• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Бюджетний календар 2 страница

Після схвалення Бюджетного кодексу питання оптимізації адміністра­тивного поділу набуває особливої гостроти. Нормативно-формульний підхід оголив проблеми, які донедавна затушовувались бюджетною "матрьошкою". Розрахунок видатків на споживачів особливо болісно вдарив по малочисельних адміністративно-територіальних одиницях та по тих, які мали розгалу­жену систему бюджетних установ.

Існує також низка недоречностей в адміністративно-територіальному устрої, які ускладнюють взаємовідносини між їх різними суб'єктами, різко підвищуючи людський фактор. Так, до складу деяких міст входять не тільки села, а подекуди й міста. Спостерігається накладання повноважень різних органів самоврядування, які за законом однакові. Непоодинокі випадки, ко­ли деякі населені пункти чи землі не перебувають в адміністративно-тери­торіальних угрупуваннях, до яких приписані, що ускладнює систему уп­равління ними. Наприклад, фермер, що проживає в одному селі, має землю

на території іншої сільської ради. Для спрощення оподаткування місцеві ор­гани влади прийняли рішення про відведення цієї землі під юрисдикцію ра­ди, де мешкає цей господарник.

Обмеження юрисдикції органів самоврядування територіальних гро­мад лише межами населеного пункту створює правовий вакуум у регулю­ванні взаємовідносин на території, яка знаходиться поза цими населеними пунктами. За умов невизначеності ці прогалини намагається заповнити рай­онна державна адміністрація, хоча ряд повноважень відноситься до компе­тенції органів місцевого самоврядування.

Невідповідність потенцій великих міст їхнім правам викликає інколи неадекватні демарші місцевої еліти. Наприклад, у Харкові незаангажованість реалізувалася у формі "мовного бунту". Центрами "фронди", тра­диційно є великі міста, які концентрують у собі серйозну критичну масу не­вдоволеності статусом вторинних суб'єктів великої політики. За умов відсутності такого об'єднуючого фактора, як мова, хробак сепаратизму зна­ходить тут сприятливі умови для свого розвитку. Хочемо того чи ні, але ве­ликі міста, що мають свої специфічні проблеми та серйозні амбіції, вимага­ють особливого підходу. їхні інтелектуальні та матеріальні потужності до­сить великі для того, щоб говорити про їх самодостатність.

Якщо великі бізнесово-політичні групи зацікавлені в укрупненні облас­тей, а малий бізнес - в об'єднанні сільських рад, то місцеві чиновники, навпа­ки, рятують за подрібнення районів, створення нових сільських рад, підвищен­ня статусу містечок. Раніше розрахунок від потреби провокував організацію нових адміністративно-територіальних одиниць. Так, за часи незалежності кількість районів зросла з 479 до 490, міст обласного (республіканського) зна­чення - з 147 до 172, сільських рад - з 9211 до 10263. Створення нових адміністративно-територіальних угруповань, звичайно, супроводжується збільшенням адміністративного апарату. При цьому населення України змен­шилося майже на 4 млн. осіб. Тому тягар витрат на утримання апарату місце­вих органів влади зріс досить суттєво. Так, якщо одна сільська рада в 1971 р. обслуговувала в середньому 3,6 населених пункти з чисельністю 2,5 тис. чо­ловік, то в 1991 р. - відповідно 3,1 і 1,8, а в 2001 р. - 2,8 і 1,5.

Так, держава дещо робила, щоб відрегулювати самовідтворення адміністративного апарату, зокрема за наявності залізної політичної волі, здатної подолати тихий саботаж супротивників. Останню таку спробу здійснив Микита Хрущов у 60-ті роки. Після територіально-адміністративної реформи 1966 р. кількість районів було зменшено з 604 до 476.

Критерії, за якими формуються адміністративні одиниці, залежать від історичних епох, етнічних та соціальних особливостей. Так, за радянських часів головними ознаками були кількість членів партії та мобілізаційна го­товність викопувати прямі вказівки центру. Існувала ієрархічна піраміда, де середня кількість підпорядкованих кожному рівню одиниць коливалася в межах 25 областей, кожна з яких мала в середньому 20 районів, кожний з яких - по 20 сільських рад.

