• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Західній Європі

2.1. Австрія. Важливим центром розбудови інтелектуального і політичного життя української еміграції був Відень. Не випадково саме тут у 1929 р. виникла Організація українських націоналістів.

Помітну роль на шляху духовного й політичного визволення українського народу відіграло Українське Академічне Товариство „Січ“ (1868–1947), що її ідейними натхненниками виступили Михайло Драгоманов і Сергій Подолинський. Протягом багаторічної діяльності „Січ“ поєднала багатьох відомих діячів культури.

У 1922 р. „Січ“ спричинилася до заснування Центрального Союзу Українського Студентства у Празі. В Австрії українські студенти з давніх часів здобували ґрунтовну освіту в університетах Відня, Інсбрука та Ґраца.

З Віденським університетом пов’язана доля всесвітньо відомих вчених і громадських діячів Івана Пулюя (1854–1918), Івана Франка (1856–1916) та Івана Горбачевського (1854–1942).

Зокрема, Іван Франко отримав тут у 1893 р. завдяки підтримці відомого австрійського славіста В.Ягича (після багатьох митарств у Львові) диплом доктора філософії.

Виходець із Тернопільщини Іван Пулюй навчався на теологічному, філософському, фізико-математичному відділеннях та став визначним фізиком і електротехніком, піонером електроосвітлення Європи, першовідкривачем Х–променів, автором першого у світі „рентгенівського“ знімку людського скелета. Докторат з філософії він здобув у Страсбурзькому університеті, викладав у Віденському і Празькому університетах, був державним радником з електротехніки Чехії та Моравії. Автор понад 50 наукових праць українською, німецькою і англійською мовами. Знавець стародавніх мов, співавтор перекладу Біблії українською мовою разом з Пантелеймоном Кулішем і Іваном Нечуєм-Левицьким. У 1915 р. видрукував книгу „Україна та її міжнародне значення“, у якій стверджував, що „самостійність України є ключем до мирної зали Європи“.

На медичному факультеті Віденського університету розпочинав блискучу наукову кар’єру визначний вчений–хімік і громадський діяч, уродженець Тернопільщини Іван Горбачевський. Світову славу йому принесла робота із синтезу сечової кислоти, яку вчений здійснив у 28–річному віці. Як автор багатьох підручників, зокрема з фізіологічної хімії чеською мовою у 4-х томах і органічної хімії українською мовою, ініціював створення української хімічної термінології. У 2004 р. за рішенням ЮНЕСКО в Австрії, Чехії та Україні широко відзначалася ювілейна дата – 150–річчя від дня народження Івана Горбачевського.

З 1907 по 1945 рр. у Віденському університеті працював семінар східноєвропейської історії. Тут було захищено близько 200 дисертацій, з них майже половина – вихідцями з України – публіцисти Володимир Кушнір та Іван Німчук (автор спогадів „595 днів у радянському ув'язненні“), композитор та історик Нестор Нижанківський, географ, політичний і громадський діяч Олена Степанів (мати відомого історика Ярослава Дашкевича) та ін.

Треба згадати, що за Гетьманату та Директорії послом України у Відні був В’ячеслав Липинський (1882–1931) – історик, філософ, дипломат, громадсько–політичний діяч, розробник ідеї незалежної української держави, ідеолог Українського союзу хліборобів-державників. Він плідно співпрацював з багатьма українськими емігрантськими закладами, є автором низки класичних праць з української історії, соціології та політичної думки.

У січні 1921 р. у Відні з ініціативи І.Горбачевського, М.Грушевського та інших діячів науки і культури відкрився Український вільний університет з двома факультетами – філософським і юридичним. Його першим ректором став професор Олександр Колесса (1867–1945)– відомий лінгвіст, фахівець з історії, літератури, етнографії, а також член парламенту Австрії (з 1907 р.). О.Колесса був одним з фундаторів Української культурної ради, яка опікувалася українськими школами.

Одним з найбільших духовних і культурних центрів української діаспори в Австрії до нинішніх днів є Церква Св. Варвари, яка була заснована у 1775 р. При церкві діє один з кращих хорових колективів. Його засновником і керівником майже чверть віку (1931–1955 рр.) був відомий композитор і диригент Андрій Гнатишин, знаний як автор збірок українських пісень, випущених австрійськими музичними видавництвами для дітей та німецькомовних хорів.

Окрасою європейських оперних сцен і музичних фестивалів (зокрема ваґнерівських) була Ірина Маланюк (1919 р. н.), яка після студій у Віденській музичній Академії стала примадонною оперних театрів Відня, Ґраца, Цюріха, Мюнхена та ін.

Після Другої світової війни культурне життя української громади в Австрії перемістилося з Відня до Зальцбурга. Тут діяли Український народний університет, гімназія, сільськогосподарська школа та деякі інші українські товариства та об’єднання.

У 1945 р. було засноване Українське центральне допомогове об’єднання в Австрії (УЦДОА), яке сприяло українським біженцям та переміщеним особам у переселенні до інших країн. Нині УЦДОА працює на добровільні основі, має п’ять відділень у різних містах країни і фінансується за рахунок членських внесків, пожертв церковних, громадських, благодійних та фінансових організацій. УЦДОА є членом Світового конгресу українців, а з 1985 р. – координаційного осередку українських громадських організацій Європи.

До системи українських організацій в цій країні належать також Координаційна рада українських організацій Австрії (створена у 1967 р.), Український жіночий союз Австрії (заснований у 1958 р.); Українське культурне товариство „Буковина”; Комісія допомоги українському студентству; Українське студентське товариство „Січ”. Помітну роль у житті української діаспори відіграє Союз українських філателістів Австрії (СУФА), який видає часопис „Вісті СУФА” і пропагує українські національні цінності в Австрії та за її межами.

У 1993 р. на базі Австрійського інституту Східної та Південно-Східної Європи утворено Асоціацію австрійських україністів, яка об’єднує близько 30 науковців–гуманітаріїв. У 1994 р. спільними зусиллями Асоціації українознавців (Україна) та Австрійського інституту Східної та Південно-Східної Європи була проведена наукова конференція „Етнічні меншини Східної та Центральної Європи: компаративний аналіз становища та перспективи розвитку”.

2.2. Чехословаччина. Особливо плідною була діяльність української діаспори у самому центрі Європи – Празі. У 1921 р. тут постав Український Громадський Комітет як координуючий осередок культурно–національного життя українських еміґрантів за кордоном. Президент Чехословаччини Томаш Масарик особисто знав багатьох українських політиків і вчених, зокрема Голову УЦР професора Михайла Грушевського, професора і ректора Карлового університету у Празі Івана Горбачевського та ін.

Восени 1921 р за сприяння чехословацького уряду із Відня до Праги був переведений Український вільний університет (УВУ). Навчання тут було побудоване за взірцем уславленого Карлового університету. Протягом свого існування в Празі УВУ розгорнув багатогранну педагогічну, науково–дослідну й видавничу діяльність, що отримала визнання у науковому світі. В університеті діяли два факультети: філософський і правничий. Професорська колегія складалась із визначних учених, позбавлених окупаційними режимами своїх кафедр та прав викладати у вищих навчальних закладах України. Серед них такі визначні вчені, як Д.Антонович, Л.Білецький, І.Горбачевський, С.Дністрянський, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Кубійович, С.Рудницький, С.Смаль-Стоцький, В.Старосольський, Д.Чижевський,С.Шелухін, А.Яковлівта ін.

Ротація керівництва навчального закладу відбувалася щороку. Ректорами УВУ у празькому періоді (до 1945 р.) були О.Колесса, С.Дністрянський, І.Горбачевський, Ф.Щербина, Д.Антонович, А.Яковлів та ін.

