• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Бюджетний календар 6 страница

Мовою закону:

Порядок здійснення місцевих запозичень

10.1. Процедури в Україні

В Україні місцеві запозичення - операції, пов'язані з отриманням бюд­жетом коштів на умовах повернення, платності та строковості, в резуль­таті яких з'являються зобов'язання органів місцевого самоврядування перед кредиторами.

Позички органів місцевого самоврядування - фінансова операція, що засвідчує зобов'язання органів місцевого самоврядування перед банками, інши­ми фінансовими установами щодо повернення заборгованої суми, а також зо­бов'язання на сплату відсотків за користування та інших зборів з такої суми.

Суб'єктами місцевих запозичень для покриття тимчасових касових розривів у процесі виконання відповідного бюджету можуть бути органи місцевого самоврядування в особі Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних та міських рад, рад міст Києва та Севастополя. Щодо здійснення місцевих запозичень у вигляді цінних паперів місцевої позики, то суб'єктами можуть виступати виключно Верховна Рада Автономної Рес­публіки Крим та міські ради. Такі запозичення здійснюються до бюджету роз­витку. Цінні папери місцевої позики випускаються у вигляді облігацій. Зовнішні запозичення можуть здійснювати лише міські ради з чисельністю населення понад вісімсот тисяч мешканців.

Стаття 73 Бюджетного кодексу передбачає повноваження місцевих органів влади робити запозичеїтя терміном до трьох місяців у поточному році для покриття короткострокових касових розривів. Американські міста в таких випадках покладаються на систему комерційних банків, яка надає ко­роткострокові позики і в деяких випадках гарантує розміщення довгостроко­вих боргів для фінансування потреб інфраструктури. Кодекс містить кон­кретні положення щодо вимоги до місцевих органів класифікувати борги за ви­дами боргових засобів і кредиторів (стаття 12). Зрозумію, що Національний банк України не може бути джерелом фінансування бюджетного дефіциту або покривати потреби інфраструктури (стаття 15-6). Це розділяє фіскальний і грошовий рахунки і запобігає використанню грошових резервів для фінансування фіскальних операцій. Річний бюджет має підтримуватися інформацією від місцевих органів щодо строку заборгованості і умов запозичен­ня (стаття 76-г).

Існують короткострокові та довгострокові запозичення.

Короткострокові запозичення. Через нормальні часові коливання бюджету (наприклад, нерівномірне надходження доходів і регулярні зо­бов'язання по видатках, таких як оплата праці) місцеві фінансові органи намагаються згладити виконання бюджету і стабілізувати фінанси шляхом запозичення в межах попередньо визначених лімітів. Місцеві фінансові ор­гани фактично повинні керувати зобов'язаннями по доходах і видатках для максимального збільшення заощаджень і мінімізації втрат. Вони можуть робити це, застосовуючи практику управління грошовими коштами, зокре­ма: 1) мінімізувати незадіяні кошти на банківських рахунках; 2) оплачува­ти рахунки постачальникам у найпізніший строк, допустимий без застосу­вання санкцій; 3) сплачувати раніше, щоб отримати знижку; 4) стежити, щоб надходження не депонувалися на рахунки запізно. Такі дії мають за­побігати заборгованості з платежів і покривати невеликі фіскальні розри­ви.

Такі методи спроможні забезпечити бюджетні заощадження для місце­вих органів, але бюджетні розриви можуть вимагати жорсткіших заходів, та­ких як короткострокові позики. Зазвичай банки надають місцевим органам два види короткострокових кредитів: 1) облігації під майбутні податкові над­ходження; 2) муніципальні короткострокові векселі, що випускаються в очікуванні фіскальних трансфертів або інших доходів.

Місцеві органи користуються послугами комерційних банків у особли­вих випадках, встановлюючи неформальні стосунки або формально влашто­вуючи тендер на найменшу вартість послуг. Місцеві органи можуть нефор­мально розподіляти ці послуги між кількома банками. Це може бути вигідно з політичної точки зору в малих громадах, оскільки відбувається поділ «пи­рога». Місцеві органи можуть також надавати формальні запити на тендерні пропозиції з боку місцевих банків на надання послуг з управління грошови­ми коштами. Місцеві органи розраховують обсяги послуг і вказують у про­позиціях, як саме банкам оплачуватимуться їхні послуги. Банки, в свою чер­гу, вказують суми винагороди за послуги, включаючи знижки за весь спектр послуг.

