МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
Тема 1. Місцеві фінанси, їх сутність, склад і роль у розвитку економічної і соціальної інфраструктури/. 1. Формування науки про місцеві фінанси. 1.2. Становлення системи місцевих фінансів. 1.3. Система місцевих фінансів та їх роль в економічній системі держави. 1.4. Прозорість та оптимальна децентралізація системи державних фінансів як передумови її ефективного функціонування. 1.5. Функції місцевих фінансів та економічний механізм управління територіями. 1.6. Функції територіальної громади, її роль і правовий статус. 1.7. Основи фінансової автономії місцевих органів влади. Основні терміни та поняття: бюджетна децентралізація, бюджетне регулювання, бюджетне самофінансування, бюджетні процедури, громадські послуги, доходи місцевих бюджетів, видатки місцевих бюджетів, місцеві фінанси, земські збори, мартикулярні внески, муніципальна (комунальна) власність. 1.1. Формування науки про місцеві фінанси Наука про місцеві фінанси - окрема, самостійна галузь фінансової науки. Процес її формування відбувався у двох основних напрямах. По-перше, історично склалося так, що спочатку виникла наука про державні фінанси, а потім від неї відокремилося самостійне вчення про місцеві фінанси. Таким чином, поняття місцеві фінанси виникло на противагу поняттю державні фінанси. По-друге, вчення про місцеві фінанси як наука виникло також в процесі розширення розуміння предмета фінансової науки, коли фінансове господарство общин та інших територіальних колективів, яке до цього вважалося приватним, було включено до складу публічного фінансового господарства. Отже, поняття місцеві фінанси розширило поняття публічні фінанси і стало їхньою невід'ємною, але відносно самостійною складовою. Вчення про місцеві фінанси як сукупність теоретичних положень про фінансове господарство та фінансову діяльність місцевих органів влади сформувалося в XIX ст. Наприкінці XIX ст. воно виокремилося в самостійну галузь фінансової науки. Це було пов'язано із завершенням становлення в більшості країн Західної Європи й Північної Америки органів місцевого самоврядування та регіональних органів влади, конституційним визнанням прав комун, общин, муніципалітетів, регіонів, провінцій, штатів та інших адміністративно-територіальних утворень. У Росії процес формування теорії місцевих фінансів як окремої галузі фінансової науки розпочався після земської реформи 1864 р. Наслідком цієї Розділ 1. Місцеві фінанси, їх сутність, склад і роль у розвитку економічної і соціальної... реформи стало створення інститутів земського самоврядування та демократизація міського управління. Розвиток теорії місцевих фінансів був тісно пов'язаний із розширенням фінансової діяльності місцевих органів влади. У колишньому СРСР він припинився в 30-х роках після значного сплеску досліджень таких проблем у 20-х роках. Це було пов'язано з докорінною зміною внутрішньої політики в державі, з ліквідацією засад фінансової автономії місцевих органів влади. В Українській Народній Республіці під керівництвом Центральної Ради в 1917—1918 pp. робилися спроби українізації земського та міського самоврядування із збереженням його інститутів та фінансових основ. Але після ліквідації Центральної Ради робота припинилася. Радянський уряд, як у Росії, так і в Україні, після 1917 р. поетапно здійснив заходи з ліквідації органів місцевого самоврядування, націоналізації їхнього майна, формування нової системи місцевої влади на базі її радянської моделі, автором якої був В. Ульяпов (Ленін). Радянська влада не визнавала інституту місцевого самоврядування. Сам Ленін називав земське самоврядування п'ятим колесом до воза. Сформовані більшовиками місцеві ради вважалися органами державної влади і місцевого управління одночасно. Підхід радянської центральної влади до їхнього статусу та повноважень у галузі фінансів неодноразово змінювався. Але діяльність місцевих рад в епоху воєнного комунізму була хаотичною і погано організованою. З метою централізації управління фінансами друга сесія ВЦВК у червні 1920 року скасувала поділ на державний та місцевий бюджети, їх об'єднали в єдиний загальний державний бюджет. Трохи згодом перехід до НЕПу започаткував відновлення місцевих фінансів. У жовтні 1921 р. було скасовано об'єднання державного та місцевих бюджетів і припинено практику включення місцевих бюджетів до державного бюджету. 26 квітня 1926 р. ВЦВК СРСР затвердив Положення про місцеві фінанси СРСР. Трохи згодом в Україні було затверджено Положення про місцеві фінанси УРСР і введено його в дію з 1 жовтня 1926 р. Незважаючи на ці та інші заходи з відбудови місцевих фінансів у період НЕПу, реальної фінансової автономії місцеві ради так і не отримали. Місцеве самоврядування в СРСР навіть у той період не було визнано. З 30-х років починається процес інтенсивного згортання фінансової самостійності місцевих рад і демонтажу місцевих фінансів. Переломним моментом у цьому стала податкова реформа 1930 р. Вона різко скоротила чисельність податків і, насамперед, тих, які було закріплено за місцевими бюджетами. Було встановлено жорстку систему контролю згори за доходами місцевих рад, прямого вилучення доходів місцевих бюджетів та регулювання їх на основі дольових відрахувань від загальносоюзних податків. Трохи згодом було затверджено єдиний державний бюджет, до якого було включено і місцеві бюджети. Отже, з 1938 р. остаточно завершується процес ліквідації місцевих фінансів в СРСР. Відродження їх розпочалося в останній період „горбачовської" перебудови в 1990 p., коли в СРСР було визнано інститут місцевого самоврядування. Проте деякі теоретичні спроби обґрунтувати право існування місцевих фінансів в СРСР були після війни в 50-х роках, у період реформ М. С. Хрущова. Б українській фінансовій літературі термін місцеві фінанси щодо СРСР вперше вживається лише на початку 90-х років. За час із кіпця XIX ст. теоретичне тлумачення сутності місцевих фінансів неодноразово змінювалося. Формування науки про місцеві фінанси відбувалось у такі етапи. 1 -й етап. Наприкінці XIX — на початку XX ст. набуло поширення визначення місцевих фінансів як місцевого фінансового господарства адміністративних одиниць або як сукупності матеріальних засобів, які є в розпорядженні цих одиниць для досягнення їхньої мети Термін місцеве фінансове господарство почав уживатися поряд із терміном державне фінансове господарство, яким позначалися державні фінанси. Біля витоків понять місцеве фінансове господарство, державне фінансове господарство як складових публічного фінансового господарства стояли К. Pay, Л. Штейн, А. Вагнер та інші німецькі економісти. Словник братів Грант дає таке визначення місцевих фінансів: "Фінанси — це сукупність матеріальних засобів, що є в розпорядженні держави і підлеглих їй одиниць самоврядування для досягнення мети цих політичних сил. Планомірна їхня діяльність, спрямована па досягнення необхідних матеріальних засобів і па витрачання їх є фінансовим господарством, яке називається державним, якщо суб'єктом його є держава, або місцевим (земським, міським, общинним і т. іи.), якщо його ведуть органи місцевого самоврядування". За Свіріщевським, "місцеві фінанси — це сукупність умов задоволення громадських потреб підлеглих державі місцевих самоврядних спілок". Ці спілки можуть вести власне фінансове господарство. У літературі 20-х років XX ст. тлумачення суті місцевих фінансів майже не змінюється. За В. М. Твердохлєбовим, „місцеві фінанси - це господарство місцевих спілок. Саме ж господарство місцевих спілок є планомірним задоволенням потреб публічно-правових союзів". А. Сірінов писав, що "сукупність завдань, які доручаються місцевим органам, і сукупність засобів, якими вони розпоряджаються для задоволення їх, носить назву місцевого господарства, або місцевих фінансів". Як "сукупність видатків, що покладено на місцеві органи, і сукупність засобів, якими вони володіють для задоволення їх" визначає суть місцевих фінансів інше видання 20-х років XX ст. В той період місцеві фінанси визначали і так: "Під місцевими фінансами треба розуміти матеріальні засоби, яких для виконання своїх функцій і ведення власного більш-менш самостійного фінансового господарства потребують союзи публічного характеру, нижчі ніж держава". У Положенні про місцеві фінанси СРСР від 26 квітня 1926 р. зазначалося, що "місцеві фінанси є складовою частиною єдиної системи фінансів Союзу РСР і перебувають у безпосередньому віданні місцевих рад та їх виконавчих комітетів (або президій міських рад) у випадках, передбачених законодавством союзних республік". 