Університет пишається своїми студентами. Наприклад, у Празі розпочинав свою наукову кар’єру Ігор Шевченко – професор Гарвардського університету.

Важливими науковими і навчальними інституціями стали також Український високий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова та Українська Господарська Академія у Подєбрадах неподалік від Праги, що мала 59 кафедр і три факультети, на яких готувалися інженери та агрономи. Викладачі, серед яких були вчені з світовими іменами, проводили тут значну науково–дослідну роботу.

У 1922 р. у Празі було засновано Центральний Союз Українського Студентства, який став всеохоплюючою молодіжною українською організацією у чужоземному світі.

У Чехословаччині діяли Українська Студія пластичного мистецтва, Український Академічний Комітет, Українське Історико-Філологічне Товариство, Українське товариство книголюбів, Музей Визвольної боротьби України, Українська гімназія та ін., низка українських видавництв і друкарень.

Вражаючою була діяльність Музею Визвольної Боротьби України, заснованого 28 травня 1925 р., де були зібрані сотні тисяч унікальних матеріалів з різних частин світу. Головою музею, його ідеологом і натхненником до 1935 року був Іван Горбачевський. З 1930 р. музей увійшов до складу Українського Академічного Комітету у Празі й за посередництвом Міжнародної Комісії для інтелектуальної співпраці при Лізі Націй вступив у духовний обмін з науковими установами цілого світу. Музей став важливим осередком культурного життя української Праги і головним центром збереження пам'яток історії, культури й мистецтва української еміграції усього світу. Він працював виключно на доброчинних засадах і був закритий під тиском комуністичного режиму у 1948 р.

Отже, Прага міжвоєнного періоду стала тим інтелектуальним і творчим центром, навколо якого формувалася українська національна ідея. У цей період відбувався інтенсивний творчий діалог між українською інтелігенцією по лінії Прага–Париж–Берлін–Відень–Варшава–Краків–Львів і навіть Київ та Харків.

Феномен празької української еміграції полягає у системності організації науки і освіти, яка дала можливість створити низку так званих празьких шкіл: поетичну, археологічну, історичну, мистецьку. Зокрема, до празької археологічної школи належали такі відомі археологи як Ярослав Пастернак, Вадим Щербаківський, Левко Чикаленко, Олег Кандиба-Ольжич, Іван Борковський.

У цьому контексті привертає увагу надзвичайно яскрава постать Олега Кандиби-Ольжича(1907–1944), який у молодому віці став блискучим поетом, археологом, відомим громадсько-політичним діячем, поліглотом (знав дев’ять європейських мов). Його археологічні дослідження стосувалися культури мальованої трипільської кераміки, відкритої в Україні наприкінці XIX ст. Вікентієм Хвойкою. Ця культура у 1920–1930-х рр. стала видатним явищем європейської археології. У вивченні трипільської культури, причетність якої до основ давньоукраїнської історії визнавали більшість дослідників, О.Кандиба вбачав певний патріотичний обов’язок. Молодий археолог налагодив співпрацю з Гарвардським університетом, читав лекції американським студентам з європейської археології. Олег Кандиба був одним із кращих знавців європейського енеоліту, зокрема трипільської культури, хоча сам вважав, що його справжнє покликання – поезія.

У Празі творила ціла плеяда знаменитих поетів (Олександр Олесь, Євген Маланюк, Юрій Дараган, Оксана Лятуринська, Олекса Стефанович, Леонід Мосендз, Олена Телігата ін).

Помітний внесок в музичну культуру того часу здійснили відомі теоретики музики Федір Стешко і Василь Барвінський, композитори Нестор Нижанківський і Федір Якименко (брат композитора Якова Степового), Віра Березовська. Тут творила модерну європейську музику перша українська жінка композитор Стефанія Туркевич. Не можна не згадати відому родину Колесс: Філарета, Олександра і Миколу, життя і творчість яких були тісно пов’язані з Прагою.

На перехресті західноєвропейських культур у міжвоєнній Празі повстала ціла колонія українських митців, творчість яких мала великий резонанс у чеських мистецьких колах. Особливо це стосується празької групи графіків, насамперед Віктора Цимбала, Роберта Лісовського, Володимира Січинського, Миколи Бутовича, Катерини Антонович, Галини Мазепи, Юрія Вовка. Тут навчались також Петро Холодний (молодший), Степан Колядинський, Євген Норманн, працювали і творили Іван Кулець, Михайло Брянський, Іван Мозолевський, Василь Хмелюк, Онуфрій Пастернак та ще десятки імен.

У 1998 р. працівники Слов’янської бібліотеки у Празі, опрацьовуючи засекречені фонди, виявили понад 1000 творів 68 митців українського графічного мистецтва, що були колись власністю Музею Визвольної Боротьби України і вважались назавжди втраченими. Їх у максимально короткий термін опрацювала і закаталогізувала мистецтвознавець із Праги Оксана Пеленська.

Слід наголосити, що українські вчені, митці, письменники в міжвоєнній Празі часто ставали гордістю і чеського народу. Зокрема, Іван Горбачевський заклав основи чеської біохімії, заснував празький Інститут лікарської хімії, а Іван Пулюй створив кафедру електротехніки у Празькій політехніці, якою керував до кінця свого життя. Тут плідно творив світової слави філософ, історик культури й літератури, славіст Дмитро Чижевський, а гордістю української історіографії стали Олександр Шульгин, Семен Наріжний, Федір Слісаренко. У музеях Чехії і Словаччини знаходяться сотні картин українських художників, які за оцінками мистецтвознавців є вагомим внеском у європейський авангард першої половини XX століття.

Сучасне громадське життя українців у Чеській Республіці концентрується в основному навколо двох організацій, що функціонують у Празі: Об’єднання українців у Чеській республіці та Українській ініціативі у Чеській Республіці, остання видає єдиний у державі україномовний журнал „Пороги“. Значна роль у поширенні інформації про Україну належить Чеській асоціації україністів (ЧАУ), що заснована у 1991 р. у Празі. Її очолив відомий славіст, професор Карлового університету Вацлав Жидівський. З ініціативи ЧАУ у 1994 р. вийшов перший том „Українсько-чеського словника“.

У 1990 р. засновано Союз русинів–українців Словацької Республіки, який виражає етнокультурні потреби й координує діяльність української меншини у Словаччині. Тут діють такі громадські організації, як Спілка українських письменників Словаччини, Асоціація україністів Словаччини, Союз скаутів „Пласт“, Союз молоді Карпат, Товариство ім. А.Духновича та ін. Значну культурно–просвітницьку й наукову роботу з вивчення проблем українського населення Словаччини здійснюють кафедра української мови та літератури Пряшівського філологічного факультету Кошицького університету ім. П.Шафарика, Музей русинсько–української культури у Свиднику, часописи „Нове життя“, „Веселка“ та ін.

2.3. Польща. Уряд УНР заснував у 1928 р. у Варшаві Український Науковий Інститут, покликаний плекати студії з різних ділянок українознавства. Тут працювали відомі діячі і вчені: А.Лотоцький, А.Яковлів, С.Смаль-Стоцький, К.Мацієвич, В.Садовський, Б.Лепкий та ін. Вражає видавнича діяльність Інституту: понад 77 томів різних публікацій, тобто більше, ніж видано тоді будь–яка іншою науковою установою у Західній Україні й на еміграції. Головна ідеологічна засада інституту – розвивати ті ділянки української науки, які переслідувалися на батьківщині. Зокрема, інститут видав серію праць і джерел з історії України давнішої доби й нових часів: „Нарис історії України“ Д.Дорошенка, „Діярій гетьмана Пилипа Орлика“ за ред. Я.Токаржевського, „Гетьман Пилип Орлик“ Б.Крупницького, „Українсько–московські договори XVII–XVIII ст.“ А.Яковлєва та ін., переклади українською мовою богословських видань, літературних творів тощо. З 1932 р. інститут почав працювати над повним критичним виданням творів Тараса Шевченка за редакцією Павла Зайцева. Із запланованих 16 томів вийшло 13. У 1939 р. інститут перестав існувати, а його бібліотека і архіви загинули.