При казначейському обслуговуванні місцевих бюджетів за видатками надання короткострокових позичок може також здійснюватися управління­ми Державного казначейства за рахунок тимчасово вільних залишків коштів на рахунках Держказначейства. Так, управління Державного казначейства у Дніпропетровській області надає короткострокові позички місцевим бюдже­там на безвідсотковій основі для покриття тимчасових касових розривів, які виникають у процесі їх виконання, на виплату заробітної плати працівникам бюджетної сфери, на соціальні виплати і розрахунки за енергоносії терміном до трьох місяців. Позички надаються за рахунок і в межах залишку коштів місцевих бюджетів на кореспондентських рахунках управлінь.

Для оформлення та отримання позички сільськими, селищними, міськими та районними бюджетами подаються такі документи та обґрунту­вання:

• лист-звернення за підписом голови про необхідність покриття касо­вого розриву та напрями спрямування коштів;

• рішення відповідної ради та затверджений розпис;

• економічне обґрунтування здійснення запозичення;

• прогноз надходжень на період запозичення та графік погашення.

Надання позичок оформляється відповідною угодою сторін. Позички

надаються на безвідсотковій основі на термін до трьох місяців, але в межах поточного бюджетного періоду. Після підписання угоди вносяться відповідні зміни до розпису та плану асигнувань.

Погашення позички здійснюється в автоматичному режимі шляхом щоденних відрахувань від надходжень загального фонду відповідного місце­вого бюджету до повного відшкодування. Обсяг коштів щоденних відраху­вань погашення позички визначається шляхом розподілу обсягу позички на кількість робочих днів періоду запозичення. У разі непогашення позички у визначений термін (незабезпечення щоденних перерахувань внаслідок недонадходження доходів) органи Держказначейства здійснюють її повернення до повного погашення в примусовому порядку, починаючи з наступного дня терміну погашення позички. При цьому рефінансування забороняється.

Довгострокові запозичення. Капіталовкладення значною мірою фінан­суються за рахунок бюджету розвитку або субвенцій згідно зі статтею 105. Органи місцевого самоврядування можуть об'єднувати капітальні ресурси на основі внутрішньоурядових угод (стаття 107). Основна маса капітального фінансування тоді надходить з Державного бюджету, який фінансується ча­стково позиками міжнародних проектів і грантами. Хорошим прикладом та­кого фінансування є Фонд надання позик на розвиток міст, що підтримується Міністерством фінансів і Всесвітнім банком.

Стаття 74-1 надає повноваження на запозичення з метою фінансуван­ня інвестиційного бюджету або бюджету розвитку. Стаття конкретно вста­новлює ліміт обслуговування боргу на рівні 10% загального фонду (74-4). Якщо місцевий орган не зможе забезпечити вимоги обслуговування боргу і порушить графік виплат (технічний дефолт), місцевим радам буде забороне­но позичати протягом 5 років (74-5). Казначейство звільняє себе від зо­бов'язань щодо міжбюджетних непередбачених випадків, пов'язаних з дефолтами місцевих рад (74-3). Ці положення встановлюють основу для позик місцевим органам влади з боку банків, приватних осіб або інших установ на основі кредитоспроможності місцевого органу або здатності вносити пла­тежі за обслуговування боргу і повертати позику.

Відповідно до проекту Закону України «Про місцеві запозичення», для здійснення видатків бюджету розвитку та реалізації комерційних проектів органи місцевого самоврядування за рішенням відповідної ради можуть от­римувати середньострокові позички у фінансово-кредитних установах та здійснювати випуск цінних паперів місцевої позики.