Навчений повзучою контрреволюцією удільних князівств (нині їх на­звали б регіонами), Наполеон на початку XIX ст. розбив Францію на 100 де­партаментів (з них 96 - в метрополії), які й стали основним рівнем концент­рації органів державної влади. Були й регіональні рівні управління, але вони не мали суттєвого впливу. Комісари, згодом префекти як регіонів, так і де­партаментів прямо підпорядковувалися центральному урядові. Навіть нині, після проведення децентралізації, роль регіону як рівня самоврядування значно менша від ролі департаменту та комуни. Частка видатків регіонів у всіх місцевих бюджетах сягає близько 12 % проти 45 % для департаментів та 40% для комун; решта відноситься до міжмуніципальних утворень - агломе­рацій.

З підвищенням ролі регіонів Європейський Союз дедалі більше заохо­чує не національні, а місцеві програми, що відповідає курсу на децент­ралізацію управління. Для удосконалення порівняльності та вироблення гармонійних підходів до розвитку територій розроблено класифікацію адміністративно-територіальних одиниць (NUTS), яка узаконена рішенням Єврокомісії 2001/0046. Наразі офіційно зареєстровані субнаціональні адміністративно-територіальні одиниці на рівнях NUTS 1, 2, 3, кожна з яких отримала свій код. Таким чином до рівня NUTS 1 було віднесено регіони в Бельгії та землі в Німеччині, до NUTS 2 - провінції в Бельгії та Голландії, регіони («Regierungsbezirke») в Німеччині, Франції, Ірландії, Італії, авто­номні округи («comundidades autonomas») в Іспанії, землі («Bundeslander») в Австрії, до NUTS 3 - райони («Kreise/kreisfreie Stadte») в Німеччині, ародісманти в Бельгії, райони («Amter») в Данії, райони («arrondissements») в Бельгії, райони («nomoi») в Греції, департаменти у Франції, провінції в Іспанії, Італії, лани («lan») у Швеції.

Для кожного рівня рекомендовано повноваження, які доцільно здійснювати, та орієнтовну кількість населення. Так, NUTS 1 повинен мати від 3 до 7 млн. жителів, NUTS 2 - від 800 тис. до 3 млн., NUTS 3 - від 150 до 800 тис. осіб. Усі територіальні одиниці регіонального плану, які відповіда­ють цим критеріям, розглядаються на паритетних умовах. Більше того, не ре­комендується надавати однакові повноваження регіонам, які не належать до однієї вагової категорії.

Розроблена також класифікація для дрібніших адміністративно-тери­торіальних одиниць. Так, території менші за NUTS 3 (сільські райони) відне­сені до NUTS 4, а первинні, базові одиниці - до рівня NUTS 5. Це комуни у Франції, гміни у Польщі, муніципалітети у Німеччині. Якщо щодо NUTS 4 ще застосовується критерій кількості населення, то для NUTS 5 головним фактором є субсидіарність, тобто наближеність влади та суспільних послуг до населення. Таким чином, як мале село, так і мегаполіс підпорядковують­ся одному рівню NUTS 5.

Вимоги до раціонального використання суспільних коштів спонукали деякі уряди провести реформу з оптимізації адміністративного управління. Щоправда, у Франції комуна залишилася священною коровою, тому децен­тралізація виявлялася в розширенні прав самоврядування. У Німеччині та Польщі до реформи підійшли радикальніше, зокрема визначено рівень, яко­му держава надає владні функції. Дрібні населені пункти можуть мати орга­ни самоорганізації відповідно до функцій, які делегуються органами само­врядування.

Для того щоб накреслити шляхи оптимізації адміністративно-тери­торіального устрою, необхідно визначити, які цілі вона переслідує. Головне завдання - сформувати такі адміністративно-територіальні одиниці, які мог­ли б не тільки бути ефективними провідниками державної політики, а й ма­ли змогу виконувати самоврядні функції. Відповідність ресурсних можливо­стей переданим повноваженням повинна бути закріплена прозорою та про­стою системою оцінки діяльності адміністрації як громадськістю, так і дер­жавними органами. Тому має бути створена чітка система адміністративно-територіальних одиниць (АТО), які можна було б порівняти між собою.

