне або соціальне становище, або ж просто авантюристи, які шукали легкого багатства, вирушали на кораблях у різні кінці Середземноморського та Чорноморського басейнів та засновували на узбережжях нові міста і поселення, причому грецькі колонії вважалися формально незалежними, хоча й духовно спорідненими зі своєю метрополією. Із собою колоністи брали вогонь із священного вогнища рідного міста. На чолі такої експедиції стояв ойкіст, який потім став главою нового міста, а після його смерті творився його культ засновника. Нові міста виникали на узбережжі або недалеко від нього, оскільки море було єдиним зв’язком із метрополією. Також у цього місця мала бути прісна вода, родюча територія та зручне розташування, щоб можна було захищатися на випадок нападу. У новозаснованих містах греки займалися тим, чим і на батьківщині: землеробством, ремеслом, торгівлею. Зв’язки з туземцями в кожної колонії складалися власні: від військових зіткнень до торгівельних зв’язків, але останні загалом переважали, оскільки греки прагнули більше торгувати і наживатися, аніж воювати і розорятися. Тому грецька колонізація мала величезне значення як для подальшого розвитку Греції, так і для місцевого населення, оскільки вона сприяла соціально-економічному і культурному розвитку всього грецького світу, розширенню обміну між греками та іншими країнами, призводила до змін у розвитку господарства, посиленню ролі торгівлі, послабила родову знать і сприяла розвитку полісного устрою, розширювала кругозір, виховувала допитливість греків, сприяла накопиченню і синтезу знань, що стало передумовою для виникнення елліністичної науки.

Хоча єдиної держави у греків не було, вже в той час виділялися сильніші і слабші, більш та менш розвинені поліси. І вже тоді почали формуватися два основних претенденти на гегемонію в еллінському світі: Афіни та Спарта. Спочатку Афіни та їхній поліс Аттика нічим не виділялися із загальної маси. Однак, у них було зручне розташування, що відіграло провідну роль під час періоду утвердження полісного ладу та колонізації із всіма супутніми процесами. З середини УІІ ст. в Афінах починається боротьба проти родової знаті, яка призводить до частої зміни форм правління: олігархії, демократії та тиранії, кожна з яких була репрезентована при владі. Зрештою, найбільш придатною виявилася демократична форма, яка утвердилась завдяки реформам Солона та його пізнішого наступника Клісфена. Солон у 594 р. до н.е. першим заборонив продавати чи обертати за борги у рабство співвітчизників, також він скасував борги селян, заборонив вивіз хліба з Аттики, на чому наживалися багатії а бідні ще біднішали, провів уніфікацію мір і ваг, забезпечив широкий доступ громадян до політичних справ. Вищим джерелом влади він визнав народ, а політичним органом – народні збори (еклесію). А також прийняв закон, яким зобов’язував усіх громадян під час заколотів негайно зайняти ту чи іншу сторону, вимагаючи щоб кожен відкрито висловлював свою думку, а не очікував перемоги сильніших. Після проведення цих та інших реформ він склав повноваження та виїхав з Афін. Через кількадесят років, пройшовши через кілька етапів політичної боротьби та тиранію, Афіни знову вибрали керівника-демократа Клісфена. Він провів адміністративні, політичні та військові реформи, які зміцнили становище відновленої конституції Солона. Також він запровадив остракізм – таємне голосування проти тих, кого громадяни вважали небезпечним для держави та суспільного устрою. Такі люди більшістю голосів виганялися з міста. Так зародився перший у світі демократичний державний лад (хоча, звичайно, далеко недосконалий).

Іншим потужним полісом була Спарта. Її заснувало нечисленне, але дуже мілітаризоване плем’я дорійців ще в гомерівський період історії. Ця мілітаризованість і стала їхньою визначальною рисою, оскільки навіть за умов загального розкладу старих родових традицій спартанці зуміли їх багато в чому зберегти і закріпити на законодавчому рівні, що зумовило їхній специфічний державний уклад. Зведення давніх звичаєвих традицій у закони історія приписує правителю Лікургу (хоча багато вчених сумніваються в його існуванні). Згідно них, повноправними громадянами вважалися лише ті, хто був народжений від батьків спартанців, мав земельну ділянку і рабів, підкорявся законам і звичаям держави і пройшов школу спартанського виховання. Однак, навіть після виховання і створення сімї (що теж було обов’язковим) спартанець більшість часу проводив у військових вправах і серед бойових товаришів, а не у родинному колі. Лікург розробив спеціальні закони, які не сприяли накопиченню багатства, зокрема, заборонив продавати землю, замінив золоту і срібну монети на незручні та великі залізні, впровадив спільні обіди (сиситії), на яких їжа була дуже простою, а відхилитися від них ніхто не міг, впровадив регламентацію зовнішнього вигляду житла, який мав бути непоказним. Так зникли мотивації накопичення грошей: смачно поїсти, облаштувати житло, порозважатися. Політичний лад у Спарті був олігархічним, владою керувала невелика група громадян, хоча формально вважалися рівними всі і нікому у ту групу доступ не був закритим, все залежало від того як себе проявить громадянин (передусім, у військових справах).