До визначних українських вчених, які залишили свій слід на польській землі належить Володимир Кубійович (1900–1985), який навчався у Краківському університеті і працював там доцентом. Але за відстоювання геополітичних інтересів України був звільнений з посади у 1939 р.

У післявоєнний період саме за редакцією В.Кубійовича з’явилося унікальне і найвагоміше видання української діаспори „Енциклопедія Українознавства“ у двох випусках: загальнопредметної (тт. 1–3, 1949–1952 рр., співредактор З.Кузеля) і словникової у 10 томах (1955–1984 рр.), до якої згодом додано одинадцятий додатковий том.

У Криниці (тепер територія Польщі) народився художник–примітивіст Никифор Дровняк (1896–1968). Світову популярність митцю–самоуку принесли численні виставки його творів (малюнки на склі, ікони тощо) у Парижі, Львові, Амстердамі, Лондоні та ін. У Варшаві також навчався виходець із Поділля, відомий український маляр, іконописець, графік і скульптор, мистецтвознавець Яків Гніздовський (1915–1985).

У 1956 р. українці заснували Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), яке видає газету „Наше слово”, щорічні календарі, проводить культурницькі акції, займається суспільно–економічними проблемами.

У 1990 р. у Варшаві на надзвичайному з’їзді УСКТ було створено Об’єднання українців у Польщі. Згодом виникли нові українські організації, зокрема Союз українців Підляшшя, „Народний дім“, Фундація Святого Володимира–Хрестителя Київської Руси та ін.

Активну культурницьку працю у Польщі проводитьВолодимир Мокрий – професор Ягеллонського університету, відомий громадський діяч, засновник і керівник згаданої Фундації Св. Володимира, автор багатьох наукових праць з літературознавства, історії українства на західних землях, зокрема, у складі Польщі („Церква у житті українців”, 1993; „Література і філософсько-релігійна думка українського романтизму: Шевченко, Костомаров, Шашкевич”, 1996 та ін.), редактор періодичних видань „Краківські українознавчі зошити“, альманахів „Між сусідами“, „Краківські горизонти“ та ін.

2.4. Німеччина. У 1926–1945 рр. у Берліні працював Український науковий інститут, заснований гетьманом Павлом Скоропадським. Завданням інституту було розповсюдження серед науковців світу відомостей про Україну й український народ, дослідження взаємин України із західними країнами, зокрема Німеччиною, у минулому і сучасному, а також допомога українським студентам і науковцям, які навчалися у високих школах Німеччини. Протягом 1926–1931 рр. директором інституту був відомий український вчений-історик і державний діяч Дмитро Дорошенко (1882–1951), з 1931 р. – філософ й історик української культури, випускник Віденського універститету Іван Мірчук (1891–1961).

Під проводом Д.Дорошенка діяло також Центральне представництво української еміграції (ЦУПЕ), яке мало ряд референтур: церковних справ, наукових, високого шкільництва, середніх і фахових шкіл, літератури і мистецтва, дошкільного виховання тощо.

Після Другої світової війни головним осередком української еміграції в Німеччині став Мюнхен. Тут у 1945 р. відновив свою діяльність Український Вільний Університет (УВУ), який успішно працював у Празі у міжвоєнний період. УВУ мав два факультети – філософський та права і суспільних наук. Про потужний професійний рівень вузу свідчить його склад: на філософському факультеті викладало 40 професорів і доцентів, а на факультеті права і суспільних наук – 20 (філософ І.Мірчук,історикиО.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко, В.Щербаківський,філологЯ.Рудницький та ін.). До розвитку УВУ долучилися видатні українські науковці та політичні діячі, такі як Павло Зайцев, Григорій Ващенко, Володимир Янів, Ігор Качуровський, Віктор Коптіловта ін. Вони зробили неоціненний внесок у скарбницю української та світової культури. Велика робота лежить за плечима ректорів – В.Щербаківського, І.Мірчука, Ю.Бойка, В.Яніва, Л.Рудницького, А.Кіпи, І.Мигула та ін.

У 1950 р. УВУ дістав офіційне визнання баварського міністерства освіти й віросповідань та право промоцій і габілітацій(надання титулів магістра, доктора і ґабілітованого доктора). У червні 1978 р. це право було знову підтверджено.

На пожертвування митрополита УГКЦ Й.Сліпого було придбане велике приміщення для аудиторій, кабінетів та бібліотеки.

Після проголошення незалежності України УВУ налагодив тісну співпрацю з українськими науковими та освітніми установами. Тут навчаються і проходять стажування багато студентів і науковців з України. Чимало відомих діячів української культури отримали тут наукове визнання (дисидент Євген Сверстюк, президент Києво–Могилянської академії літературознавець Сергій Квіт та ін.).

Вихідці із Наддніпрянської України, котрі працювали у ВУАН заснували у 1945 р. в Авґсбурзі Українську Вільну академію наук (УВАН), на чолі з Д.Дорошенком. Спершу УВАН складалася з фахових наукових груп (у 1947 р. – 17), що об’єднували близько 150 фахівців з археології, історії, теології, літератури, мовознавства, мистецтвознавства, педагогіки і психології, книгознавства, біології, медицини тощо. Проводилися наукові конференції та щорічна спільна для всіх груп Шевченківська конференція. Також діяло Товариство прихильників УВАН під керівництвом Василя Мудрого. З 1946 р. УВАН видавала інформаційний „Бюлетень”, з 1947 р. – „Літопис УВАН” та наукові праці (альбом „Історичні плани Києва” П.Курінногой О.Повстенка, монографія Б.Крупницького „Гетьман Данило Апостол” та ін.). При академії існувало Товариство охорони українських пам’яток на чужині, музей-архів, бібліотека тощо.

Крім УВАН у Мюнхені існували Українське історично-філологічне товариство, Українська Висока Економічна Школа, Українська Православна Богословська Академія.

30 березня 1947 р. було відроджене Наукове товариство ім. Шевченка, головою якого було обрано професора Івана Раковського, а генеральним секретарем – професора Володимира Кубійовича (пізніше він очолив НТШ у Європі).

Працював Український науково-технічний інститут (агрономічно–лісовий, фармацевтичний, ветеринарно–зоотехнічний, інженерний, економічний відділи) із стаціонарною і заочною формами навчання. Інститут став спадкоємцем Української господарської академії у Подєбрадах, яка припинила своє існування у 1945 р.

Треба згадати, що у Німеччині протягом 1930–1940-х рр. творив визначний славіст, дослідник української і слов’янських літератур, історії культури, філософії й духовності Дмитро Чижевський (1894–1977), який був професором багатьох престижних університетів світу, зокрема Гарвардського у США. Д.Чижевський першим ґрунтовно дослідив слов’янське, зокрема, українське бароко; обґрунтував співзвучну із візантійськими та західними впливами зміну культурних стилів та епох.

Протягом 1945–1948 рр. у Німеччині діяв Мистецький український рух (МУР) – організація українських письменників, літераторів і критиків, які проживали у таборах для переміщених осіб. До ініціативного комітету увійшли Іван Багряний, Віктор Петров, Юрій Косач, Ігор Костецький, Іван Майстренко, Юрій Шерехта ін.; головою організації був Улас Самчук. Тут співпрацювали Василь Барка, Євген Маланюк, Докія Гуменна, Тодось Осьмачка та інші відомі письменники і поети, які часто дискутували про українську культуру та про шляхи наближення її до світової. Було проведено три з’їзди та декілька теоретичних конференцій, опубліковано ряд видань у серії Мала бібліотека МУР. Спілка припинила свою діяльність у 1948 р. у зв’язку з еміграцією більшості її членів до США і Канади.