Ще однією умовою створення системи АТО є забезпечення її стабільності, стійкості до впливу зовнішніх, подекуди суб'єктивних фак­торів. І, звичайно, потрібно пам'ятати про те, що занадто різкі зміни конфігу­рації адміністративно-територіальної мережі зумовлюють саботаж адміністративного апарату.

Таким чином, поняття адміністративно-територіальної одиниці АТО повинне включати в себе такі елементи:

• винятковий перелік повноважень, які є ексклюзивними, тобто за їх виконання відповідає лише адміністрація, утворена в межах АТО, стосовно якої органи управління інших рівнів здійснюють лише кон­трольні функції;

• керованість території, тобто ресурсна можливість реалізувати визна­чену компетенцію;

• нерозривність території;

• відсутність у своєму складі інших АТО такого ж типу та рівня, тобто з тим же переліком повноважень.

Перша умова реально означає, що якщо на певній території не може бу­ти організоване здійснення зафіксованих законодавством компетенцій, на­приклад через відсутність відповідних бюджетних установ, то розширюють­ся території з утворенням АТО відповідного рівня, або ці компетенції пере­даються до адміністративно-територіальних одиниць вищих рівнів.

Друга передбачає наявність відповідного кадрового та матеріального забезпечення для виконання переданих функцій. Безперечно, власні фіскальні можливості відіграють при цьому важливу роль, але не вирішаль­ну, оскільки система фінансового вирівнювання, основи якої закладено в Бюджетному кодексі, дозволяє підтримувати соціальну інфраструктуру на певному мінімальному рівні.

Звичайно, в межах АТО повинні бути реалізовані насамперед делего­вані повноваження, тому лише з адміністративно-територіальними одиниця­ми держава налагоджує фінансові стосунки, здійснюючи трансфертну політику. Тільки на рівні АТО місцевому виконавчому органу надаються владні функції, бо тут влада може бути компетентна та відповідальна. Це, звичайно, не означає, що в маленькому селі, яке входить до селищної ради, що об'єднує кілька сіл, не може бути створено орган самоорганізації населен­ня. Однак його функції обмежуватимуться винятково власними повнова­женнями. Таким чином, поняття АТО варто відокремити від поняття "тери­торіальна громада", його потрібно розглядати як єдиний суспільно-госпо­дарський організм, що не має внутрішніх відцентрових тенденцій.

Ще одна необхідність створення адміністративно-територіальних оди­ниць полягає в отриманні можливості порівнювати ефективність їх діяль­ності. Адже для того, щоб зробити висновок про роботу влади в одному селі або місті, потрібно порівняти результати її діяльності з іншою, яка має ті самі компетенції, кількість населення та фінансові можливості, що вирівнюються з допомогою трансфертної політики. Причому ця політика не зменшує моти­вацію до нарощування власних фінансових ресурсів - Бюджетний кодекс дає достатньо широке поле для маневрів, принаймні для бюджетів тери­торіальних громад. Щодо районного та обласного рівня, то тут законодавець не залишив люфтів, цілком логічно трактуючи їх як такі, що не мають само­врядування, а відповідно, і власних, виняткових повноважень. Дійсно, ні об­ласна, ні районна рада недієздатні, оскільки не мають власних виконавчих органів. А державні адміністрації за своїм статусом не повинні мати власної політики - вони є провідником лінії центру. Тому про регіональну політику на зразок контрактів держава -регіон говорити поки що рано.

Однак розуміння легалізації регіонального самоврядування вже знахо­дить свою підтримку в українському політикумі. Звичайно, на без­конфліктне вирішення цього питання, принаймні до 2004 p., сподіватись не варто, адже районні та обласні державні адміністрації насамперед забезпечу­ють потрібні владній еліті результати народного волевиявлення.