2-й етап. У кінці 30-х років визначення місцевих фінансів в СРСР фактично було ототожнено з визначенням місцевих бюджетів. 3-й етап. На початку 50-х років, коли було зроблено чергову спробу теоретично обґрунтувати наявність місцевих фінансів в СРСР, сформувалося досить розширене і не зовсім чітке їх визначення. Зазначалося, що "місцеві Розділ 1. Місцеві фінанси, їх сутність, склад і роль у розвитку економічної і соціальної... фінанси в СРСР — цс фінанси місцевого господарства і місцевих органів влади, складова частина єдиної системи фінансів СРСР. До місцевих фінансів належать фінанси соціалістичних підприємств усіх галузей місцевого господарства і місцеві бюджети. Місцеві фінанси відіграють значну роль у плановому розподілі й перерозподілі частини національного доходу у відповідності до вимог економічних законів соціалізму для створення фондів грошових засобів, що використовуються місцевими Радами з метою задоволення постійно зростаючих матеріальних і культурних потреб народу. Місцеві фінанси — важлива ланка зміцнення господарського розрахунку і здійснення контролю карбованцем за виконанням підприємствами та організаціями місцевого значення господарських і фінансових планів і дотримання режиму економії". 4-й етап. З другої половини 50-х років у радянській фінансовій літературі утверджується, як уже зазначалося, погляд, що місцеві фінанси — це явище, властиве капіталістичним державам та країнам "третього світу". Ось як визначав суть місцевих фінансів К. Я. Чижов: "Під місцевими фінансами капіталістичних країн звичайно розуміють доходи і видатки місцевих органів влади та підвідомчих їм підприємств та організацій". 5-й етап. Наприкінці 50-х — у 60-х роках у радянській фінансовій літературі стає домінуючим підхід до визначення суті фінансів як системи економічних відносин так званого базисного характеру. Це відображається і в нових підходах до визначення суті місцевих фінансів капіталістичних країн і країн, що розвиваються. Одна з небагатьох дослідників цього явища - Л. П. Павлова відзначала, що "під місцевими фінансами капіталістичних країн розуміють економічні відносини, при посередництві яких створюються фонди грошових засобів, що використовуються місцевими органами влади для виконання покладених на них функцій". Аналогічні підходи знаходимо і в інших виданнях 70—80-х років. 6-й етап. У 90-х роках у літературі країн СНД у цілому визначається факт наявності місцевих фінансів у фінансових системах нових незалежних держав. Ряд авторів замість терміну місцеві фінанси використовують такі поняття, як регіональні фінанси, територіальні фінанси, місцеві (регіональні) фінанси. Деякі з авторів підкреслюють, що місцевих фінансів у фінансовій системі СРСР немає, і вказують на новизну цього елемента в сучасній фінансовій системі. Разом з тим, безпідставно й далі стверджується ідентичність соціально-економічної суті загальнодержавних, та місцевих фінансів. Типовим для названих публікацій 90-х років є підхід до визначення суті місцевих (територіальних, регіональних місцевих регіональних) фінансів як до системи економічних відносин, що є продовженням традиції, яка склалася в 60- -80-х роках у радянській літературі. У зв'язку з цим слід відзначити інший підхід до визначення суті фінансів місцевих органів влади з боку науковців, експертів Європейської експертної служби Ради Європи. Гай Холліс та Карін Плоккер зазначають, що фінанси місцевих органів влади можна описати "як систему, за допомогою якої адміністративні одиниці всередині урядової структури отримують ресурси, необхідні для виконання їхніх функцій". 7-й етап. Поняття місцеві фінанси є синонімом поняття фінанси місцевих органів влади. Синонімами поняття фінанси місцевих органів влади можуть бути такі визначення, як муніципальні (комунальні) фінанси, фінанси територіальної громади, фінанси комуни, фінанси общини, фінанси муніципального утворення, фінанси штату, фінанси міста, області, району, села, селища і т. ін. Подібні визначення засвідчують, що місцеві фінанси функціонують у різних формах залежно від державного і територіального устрою тієї чи іншої країни. В Україні формами місцевих фінансів є фінанси територіальної громади (комунальні фінанси), фінанси Автономної Республіки Крим, фінанси області (міст Києва і Севастополя), фінанси міста, фінанси району (району в місті), фінанси села, фінанси селища. У разі появи нових територіальних утворень чи добровільних об'єднань територіальних громад цей перелік форм фінансів місцевих органів влади в Україні може бути продовжено. Місцеві фінанси необхідно розглядати лише в контексті ролі та функцій, що покладаються па місцеві органи влади. Якщо в державі роль та функції місцевих органів влади не визначено і чітко не окреслено, а управління в центрі та на місцях здійснює центральна влада, то в такій державі місцевих фінансів немає. Залежно від того, який обсяг функцій та завдань покладається на місцеві органи влади, відповідно такими ж будуть (мають бути) роль і значення місцевих фінансів у фінансовій системі держави. У молодій Українській державі йде пошук, де провести межу між завданнями центральної та місцевої влади. Фінанси місцевих органів влади України перебувають нині в процесі свого формування. Проблеми, які необхідно розв'язати в процесі бюджетної реформи: 1. Вдосконалення макроекономічного прогнозування і бюджетного планування. 2. Забезпечення реальності планових показників бюджету та їх виконання. 3. Приведення у відповідність конституційних та законодавчих зобов'язань держави щодо надання управлінських, громадських та державних послуг громадянам з фінансовими можливостями держави. 4. Визначення соціально-економічних пріоритетів і пріоритетів бюджетного фінансування, концентрації бюджетних коштів на найбільш важливих соціально-економічних програмах. 5. Перехід від практики утримання установ і організацій бюджетної сфери до програмно-цільового методу планування та здійснення видатків. 6. Відмова від бюджетного фінансування тих послуг, які можуть бути надані громадянам на ринкових засадах. 7. Оптимізація та раціоналізація мережі закладів та установ, які фінансуються з державного та місцевих бюджетів, з метою підвищення рівня та якості послуг, які надаються громадянам, підвищення ефективності використання бюджетних коштів. 8. Створення економічно та фінансово самодостатніх територіальних громад. Розділ 1. Місцеві фінанси, їх сутність, склад і роль у розвитку економічної і соціальної... 9. Перехід від багатоканальної до одноканальної системи фінансування закладів, установ та організацій бюджетної сфери, фінансування спільних програм. 