Питання 3.

Про суспільство крито-мікенської та передполісної доби відомо не так багато. Ще у критян виникла майнова диференціація і рабство. У ІІ тис. до н.е. грецькі держави на о. Крит і в материковій частині управлялися царями (басилеями), які спиралися на підтримку родової знаті. У цей час майнове та соціальне розшарування перебувало на високому рівні. Ці держави активно вели війни та торгівлю. Із приходом дорійців та загальним падінням рівня економіки та культури, сфера занять греків звужується, процеси подальшого розкладу родового ладу консервуються, однак не припиняються взагалі. Найбільший вплив на суспільні процеси має родова чи племінна верхівка, яка повністю усуває від влади демос. Грецьке суспільство «закривається» в середовищі своїх общин, однак були люди, які не мали чіткої приналежності до общини – це ремісники, більшість з яких (окрім ковалів) мандрували у пошуку роботи, пропонуючи свої послуги і торгівці, що перевозили продукцію від однієї общини до іншої (оскільки різні природно-кліматичні умови не дозволяли забезпечувати общину усім необхідним самостійно). Рабство в цей час носило патріархальний характер і його джерелами були війна та природній приріст. Однак, в палацах царів ці відносини поступово змінюються практичним розрахунком, що зумовило постання згодом класичних форм рабства. Сімя теж була великою і трималась на патріархальних традиціях.

Однак, поступово грецьке суспільство виходить із замкнутості і общини переростають у поліси, які жваво обмінюються між собою матеріальними та духовними благами, активно взаємодіючи також із зовнішнім світом. Поліс – це основна модель грецької античної держави. Він формувався як громадянська община, основним видом діяльності якої було землеробство, однак з часом у багатьох полісах ремесла і торгівля стали відігравати провідну роль. Повноцінними мешканцями полісу вважалися лише його громадяни, тобто, особисто вільні, повноправні люди. За уявою, всі громадяни полісу походили від одного предка, тобто, були кровно споріднені. Інший значний прошарок мешканців становили переселенці (метеки), які не мали громадянських прав. З часом таких у кожному полісі ставало все більше, оскільки політична, суспільна та економічна активність зумовлювали появу людей, які через переслідування чи з економічних міркувань покидали свої поліси і переселялися. Найнижче в ієрархії перебували раби. В кожному полісі була як приватна, так і загальнополісна форми власності. Також був характерним зв'язок громадянських прав із володінням землею: громадянином вважався той, хто мав земельну ділянку, з іншого боку лише громадянин мав право бути землевласником (метек – максимум орендарем). Як власник земельного наділу, кожен громадянин був також воїном. Кількість громадян у полісах була різною (так, в Афінах їх було біля 45 тис., у Спарті – не більше 10 тис. при приблизно однаковій кількості населення). За економічними формами організації поліси відрізнялися між собою. В олігархічному полісі основна землеробська праця була покладена на залежних працівників, а громадяни були володарями земельних ділянок. У демократичному землеробська праця стала привілеєм вільних громадян, раби експлуатувалися, переважно, в ремеслі та торгівлі. Розвиток полісного життя призвів до формування ідеології власників, впевненості у перевазі грецького політичного ладу над ладом інших держав і суспільств, на яких греки дивилися як на варварів. Головною перевагою полісу перед іншими типами державності, в т.ч. і перед східною деспотією була широта і міцність його соціальної бази, можливість розвитку приватного господарства, що означало свободу мислення і творіння, яка була однією з вирішальних передумов для розвитку грецької науки та культури. З іншого боку, поліс постійно потребував поповнення дешевою робочою силою, яка мала б виконувати найважчі та найбрудніші роботи, тому існувати без експансії він не міг, що підкреслює його суперечливий характер.

Політичний лад та суспільний уклад був різним у кожному полісі. Двох традиційних гегемонів еллінського світу – Афін і Спарту – можна умовно назвати двома полярними прикладами щодо внутрішнього укладу поліса. Афінський лад (якщо брати до уваги період розквіту держави) був заснований на демократичних принципах, на якому народні збори (еклесія) вирішували основні питання внутрішньої та зовнішньої політики країни (у цих зборах брали участь повноправні громадяни, а до таких не відносилися метеки, раби та жінки, тобто, переважна більшість дорослого населення). Еклесія вирішувала питання війни та миру, заслуховувала послів, укладала договори про союзи, вислуховувала звіти посадових осіб, обирала керівників вищих посад, обговорювала виділення коштів на ті чи інші потреби, приймала закони і декрети, які ретельно обговорювалися (однак, якщо протягом року виявлялося, що закон був шкідливий для суспільного ладу, його автор міг бути притягнутий до відповідальності). Також шляхом остракізму із держави виганялося людей, які вважались загрозливими для суспільного устрою та державної безпеки (однак, демагогія і популізм, неминуча при демократії, призводили до того, що дуже часто за допомогою остракізму виганяли багатьох видатних політиків, військових, вчених). У період між народними зборами всім відала Рада 500, представників якої обирали щорічно таким чином, щоб кожен громадянин хоча б раз за життя побував у ній. Виконавча влада щодо втілення всіх рішень у життя належала різноманітним колегіям, які вибиралися щорічно.