Якщо ж відкинути політичні мотиви, то державні адміністрації, завдан­ня яких полягає в реалізації державної політики на місцях, координації діяльності відомчих структур та здійснення контрольно-наглядових функцій за діяльністю органів самоврядування, повинні існувати. Потрібно лише з'ясувати, на яких рівнях їх створювати. Нинішній рівень району для цього занизький - суто державних функцій вони не мають. Та й просте на­кладання органів виконавчої влади на строкатість органів самоврядування міст і районів обов'язково породить дублювання їх ролі та непотрібне проти­стояння між ними. Логічніше сконцентрувати функції державної влади на території, яка об'єднує 4-5 районів. Звичайно, на рівні області теж доцільно залишити державну адміністрацію. Взагалі варто все-таки придивитися до досвіду Франції - за двісті років свого існування наполеонівська система ор­ганізації управління територіями довела, що вона ефективна. На жаль, наш істеблішмент звик мавпувати дії північно-східного сусіда, але створення 5-6 округів, які об'єднували б кілька областей, - не найкращий приклад для копіювання. Концентрація влади на занадто великій території неминуче по­роджуватиме спокуси позмагатися з центром, від якої не ухилиться навіть призначений Президентом посадник - тиск та принади місцевої еліти інко­ли дуже сильний. За відсутності ж традиції державницького мислення та мізерного утримання з боку держави неважко й забути, хто ти - частина цієї еліти, чи "государеве око". Підтвердженням цього є дуже млява реакція на виклики місцевих сепаратистів з боку представника Президента в Авто­номній Республіці Крим, який не кращим чином відстоює інтереси держави в цьому регіоні.

Бюджетний кодекс, можливо, дещо безцеремонно "втрутився" в сферу регулювання іншого законодавства, однак необхідність чітко розмежувати видаткові повноваження між різними рівнями влади примусила його роз­робників зафіксувати критерії цього розмежування, які покликані слугувати також основою формування системи адміністративно-територіального уст­рою. Насамперед йдеться про розмежування між державою та самоврядуван­ням, яке проходить по лінії відповіді на питання, що є виключними функціями держави. Усі інші можна або закріпити (власні повноваження), або делегувати самоврядуванню.

Встановлені також критерії розмежування повноважень між різними рівнями самоврядування. Це соціальні послуги:

• первинного характеру, надання яких повинне здійснюватися макси­мально наближено до споживачів;

• базового характеру, які гарантовані Конституцією і надаються всім мешканцям відповідної адміністративно-територіальної одиниці;

• специфічні, спеціалізовані, для певної обмеженої категорії спожи­вачів.

Так, у галузі освіти до першої групи відноситься дошкільна освіта. Діти повинні мати можливість ходити до садків у безпосередній близькості від свого помешкання. Для середньої освіти вагомою є необхідність надання ви­сокого рівня знань, яке дасть змогу громадянинові реалізувати себе в соціальному середовищі, а тому це повноваження відноситься до другої гру­пи. А от школи-інтернати, які обслуговують спеціальну категорію соціально вразливої частини населення, чи обдарованих учнів слід віднести до третьої групи.

У галузі охорони здоров'я первинна медицина має забезпечувати медико-санітарний моніторинг та надання первинної медичної допомоги. Базові функції повинні забезпечувати лікування більшості захворювань широкого розповсюдження. А от специфічні хвороби - туберкульоз, психічні розлади, тяжкі випадки патології тощо - в компетенції спеціальних медичних установ.

Виходячи з логіки наведених критеріїв, легко помітити, що певні функції можуть реалізовуватись у межах одного населеного пункту, деякі - кількох сіл, інші - на районному та обласному рівнях. Тому до характерис­тик АТО, крім рівнів, визначених набором компетенцій, застосовується ще один параметр - ці повноваження здійснюються в межах однієї територіаль­ної громади чи кількох, для потреб яких створюються регіональні органи влади. З огляду на європейські підходи до організації самоврядування розрізняються два визначення типу самоврядування - місцеве та регіональ­не (табл. 3).

Таблиця 3

Система АТО

Розділ 2. Виконання бюджетної політики на місцевому рівні

На жаль, Конституція України залишає мало свободи у застосуванні термінів, які характеризують види самоврядування. Територіальні громади визначаються такими поняттями: село, селище, місто. Однак цього недостат­ньо для організації системи АТО. Так, для об'єднання кількох малих сіл вар­то ввести окреме поняття - кущ чи волость, якщо воно не дратуватиме ук­раїнофілів. Наразі пропонується використати термін „селище", до якого зви­кати неважко, хоча при цьому доведеться пожертвувати загальновживаним "велике село".