Після війни у Мюнхені жив і творив знаменитий скульптор з Івано–Франківщини Григорій Крук, який навчався у Краківській та Берлінській академіях мистецтв. Першу фахову освіту здобув у Львівській школі декоративного мистецтва. Серед його відомих скульптурних робіт портрет патріарха Йосипа Сліпого та ін. Твори скульптора експонувалися на виставках практично усіх країн Європи, а також у Нью-Йорку. Багато з них придбали провідні музеї Європи, зокрема Національний музей у Парижі, Британський музей у Лондоні, Східнонімецький музей у Реґенсбурзі.

На окрему згадку заслуговує українська преса Німеччини. У повоєнний період виходили такі періодичні видання, як „Українська трибуна”, „Час”, „Українські вісті”, „Український самостійник”, „Сучасність” тощо.

Якщо у перші повоєнні роки на території Німеччини перебувало близько 180 тис. українців, то після масової еміграції у 1947–1949 рр. до інших країн, насамперед, США та Канади, їх тут залишилося вдесятеро менше. На кінець 1950-х рр. у Німеччині проживало лише 17 тис. українців. Ними опікується Центральне представництво українців у Німеччині.

У Мюнхені діє філія об’єднання українських літераторів у діаспорі „Слово”, заснованого у 1954 р. в Нью-Йорку. Серед найвідоміших постатей мюнхенської філії „Слова” – літературознавці Ю.Бойко-Блохин, І.Кошелівець, І.Качуровський та ін.

2.5. Франція. Не зовсім сприятливі умови життя у повоєнній Німеччині змусили велику частину української еміграції покинути її межі. Частина українських інтелектуалів виїхала за океан (Америка, Канада, Австралія), а частина обрала Францію, уряд якої ставився доволі лояльно до емігрантів.

Зв’язки Франції з Україною сягають давніх часів. Варто нагадати, що дочка Ярослава Мудрого Анна вийшла заміж за французького короля Анрі І і правила там протягом певного періоду (з 1060 р.). А у першій половині XVIII ст. сюди прибули українські військові на чолі з гетьманом Пилипом Орликом. Його син Григорій вславився як визначний військовий і державний діяч. Вдячні французи назвали на його честь місцевість під Парижем (сьогодні там знаходиться аеропорт Орлі).

З Парижем ХІХ ст. пов’язане ім’я всесвітньо відомого математика з Полтавщини Михайла Остроградського (1801–1861). Навчався у Харківському університеті, слухав лекції видатних європейських вчених у Парижі, викладав математику у коледжі Генріха IV. Сформулював загальний варіаційний принцип для консервативних систем, запропонував формулу перетворення трійних (кратних) інтегралів, названу його ім’ям. Автор праць з математичного аналізу, математичної фізики, аналітичної механіки, гідромеханіки, теорії пружності, балістики. Член–кореспондент Паризької Академії наук, Російської, Туринської, Римської, Американської академій, почесний доктор Київського, Московського та багатьох інших університетів. До 200-річчя з дня народження вченого ЮНЕСКО внесло його ім’я до переліку видатних математиків світу.

У Парижі деякий час навчався киянин Олександр Архипенко (1887–1964), всесвітньо відомий скульптор–новатор, який відкрив у Нью-Йорку власну мистецьку школу модерного напрямку; творив у стилі „синтетичного реалізму“ з незвичною лаконічною красою, композицією, символічними знаками, ритмікою і динамікою; конструював „машину рухомого мистецтва“ і т. п.

Серед відомих політичних емігрантів ХХ ст. у Франції перебували голова Директорії Симон Петлюра (1879–1926), який був вбитий більшовицьким аґентом Шварцбартом у Парижі та письменник і прем’єр Центральної Ради Володимир Винниченко (1880–1951). У Парижі С.Петлюра організував видання тижневика „Тризуб“.

Значний внесок у вивчення історії України та української еміграції, передусім міжвоєнного періоду, здійснює Бібліотека ім. С.Петлюри у Парижі. з великим книжковим фондом, архівом, різноманітними музейними матеріалами. Бібліотека займається дослідницькою та видавничою діяльністю, організовує наукові конференції, видає щорічний бюлетень. Нещодавно відкрила своє представництво у Києві.

У 1932 р. засновано Український Народний Союз (УНС), що об’єднував емігрантів з усіх українських земель. Під патронатом УНС у Парижі видавався тижневик „Українське слово“, а у 1938 р. було засновано українську друкарню.

Одним із засновників і провідних діячів Союзу українських громадян у Франції виступив відомий український історик і громадський діяч, виходець із Херсонщини Ілько Борщак (1892–1959). У період визвольних змагань він був секретарем української делегації на Паризькій мирній конференції (1919–1920 рр.), у 1926–1929 рр. – один із видавців газети „Українські вісті“ у Парижі, з 1949 р. – директор Архіву української еміграції у Франції та засновник наукового українознавчого часопису „Україна“.

Важливою подією у культурно–науковому житті української діаспори у післявоєнній Франції стало утворення тут осередку НТШ. У 1951 р. президія НТШ переїхала з Мюнхена до Марселя. До 1985 р. його діяльністю керував проф. Володимир Кубійович, який розгорнув безпрецедентну наукову працю над створенням Енциклопедій Українознавства. Підсумком цієї праці є чотири багатотомні енциклопедії (2 українською мовою – разом 14 томів, та 2 англійською мовою – разом 8 томів). Ці видання, так само, як і „Карти України“ (з 1978 р.) є вагомим науковим доробком української діаспори. НТШ також видає періодичні видання „Записки НТШ“, „Вісті з Сарселю“, „Вісник НТШ“. З 1987 р. товариство очолює відомий історик Аркадій Жуковський.

НТШ у Європі координує діяльність українських вчених, розсіяних у різних країнах: Франції, Німеччині, Великобританії, Польщі, Словаччині, Румунії та інших державах Європи за межами України.

Для збереженняетнічної і культурної самобутності українці розбудували широку мережу власних громадських організацій та установ. Їхню діяльність координує Український центральний громадський комітет, створений у 1966 р. Велику роботу здійснюють жіночі, молодіжні та просвітянські організації. З преси треба згадати часописи „Україна“, „Українське слово“, „Українець у Франції“ та ін.

У післявоєнний період у Франції зростав талант вченого–фізика, майбутнього лауреата Нобелівської премії (1992 р.) Жоржа Шарпака (народився 1 серпня 1924 р. у Дубровиці на Рівненщині). Він навчався у престижних паризьких вузах, слухав лекції Ф.Жоліо–Кюрі, а згодом працював у лабораторії ядерної хімії Інституту радію під його безпосереднім керівництвом. Багато своєї творчої енергії Ж.Шарпак віддав, працюючи в Національному центрі досліджень, пізніше у Європейському центрі ядерних досліджень під Женевою. Жорж Шарпак – член Французької академії наук, почесний доктор Женевського університету, професор кафедри Жоліо-Кюрі та Вищої школи фізики та хімії в Парижі.

Парижу віддав увесь свій творчий геній артист світової слави, хореограф, реформатор балету Сергій Лифар, уродженець Києва, нащадок славного козацького роду Лифарів. Після смерті провідного танцівника і балетмейстера, уродженця Києва, Вацлава Ніжинського, С.Лифар очолив балетну трупу паризької „Ґранд-опери“. За три десятиліття він не лише відродив французький балет, але й став основоположником нового напряму в балеті – неокласицизму. У 1947 р. С.Лифар заснував у Парижі Інститут хореографії, проводив курси історії та теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором Вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО. Серед численних нагород С.Лифаря – ордени Почесного легіону та Літератури і мистецтва (найвищі відзнаки Французької Республіки). Він ніколи не забував рідного Києва і на надзвичайно привабливу пропозицію президента Шарля де Голля (щирого шанувальника його таланту) стати громадянином Французької Республіки відповів: „Я українець і цим пишаюся“. На надгробній могилі видатного артиста скромний напис французькою й українською мовами „Серж Лифар з Києва“.