Спартанська держава базувалась на олігархічних принципах управління. Керували державою два воєначальники, а вищим політичним органом була рада старійшин (народні збори хоча формально вважалися найвищим органом влади, однак вони ніяких питань не висували, а могли лише голосувати «за» чи «проти»). Однак, громадянам доступ до верхівки ніколи не закривався за умови проявлення своїх військових здібностей. Спартанське суспільство вважалося общиною рівних. Кожен повноцінний чоловік повинен був більшість часу проводити у бойових вправах разом з товаришами, навіть їли вони спільно – колективними общинами (сиситіями). В таку общину входило по 15 – 20 чоловік, які служили в одному підрозділі і були пов’язані дружбою. Якщо новачок хотів вступити в сиситію, її члени таємним голосування вирішували чи вони його приймуть (в чашу з вином, з якою раб обходив усіх присутніх, опускалися кульки з хліба; якщо хоча б одна із них була дещо сплюснута, це означало небажання приймати новачка). Це робилося для того, щоб всі члени сиситії довіряли один одному і готові були вмирати за товаришів. Якщо хтось приходив на спільний обід ситим, його виганяли із сиситії. Так діяли принципи рівності, що базувалися на кодифікованому Лікургом звичаєвому праві. Однак, переважну більшість населення країни становили ілоти – раби, безправне населення, яке утримувало своєю працею спартанця та його сімю (землеробство вважалося негідним заняттям для спартанця). І хоча їх було в десятки разів більше (200 – 250 тис. ілотів проти 9 – 10 тис. володарів), у всіх повстаннях вони зазнавали поразок через залізну дисципліну та стійкість останніх.

Різні типи державності і цінностей породили різні системи виховання в полісах. Афінська виховна система ставила за мету підготувати гармонійну розвинену особистість, яка б поєднувала внутрішню та зовнішню красу. Починаючи з 7 років хлопець відвідував мусичну (в нашому розумінні – загальноосвітню) школу, де навчали читанню, письму, арифметиці, літературі, музиці. Обов’язковою ознакою вченої людини було вміння грати на кіфарі, лірі, флейті, співати, знати твори Гомера та Гесіода. За провини вчителі карали різками або бамбуковою палицею, тому ставлення учнів до вчителя було неприязне. Із 12 років підліток також відвідував гімнастичну школу, де вправлявся у бігу, боротьбі, стрибках, метанню диска і списа, розвиваючи своє тіло. Для найзаможніших афінян були доступними також вищі заклади – Лікей (заснований Платоном), Академія (заснована Аристотелем) та Кіносарг, у них поглиблено вивчали філософію, літературу, політику. Коли юнаку виповнювалося 18, він два роки проводив в ефебіях – військових виховних закладах, причому на другий рік навчання юнаки охороняли державні кордони, служили в поліції, у військовому флоті і т.п. Лише після цього освіта вважалась закінченою.

Спартанська система виховання спрямовувалась на розвиток сильної та витривалої особистості, мужнього воїна, однак при цьому рівень обізнаності та освіченості до уваги не брався. Контроль держави за вихованням починався з перших днів життя (хворобливих і кволих новонароджених скидали в прірву). У 7 років хлопчиків забирали у батьків і віддавали у спеціальні державні заклади. Грамоті навчали лише в межах, щоб спартанець міг прочитати наказ та написати своє ім'я. Основна риса виховання – суворість умов. Хлопці мусили ходити босоніж, гарячою водою милися лише кілька разів на рік, спали на очереті, який ламали собі власними руками. Їжу та дрова хлопці здобували собі самі, при цьому вони змушені були красти. Якщо ж вони попадалися, то їх нещадно били не за крадіжку, а за те, що дали себе спіймати. Основним методом виховання було покарання. В 14 років хлопців піддавали публічному побиттю різками, причому удари були такими, що окремі хлопці помирали від них не зронивши жодного звуку (оскільки найменший стогін міг знеславити всю родину). Вважалося, що юнак, який витримав такі випробування, не зрадить таємниць навіть під час катувань. Після цього хлопцям дозволялося вступати у сиситії та брати участь у криптіях (ночах вбивства ілотів). Криптії проходили раз на рік, вони починалися таємно. Під час кількох діб юнаки мали право нападати на ілотів і вести з ними бої, кожен мусів вбити хоча б одного ілота, інакше б не обрався сорому. Також влаштовувалися публічні бої між загонами юнаків, у яких заборонялося користуватися зброєю. Після того юнаки несли військову службу. Таким чином, спартанці були єдиним народом, якому війна здавалася відпочинком у порівнянні з безкінечними вправами мирного часу.