"Місто районного підпорядкування" у зв'язку зі зменшенням популяр­ності слова "підпорядкування" пропонується замінити на „містечко" чи наміть „муніципалітет" у значенні англійського town. А от "місто обласного підпо­рядкування" можна назвати просто „місто", рівнозначне англійському city.

На окрему увагу заслуговує термін „мегаполіс". Так визначається вели­ке місто, яке за своїми розмірами, населенням та економіко-політичним зна­ченням виходить за рамки тих компетенцій, які передбачається закріпити за містом.

Потрібно встановити чіткий критерій того чи іншого статусу. Принцип тут простий - функції, які неможливо чи недоцільно виконувати в рамках місцевого АТО, передаються до регіонального. Якщо маленькі села не мо­жуть реалізувати „джентльменський набір" повноважень, визначених пер­винним рівнем, їх здійснює селище. Якщо місто не має потужної кадрової, інтелектуальної бази, то діяльність базового рівня здійснюється районом. Тільки великі міста в змозі повною мірою реалізувати ті компетенції, які віднесені до рівня спеціалізованих.

Прості розрахунки бюджетних потреб та можливості їх здійснення в рамках нормативного підходу виводять на оптимальні розміри АТО залежно від кількості населення:

1-ий рівень - не менше 4 тис. жителів;

2-ий рівень - не менше 40 тис. жителів;

3-ий рівень - понад 800 тис. жителів,

Звичайно, можуть бути винятки, пов'язані з іншою умовою життєздат­ності - керованість територією. Очевидно, що на Волині, чи в степу, гірських місцевостях, де густота населення досить мала, території, які мали б бути охоплені в межах одного угруповання, надто великі для того, щоб ефек­тивно управляти ними. Тому варто виходити з доступності мешканців до соціальних послуг. При цьому розрахунок бюджетних нормативів ґрунтува­тись не тільки на кількості споживачів, а й на площі, протяжності шляхів, складності рельєфу. Не можна не враховувати також історичні та етнічні особливості. Однак рішення про надання того чи іншого статусу відповідно­му АТО в таких випадках має регулюватися дуже чіткими нормами, які мож­на адекватно перевірити для того, щоб не було зловживань, адже певні пере­ваги автоматично зменшують нормативи бюджетної забезпеченості для всіх інших АТО цього рівня, що вписуються в загальну концепцію їх утворення.

Існує певний психологічний бар'єр сприйняття факту, що певне місто, яке мало статус обласного підпорядкування, може його позбутись, деякі се­ла можуть втратити свою ідентифікацію, а деякі райони доведеться об'єдна­ти. Однак бюджетна реформа спонукатиме до цього населення цих міст, сіл та районів. Тим більше, що вже з 2003 р. залежність міст районного підпо­рядкування, сіл, селищ від суб'єктивізму районних органів влади буде істот­но знижено - формулу розподілу трансфертів опускають на рівень нижче від району. А в 2004 p., не виключено, трансферти до бюджетів територіальних громад взагалі регулюватимуться законом, а не рішенням районних чи об­ласних рад. Тоді маленьке місто, яке домоглося статусу обласного значення, для того щоб захиститися від нав'язливої опіки районного керівництва, по­трапить у пастку ресурсної недостатності. Трансферти розраховуються на кількість населення, тоді як реальні видатки залежать від закладеної проект­ної потужності бюджетних установ, мінімальні потреби яких перевищують розрахункові. Керівництву міста доведеться укладати договори із сусідніми селами чи районом на передачу йому коштів для лікування тих людей, які відвідують лікарню, що утримується його з бюджету. Те ж і з учнями, що проживають у навколишніх селах. Та найважчим тягарем виявиться соціальний захист населення - соціальні субвенції держава традиційно не надає в повному обсязі. Це, не кажучи вже про утримання апарату уп­равління, який об'єктивно розшириться відповідно до компетенцій, встанов­лених за базовим рівнем.

Тому процес відносного зниження статусу чи об'єднання малих тери­торіальних громад у селищні АТО або дрібних районів - у більші виявиться хоч і болісним, але природним. Уже тепер керівники ряду містечок, які сво­го часу добилися статусу обласного підпорядкування, зондують у Міністерстві фінансів можливість отримання кращих показників бюджет­них розрахунків, мотивуючи це тим, що вони все-таки перебувають у сільській місцевості.