10. Визначення і розмежування функцій органів державної влади в бюджетному процесі, а також фінансових органів, які здійснюють управління фінансово-бюджетною системою, правового та організаційного визначення природи і функцій місцевих фінансових органів. 11. Вдосконалення та правове закріплення організації бюджетного процесу та бюджетних процедур як на центральному, так і на рівні органів місцевого самоврядування. 12. Розмежування видатків між рівнями бюджетної системи, зміцнення власної доходної бази територіальних громад, запровадження нової системи фінансового вирівнювання, бюджетних трансфертів, формульного розподілу трансфертів. 13. Казначейське обслуговування касового виконання бюджетів. 14. Вдосконалення розподілу фінансових ресурсів (податків) між ланками бюджетної системи. Підвищення зацікавленості органів державної влади та місцевого самоврядування в ефективному адмініструванні податків та зміцненні податкової бази. 15. Створення ефективного механізму державних та місцевих запозичень, обслуговування державного боргу з метою зміцнення доходної бази державного та місцевих бюджетів, а також мінімізації їхніх втрат. 16. Організація ефективного фінансового контролю затвердження та виконання державного та місцевих бюджетів, використання коштіr цих бюджетів. Розмежування компетенції органів державного фінансового контролю та організація їх ефективної взаємодії, шляхи забезпечення ефективного використання фінансових ресурсів. 17. Вдосконалення практики фінансового та бюджетного планування, використання коштів загального та спеціального фондів державного та місцевих бюджетів. Щоб досягти успіхів у збереженні макроекономічної стабільності, структурної перебудови державного сектора, підвищити ефективність і якість послуг та забезпечити економічне зростання на засадах соціальної справедливості, необхідно вирішити проблеми в системі міжбюджетного фінансування. Здійснення змін у системі міжбюджетного фінансування є надзвичайно складним та довготривалим процесом. Однак, існує низка ключових елементів або структурних блоків, які слід розглянути під час вирішення проблем даної системи в цілому. До них належать: а) інституційна та правова база міжбюджетного фінансування; б) фінансування видатків; в) розподіл надходжень; в) система трансфертів; г) місцеві запозичення. Проблеми міжбюджетного фінансування в Україні 1. Система органів влади в Україні передбачає більшу централізацію (відповідно до південно-європейської моделі), ніж це передбачається ступенем незалежності, наданим місцевим органам влади (що ближче до північно-європейської моделі). Дуже важливим є курс на децентралізацію. 2. Невідповідність між зобов'язаннями за видатками та джерелами фінансування (непрофінансований мандат). 3. Місцеві органи влади практично не мають стимулів до підвищення обсягу своїх надходжень у контексті бюджету та управління своїми ресурсами прозорими і раціональними методами. Жодна система міжбюджетного фінансування не може функціонувати ефективно, якщо немає стимулів збільшувати надходження та підвищувати відповідальність за використання цих ресурсів. 4. Система міжбюджетного фінансування розвивалася хаотично й непередбачувано, що ускладнює органам влади усіх рівнів прогнозування й управління своїми ресурсами. Це насамперед стосується трансфертів. Проведення розрахунків на підставі формули — найважливіший крок до передбачуваності. 5. Хоча органи влади місцевого рівня повинні робити значний внесок у забезпечення суспільних благ та інфраструктури, але дуже мало які з них мають можливості фінансувати необхідні інвестиції. Інституційна та правова база міжбюджетного фінансування визначає як саму структуру органів влади, так і середовище й стимули для взаємозв'язків між органами влади різних рівнів. Для ефективної роботи системи міжбюджетного фінансування необхідно, щоб були чітко визначені усі рівні влади та, щоб наявні інституції сприяли прозорому, передбачуваному та відповідальному прийняттю рішень на кожному рівні. Крім того, надзвичайно важливе значення має відповідальність на кожному рівні — без неї навряд чи матеріалізується користь від децентралізації. Першим кроком до зміцнення системи міжбюджетного фінансування має бути досягнення певного ступеня консенсусу щодо найважливішого кола відповідальності для кожного рівня влади та ступеня децентралізації, пов'язаного з цим розподілом відповідальності (це можна назвати «концепцією міжбюджетного фінансування»). Другий крок до зміцнення правової та інституційної бази системи міжбюджетного фінансування полягає у перегляді чинних базових законів та у виправленні найбільш явних невідповідностей. Це дасть змогу підвищити прозорість системи, а також заповнити її прогалини, особливо щодо ключових питань функціонування системи (методики розрахунку міжбюджетних трансфертів). Паралельно потрібно буде вносити зміни до законів «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про місцеві державні адміністрації». Найважливіші питання, які нині відсутні в даному законі, такі: правила й процедури делегування повноважень місцевими органами влади іншим рівням влади (як нижчим так і вищим), а також правила й процедури відкликання делегованих повноважень; правила й процедури визначення обсягів фінансування, необхідного для реалізації делегованих повноважень після передачі їх від одного рівня влади до іншого, а також визначення термінів «комунальна власність» та «комунальне майно» місцевих органів влади різного рівня. Внаслідок щорічної зміни правім формування місцевих бюджетів, неузгодженості окремих положень стара система сприяла непередбачуваності й непрозорості. Зі встановленням чітких правил органи влади усіх рівнів муситимуть їх дотримуватися. Впровадження і дотримання правових положень має вирішальне значення для поліпшення роботи бюджетної системи. У центрі будь-якої системи міжбюджетного фінансування перебуває чітке визначення кола обов'язків органів влади різних рівнів та ефективність виконання ними своїх обов'язків, які на них покладаються. Принципова слабкість старого розподілу фінансування видатків випливає із відокремлення фінансової відповідальності від права зменшувати або збільшувати зобов'язання за видатками Відповідальність органів влади певного рівня слід привести у відповідність із їхніми правами щодо прийняття рішень. Місцеві органи влади змушені дотримуватися галузевих норм і мають мало прав визначати затрати в різних галузях. Ця незбалансованість спостерігалася більшою чи меншою мірою в різних галузях: найбільше — у сфері соціального захисту, дещо менше - у сфері освіти та охорони здоров'я. Наслідком такої незбалансованості с незабезпечені фінансово повноваження та передумови до накопичення заборгованостей. Друга серйозна проблема полягає в плутанині щодо того, які послуги повинен надавати кожен з рівнів влади. Чинні законодавчі процедури чітко не визначають, на якому з рівнів влади який вид послуг має надаватися. Органи влади усіх рівнів мають певні повноваження працювати в кожній із зазначених галузей. Згідно із Конституцією та Законом про місцеве самоврядування, обласні та районні органи влади можуть надавати послуги лише на підставі делегування відповідних повноважень, що мають спільні інтереси. Третя найсерйозніша проблема — відсутність чіткого розподілу функцій між різними гілками влади одного рівня. Ця відсутність точності робить практично неможливим розділення «делегованих видатків» і «власних видатків». Визначення кола відповідальності в Законі про місцеве самоврядування дуже не чітке Важливою складовою міцної системи міжбюджетного фінансування є система збільшення величини надходжень, яка допоможе місцевим органам влади фінансувати падання послуг, за які вони