Рішення про випуск цінних паперів місцевої позики підлягає обов'яз­ковій реєстрації в Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку. Емітентом облігацій виступають відповідно Верховна рада Автономної Рес­публіки Крим та міські ради. Емісія цінних паперів місцевої позики може відбуватися окремими випусками. Проект Закону передбачає рефінансування (погашення старої заборгованості новою) шляхом випуску нових облігацій, які надалі іменуються «конвертованими облігаціями місцевої позики». При цьому термін конверсії облігацій не повинен бути більшим за термін викупу. Випуск конвертованих облігацій також підлягає обов'язковій реєстрації в Дер­жавній комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Якщо випуск облігацій перевищує 5 млн., то обіг цінних паперів місцевої позики здійснюється фондовими біржами. Граничний обсяг боргу Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування встановлюється на бюджетний період рішенням про місцевий бюджет. Погашення основної суми боргу здійснюється за рахунок витрат бюджету розвитку, а обслуговування за раху­нок загального фонду відповідного місцевого бюджету. При цьому видатки на обслуговування боргу місцевих бюджетів не можуть щорічно перевищувати 10% видатків загального фонду.

Реєстрація інформації про випуск цінних паперів місцевої позики про­водиться протягом 30 календарних днів з моменту подання документів до Державної комісії. Реєстрація випуску оформляється у вигляді свідоцтва. При здійсненні випуску облігацій місцевої позики орган місцевого самовря­дування обов'язково подає таку інформацію:

• найменування емітента;

• місце розташування;

• обсяг випуску;

• номінальна вартість;

• умови викупу;

• умови сплати відсотків;

• назва гаранта та вартість гарантії;

• вартість взятих зобов'язань та спроможність їх виконати;

• фінансові результати використання запозичених коштів;

• обґрунтування випуску облігацій та напрямки використання коштів;

• джерела погашення зобов'язань;

• звіт про виконання місцевого бюджету.

У разі застави нерухомого майна як гарантії здійснюється його експерт­на оцінка. Застава майна може бути однією з умов випуску цінних паперів (предметом застави не може бути майно, що не підлягає відчуженню).

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, міські ради затверджу­ють звіт про використання запозичених коштів та погашення взятих зо­бов'язань. Затверджені звіти про розміщення та погашення облігацій місце­вої позики подаються до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Щодо цінних паперів зовнішніх позик, то їх номінальна вартість може відображатися у конвертованій валюті. Зовнішні запозичення здійснюються виключно до бюджету розвитку. При цьому цінні папери зовнішніх позик можуть бути процентними, дисконтними.

З метою сприяння залученню коштів фізичних та юридичних осіб шляхом придбання облігацій місцевих позик діє пільгове оподаткування цінних паперів. Так звільняються від оподаткування доходи фізичних та юридичних осіб з цінних паперів, а також підприємств, що здійснюють опе­рації з розміщення облігацій.

Держава не несе відповідальності по зобов'язаннях за запозиченнями до місцевих бюджетів. Органи місцевого самоврядування повинні передба­чити джерела забезпечення місцевих запозичень шляхом надання відповідних гарантійних зобов'язань.

Забезпеченням погашення зобов'язань за облігаціями місцевих позик можуть бути:

• загальний фонд бюджету (обслуговування боргу);

• бюджет розвитку (погашення основної суми боргу);

• резервний фонд;

• заставний фонд нерухомого майна, частки статутних фондів підприємств, органів місцевого самоврядування, земельні ділянки.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку здійснює кон­троль за випуском та обігом цінних паперів місцевої позики.

Міністерство фінансів здійснює загальний нагляд за зобов'язаннями в процесі розміщення та погашення облігацій місцевої позики.

Мовою закону:

10.2. Управління боргом

Головні принципи здійснення запозичень:

• Продумане і обгрунтоване запозичення відповідає добрим методам фінансового управління.

• Для того щоб належним чином брати боргові зобов'язання та їх випла­чувати, борг потрібно економічно обгрунтувати.

• Перед тим, як взяти нове боргове зобов'язання, всі фінансові і опе­раційні ризики поточного боргу мають бути осягнуті і визначені, як­що це видається можливим.

• Добре управління боргом не врятує поганого фінансового і бюджетно­го управління; все це одна загальна система управління бюджетом. Інакше кажучи, якщо ви володієте найкращими в світі системами уп­равління боргом, а ваш бюджет погано сформовано і він погано вико­нується, то все одно ви проблему не вирішуєте.

Управління боргом можна визначити як найефективніше управління портфелем боргових зобов'язань державного сектору задля зменшення ризи­ку і мінімізації довгострокових видатків органів влади.

Першим кроком має стати визнання різних форм, яких може набувати борг, документальне оформлення і інвентаризація боргів/ заборгованості.