Безперечно, для того щоб не було вимирання периферійних населених пунктів, потрібно встановити іншу схему управління та формування влади щодо регіональних АТО. Логічно запозичити створення керівних органів Європейського Союзу - половина складу європейської комісії формується за принципом: від коленої країни - по одному представнику, половина - про­порційно кількості населення. Якщо такий підхід застосувати до регіональ­них адміністративно-територіальних одиниць, то в їхніх представницьких органах не буде більшості депутатів з - центрального села - для селищної ради, містечка - для районної ради, міста - для обласної ради. Керівника ви­конавчої влади при цьому доцільно обирати радою, а не всім населенням. У рамках регіональних угруповань прямі вибори глави виконавчої влади за відсутності громадянського суспільства ведуть до авторитаризму, що па об­ласному рівні обов'язково переходить у сепаратизм. Уже в новітній історії України це було не раз. Якщо вже призначені Президентом представники центрального уряду не тільки допускають, а й спонукають до грубого пору­шення Конституції та законів, то що станеться, коли вони стануть практич­но безконтрольними князьками у своїй вотчині?

Окремо про мегаполіси. Утворення їх не тільки зніме проблему ресурс­ної невідповідності рамкам наданих компетенцій, а й зніме диполь протисто­яння центр - область, оскільки місто практично порівнюється з областю і от­римує самостійні прямі зв'язки з центром. Цим знижується загроза поділу України на сфери впливу різних політично-бізнесових кланів. Крім цього, ми зможемо вписатися в схему адміністративно-територіальної класифікації Європейського Союзу - всі області та мегаполіси відноситимуться до рівня NUTS 2. А це важливо для інтеграції в європейське співтовариство, якщо, звичайно, ці наміри дійсно реальні. Не варто боятися того, що ряд міст, які не дотягують до статусу мегаполіса за показником кількості населення, всіма правдами та неправдами його добиватимуться. Адже надання місту цього статусу відбуватиметься за наявності низки інших умов мережі спеціалізо­ваних закладів, які обслуговують в основному населення міста, тоді як для населення області повинні існувати однотипні заклади. А утримання та амортизація їх значно дорожчі, ніж установ базового рівня, потужності яких розраховані на охоплення великої кількості людей. Так що менші міста бу­дуть мати фінансові труднощі - розрахунок трансфертів з Державного бюд­жету проводиться на кількість споживачів послуг. Мають бути також укла­дені договори з обласними структурами про управління комунікаційними мережами та іншими системами життєзабезпечення міст - водозаборами, полігонами утилізації сміття тощо, а також врегульовані питання земельних сервітутів. До речі, ці питання актуальні і для міст, які відносяться до базо­вого рівня, і для селищ.

Таким чином, запропонована система є достатньо стійкою - ресурсні обмеження краще від всіх заборон застерігатимуть від надлишкової амбіційності.

Існуючі адміністративні утворення поступово повинні бути приведені у відповідність до запропонованої моделі. Так, село чи навіть місто в місті або набуде статусу району в місті, або змушене буде заявити про своє відділення від міста з усіма наслідками, що стосуватимуться утримання зро­щеної інфраструктури.

Уся територія України повинна бути поділена на ділянки, де не буде дірок, не охоплених юрисдикцією АТО місцевого типу. Виняток можуть ста­новити окремі території, наприклад військові полігони, де встановлюється управління спеціальною державною адміністрацією. Вони утворюються ок­ремими законами щодо кожного окремого угрупування відповідно до загаль­ного законодавства про спеціальні АТО.

Розглядати райони в місті як територіальну громаду не зовсім логічно - надто велика залежність їх від життєдіяльності організму всього міста. Од­нак було б нерозумно не зважати на те, що низка повноважень, наданих місцевій владі, ефективніше здійснюються на районному рівні. Це, напри­клад, дошкільна освіта, соціальний захист та соціальне забезпечення, ремонт житлового фонду. Досвід передових закордонних країн свідчить, що району­вання варто здійснювати, за кількості населення понад 300 тис. чоловік. Зви­чайно, при цьому необхідно створювати представницький орган - районної в місті раді, може стати своєрідним громовідводом соціальної напруженості, що, безсумнівно, виникає у великих містах через недоступність мешканців до перших осіб міста. Безперечно, побутові проблеми краще вирішувати на нижчому рівні. Хоча Бюджетним кодексом видатки та доходи районних у місті бюджетів визначаються відповідно до встановлених міською радою по­вноважень за районними органами влади, однак існує об'єктивна потреба узагальнити досвід реалізації районами цих повноважень і законодавчо їх закріпити. У цьому разі район в місті набуває статусу АТО.