відповідають. Найсерйознішою проблемою, породженою старою системою, є незацікавленість місцевих органів влади у збільшенні надходжень. Будь-яке збільшення місцевих надходжень, або заходи по зменшенню видатків, зводиться нанівець зменшенням частки регулюючих податкових надходжень або трансфертів. Щорічні зміни нормативів відрахувань від загальнодержавних податків і зборів, що спрямовуються до місцевих бюджетів, не задавали стимулів до збільшення надходжень. Очевидно, підвищення рівня автономії дасть змогу посилити зв'язок між послугами та затратами. Структура доходів не тільки відображає цінності територіальної громади, але й ставлення громадян до органів місцевого самоврядування значною мірою формується під впливом їх відчуттів щодо справедливості структури доходів. Під справедливістю мається на увазі рівномірний розподіл як тягаря відшкодувань до бюджету, так і користі від громадських послуг. Четвертим елементом вдосконаленої системи міжбюджетного фінансування є система трансфертів. Основне завдання трансфертів — вирішувати проблему вертикальної незбалансованості — наслідок невідповідності між відповідальністю за видатки та податкоспроможною (можливостями збору податків на місцевому рівні). Система трансфертів сприяє також згладжені по нерівностей між адміністративно-територіальними одиницями (нерівність по горизонталі), зумовлених соціально-економічними особливостями та можливостями кожного регіону. Основними характерними рисами системи трансфертів, що впливають на всю систему міжбюджетних відносин, є її передбачуваність та стимули, які вона створює для всіх рівнів управління. Стара система трансфертів не задовольняла жодної з умов, необхідних для ефективної роботи такої системи. Першим критерієм ефективності системи трансфертів є її здатність забезпечити місцеві органи влади ресурсами, достатніми для виконання покладених на них зобов'язань. Другим критерієм ефективної роботи системи трансфертів є забезпечення достатніх зборів податків місцевими органами влади та уникнення фіскального дефіциту. Надання трансфертів базувалося на підході «покриття дефіциту», що створювало для місцевих органів влади стимули підтримувати видатки на високому рівні, зберігати існуючу мережу та не надавати значної уваги збільшенню надходжень до місцевих бюджетів. Третім критерієм ефективності системи трансфертів є ступінь, до якого вона здатна забезпечити справедливість. Стара система базувалася на розподілі фінансових ресурсів між регіонами, що склався раніше (принцип від досягнутого). Важливим кроком на шляху зміцнення системи трансферті в є визначення цілей, яких вона має досягти, та визначення загальної суми, яка розподілятиметься у вигляді трансфертів. Світовий досвід передбачає три основні підходи: 1) певна визначена частка надходжень до державного бюджету, прив'язана або до конкретного податку, або до надходжень у цілому; 2) спеціальне політичне рішення; 3) відшкодування витрат. Третім кроком є визначення способу розподілу ресурсів. Здебільшого у розподілі між органами влади різних рівнів використовуються чотири основні підходи: 1) застосування формули; 2) принцип деривації; 3) спеціальні процедури; 4) відшкодування коштів. Що стосується трансфертів, які передбачають заохочення певних видів видатків, найбільш відповідним підходом є, очевидно, відшкодування коштів. Досвід інших країн показує, що для виправлення вертикальних і горизонтальних дисбалансів найефективнішим є розподіл на базі формули. Міжнародний досвід пропонує чотири можливості: • формули, що враховують потреби у видатках та фінансові можливості; • формули, що враховують лише вирівнювання фінансових можливостей; • формули, що забезпечують розподіл вирівнюючих трансфертів у рівних частинах надушу населення. Формули, що включають як потреби у видатках, гак і фінансові можливості, створюють можливості повного вирівнювання. Вони найскладніші і, можливо, найточніші, але потребують найбільшої кількості даних. Формули другого й третього типу ігнорують основний аспект (потреби у видатках або фінансові можливості), однак вимагають меншої кількості даних. Останній вид формул — найменш ефективні з погляду вирівнювання і потребують найменше даних. На ефективність наведених формул значною мірою впливає точність вимірювання фінансових потреб і фінансових можливостей. Стара бюджетна система не забезпечувала стимулів для належної оцінки ризиків, пов'язаних із місцевими запозиченнями. Міжбюджетні позики не проходили оцінки якості і виплачувалися на підставі передбачуваних потреб. Неспроможність та фінансова невідповідальність призвели до високого рівня несплачених міжбюджетних запозичень і пропозицій щодо подальшої реструктуризації. Великі суми коштів, що виникали внаслідок перерахунку введення нормативів відрахувань від загальнодержавних податків і зборів з початку бюджетного року, відносились на взаєморозрахунки. Відсутність механізму реалізації вилучення збільшувала і до того значні суми взаємозаборгованості. Це породило загальну атмосферу небажання структур нижчого рівня вживати заходів для погашення позичок, наданих їм органами влади вищого рівня. Усе це сприяло і до того слабкій фіскальній дисципліні в органах влади нижчого рівня. Щодо запозичень місцевих органів влади, то вони здебільшого мали форму випуску облігацій. Негативний досвід Одеси засвідчив, що бракує численних елементів, необхідних для розвитку місцевих ринків капіталу. Стара система не давала змоги прогнозувати та гарантувати джерела покриття, здійснити виважені запозичення та прийняти оптимальний план. Найбільш негативним явищем останніх років стало зростання частки негрошових надходжень до бюджету (взаєморозрахунків та векселів). Зростання бюджетного дефіциту зумовило невиконання своїх зобов'язань місцевими органами влади. Векселі як інструмент зменшення заборгованості насправді стали поштовхом до її накопичення та зменшення надходжень до бюджетів. Створення системи місцевих запозичень потребує вирішення таких завдань: • створення чіткого, точного й несуперечливого законодавства, що санкціонує запозичення в будь-якій формі, їх гарантії, процедури і засоби захисту; • чітке визначення права на безумовне отримання коштів з рахунку боржника та здатність забезпечити надійними джерелами надходжень та гарантувати наявним майном (заставою); • встановлення механізму нагляду та моніторингу місцевих заборгованостей; • визначення заходів щодо надання даних про діяльність, підзвітність та стандарти аудиторських перевірок для місцевих органів влади та відповідальності і відповідних процедур у разі неплатоспроможності місцевих органів влади. Інституційна та правова база міжбюджетних відносин визначає як саму структуру органів влади, так і середовище й стимули для взаємозв'язків між органами влади різних рівнів. Для ефективної роботи системи міжбюджетних відносин необхідно, щоб були чітко визначені усі рівні влади та щоб наявні інституції сприяли прозорому, передбачуваному та відповідальному прийняттю рішень на кожному рівні. Також важливе значення має підзвітність на кожному рівні — без неї навряд чи матеріалізується користь від децентралізації. Першочерговою потребою є визначення чіткого розподілу ролей та відповідальностей між органами, що представляють виконавчу владу на місцевому рівні, та законодавчими органами самоврядування. Важливим засобом вирішення цього питання є визначення відповідальності. Наріжним каменем правової бази децентралізації органів влади в Україні с Конституція, яка визначає територіальний поділ України, містить положення щодо місцевих державних адміністрацій і місцевого самоврядування. Згідно зі статтею 