Помітний слід у багатій малярській палітрі Парижа залишили митці з України Михайло Андрієнко, Олекса Грищенко, Василь Хмелюк та ін.

2.6. Великобританія.У1945 р. заснований Союз українців у Британії (СУБ), який займається культурно-освітньою діяльністю. До нього масово вступали українські емігранти. СУБ видає тижневик „Українська Думка“ (з 1947 р.), англомовний квартальник „The Ukrainian Review“ (з 1954 р.), дитячий журнал „Юні Друзі“ (з 1956 р.); вийшло близько 30 книжок.

З кінця 1940-х – початку 50-х рр. українці активно розвивають національні традиції. Створюються бібліотеки, українські школи для дітей, танцювальні й драматичні гуртки. У 1949 р. українська громада заснувала Об’єднання українців у Великій Британії.

Значну роль у збереженні національно–етнічної та культурної самобутності українців у Великобританії відіграють молодіжні і жіночі організації. У 1948 р. засновано жіночий гурток ім. Лесі Українки в Ковентрі та гурток ім. княгині Ольги в Лестері. Іх учасники беруть активну участь у громадсько–культурному житті країни.

Одним із осередків української духовності та культури Великобританії є заснована у 1979 р. в Лондоні філія римського Українського католицького університету (УКУ). Крім богослів’я, тут вивчають філософію, мову, літературу, історію і культуру. Головне покликання УКУ – дати додаткові знання з українознавчих дисциплін студентам–українцям, котрі навчаються в англійських університетах.

Зусиллями української громади у Великобританії видаються часописи „Українська думка“, „Наше слово“, „Визвольний шлях“, „Сурмач“ та ін.

2.7. Італія.У 1963 р. в Римі кардиналом Йосипом Сліпим був заснований Український католицький університет (УКУ) як продовження львівської богословської академії, закритої у 1944 р. УКУ має архів, який містить цінні матеріали, манускрипти, рідкісні документи, зокрема М.Грушевського і його родини, архів президента ЗУНР Є.Петрушевича, частину архіву В.Липинського. У бібліотеці цього закладу зібрано понад 30 тис. книжок і 20 тис. одиниць періодики. При УКУ діє музей з експонатами українського релігійного, культурного та народного життя. Університет має філії в Буенос–Айресі, Чикаго, Філадельфії, Вашингтоні, Монреалі, Лондоні.

Серед численних видань УКУ найвагомішою є „Monumenta Ucrainae Historica“, де опубліковано документи ватиканських архівів, що стосуються української церкви. У 1963 р. відновлено видання журналу „Богослов’я“, який до 1943 р. виходив у Львові.

Зусиллями Й.Сліпого у 1967–1969 рр. побудовано за проектом італійського архітектора Лучоді Стефано базиліку св. Софії – один із кращих храмів зарубіжних українських поселень. Церква споруджена в українсько–візантійському стилі, близькому до стилю первісної побудови собору св. Софії у Києві. Проект іконостасу й мозаїчного покриття базиліки виконав відомий український художник Святослав Гординський.

У Римі зосереджено ряд інших релігійних інституцій та установ, зокрема головні управи отців василіан, сестер василіянок, сестер служебниць. Окрім місіонерської і освітньо–виховної роботи орден отців василіан здійснює значну наукову та видавничу діяльність. З 1949 р. вони видали 55 томів ватиканських і римських архівів, що стосуються історії України, понад 60 томів наукових праць і близько 90 книжок серії „Українська духовна бібліотека“. Виходить також періодичне видання „Записки чину св. Василія Великого“. Активно діють Українське богословське наукове товариство, яке видає журнал „Богословіє“; товариство „Свята Софія”; Українська громада Італії; Пластова група в Римі; Союз українських студентських товариств у Європі та ін.

У Римі споруджені пам’ятники Тарасу Шевченку, Івану Котляревському та Маркіяну Шашкевичу.

Важливий внесок у розвиток україністики в Італії робить Окса́на Є́жи-Я́нівна Пахльо́вська, донька Ліни Костенко, професор Римського університету „Ла Сап’єнца“, завідувач кафедри україністики при Департаменті європейських та інтеркультурних студій (секція славістики) на факультеті літератури і філософії. Вона є автором численних студій з історії давньої і сучасної української літератури, публіцистики, поетичної збірки „Долина храмів“ тощо.

2.8. Угорщина.У 1991 р.було засновано Асоціацію україністів Угорщини на чолі з проф. Іштваном Едварді. Тоді ж постало Товариство української культури в Угорщині (ТУКУ). Діяльність ТУКУ спрямована на об’єднання українців Угорщини для розвитку їхньої етнокультурної самобутності та поширення у країні інформації про історію, культуру українського народу та сучасне життя України. Друкованим органом товариства є часопис „Громада“. Голова ТУКУ представляє інтереси українців на засіданнях „круглого столу“ національних меншин Угорщини, співпрацює з держаними органами цієї країни з питань забезпечення прав української етнічної групи, бере участь у засіданнях міжурядової українсько–угорської комісії з питань забезпечення прав національних меншин.

У 1997 р. у Будапешті відкрито Український культурний центр, завданнями якого є розширення мережі української освіти, проведення культурно–мистецьких заходів, конференцій тощо. У 1998 р. при Центрі на громадських засадах створено Інститут україністики (уповноважений директор доцент Будапештського університету імені Лоранда Етвеша Оксана Ковач).

3. Культурне життя української діаспори в Америці та Австралії

3.1. США. Від початку еміграції українців до США у1871 р. і до Першої світової війни з наших земель до цієї країни прибуло бл. 350 тис. чол. Протягом наступних десятиліть це число значно збільшилося. За останніми статистичними даними в США проживає майже 900 тис. американців українського походження. За неофіційними даними, які фігурують в україномовних виданнях, на теренах США мешкають до 2 млн. українців.

Нині українці за чисельністю посідають 21-е місце серед усіх етнічних груп цієї країни. Більше половини їх проживає у штатах Пенсільванія, Нью-Йорк, Нью-Джерсі та Каліфорнія; також українці проживають у штатах Мічиган, Огайо, Іллінойс, Флорида, Міннесота та ін.

Однією із найважливіших координуючих та репрезентативних установ і головним центром українських організацій у США став Український конгресовий комітет Америки (УККА), заснований у 1940 р. УККА відстоює інтереси американців українського походження та емігрантів з України. Як благодійна, просвітницька та філантропічна організація, УККА має великий досвід активної праці над вирішенням питання відносин між США та Україною. З 1944 р. УККА видає періодичне видання „The Ukrainian Quarterly” та двотижневик „The Ukrainian Bulletin”, що їх заснування та розвиток пов’язано з ім’ям відомого історика церкви Миколи Чубатого. На сторінках цих періодичних видань опубліковано низку історико–церковних, політологічних, культурологічних та літературних матеріалів.

У розвитку організованого життя української громади у США можна виокремити три етапи: 1) період до Першої світової війни, що характеризується становленням організаційної мережі та формування чіткої національної ідентичності; 2) період між двома світовими війнами, коли було створено нові українські організації; 3) період після Другої світової війни, коли політичні емігранти, що переїхали з таборів для біженців і переміщених осіб у Німеччині й Австрії, включилися в роботу існуючих українських організацій і створили нові.