Проте на початку У ст. до н.е. грецька цивілізація піддалась серйозному випробуванню. Справа в тому, що могутня Перська імперія стала сусідом грецького світу і прагнула приєднати його до себе щоб утвердити себе в районі Егейського моря і одноосібно контролювати всі торгові шляхи. Це спричинило греко-перські війни (500 – 449 рр. до н.е.) і ознаменувало собою вступ у класичну фазу розвитку грецької цивілізації (У – ІУ ст. до н.е.). Ці війни стали переломним періодом в історії Греції. Невеликі поліси змогли згуртуватися перед лицем небезпеки, вперше у цій боротьбі пролунали ідеї загальноеллінської солідарності та єдності незалежно від кордонів. У найвищому зеніті могутності Персія розпочала підкорення грецьких полісів, багато з них добровільно піддалися під вплив імперії. Серед тих, хто навідріз відмовився визнавати владу перського імператора були Афіни та Спарта. Найнапруженішими були 490 – 479 рр.. до н.е., в цей час перське військо переходило протоки і бойові дії велися безпосередньо на Балканах. У Марафонській битві військо Афін розбило вдвічі потужнішу армію Дарія І. Кульмінаційним моментом воєн став 480 р. до н.е., коли величезна армія Ксеркса (біля 150 тис. осіб) висадилася у Північній Греції. В цей час Афіни та Спарта домовилися про спільні дії. Перська армія рушила по суші через Фермопільську ущелину, де їй впертий і мужній опір зчинило 300 спартанців, які не змогли втриматися тільки тому, що обхідну стежку персам показав зрадник. Афіни впали. В цей час афінські стратеги провели морську битву біля о. Саламін, де у великій тисняви перси не змогли використати чисельну перевагу кораблів, навпаки, при несприятливому вітрі вони наштовхувались і топили одні одних, через що битва закінчилася на користь греків. Вже в 479 р. до н.е. відбувся бій під м. Платеї, де перська армія знову зазнала невдачі від союзних військ Афін та Спарти, перси покинули Балкани. З цього часу стратегічна ініціатива перейшла до греків, впродовж наступних десятиліть вони самі чинили багато нападів на узбережжя Малої Азії та звільнили тамтешні грецькі міста. Бачачи безперспективність подальших дій, Персія запропонувала мир, який і був укладений в 449 р. до н.е.

Перемога проти такого могутнього противника небачено піднесла життєві та творчі сили греків. Тому класичний період характеризувався найвищим злетом еллінської структури управління, економіки, науки та мистецтва. Найбільше піднеслися Афіни, в яких свого апогею досяг розвиток демократичного устрою. Особливо доклав до цього руку Перикл, який впродовж 15 років переобирався на посаду першого стратега. Він ввів оплату громадян за несення державної служби, що відкрило навіть незаможним можливість займатися політикою. Так афінська демократія набула остаточних довершених рис. Період його правління позначився грандіозним будівництвом в Аттиці. Також найбільшого розвитку сягнула система клерухій – військово-землеробських поселень афінян на території союзників. Із державної скарбниці виділялися кошти на купівлю квитків у театр бідним громадянам. Тобто, життя афінських громадян було, як ніколи, благополучним. В цей час Афіни укладають союзні договори з багатьма містами і утворюється морський союз під їхньою гегемонією, всі члени якого скидалися грошима у загальну скарбницю і утримували спільну армію і флот. Афінська військова і політична могутність та економічний і культурний розквіт забезпечила їм становище провідного міста Еллади.

Однак, таке становище не тільки не зняло, а навпаки, загострило проблеми у стосунках між полісами, зокрема між Афінами та Спартою, яка теж здавна претендувала на загальногрецьку гегемонію. Їхній союз під час греко-перських воєн був ситуативним і тримався доти, доки існувала загроза перського вторгнення. Він фактично розпався ще до укладення миру, а наростання суперечностей поступово призвело до прямого суперництва цих двох міст. Спарта теж утримувала свій союз міст, до якого долучалися всі, хто був ображений афінянами. Зрештою, могутність Афін настільки допекла Спарті та її союзникам, що між цими двома союзами спалахнула Пелопоннеська війна (431 – 404 рр. до н.е.), у яку втягнулися майже всі міста Еллади. Внаслідок багатьох стратегічних тактичних прорахунків Афін перемога дісталася спартанцям та їхнім союзникам. Афінська демократія зазнала потужного удару, а гегемонію цього міста в Елладі було підірвано повністю. В багатьох полісах відновились олігархічні порядки. Однак, найголовнішим наслідком війни було те, що вона виснажила сили полісів і зумовила перманентні політичні та економічні кризи в них. Ця війна була стимулом, який призвів до кризи полісної системи, і, взагалі, першою фазою цієї кризи.