140 Конституції місцеве самоврядування є "правом територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. У Конституції визначено, що: «Територіальна громада здійснює місцеве самоврядування в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, гак і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи». І далі уточнено: «Районні та обласні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст». Отож, у Конституції наголошується, що районні та обласні ради можна розглядати як органи місцевого самоврядування лише в тому разі, якщо вони представляють і служать спільним інтересам територіальних громад у селах, селищах і містах. З прийняттям Конституції України, закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» потрібно було привести у відповідність до діючого законодавства закони про бюджетну систему, про систему оподаткування, декрету про місцеві податки і збори. Міжбюджетні відносини на кожен наступний бюджетний рік, зокрема розподіл податкових надходжень та дотацій вирівнювання, встановлювалися Законом про Державний бюджет України. Чинне законодавство не дає чіткого визначення ролей та обов'язків виконавчих органів місцевого самоврядування та державних адміністрацій. Крім цього, загальний характер окреслених обов'язків, а також їх часткове перекриття, породжують плутанину з функціями та формами взаємодії різних органів влади. Незрозуміло, органи влади якого рівня які саме послуги надають у певній галузі; крім того, незрозуміло, які функції яка з гілок влади одного рівня (органи державної адміністрації чи місцевого самоврядування) має виконувати. Тому конче необхідно прийняти закон про територіальну громаду, внести змінило законів про місцеве самоврядування та про місцеві державні адміністрації. Тим більше, Бюджетний кодекс поставив ряд питань, які потребують також врегулювання, зокрема: механізм делегування повноважень місцевими органами влади іншим рівням влади, а також правила й процедури відкликання делегованих повноважень; правила й процедури визначення обсягів фінансування, необхідного для реалізації делегованих повноважень після передачі їх від одного рівня влади до іншого, розмежування земель, надання послуг у разі відсутності мережі. Мовою закону: Витяг з Конституції України Стаття 95. Бюджетна система України будується па засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами та територіальними громадами. Виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків. Держава прагне до збалансованості бюджету України. Регулярні звіти про доходи і видатки Державного бюджету України мають бути оприлюднені. Стаття 96. Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин — на інший період. Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня кожного року подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України на наступний рік. Разом із проектом закону подається доповідь про хід виконання Державного бюджету України поточного року. Стаття 142. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад cut, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Територіальні громади січ, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби. Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів .місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою. Стаття 143. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції. Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності. Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади. Мовою закону: Витяг із Концепції адміністративної реформи Державна комісія з проведення адміністративної реформи в Україні розробила концепцію адміністративної реформи, яка передбачає вирішення декількох завдань: — створення ефективної організації виконавчої влади на рівні уряду та місцевих органів влади; — формування сучасної системи місцевого самоуправління; — впровадження нових засад функціонування органів виконавчої влади та місцевого самоврядування з метою реалізації прав і свобод людини та ефективного надання послуг населенню і громадам; — організація державної служби та служби місцевого самоврядування за новими принципами; — створення вдосконаленої системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів; — запровадження раціонального адміністративно-територіального поділу. Концептуальні основи реформування міжбюджетних відносин, що закладені в Бюджетному кодексі: • наповнення реальним змістом окремих понять загальноприйнятої бюджетної термінології; • затвердження чіткої логічної процедури послідовного ухвалення рішень у бюджетному процесі з чітко окресленими межами для посадових осіб, які відповідальні за формування та використання бюджетних коштів; • встановлення чітких правил формування місцевих бюджетів (прозорість бюджетного процесу, самостійність формування власних бюджетів, заборона створення позабюджетних фондів органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та бюджетними установами); • визначення чіткої процедури того, як саме мають витрачатися публічні кошти; • розмежування видаткових повноважень; • закріплення доходних джерел між державним бюджетом та місцевими; • формульний підхід до обрахунку міжбюджетних трансфертів, що враховуватиме як потребу у видатках певного бюджету, так і спроможність цього бюджету залучити ті чи інші доходи; • відокремлення фінансування соціальних програм через цільову субвенцію; • механізм вирівнювання видаткового потенціалу; • казначейське обслуговування забезпечить чітку процедуру проходження бюджетних коштів, а саме: бюджетне призначення бюджетний розпис — бюджетне асигнування — взяття бюджетного зобов'язання — виконання робіт і послуг — оплата бюджетного зобов'язання; • стимули до збільшення надходжень та ефективного використання бюджетних коштів (визначення доходів та видатків місцевих бюджетів, що враховуються та не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів); • формування бюджету розвитку; • формування ринку місцевих запозичень; • створення умов для підвищення відповідальності (публічність рішень, залучення громадськості до бюджетного процесу). 1.2. Становлення системи місцевих фінансів Стратегічним питанням для державної фінансової системи є пропорція між власними доходами місцевих бюджетів та субвенціями і дотаціями, які передаються з державного бюджету. Чим більша у загальних доходах місцевого бюджету частка власних доходів, тим більша її діяльність по збиранню податків та зборів. У результаті можна очікуваній поліпшення податкової дисципліни та більш суворої системи державних фінансів. Також підтверджено, що за таких обставин спостерігається зростання ефективності державних видатків. Важливою функцією такого механізму є також зростання зацікавленості місцевих органів влади в розвитку підприємництва. Внаслідок такої зацікавленості можна помітити все більшу відданість органів місцевого самоврядування процесу формування сприятливіших умов для підприємств малого та середнього бізнесу. У цьому є механізм зворотної дії: чим більшу кількість фірм ви маєте, тим більша база для збирання податків, а отже, і більшими будуть надходження до бюджету. Прийняття в 1996 р. Конституції України, закріплення в ній інституту місцевого самоврядування та його матеріальної й фінансової основи зумовили необхідність невідкладного практичного розв'язання проблем становлення місцевих фінансів, організації фінансової системи на принципово нових засадах. Адже місцеві фінанси є тільки в країнах, які взяли за основу модель «відносної автономії», тобто якщо держава визнає право на автономію місцевих органів влади, якщо вона розмежовує функції та завдання, що покладаються на центр і території. Мовою закону: Стаття 142 Конституції України встановлює, що матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, природні ресурси, які є власністю територіальних громад. Територіальна громада має право на формування власного бюджету, створення позабюджетних, валютних, резервних фондів грошових коштів. Фінансова система, що формується в Україні, тільки тоді стане ефективною, коли в її складі поряд із державними фінансами чільне місце буде належати місцевим фінансам як самостійному інституту. Фінансові проблеми місцевої влади набули великої гостроти. Хронічна нестача грошей, фінансових ресурсів у органів місцевого самоврядування та нестабільність їхніх доходних джерел стали проблемою справді загальнодержавної ваги. Як наслідок, на місцях не вирішуються найболючіші життєві проблеми людей, занепадають міське господарство, соціально-культурна сфера (освіта, охорона здоров'я, культура), погіршується стан доріг та інших комунікацій міської інфраструктури. Прийняття Бюджетного кодексу України, який визначає нову систему міжбюджетних відносин на основі подальшої децентралізації функцій і повноважень між різними рівнями органів влади та наближення суспільних послуг до місця їх безпосереднього споживання, посилення ролі місцевого самоврядування через запровадження прозорої та стабільної системи взаємовідносин між державним та місцевими бюджетами дасть можливість залучити активність територіальних громад до наповнення бюджетів і насамперед на видатки, що не враховуються при визначені міжбюджетних трансфертів. З прийняттям Бюджетного кодексу знайшло своє відображення одне з концептуальних положень місцевого самоврядування—закріплення джерел доходів за власними повноваженнями органів місцевого самоврядування. Саме цей крок спрямований на посилення інституту місцевого самоврядування та місцевих фінансів, оскільки дозволить залучити активність територіальних громад до наповнення бюджетів, ефективності їх використання, (частка власних доходів зросте до 14%, що наближує Україну до таких європейських держав, як Чехія — 16%, Австрія — 15%, Ісландія — 12%). У відповідності із Європейською хартією про місцеве самоврядування, "місцеве самоврядування означає право та здатність місцевих органів влади в межах закону керувати суттєвою часткою громадських справ на свою власну відповідальність та в інтересах місцевого населення. Це право повинно реалізовуватися радами чи зборами, які складаються із членів, вільно обраних таємним голосуванням на основі прямого, рівного, загального виборчого права і які ( ради чи збори) можуть мати підконтрольні собі виконавчі органи". Найбільш значущою ідеєю цієї концепції є те, що права та здатність повинні бути жорстко пов'язані між собою, а саме: усі права, що відносяться до самоврядування, повинні відображатися в реальних можливостях виконання державних завдань. Збереження автономії місцевих видатків Місцеве самоврядування в Україні користується значною свободою у вирішенні питань про те, скільки коштів витрачати на ту чи іншу статтю функціональної класифікації. Бюджетний кодекс пропонує продовжувати цю практику на тій підставі, що посадові особи місцевих органів влади тонше "настроєні" на видаткові потреби своїх громадян, ніж центральні органи. Тож трансферти є нецільовими і не обмежуються жодними умовами. Це положення Бюджетного кодексу відповідає статті 9 Європейської хартії про місцеве самоврядування, яка встановлює: «Трансферти по можливості не мають бути зарезервовані на фінансування заздалегідь визначених проектів. Надання трансфертів не повинно позбавляти місцеві органи влади однієї з основних свобод — на свій розсуд проводити політику в межах своєї власної юрисдикції». Водночас Бюджетний кодекс визнає, що в умовах, коли система місцевого самоврядування в Україні тільки-но зводиться на ноги, принцип контролю з боку місцевих жителів за видатковими рішеннями місцевих посадових осіб, навіть якщо вони виборні, ще остаточно не утвердився. БК залишає органам місцевого самоврядування поле для маневру при проведенні власної бюджетної політики (не вимагаючи, зокрема, щоб обсяг бюджету був копійка в копійку тотожний добутку нормативів бюджетної забезпеченості на кількість населення), однак передбачає кілька важелів контролю — і з боку керівників місцевих державних адміністрацій (стаття 122), і з боку Рахункової палати (стаття 110), і з боку органів Державної контрольно-ревізійної служби (стаття 113). Ще одне обмеження на свободу видаткових рішень місцевої влади накладають нормативи надання послуг, встановлені галузевими міністерствами освіти та охорони здоров'я. Реформування бюджетної системи — складний процес. Практичне застосування положень проекту Бюджетного кодексу вже в Бюджеті-2001, безперечно, виявило багато протиріч, пов'язаних з вадами існуючої бюджетної системи. Від ступеня розуміння нового підходу залежатиме і те, як швидко вдасться подолати ці вади, і, власне, бажання це робити. Бюджетний кодекс не обминув увагою ще одну тенденцію, на яку роками — і до цього часу безуспішно — звертали увагу урядовців та законодавців представники органів місцевого самоврядування. Новий системний бюджетний законопроект ліквідує явище, що здобуло у світовій практиці публічних фінансів назву «ефекту витіснення». Ефект цей виявляється в тому, що кожна нарощена гривня власних доходів місцевих бюджетів «витісняє», відповідно, трансфертну гривню з державного бюджету. Тобто якщо місцевий бюджет збільшує власними зусиллями власні доходи, то він або втрачає на таку саму суму дотації з того самого «вищестоящого» бюджету, або отримує зменшення відрахувань від загальнодержавних податків, або мусить більше відраховувати до державного або обласного бюджету. Класичний приклад, який уже цитується на Інтернет-сайтах та на сторінках підручників з публічних фінансів у Європі, — це муніципальний бюджет міста Хмельницького, що має один з трьох найбільших в Україні гуртових ринків. Увага тамтешньої міської влади до розвитку ринку призвела в результаті до того, що надходження від місцевих податків і зборів ( передусім від ринкового збору) в Хмельницькому серед найвищих в Україні: якщо в середньому по Україні частка цих надходжень у місцевих бюджетах становила 4 %, то в Хмельницькому вона перевищувала 10 %. Однак, Хмельницький отримував мало бюджетної вдячності за свої зусилля, більше того, був покараний за таке завзяття: па кожну нарощену від ринкового збору гривню обласний бюджет зменшував па ту ж гривню або й більше відрахування міському бюджету від загальнодержавних податків. З ухваленням Бюджетного кодексу становище кардинально змінюється. Власні доходи місцевих бюджетів не беруться до розрахунку трансфертів. А хто відіграє визначальну роль у наповненні цього кошика? Саме малий та середній бізнес, що розвивається на території місцевих громад, адже саме він є платником місцевих податків і зборів та інших власних для місцевого бюджету податків. Якщо місцева влада зацікавлена в тому; щоб не було вибоїн на дорогах місцевого значення, щоб вчасно вивозилося і утилізувалося сміття з дворів, вона буде і змушена, і зацікавлена розвивати малий бізнес, тому що потрапляє в залежність від підприємницької енергії і думки. Важливим кроком у бюджеті 2002 р. є те, що надходження від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення зараховуються до місцевих бюджетів до законодавчого розмежування на державну та комунальну власність. Природно, що місцева влада прагнутиме залучити й зацікавити потенційних покупців. Це можна зробити наданням їм певних гарантій та створенням належних шов, або іншими словами, на передній план вийде завдання зміцнення інституту