Освіта і наука. Важлива роль у збереженні етнічної ідентичності та культурної самобутності американців українського походження належить розгалуженій системі освіти. Перша українська школа була відкрита у 1893 р. у містечку Шамокін у штаті Пенсільванія; навчання тут проводилося після англомовного денного. Перші українські цілоденні школи з’явилися у 1920-х рр. при українських католицьких церквах, згодом вони увійшли до американської освітньої системи. Навчання у них здійснювалося української та англійською мовами. З 1953 р. функціонує Шкільна рада – громадська організація, яка опікується освітою дітей українського походження. Нині в США діють українські школи двох основних типів: цілоденні (початкові й середні) та суботні й недільні („школи українознавства”). Всі українські школи здійснюють навчання за державною програмою з додатковими предметами українознавчого спрямування, включно з мовою, літературою, історією та географією.

Українська мова вивчається у Гарвардському та Пенсильванському, а без федеральної підтримки – у Каліфорнійському, Колумбійському та Іллінойському університетах.

Після Другої світової війни до США переїхала велика кількість українських вчених з Німеччини та Австрії, які активно розпочали проводити вільні наукові дослідження на північноамериканському континенті. У 1955 р. Загальні збори НТШ ухвалили рішення про перетворення відділів товариства у Європі, США, Канаді та Австралії на окремі “самостійні товариства”. Найпліднішою є діаспорна діяльність НТШ у США з головним центром у Нью–Йорку, де у власному будинку розміщені канцелярія, бібліотека, архіви і конференційна база товариства.

НТШ в Америці (НТШ–А) підхопило наукову і видавничу естафету матірного НТШ, і достойно репрезентувало вільну наукову думку українців упродовж панування в Україні комуністичного режиму. НТШ–А зберегло структуру членства за секціями. Воно видало понад 50 томів „Записок НТШ”. Віддано працювали у товаристві Микола Чубатий, Роман Смаль–Стоцький, Матвій Стахів, Григорій Лужницький, ВасильЛев, Ярослав Падох та ін. Зважаючи на територіальну розпорошеність, на теренах США були утворені осередки НТШ у Чикаго, Філадельфії, Вашингтоні, Детройті, Клівленді та Пітсбургу. Важливим новітнім науково–дослідним видавничим проектом НТШ–А є „Енциклопедія Української Діаспори”, який здійснюється під редакцією проф. Василя Маркуся. Одним із чільних конференційних проектів НТШ–А є щорічні Шевченкознавчі конференції.

Важливе місце у науковому житті США належить Українській вільній академії наук (УВАН; Ukrainian Free Academy of Sciences), що була створена українськими ученими 15 листопада 1945 р. в Авґсбурзі (Німеччина). Тоді ж схвалено проект статуту, який визначав УВАН як спадкоємницю традицій і продовжувачки діяльності ВУАН у Києві 1920-х – початку 1930-х років. Фактично існувало три організації УВАН: УВАН у США, УВАН у Канаді, УВАН у Європі.

УВАН у США заснована у 1950 р.; її основними напрямами діяльності є: ознайомлення світу з досягненнями української науки; продовження досліджень у галузі українознавства; залучення українських наукових сил до праці в американських наукових інституціях. Першим Президентом академії було обрано Михайла Ветухова, котрий також став ініціатором та головним редактором англомовного наукового журналу „Аннали української академії“ у США („The Annals of the Ukrainian Academy“).

УВАН у США має такі відділи: історико–філософський, філологічний, економічний та суспільних наук, природничий і медичних наук, фізико–математичих і технічних наук, а також мистецьку кураторію. При УВАН розбудовано Центр української документації: бібліотеку ім. ВолодимираМіяковського, що містить 50 000 одиниць зберігання та архів ім. Дмитра Антоновича з різних періодів історії України. УВАН у США видала більше 100 книг українською і англійською мовами. Головні з них: англомовні „Аннали“ (вийшло 13 тт.), „Огляд української історіографії“ Дмитра Дорошенка та „Українська історіографія 1917 – 56 рр.“ Олександра Оглоблина англійською мовою (1957), „Історія української літератури“ Дмитра Чижевського (1956 р.), неопубліковані листи гетьмана Івана Мазепи, за редакцією Ореста Субтельного (1975 р.) та ін.

Важливий внесок у розвиток української історичної науки у діаспорі зробило Українське історичне товариство (УІТ), засноване у 1965 р. у США з ініціативи Любомира Винара. Першим головою товариства був відомий історик Олександр Оглоблин (до 1981), науковим секретарем Л.Винар. З 1981 р. товариство очолює Л.Винар. Членами–засновниками УІТ були М.Антонович, Л.Винар, Б.Винар, І.Витанович, О.Домбровський, О.Оглоблин, Я.Пастернак, Н.Полонська-Василенко, М.Чубатий та ін. УІТ організувалося навколо часопису „Український історик”, що виходить з 1963 р. Статті журналу рецензуються у провідних реферативних виданнях США та Європи. УІТ є членом Американської історичної асоціації та бере участь у наукових конференціях американських і канадських наукових товариств, а також співпрацює з УВАН, НТШ й ін. українськими науковими установами, має представництва у Канаді, Європі та Україні. УІТ видає окремі книжкові серії: „Історичні монографії”, „Історичні студії”, „Мемуаристика”, „Українські вчені”, „Грушевськіяна” та ін.

Відомий у світі Український науковий інститут Гарвардського університету (УНІГУ) був заснований з ініціативи українських студентів. Союз українських студентських товариств Америки під час свого третього конгресу(Клівленд 1957 р.) вирішив створити фонд кафедр українознавства. У 1967 р. український вчений-сходознавець Омелян Пріцак підтримав ініціативу студентів і запропонував створити центр українознавчих студій з трьома кафедрами – історії, мови, літератури та дослідним інститутом українознавства у Гарвардському університеті. Було також створено Комітет українських студій, який мав планувати і координувати курси, семінари, магістерські та докторські програми з українознавчих дисциплін. Першим директором УНІГУ був О.Пріцак, його заступником Ігор Шевченко).

УНІГУ видає квартальник „Harvard Ukrainian Studies”; від 1981 діє Археографічна комісія яка займається виданням історичних документів різними мовами. Щороку відбуваються літні курси з української мови, літератури, історії і політології для приїзджих студентів та надаються стипендії кільком українознавцям з різних країн.

Архітектура і скульптура. У 1952 р. українські скульптори та художники заснували Асоціацію українських артистів (художників і скульпторів), яка постійно організовує виставки робіт митців українського походження, має свої художні студії, випускає журнал „Нотатки з мистецтва”. До найпопулярніших митців США належать Михайло Мороз, Едвард Козак, Ніколас Бутович, Яків Гніздовський, Андреас Дараган – автор пам’ятника Т.Шевченкові у Вінніпегу (1961 р.), Леонід Молодожанин – автор монумента Кобзареві у Вашингтоні (1964 р.).

У США плідно працювали українські інженери–архітектори. Серед них Юрій Кодак, Радослав Жук, Іван Заєць, Володимир і Ярослав Січинські, Юліан Ястремський, Мирослав–Данило Німців та ін. Низку архітектурних споруд у США побудовано за проектами українців. Наприклад, Ю.Ястремський спроектував Українську католицьку катедру і храм Христа–Царя у Філадельфії, церкви св. Івана Хрестителя в Нюарку та Оттаві, дерев’яну церкву в Барнесборо, православні церкви св. Трійці у Вест–Філді та св. Варвари в Орендні, католицьку церкву св. Марії у Ванкувері та ін. М.-Д.Німців зробив проект Української католицької єпископської канцелярії у Чикаго та 12 церков у різних містах США; Ю.Кодак – церкву-монумент у Банд-Бруку (штат Нью-Джерсі) в пам’ять про голодомор 1932–1933 рр.