Боргом, як правило, вважаються рахунки, боргові розписки і облігації, продані інвесторам, на які нараховуватиметься належний відсоток в майбут­ньому за визначеним графіком. Однак, у широкому розумінні під боргом мо­жуть розумітись бюджетна і кредиторська заборгованість, нарахована, але не виплачена соціальна допомога працівникам і т.і.

Центральні органи влади можуть досить часто нести пряму відповідальність за борги регіональних органів влади залежно від того, чи визнають вони їх як борги. Така ситуація має місце, оскільки в багатьох сис­темах регіональні органи влади можуть повністю залежати від центральних органів влади стосовно перерозподілу чи виділення коштів, які врешті решт йдуть на фінансування зобов'язання обслуговування боргу. Навіть за умови бюджетної та юридичної роздільності на центральні органи влади може чи­нитись сильний тиск в результаті дії інших факторів, які можуть створити щось подібне до морального чи політичного зобов'язання.

Стратегія запозичення органів влади є частиною загальної фінансової стратегії. Розробка і втілення фінансової стратегії є найбільш важливим шляхом, через який забезпечується ефективне виконання бюджету і добре управління його фінансовими ресурсами. Фінансова стратегія повинна бути скоординована з загальним фондом, бюджетом розвитку і прогнозами руху готівки, які показують тимчасовий дисбаланс між видатковою і доходною ча­стинами, який має фінансуватись на короткостроковій основі.

Процес формування фінансової стратегії є складним безперервним процесом, який включає:

1) джерело фінансування;

2) державний чи приватний, що стосується ринку запозичень;

3) строк боргового зобов'язання;

4) валютний склад боргу;

5) характеристики інструментів, включаючи застосування фіксовано­го/ плаваючого курсу.

Метою боргових програм є збір достатніх коштів з мінімізацією ри­зику. Основні ризики, які керівник з питань боргу має брати до уваги:

1. Фінансовий ризик: забезпечити постійну наявність ресурсів для но­вих позик і рефінансування існуючого боргу.

2. Ризик процентної ставки; звести ризик, пов'язаний з несприятли­вим коливанням процентної ставки до мінімуму.

3. Валютний ризик: ризик, що пов'язаний із несприятливими коли­ваннями обмінного курсу.

4. Проміжний ризик: можливість того, що система розподілу боргу по­зичальника може обмежити доступ на ринок.

Хоча вивірена стратегія управління боргом і потрібна для досягнення цілей, однак найбільш важливим і впливовим фактором є стабільна, прогно­зована, виважена, прозора і до кінця виконувана монетарна і фіскальна політика.

Розглянемо складові успішної програми управління боргом:

Нормативно-правова база. Ядром програми управління боргом має бути юридична база, яка падає фінансовому управлінню повноваження здійснювати управління боргом від імені міста, включаючи виключне повно­важення зобов'язувати місто і вести реєстр боргу і його обслуговування. Нормативно-правова база може визначати ліміти позичання і може бути пов'язана із законом про річний бюджет.

Прозорість і передбачуваність. Цілі програми управління боргом ма­ють бути чітко і відкрито сформульовані. Планове звітування з управління боргом має стати надбанням відповідної ради, громадськості і фінансових ус­танов.

Розробка боргової політики. Для процесу планування і запозичення і, зокрема, випуску державних цінних паперів необхідні політика і процедури. Така політика має встановити рамки, в яких приймаються рішення про типи,

частоту, цілі та суми запозичень. Особливу увагу потрібно звернути на виз­начення окремих управлінь, які відповідатимуть за управління боргом, а та­кож питання централізації повноваження приймати рішення.

Невід'ємним компонентом процесу управління боргом є динамічний огляд поточного і прогнозованого боргового навантаження і обслуговування боргу згідно із певними прийнятими показниками.