З часом (особливо в класичний та елліністичний періоди) одним із найбільших та найбільш безправним станом у еллінському суспільстві стали раби. Основними джерелами їхнього поповнення були війна, торгівля і піратство, а також природній приріст. Раби працювали в усіх сферах: землеробстві, ремеслі, торгівлі, особливо часто їх використовували на важких та небезпечних роботах (в рудниках,каменоломнях, тощо). Загалом, грецьке суспільство першим додумалося ставитися до рабів як до речей, які були повністю безправними і залежними від волі свого пана. І хоча в деяких полісах вбивство рабів заборонялося, нанесення побоїв і катування, навіть якщо вони призводили до смерті раба, не каралися ніде і ніким. Якщо ж убивали чужого раба, то питання стояло лише про матеріальну компенсацію. Як правило, раб не мав права брати шлюб, мати сімю, він не мав свого імені, а користувався кличкою, яку йому дав господар. Проте, в окремих домах раби користувалися довірою своїх господарів, деякі з них навіть ставали управляючими, керуючи господарством свого власника і заводили собі рабів. Були також раби, які жили окремо від господарів, займаючись ремеслом і торгівлею і вчасно сплачуючи внесок, але і вони юридично вважалися власністю господарів. Відпускання на волю було рідкісним явище, при цьому вільновідпущеники зараховувалися в розряд метеків. Що ж до кількості рабів, то це питання одне з найбільш дискусійних. До прикладу, вважається, що в Афінах в ІУ ст. до н.е. рабів було біля 400 тис. при 21 тис. громадян і 10 тис. метеків. За винятком окремих заможних людей, що мали по 500 – 1000 рабів, у середньому кількість рабів на одного рабовласника не перевищувала 10 – 16 осіб. Таким чином, Давня Греція була першою країною, де рабство набуло свого класичного вигляду, основними ознаками чого були: 1) юридично закріплена особиста несвобода та повна безправність раба; 2) застосування рабської праці в усіх сферах економіки, на чому, у значній мірі, ця економіка і трималась. Взагалі, рабство стало вважатися невід'ємним атрибутом античності і так увійшло у свідомість людей того часу, що навіть найвидатніші особистості не могли собі уявити суспільства, в якому воно було б відсутнє.

Військо у греків пройшло довгу і складну еволюцію. Про військову організацію у ранніх державах відомо мало, попри те, що їхні війська брали участь у численних набігах на узбережжя Малої Азії та Єгипет. Із формування полісного ладу кожен громадянин поліса вважався одночасно і військовим у час небезпеки. Структура таких загонів у кожного полісу була власна, але назагал, найзаможніші громадяни споряджали за власні гроші флот, менш заможні служили в кінноті, а решта становили масу важкоозброєної піхоти (гоплітів) або ж легкоозброєних лучників та пращників. Найкращою підготовкою вирізнялися, звісно ж, спартанці. Принциповим винаходом македонців був новий стрій – фаланга. Воїни розташовувалися у кілька рядів, їхнє озброєння складали довгі списи та щити, якими вони прикривалися від стріл. Задні ряди клали свої списи на плечі передніх, таким чином ворога зустрічала наїжачена стіна. У разі загрози з тилу, задні ряди розверталися і билися самостійно. Окрім переваг, у такого строю був і ряд суттєвих недоліків, основні з яких – невисока мобільність і здатність діяти тільки на рівнині.

Сімя у греків поступово перейшла від патріархальної великої до малої парної. Однак, становище жінки не було надто легким. Її, хоч і не вважали ритуально нечистою, однак у неї не було ніяких громадянських прав, вона не могла брати участь у політичному житті полісу, багато часу проводити на вулиці, їй заборонялося бути присутньою на Олімпійських іграх. Для неї відводилась окрема частина дому (гінекей), де їй належало перебувати. Тобто, її вважали соціально неповноцінною. До законної дружини грек ставився із підкресленою зневагою. Однак, існував також прошарок куртизанок (гетер), які були високоосвічені, добре розумілися у мистецтві і здатні були надати чоловіку не лише інтимні послуги, але й цікаво його розважити. Вони в еллінському суспільстві користувалися неабияким попитом. Трохи інші відносини панували в Спарті, там суспільна мораль дозволяла мати громадянину двох дружин, а брати могли ділити спільну дружину. Спартанець, якому подобалась дружина побратима, міг жити разом з ними. Укладання чи розірвання шлюбу не становило труднощів. Наслідком такої свободи моралі було те, що справжнє порушення шлюбної вірності було нечуваним явищем.