У ІУ ст. до н.е. криза продовжувалась. Величезні демографічні та економічні втрати, завдані війною, неможливо було подолати при замкнутому характері полісу. Під час війни зросла майнова диференціація, збільшилася кількість рабів і вільним селянам та робітникам було важко конкурувати із дешевою рабською працею, через що вони розорялись. У стосунках між полісам ладу не було. Спарта досить швидко втратила гегемонію, яка їй дісталась після закінчення Пелопоннеської війни, оскільки її відсталий характер господарювання не міг осягнути і утримувати в ладу всю багатовекторність грецької економіки. Тому виникали ситуативні об'єднання міст під керівництвом гегемонів (такими найчастіше були Афіни, Спарта та Фіви), які конкурували і час від часу воювали між собою.

В умовах загальної кризи суспільства на північ від Греції зародилося і набирало могутності Македонське царство (первісне варварське населення його було з часом значною мірою еллінізоване і в грецькому світі, хоча й не вважалося чисто еллінським, але не було повністю варварським). Всередині ІУ ст. до н.е. його цар Філіпп провів значні реформи на зміцнення Македонії та одночасно з цим розгорнув експансіоністську політику проти грецьких полісів. Він реорганізував свою армію, створивши фаланговий стрій, що забезпечило йому перевагу на полі бою. Багато полісів підкорилося йому добровільно, вбачаючи в його пануванні прихід стабільності, який уже давно ніхто не міг забезпечити. Інші відкидали його правління, в ньому наступ на грецьку свободу та автономію. Антимакедонське угруповання очолили Афіни, а його лідером був знаменитий оратор Демосфен. Зрештою, у вирішальній битві Філіпп розбив своїх противників і встановив свій контроль над усією Грецією, утворивши таким чином спільну греко-македонську державу. Так закінчився класичний період грецької історії.

Плани Філіппа були досить амбітними, він оголосив війну Персії під приводом помсти за зруйновані міста і святині під час колишніх воєн. Однак через його несподівану смерть втілювати їх взявся його син Олександр, який став одним із найбільших завойовників у світовій історії. У 334 р. до н.е. він почав свій знаменитий похід на схід проти Перської імперії. За територіальними, людськими та мілітарними ресурсами держава Олександра навіть близько не могла рівнятися до імперії Ахеменідів. Однак остання виявилася «колосом на глиняних ногах». Вже перші битви з військами перських сатрапів закінчилися цілковитою перемогою Олександра. В битві при м. Ісса Олександр розгромив армію при якій знаходився імператорі і захопив його обоз разом із матір'ю, дружиною та дочками. Провінції, в які вступав завойовник, корилися без бою. Вирішальна битва відбулася біля м. Гавгамели. Армія персів нараховувала за різними даними від 100 тис. до 1 млн. осіб, в той час як Олександр мав тільки 47 тис. Однак атака македонців і греків була настільки відчайдушною, що імператор знову кинувся втікати і Олександр здобув цілковиту перемогу. З цього часу величезна імперія опинилась в руках македонця, він зі своїм військом пройшов аж до її кінця, спробував позмагатися за Індію (так встановилися перші контакти представників Європи з індійцями), однак відчуваючи крайнє виснаження армії, повернув назад у Вавилон, який він обрав столицею своєї імперії. Олександр провадив політику зближення Європи і Азії, Сходу і Заходу, залучав перських чиновників до управління імперією, впорядковував свою державу, а також готувався до нового завойовницького походу. Однак, у розпалі приготувань, він помер у 323 р. до н.е.

Після його смерті почалася боротьба за спадщину. Його сподвижники провели серію воєн, в результаті яких імперія розпалася на окремі держави. Так започаткувався елліністичний період, який проіснував аж до І ст. до н.е. В цей час вихідці з Греції та Македонії управляли новоутвореними державами від Балкан до Індії, на ці території поширилася грецька модель управління, економіки, наука та культура, поєднуючись у різних варіаціях з місцевими традиціями. Елліністичним можна вважати у цей період держави Єгипту, Сирії, Закавказзя, Середньої Азії. Що ж до власне Греції, то вона і надалі перебувала під македонським протекторатом. У ній розвивалися культура, наука та мистецтво, функціонували міста, які об’єднувалися в крихкі союзи. Однак криза полісного ладу в цей період стала очевидною. Більше того, елліністичні держави як синтезні утворення довго існувати не могли. З часом на сході їх поглинуло Парфянське царство, що означало повернення до корінних, східних традицій, а на заході вони були підкорені Римською імперією, яка саме в І ст. до н.е. входила у стан найвищої могутності. Вона і продовжила античну лінію розвитку цивілізації, щоправда, в іншому форматі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Питання 1.	\|	Питання 3.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.