3.4. Нетрадиційні джерела доходної частини самоврядних бюджетів

Проблеми становлення інституту самостійних місцевих бюджетів Ук­раїні не можна розв'язати без використання зарубіжного досвіду формування власних доходів місцевих бюджетів, які становлять, наприклад, у Швеції та Швейцарії більше ніж 70%, в Іспанії — 50%, у Норвегії — 56% доходів місце­вих бюджетів. Це також пов'язано з необхідністю запровадження в Україні поділу місцевих бюджетів на два самостійні розділи: поточний бюджет і бюд­жет інвестицій. Кожному з цих бюджетів належить мати власні доходну і ви­даткову частини. Доходи бюджету розвитку мають формуватися за рахунок частини податкових надходжень, комунальних позик, банківських кредитів та інвестиційних субсидій. Видатки цього бюджету слід спрямовувати ви­ключно на інвестиційні програми, на придбання обладнання та погашення ос­новної частини боргу органів місцевого самоврядування. Може бути викори­стано досвід розвинутих зарубіжних країн щодо утворення додаткових і приєднаних місцевих бюджетів. Розглянемо деякі аспекти зарубіжного досвіду функціонування системи самостійних місцевих бюджетів. Види місцевих бюджетів у федеративних країнах визначаються на основі законо­давства кожного суб'єкта федерації. В унітарних державах їхня система вста­новлюється на основі єдиного загальнодержавного законодавства. Як у феде­ративних, так і в унітарних зарубіжних країнах немає єдиної бюджетної сис­теми та єдиної бюджетної класифікації. Тому стосовно практики розвинутих країн некоректно вживати термін бюджетна система. Слід користуватися по­няттям система бюджетів. У цих країнах не формується єдиного зведеного за­гальнодержавного бюджету. Кожен рівень влади має власний, самостійний і відокремлений від інших бюджет. Цей бюджет він формує і виконує са­мостійно, відповідно до покладених на нього функцій. Бюджети адміністра­тивних одиниць нижчого рівня зарубіжних країн не включаються до бюд­жетів адміністративних одиниць вищого рівня. Таким чином, тут не викорис­товується таке поняття, як зведені бюджети адміністративно-територіальних утворень. Закономірним для всіх розвинутих зарубіжних країн є поділ місце­вих бюджетів на два самостійні функціональні види місцевих бюджетів. Це місцеві поточні, або адміністративні, бюджети та місцеві бюджети розвитку, або інвестиційні бюджети. Кожен із цих бюджетів має власні видатки і власні доходи.

Видатки місцевого поточного бюджету спрямовуються на поточні по­треби, на забезпечення утримання соціально-культурної сфери, на адміністративні витрати, на соціальний захист, на виконання делегованих повноважень, на сплату видатків з боргу місцевої влади. Доходи місцевого поточного бюджету формуються за рахунок місцевих податків і зборів, пла­тежів, загальних субсидій, що надаються державною владою, та деяких інших доходів. Видатки бюджету розвитку, або бюджету інвестицій, спрямо­вуються на розвиток соціальної інфраструктури, на капітальні вкладення, на придбання устаткування та обладнання, на інші інвестиційні програми, на сплату основної частини боргу місцевих органів влади. Доходи бюджету роз­витку формуються за рахунок банківських кредитів, муніципальних (кому­нальних) позик, інвестиційних субсидій, що надаються державною владою, та за рахунок деяких інших джерел.

Законодавство більшості зарубіжних країн забороняє викорис­товувати доходи бюджетів розвитку на видатки поточних бюджетів. У зако­нодавстві багатьох зарубіжних країн є також поняття додатковий бюджет і приєднані бюджети. У Франції, наприклад, додатковий бюджет за своєю природою є уточнюючим основний бюджет. В основному бюджеті не може бути точно враховано всіх можливих змін фінансових показників протягом бюджетного року. Ці зміни можуть стосуватися бюджету як поточного, так і інвестиційного. Таким чином, у разі потреби прийнятий основний місцевий бюджет можна скоригувати з допомогою додаткового бюджету. Прийняття додаткового бюджету дає можливість не вносити змін до основного бюдже­ту. Додатковий бюджет також забезпечує зв'язок між основними бюджетами попереднього і поточного фінансового років. Він включає в поточному бюд­жетному році залишки та дефіцити бюджету попереднього фінансового ро­ку, Приєднані бюджети відображають фінансові операції окремих місцевих громадських служб, що мають фінансову самостійність, надають платні по­слуги, але не користуються правом юридичної особи, Це, наприклад, такі служби як водопостачання, благоустрою та ін. Складання приєднаного бюд­жету дозволяє спрямовувати доходи відповідної служби на її фінансування.