приватної власності на землю й, зрозуміло, розвитку підприємницької діяльності на цій землі. Такої самої стратегії місцева влада, вочевидь, дотримуватиметься і по відношенню до приватизації комунального майна, оскільки ці надходження також поповнюють кошик власних доходів місцевого бюджету. Крім того, реалізуючи положення статті 143 Конституції України та «Закону про місцеве самоврядування», проект Бюджетного кодексу надає місцевій владі дієвий важіль у здійсненні довгострокової програми соціально-економічного розвитку. Йдеться про механізм формування та виконання бюджету розвитку місцевого самоврядування. Ресурси цього бюджету спрямовуються на розбудову місцевої соціальної та виробничої інфраструктур (доріг, сфери обслуговування тощо). Тобто формується майбутній профіль ефективної діяльності міста чи району — туризм, транспортні перевезення тощо, а отже, створюється такий необхідний ринок праці. Звичайно, найефективніше це зробити разом з малим та середнім бізнесом. Підприємці, зрештою, і підказують бажаний напрям розвитку, вкладаючи кошти чи виступаючи виконавцями замовлень. Бюджетний кодекс України створює ще одну важливу інституційну передумову для розвитку територіальних громад — він чи не вперше у вітчизняному законодавстві визначає критерії та умови місцевих запозичень. Кредитор не купить муніципальні облігації, якщо не буде певен у поверненні коштів та виплаті відсотків. Передумова виплати — стабільність доходів бюджету, яку кодекс і визначає. Разом з тим проект кодексу дуже розважливий у приборканні апетитів деяких «гарячих голів», які вже назавтра хотіли б набрати кредитів, не задумуючись при цьому про «одеський варіант». Документ чітко визначає як правила здійснення запозичень, так і обслуговування боргу. Згідно з цими правилами, видатки на обслуговування боргу не можуть перевищувати 10 % витрат місцевого бюджету. Це потребує від місцевої влади реалістичної оцінки перспективи, послідовності планування та досягнення ефективних результатів. Але водночас і відкриває широкі можливості для ухвалення незалежних рішень в економічних інтересах місцевої громади та місцевого бізнесу. Отже, Бюджетний кодекс закладає підвалини для нової стратегічної політики органів місцевого самоврядування. Ця політика тісно пов'язана з підтримкою і розвитком підприємницької діяльності — малого і середнього бізнесу як ключового елементу в економічному піднесенні територіальної громади. Місцевий бюджет відповідно до Бюджетного кодексу містить у собі надходження і витрати на виконання повноважень органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Ці надходження і витрати становлять єдиний баланс відповідного бюджету. Надходження до бюджету розвитку місцевих бюджетів включають: • кошти від відчуження майна, яке знаходиться у комунальній власності. в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення; • надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, що є у власності відповідної територіальної громади; • кошти від повернення позик, які надавалися з відповідного бюджету до набрання чинності цим Кодексом, та відсотки, сплачені за користування ними; • кошти, які передаються з іншої частини місцевого бюджету за рішенням відповідної ради; • запозичення, здійснені в порядку, визначеному Кодексом та іншими законами України (крім випадку, передбаченого статтею 73 Кодексу); • субвенції з інших бюджетів на виконання інвестиційних проектів. До витрат бюджету розвитку місцевих бюджетів належать: • погашення основної суми боргу відповідно Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування (крім боргу, що утворюється за умовами, визначеними статтею 73 цього Кодексу); • капітальні вкладення; • внески органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у статутні фонди суб'єктів підприємницької діяльності. Бюджет розвитку місцевих бюджетів є складовою частиною спеціального фонду місцевих бюджетів. Планування і складання бюджету розвитку інфраструктури Поточний бюджет покриває щоденні витрати на надання послуг, в той час як бюджет розвитку фінансує нерутинні витрати па розвиток інфраструктури, громадські споруди, обладнання, викуп земельних ділянок. Розвиток інфраструктури стосується публічних інвестицій, як-от шляхів, водозливів, водогону та каналізації, очисних споруд, зовнішнього освітлення, утилізації твердих побутових відходів, нових транспортних маршрутів. З-поміж цих чотирьох видів публічних інвестицій, розвиток інфраструктури є найважливішим для найбільшої кількості людей. Усі виграють від добрих шляхів, водозливів, водогону і каналізації та освітлення вулиць. Розділ 1. Місцеві фінанси, їх сутність, склад і роль у розвитку економічної і соціальної... Розвиток інфраструктури не лише вдосконалює якість життя, а й створює чимало передумов для діяльності підприємств. Добрі шляхи скорочують витрати і підвищують швидкість доставки виробів, даючи змогу продавати їх на регіональних та національних ринках. Якщо підприємства здатні розширити свої ринки, вони можуть повністю використовувати свої потужності та обладнання, що підвищує їх продуктивність. Вигоди від побудови громадських споруд, придбання обладнання менш вагомі та очевидні, проте не менш важливі. Новий будинок реєстрації актів громадянського стану чи палац творчості для дітей та юнацтва може стати гордістю громади; а придбання обладнання для лікарні чи комп'ютерних класів для школи забезпечить якісно новий рівень послуги, крім цього, підвищить вартість майна, капіталовкладення в енергозберігаючі технології заощадить кошти. Для прикладу, більшість урядів у США розрізняє інвестиційні і поточні видатки. Уряди на рівні штатів і місцевого самоврядування відокремлюють інвестиційні і поточні видатки з кількох причин. По-перше, капіталовкладення часто фінансують з разових, цільових джерел. Відокремлення статей на придбання капітального обладнання сприяє тому, що доходи з цільовим призначенням на капітальне обладнання справді витрачають на ці потреби. Другою причиною відокремлення бюджету розвитку і поточного бюджету с відмінність у процесах ухвалення рішень. Підготовка бюджету розвитку включає підготовку переліку проектів, потім їх ранжирування: всі проекти — або майже всі — порівнюють один з одним. За мірою фінансування і виконання проектів, до переліку додають нові програми, і процес повторюється. За винятком складання бюджету за пріоритетами, програми не порівнюють одні з одними і не ранжують; програми, як правило, тривають щороку, то ж немає великої потреби готувати перелік програм і визначати їх пріоритетність. Третьою причиною окремого процесу складання бюджету розвитку є те, що його часові рамки відрізняються від графіка поточного бюджету. У поточному бюджеті все відбувається протягом одного бюджетного року, а інвестиційні проекти, навпаки, можна планувати і здійснювати роками. Далекосяжні планування і перегляд потрібні з кількох причин. По-перше, будь-які помилки в інвестиційному проекті можна виправити лише чималим неприйнятним коштом. Помилку в поточному бюджеті можна виправити протягом року або переглянути наступного року. По-друге, інвестиційні проекти, особливо з розвитку інфраструктури, тяжіють до координації, потребують пильної уваги до послідовності дій. Наприклад, проекту заміни дорожнього покриття може передувати заміна труб водогону і каналізації. Графіки виконання цих двох бюджетів також різняться, бо капіталовкладення часто відбуваються нерівномірно. Бюджет розвитку дає можливість органам влади планувати далеко наперед порівняно з поточним бюджетом, завдяки чому можна заощаджувати кошти на великі програми або розподіляти витрати на них більш