У економіці базовою галуззю для всього періоду грецької історії було землеробство. Оскільки ґрунти були малородючими і, до того ж, тільки 20 % території було придатними для оранки, то греки намагалися обробити кожну придатну ділянку – долини рік, прибережні рівнини, тераси, схили гір. Однак, для більшості держав хліба не вистачало і його закуповували в Північному Причорномор'ї, Єгипті, Сицилії. Зате, на цих ґрунтах добре росли інші види окультурених рослин, тому не меншу роль, аніж вирощування хліба, відігравало городництво, садівництво, виноградарство, вирощування оливкових дерев. Скотарством (розведення кіз, овець, великої рогатої худоби) займалися такі гірські регіони як Епір та Аттика. Ці сфери діяльності існували завжди і їхня частка постійно була вагомою. А такі сфери як ремесла та торгівля зазнавали коливань, в передполісний період їхня роль у господарстві була мінімальною, проте вже в наступні часи саме вони у значній мірі визначили економічне обличчя грецької цивілізації. Вироби грецьких ремісників цінувалися у всьому Середземномор'ї, а зручне географічне розташування зумовило небувалий розквіт торгівлі, завдяки якій відбувалось встановлення контактів з представниками різних культур та цивілізацій, розширення кругозору давніх греків, через що їхня цивілізація була відкритою і відомою далеко за межами суто грецьких територій. Грецькі вироби поширилися на території від Британських островів до Індійського океану, а в багатьох державах були у вжитку грецькі монети. Водночас, через торгівлю елліни отримали можливість користуватися багатьма товарами з інших країв, про що свідчать слова Перикла: «До нас з усієї землі стікається все, отож ми насолоджуємося благами всіх інших народів з такою ж зручністю, ніби це були плоди нашої власної землі».

На сучасника вигляд грецького міста справив би гнітюче враження. За винятком центральних площ, на вулиці античних міст виходили глухі, майже суцільні стіни приватних будинків з нечисленними виходами. Громадські місця в центрі міст були відкритими, їм були притаманні великі відкриті галереї з колонами і без вікон. Це була найпросторіша частина міста, тут знаходилися храми, приміщенні для посадових осіб, торгова площа (агора). Обов’язковими елементами у місті були театр, стадіон та гімназії. До міста підводилась вода по спеціальному водогону, а нечистоти за допомогою каналізації виводилися за межі міста. Приватні будинки зручностями не відзначалися, це були одноповерхові споруди з каменю чи цегли-сирцю, які утворювали внутрішній відкритий двір. У цьому дворі, оточеному колонами і верандами (у багатих людей), греки приймали гостей. Кімнати будинку були невеликими і напівтемними, оскільки вікон не було, а світло проникало крізь двері, також кімнати освітлювалися глиняними світильниками із оливковою олією. Багаті ще прикрашали підлогу мозаїкою. У будинок греки приходили тільки відпочити та переночувати. Обстановка була досить простою: ложа, на яких не тільки спали, а й напівлежали під час банкету, низькі обідні столики, лари, табуретки, крісла. Значну роль у побуті відігравав глиняний посуд, у якому зберігалися продукти, вина, олія, тощо.

Одяг був невибагливим і виготовлявся, зазвичай, з вовни, причому, завдяки теплому клімату, один і той самий тип одягу використовувався у різні пори року. Він складався із хітона – сорочки до колін і гіматія – довгого плаща, який був прямокутним шматком матерії, по краях якого кріпилися гирьки, щоб тканина красиво звисала складками. Гіматій нічим не кріпився на тілі,він тримався завдяки витримці і вмінню спокійно рухатися, не роблячи зайвих жестів. Цей одяг, з невеликими відмінностями, носили як чоловіки, так і жінки. Звичайно, що ремісники і селяни не могли займатися своїми справами в гіматії, тому вони під час роботи вдягали тільки хітон. У себе в місті греки не носили головного убору, а коли відправлялися в подорож, одягали широкополі капелюхи. Найпоширенішим взуттям були сандалі зі шкіряними підошвами.

Їжа греків складалася із ячмінного хліба (багаті їли пшеничний), овочів, риби, фруктів. М'ясо їли під час жертвопринесення. Запивали їжу розбавленим вином, той, хто пив нерозбавлене, вважався п’яницею. У спартанців під час колективних обідів найпоширенішою їжею була «чорна юшка» із сочевиці і бичачої крові, також вони їли більше м'яса, аніж інші греки.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Питання 2.	\|	Питання 4.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.