З метою збереження етнічної самобутності українці у США заснували низку музеїв. З 1952 р. діє музей–архів у Клівленді з найповнішою збіркою преси та літератури діаспори; музеї у Нью–Йорку (національний одяг, декоративне мистецтво, документи, фотографії тощо), у Стенфорді (близько 20 тис. примірників книжок та періодичних видань; музей українського народного мистецтва у Мейнор–коледжі (Філадельфія) тощо. Поряд з музеями важливу роль у житті української діаспори відіграють бібліотеки, організовані практично в усіх місцевостях, де проживають чисельні українські громади (Філадельфія, Чикаго, Нью–Йорк та ін.).

Література. Із середовища української діаспори у США вийшла низка відомих письменників, поетів та критиків. У 1954 р. засноване об’єднання українських письменників „Слово”, членами якого стали відомі літератори Василь Барка, Докія Гуменна, Святослав Гординський, Галина Журба, Юрій Шерех та ін. Письменники молодшої генерації, які друкуються також англійською мовою, згуртовані навколо об’єднання Нью–Йоркська група. До неї входять Богдан Бойчук, Георгій Коломієць, Богдан Рубчак та ін.

Важливим джерелом інформації про події в Україні та про життя діаспорних громад є періодичні видання, яких у США виходить близько 80 („Свобода“, „Америка“, „Українські вісті“, „Національна трибуна“, „Нова зоря“ та ін.).

3.2. Канада. Вперше українці емігрували до Канади у 1891 р. У той перід канадський уряд всіляко сприяв широкомасштабній еміграції з Південної, Центральної та Східної Європи для сільськогосподарського освоєння західних теренів держави. За останніми статистичними даними у Канаді проживає близько 1 млн. українців.

Більшість українців за даними перепису проживають у провінціях Онтаріо, Альберта, Британська Колумбія, Манітоба, Саскачеван, Квебек та Нова Шотландія. Координаційним центром суспільного життя української діаспори є Комітет українців Канади (КУК), створений у листопаді 1940 р.; по Другій світовій війні він активно сприяв українській еміграції до цієї країни.

Одним із найважливіших чинників збереження української індивідуальності у Канаді є широка мережа шкіл різного типу та вищих навчальних закладів, у яких вивчаються українська мова, література, географія та інші українознавчі дисципліни. У 1970-х рр. у провінціях масового проживання українців діяли 114 українських шкіл. На вимогу українців провінцій Альберти, Манітоби і Саскачевану було запроваджено нове шкільне законодавство. Відповідно до нього у державних школах дозволялося створювати класи, що працювали за двомовними навчальними програмами, при цьому українською мовою у них могло здійснюватися до половини обсягу навчання. Викладання української мови та історії було запроваджено у Саскатунському, Манітобському, Альбертському і Торонтському університетах.

У 1947 р. з Європи до Канади переїхав Дмитро Дорошенко; відповідно, з 1949 р. президію УВАН перенесено до Вінніпега. По смерті Д.Дорошенка (1951 р.) Президентом канадської УВАН став Леонід Білецький. Канадська УВАН ділиться на інститути й комісії, має бібліотеку й архів, видає серії „Slavistica“, „Onomastica“, „Ukrainica Canadiana“, „Українські вчені” (1949–1961 рр.) та ін.

Центром Наукового товариства ім. Шевченка у Канаді (НТШ–К) є Торонто. З часу свого заснування (1949 р.) НТШ–К веде суттєву конференційну діяльність; під егідою Товариства вийшло десятки томів праць і збірок. У когорті діячів НТШ–К післявоєнного періоду Євген Вертипорох, Ярослав Пастернак, Ярослав Рудницький, Богдан Стебельський, Володимир Мацьків та десятки вчених молодшої генерації. Товариство має територіальні осередки в Едмонтоні, Оттаві, Монтреалі.

У 1976 р. при Альбертському університеті було засновано Канадський інститут українських студій (КІУС) на чолі з відомим істориком Богданом Кравченком. Інститут проводить велику дослідницьку і видавничу діяльність про Україну та українську діаспору. Найвагомішими виданнями КІУС є п’ятитомна „Енциклопедія України“ та англомовна „Історія України-Руси“ Михайла Грушевського у 10 томах. З КІУС співпрацювали відомі вчені Іван Лисяк–Рудницький, Петро Потічний, Михайло Марунчак, Орест Субтельний та ін. Нині Канадський інститут українських студій очолює відомий історик Зенон Когут; КІУС є провідним дослідницьким закладом світового рівня, котрий відкриває, зберігає й розповсюджує знання про Україну та українців.

Сприяють збереженню українцями своєї культурної самобутності й численні українські музеї, бібліотеки та архіви. Зокрема, в Саскатуні діє Український музей Канади з філіями в Едмонтоні, Вінніпегу і Торонто; у Вінніпезі – Український культурний та освітній центр; в Едмонтоні – Український канадський архів та музей.

Протягом 1950–1960-х рр. у Канаді видавалося до 50 україномовних періодичних видань, а у 1980-х рр. – 26. Найважливішими друкованими виданнями Канади є: тижневики „Український голос“, „Новий шлях“, „Гомін України“ „Життя і слово“, двотижневик „Євангельський ранок“ та ін.

Архітектура та образотворче мистецтво. Низку архітектурних споруд у Канаді побудовано за проектами українців. Так, Радислав Жук спроектував нову ратушу в Оттаві, українські католицькі церкви св. Михайла (провінція Манітоба), і Пресвятої Євхаристії (Торонто); Юрій Кодак – собор св. Володимира у Торонто тощо. Відомі художники Канади В.Баляс, М.Дмитренко, І.Кубарський у 1952–1953 рр. виконали розпис у стилі козацького бароко українського православного кафедрального Собору св. Володимира. Цей храм став одним із кращих зразків українського церковного мистецтва Канади. Світову славу отримав український художник Василь Курилик, автор ікони „Охтирська Богоматір“, серії картин „Приїзд на Манітобську землю“, „Зелені свята“ та ін.

3.3. Аргентина. Історія еміграції українців до Південної Америки налічує понад сто років. Якщо структурувати її у часі, то перша і друга хвилі переселенців (1897–1914 і 1922–1939 рр. відповідно) зумовлені переважно економічними причинами і представлені вихідцями із західних регіонів України. Третю хвилю (1947–1950 рр.) переселення утворили українці з таборів для переміщених осіб у Німеччині та Австрії.

У другій половині ХХ ст. в Аргентині були засновані українські товариства і організації, зокрема, Український клуб (1947 р.), Союз українок (1948 р.), „Пласт“ (1949 р.), Спілка української молоді (1950 р.), Братство українських січових стрільців (1950 р.), Братство колишніх вояків 1-ї дивізії УНА (1951 р.), Українське католицьке об’єднання (1951 р.), Союз аргентинсько–українських студентів (1953 р.) та ін., які спряли активізації суспільної та культурно–освітньої роботи української громади.

У 1947 р. відбувся перший конгрес українців Аргентини, на якому було утворено Українську центральну репрезентацію – крайовий центр, який нині координує діяльність більшості українських товариств і організацій та представляє інтереси українців перед місцевими властями.

У 70-х рр. ХХ ст. багато українських товариств і організацій припинили своє існування. Серед головних причин цього – старіння членського складу діаспорних організацій та відірваність від України, поглиблення асиміляційних процесів; крім того, економічна криза і режими військових диктатур у країні спричинили переїзд заможнішої частини українців, зокрема інтелігенції, у Північну Америку та Австралію. Однак у 1970-х рр. виникло нове професійне об’єднання – Товариство українських високошкільників Аргентини, яке щороку презентує українські видання на Всеаргентинській книжковій виставці.