рівномірно на період у кілька років. Нарешті, інвестиційні проекти, які часто потерпають від змін замовлень і надмірних витрат, потребують щільнішого нагляду, ніж постійні програми. Окремий бюджет розвитку заохочує пильний нагляд за виконанням проекту; крім того, це дає можливість вести окремий облік інвестиційних проектів, що сприяє здійсненню контролю за рівнем витрат. Якщо орган місцевого самоврядування має бюджет розвитку, то він потребує також плану розвитку інфраструктури (ПРІ). Бюджет розвитку перелічує лише програми і обладнання, які треба здійснити або купити протягом бюджетного року, а також джерела їх фінансування. Бюджет розвитку, як правило, не перелічує програми, які заплановано розпочати пізніше, ніж за один рік. У ПРІ, навпаки, перелічені програми та купівлі обладнання, які передбачені і заплановані на період у п'ять років або більше. ПРІ змушує орган місцевого самоврядування заглядати наперед, аналізувати свої майбутні потреби і планувати майбутні проекти. ПРІ — корисний для будь-якого місцевого самоврядування, навіть коли той не має численних і складних проектів. Крім того, щоб примусити посадових осіб замислитися над майбутніми потребами в інвестиціях, ПРІ змушує суб'єктів рішень розглядати, порівнювати і визначати пріоритетність програми, таким чином формуючи і громадську думку щодо пріоритетів. Перший рік плану потім включають як інвестиційну частку бюджету. Скласти ПРІ простіше та ефективніше, ніж щороку міркувати над програмами або купівлею обладнання. Місцеві запозичення Більшість місцевих органів влади надає послуги, які вимагають значних попередніх інвестицій. Загальновизнано, що, оскільки ці послуги забезпечують отримання благ у майбутньому впродовж тривалого часу, для їх фінансування варто залучити запозичення, щоб розподілити вартість активів серед їх періодичних користувачів. Однак можливості місцевих органів влади позичати й погашати свої борги тісно пов'язана із загальною системою міжбюджетного фінансування. Наявність міцної системи міжбюджетного фінансування є важливою передумовою розвитку ринку кредитів для структур місцевого рівня. Одним з таких ефективних джерел для міст обласного значення є запозичення, до яких можуть вдаватися міські органи влади. Згідно з Кодексом, «виключно Верховна Рада Автономної Республіки Крим та міські ради мають право здійснювати внутрішні запозичення», а «міські ради з чисельністю населення понад вісімсот тисяч мешканців» — і зовнішні запозичення. Нерозвиненість практики муніципальних позик в Україні, яка успішно застосовує ться в західних країнах, пояснюється кількома факторами. Щонайперше питання здійснення запозичень органами місцевого самоврядування в Україні тривалий час було законодавчо неврегульованим. Чи не єдиним нормативним актом, у якому було зроблено кволу спробу хоч якось упорядкувати систему запозичень місцевих бюджетів, стало «Положення про порядок випуску та обігу облігацій місцевої позики», затверджене рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 13 жовтня 1997 р. За невизначених правил держава не дуже стимулювала розвиток муніципальних запозичень, а органи місцевої влади не вважали це надійним джерелом фінансування капітальних видатків. Розділ 1. Місцеві фінанси, їх сутність, склад і роль у розвитку економічної і соціальної... З другого боку, невдалий досвід одеської муніципальної позики охолоджував ті «гарячі голови", які готові були ризикнути. Водночас досвід польських і чеських міст доводив, що запозичення є дійовим важелем органів місцевого самоврядування у здійсненні довгострокової програми соціально-економічного розвитку. Скажімо, запозичення у формі облігацій, здійснені польським містом Острув-Великопольски, дали можливість місту побудувати 50 км доріг із твердим покриття. Компанії та працівники (платники податків), задіяні в будівництві, сприяли поліпшенню економічних показників місцевого бюджету, а змінена місцева інфраструктура привела до збільшення вантажоперевезень та туристичної діяльності. У багатьох країнах запозичення здійснює не лише муніципалітет, а й окремо муніципальні підприємства, що використовують ці кошти на розвиток власної інфраструктури та інфраструктури міста. Наприклад, у місті Де Мойн, штату Айова (США) місцевий водоканал випускає власні облігації муніципальної позики, які сам і погашає. При цьому чверть свого річного бюджету (30 млн. дол.) водоканал спрямовує на розвиток інфраструктури міста. Стимули до заощадження коштів і мобілізації доходів Важливою особливістю формульних трансфертів, яку часто не зовсім розуміють, є те, що в основі трансфертів лежить різниця між розрахунковою видатковою потребою та розрахунковою доходоспроможністю. Однак ані розрахункова видаткова потреба, ані розрахункова податкоспроможність не визначаються фактичними обсягами доходів та видатків, які спостерігаються в процесі виконання бюджетів. Натомість, показник розрахункової видаткової потреби спирається па розрахунок видаткових нормативів, а розрахункова доходоспроможність залежить від ефективності та потенціалу збирання доходів. Як наслідок, формула створює важливі стимули до заощадження коштів і мобілізації додаткових доходів де тільки можливо. Дотація, обчислена за формулою, має сприйматись як фіксований, одноразовий платіж, на обсязі якого не можуть позначитися зусилля місцевого самоврядування, спрямовані на заощадження видатків або нарощення бази оподаткування. Тому, якщо місцеве самоврядування в змозі знайти ощадливіший спосіб надання соціальних послуг, воно не втрачає нічого із заощаджених коштів. Аналогічно, якщо місцеве самоврядування докладає зусиль до розширення бази оподаткування і досягає в цьому успіху, в нього залишається левова частка приросту доходів. Це пов'язано з тим, що відносний індекс податкоспроможної фіксується на тривалий період часу, і будь-яке нарощення доходів у наступному періоді впливатиме на обсяг трансферту лише тією мірою, якою воно впливатиме на прогноз сумарних середньодушових доходів у наступному бюджетному періоді. Що ж до власних доходів, то якщо місцеве врядування зможе розширити базу власних джерел надходжень, то в його розпорядженні залишаються всі додаткові доходи. Це пов'язано з тим, що власні доходи виключено з обрахунку кошика доходів, тоді рівень трансфертів не залежить від суми зібраних власних доходів. Загалом, формула не винагороджує місцеві самоврядування, які від самого початку мали велику базу оподаткування, а натомість прагне спонукати до нарощування цієї бази. Наявність великої початкової бази оподаткування є переважно історичним фактом, тож немає жодних обґрунтованих причин необхідності врахування у формулі таких випадків. Однак формула має елемент гнучкості, за яким можна встановити певне обмеження в прагненні досягти вирівнювання. Оскільки встановлено, що міра вирівнювання мас бути не більшою за 100 %, але не меншою за 60 %, Міністерство фінансів може дозволити «заможнішим» місцевим самоврядуванням за згодою законодавців залишити в себе більшу частку свого кошика доходів, зменшивши обсяг трансферту, який вони мають переказати до держбюджету. Вибір рішення в цьому напрям і однаково визначатиметься як політичними, так і економічними міркуваннями. Стосовно стимулів до збирання податків та зборів, які зараховуються виключно до держбюджету, Бюджетний кодекс визнає можливість того, що зусилля органів місцевого самоврядування будуть спрямовані передусім на збирання податків, які входять до кошика доходів бюджетів місцевого самоврядування, а не тих податків, за рахунок яких фінансується державний бюджет. Щоб запобігти такій тенденції, Бюджет Читайте також:
|
||||||||
|