Ще один штрих до портрета адміністративно-територіального устрою, який на перший погляд видається несуттєвим, однак європейці чомусь так не вважають. Це питання найменування та перейменування АТО. Доцільно ввести в закон норму, яка існує в деяких країнах Заходу, що воно допус­кається лише з додавання до назви АТО додаткових букв чи слів, які не змінюють черговості його в загальному реєстрі. Щодо увіковічення пам'яті видатних людей, то воно допускається лише у випадку, якщо після смерті та­кої особи виросло третє покоління громадян, яке об'єктивно може оцінити її вклад у процвітання нації. Реально це не менше 50 років. І, звичайно, такі найменування присвоюються лише новоствореним адміністративно-тери­торіальним одиницям.

З метою сприяння автоматизації процесу управління в органах місце­вого самоврядування було розроблено Типову функціональну організаційну структуру виконавчих органів міської ради.

Принципи, на яких побудовано Типову функціональну організаційну структуру виконавчих органів міської ради (далі - "типова структура"), є та­кими:

1) повна відповідність діючому законодавству України;

2) мінімізація кількості управлінського персоналу;

3) професіоналізм (у визначенні заступників голови);

4) функціональність (у визначенні форми типової структури);

5) гармонійність (за функціями у визначенні підпорядкованості).

Основним принципом, яким керувались при розробці типової структу­ри, було врахування всіх вимог до функціональних обов'язків посадових осіб виконавчих органів ради, викладених у статтях ЗМС, що визначають власні і делеговані повноваження місцевого самоврядування. Додатково при роз­робці типової структури було враховано вимоги щодо повноважень місцево­го самоврядування, викладені в Конституції України, Законах України: "Про державну підтримку малого підприємництва", "Про рекламу", "Про державну статистику", "Про освіту", "Основи законодавства України про охорону здоров'я", "Про міліцію", "Про органи самоорганізації населення", "Про землеустрій", „Про планування і забудову територій", „Про оренду дер­жавного та комунального майна", а також "Земельному кодексі України" та інших законодавчих актах.

Результатом роботи стала структура органів управління, яка може бу­ти представлена у вигляді наведеної нижче схеми.

Наведену типову схему не деталізовано до рівня відділів, що входять до складу управлінь. Але це завдання вирішено. Для кожного підрозділу міськвиконкому (відділу, управління) визначено функціональні обов'язки і повноваження па підставі вимог чинного законодавства України. Наприклад, до складу управління соціально-економічного розвитку, зовнішньоекономічної діяльності та інвестицій віднесено відділи: плануван­ня соціально-економічного та культурного розвитку міста; промисловості та розвитку підприємництва у виробничій сфері; з питань залучення інвестицій та зовнішньоекономічної діяльності; розвитку малого підприємництва; ціно­вої політики.

Наведена вище типова структура відповідає вибраній базовій моделі міста - обласного центру з кількістю жителів не більше 700 тис. Для районного центру або міста обласного значення кількість заступників міського голови може бути зменшено за умови підпорядкування паралельної "вертикалі" і замість управлінь створено відповідні відділи. Наприклад, блок технічного забезпечення розвитку міста може бути підпорядковано першому заступнику міського голови, а блок сприяння силовим структурам та з над­звичайних ситуацій - керуючому справами. Можливі також інші варіанти. У великих містах (з кількістю мешканців понад 1 млн.) деякі відділи можуть бути розширені до рівня управлінь, у разі необхідності збільшено кількість заступників міського голови

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. Reference 1 страница
3. Reference 10 страница
4. Reference 2 страница
5. Reference 3 страница
6. Reference 4 страница
7. Reference 5 страница
8. Reference 6 страница
9. Reference 7 страница
10. Reference 8 страница
11. Reference 9 страница
12. References 1 страница

Переглядів: 403