Великим досягненням української громади стало спорудження у Буенос-Айресі пам’ятника Тарасу Шевченку (1971 р.) та заснування Фундації ім. Т.Шевченка у 1972 р., що опікується пам’ятниками та українським цвинтарем у м. Монте-Гранде.

Література. Відомим літератором в Аргентині був професор Євген Онацький (1894–1979), який заснував Спілку українських науковців, митців та літераторів (1947 р.) у Буенос-Айресі та уклав „Українську малу енциклопедію“ (1953 р.), яка є визначною пам’яткою української культури.

Нині на території Аргентини діє кілька українських об’єднань: „Просвіта“, яка крім центрального осередку у Буенос-Айресі, має 14 філій, видає газету „Українське слово“, забезпечує діяльність „Рідних шкіл“ та гуртків художньої самодіяльності тощо; „Відродження“, що має друкований орган – щомісячник „Наш клич“ – і три філії у передмістях столиці; Аргентинська організація високошкільників; скаутська організація „Пласт”.

3.4. Бразилія. У цій країні проживає найбільше українців у Південній Америці. Центральною установою є Українсько–бразилійська центральна репрезентація. Її засновниками стали Українська католицька та Українська автокефальна церкви, Хліборобсько–освітній союз, Товариство прихильників української культури, релігійно–культурний центр „Полтава“ та ін.

Шкіл, де викладання здійснюється лише українською мовою, у Бразилії немає. Однак у малій семінарії Святого Йосафата у Прудентополісі окремі курси читаються українською. Майже при всіх українських церквах функціонують суботні курси українознавства. З 1991 р. у штаті Парана у чотирьох державних школах здійснюється викладання української мови. Існує також українське відділення в університеті Ріо-де-Жанейро. З цим же університетом пов’язана літературна творчість та педагогічна діяльність поетеси й перекладача Віри Вовк (Селянської), яка видала португальською мовою „Антологію української літератури“ та збірки сучасної української поезії різних років („Мандри“та ін.).

Українські громади проживають також в Уругваї, Парагваї, Болівії, Колумбії та інших країнах Південної Америки, проте важливих відомостей про організоване культурне життя українців у цих державах немає.

3.5. Австралія. Переселенці 1948–1951 рр. були єдиною великою хвилею української імміграції до цієї країни і вони виявилися однією з найорганізованіших етнічних груп. Вже у 1949–1950 рр. в усіх штатах, за винятком Тасманії, виникли українські громади. У червні 1950 р. у Мельбурні відбувся з’їзд повноважних представників, на якому було ухвалено рішення заснувати координаційний центр – Об’єднання українців Австралії, яке очолив В.Болюх. Головні завдання центру, перейменованого у 1953 р. у Союз українських організацій в Австралії (СУОА), згідно зі статутом, полягають у тому, щоб „репрезентувати українську спільноту в Австралії. Ознайомлювати австралійську спільноту з українською історією, культурою, мистецтвом та визвольною боротьбою. Координувати працю організацій, об’єднаних в СУОА“. На сьогодні в СУОА входять близько 30 організацій і представники церкви.

Важливу роль у суспільно–громадському житті українців Австралії відіграє українське шкільництво. Українські етнічні (суботні) школи були засновані ще в 1949 р. і відігравали важливу роль у збереженні української мови, у формуванні знань про Україну, її культуру, звичаї та релігію. Чисельність українських шкіл і учнів, що в них навчалися, зазнавала змін. У 1987 р. в усіх штатах Австралії діяло 14 українських шкіл, в яких навчалося близько 1 тисячі учнів, а у 1991 р. – 15 шкіл із 760 учнів. Певний час діяльністю суботніх шкіл опікувалися українські громади у штатах і Союз українок Австралії. Згодом для цього була утворена Українська центральна шкільна рада.

Важливим осередком українознавчих студій є університет ім. Монаша у Мельбурні, при якому у 1983 р. було створено Лекторат україністики ім. М.Зерова. Лекторат веде навчальні програми з української мови й літератури у рамках відділу славістики, готує аспірантів до дипломів магістра і доктора, здійснює науково–дослідну і видавничу діяльність. Від заснування провідним викладачем був М.Павлишин. До середини 90-х рр. ХХ ст. Лекторат пройшли понад 120 студентів.

У 1985 р. уряд Австралії запровадив політику багатокультурності при одночасному акцентуванні на самобутності австралійської нації та австралійському патріотизмі. Ця політика наголошує не на асиміляції іммігрантів у середовищі чисельно домінуючого англосаксонського населення, а на інтеграції, включенні етнічних спільнот у загальноавстралійське суспільство. У рамках політики багатокультурності державну допомогу отримали суботні школи етнічних груп. Важливим наслідком політики багатокультурності для українців стало визнання української мови мартикуляриційною – українська мова була включена як предмет вступного іспиту до вищих навчальних закладів.

Українське наукове життя в Австралії з 1950 р. представлене діяльністю НТШ. Першим головою було обрано Є.Пеленського; з 1998 р. НТШ очолює М.Павлишин. Осередки НТШ діють у Мельбурні (з 1964 р.), Аделаїді (з 1965 р.) і Канберрі (з 1971 р.). Протягом 60-ти років товариство згуртувало довкола себе понад 100 членів, серед них: П.Богацький, І.Гавришкевич, С.Гаєвський, І.Гордіїв, Є.Завалинський, І.Марван, Р.Микитович, Д.Нитченко, М.Павлишин, Є.Пеленський, І.Рибчин, Є.Сенета, П.Шулежко, єпископ І.Прашка та ін.

НТШ в Австралії належить провідна роль у творенні наукового і громадсько–культурного життя української еміграції на континенті. Товариство організувало низку наукових форумів, присвячених видатним історичним подіям та постатям, підготувало чимало монографічних видань. Зокрема, було видано матеріали Ювілейного наукового конгресу з відзначення 100-річчя НТШ (1973 р.), дослідження „Українці в Австралії“ (т. 1, 1966; т. 2, 1998), „Історія українського поселення в Австралії“ (1990), „Українці в Австралії: Енциклопедичний словник“ (2001) та ін. Сьогодні товариство функціонує у двох містах – Сіднеї та Мельбурні.

У 1965–1972 рр. в Австралії діяв осередок Українського історичного товариства та представництво журналу „Український історик“, головними завданнями яких було збирання джерельних матеріалів до історії української громади в Австралії і Новій Зеландії. У 1986 р. відомий історик Теодор Мацьків, котрий перебував тоді у Мельбурні, намагався активізувати діяльність осередку, але невдало.

Література. Основу українського літературного процесу в Австралії заклали літературні організації, найвизначнішою з яких є Мельбурнський літературно–мистецький клуб. Особливо активним життям клубу було у 1950–

Читайте також:

1. АКТИВІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО РУХУ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ
2. АРХІВНА СПРАВА В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ, НА БУКОВИНІ ТА ЗАКАРПАТТІ У 1920-1930-Х РР.
3. Валютно-фінансова інтеграція в Європі: історичні, економічні та інституційні засади
4. Визрівання передумов скасування кріпацтва. Ска­сування кріпацтва в Західній та Східній Україні. Економічний розвиток у пореформений період
5. Виникнення нотаріату в Західній Європі
6. Декларація Народних зборів Західної України про державну владу на Західній Україні від 27 жовтня 1939 р.
7. Економічна думка Середньовіччя у Західній Європі.
8. Економічні погляди середньовіччя у Західній Європі
9. Загалом, у західній і вітчизняній соціології виділилось три основних напрямки, в яких проводить свої дослідження соціологія міста.
10. Зародження економічної думки в Європі
11. Зародження та розвиток спортивно-гімнастичного руху в Західній Україні. Діяльність сокільських, січових, пластових, лугових та спортивних товариств Галичини.

Переглядів: 928