Приєднані бюджети формуються і виконуються в тому ж порядку, що й основні. Результати виконання приєднаних бюджетів включаються в за­гальне сальдо основних бюджетів. Детальнішу інформацію про приєднані бюджети в зарубіжних країнах вміщують ряд спеціальних видань. Незважа­ючи на різноманіття місцевих бюджетів та множинність їх у зарубіжних країнах, вони можуть бути згруповані в певні системи. Кожна країна має індивідуальну, властиву тільки для неї систему місцевих бюджетів. Для за­рубіжних країн характерна, як правило, три- або чотирирівнева система бю­джетів. Наприклад, у Швеції функціонує трирівнева система бюджетів. Це бюджет центрального уряду, бюджети губерній (ленів) та бюджети комун. Трирівневу систему бюджетів сформовано в Норвегії, Фінляндії та інших країнах. Чотирирівнева система бюджетів, наприклад, функціонує у Франції. Це бюджет центрального уряду, бюджети регіонів, бюджети депар­таментів та бюджети комун. Чотири рівні — в системі бюджетів ФРН: бюд­жет федерації, бюджет землі, бюджет округу і бюджет общини. У США чо­тири основні рівні системи бюджетів: центральний, штатний, графський та муніципальний, а також ряд додаткових, пов'язаних функціонуванням цільових адміністративних утворень, наприклад шкільних та інших округів. У країнах Східної Європи, наприклад, у Польщі, три бюджетні рівні. Це бю­джет центрального уряду, бюджети воєводств і бюджети гмін.

Розглянемо детальніше досвід системи інвестування в місцевому само­врядуванні Польщі. Від часу впровадження першої реформи місцевого само­врядування в Польщі органи місцевого самоврядування швидко перетвори­лися на найважливішого інвестора в громадський сектор. Інвестиції, які зараз роблять міста, повіти й воєводства, перевищують ті, що фінансуються з державного бюджету.

Перш ніж мова піде про розмір, структуру та спосіб фінансування інве­стицій, коротко спинимося на системі місцевого самоврядування в Польщі. Чинний від 1999 р. адміністративно-територіальний поділ має багато спільного з українським, але є й відмінності.

Польща поділена на 16 регіонів (воєводств), які за розміром нагадують українські області. Представником уряду в регіоні є воєвода, якого призна­чає прем'єр. Самоврядним органом влади є регіональна рада (сеймик воєвод­ства) і її виконавчий орган, очолюваний маршалком (його обирають члени ради). Бюджет самоврядних воєводств порівняно невеликий, відповідає за незначну частину послуг, серед яких - будівництво й обслуговування доріг регіонального значення, залізничні колії регіонального значення та деякі по­вноваження в галузі культури й соціального захисту. Головне завдання само­врядного органу воєводства - визначення регіональної політики.

Наступною самоврядною ланкою є повіти, що за розмірами нагадують українські райони. їх 315 і на додачу 65 міст на правах повіту (вони є відповідником українських міст обласного значення). На рівні повіту вже немає урядового представництва, а на чолі виконавчої влади стоїть староста, якого обирає рада повіту. Цей рівень відповідає за середню освіту (для мо­лоді, старшої за 15 років), дороги повітового значення, низку повноважень у галузі культури, соціального забезпечення, а також поліцію, будівельну та санітарну інспекцію й охорону прав споживача. Окремого пояснення потребує фінансування охорони здоров'я. У Польщі поточні видатки цієї га­лузі фінансуються поза органами самоврядування за посередництвом спеціальної системи страхування. Органи місцевого самоврядування рівнів воєводства й повіту є власниками більшості лікарень і поліклінік, признача­ють їхніх керівників і відповідають за інвестування проектів, пов'язаних з охороною здоров'я. Найбільше функцій і найбільший бюджет мають ґміни (міські й сільські), які значно більші за їхні відповідники в Україні. Найваж­ливішими повноваженнями ґміни є дошкільна й шкільна освіта, культура й соціальна допомога в масштабах Ґміни, місцевий громадський транспорт, до­роги місцевого значення та комунальна інфраструктура (водогони, ка­налізація, сміттєзвалища, тепломережі).

Перелічені функції є власними повноваженнями; крім них, органи місцевого самоврядування виконують делеговані повноваження, зокрема реєстрація народжень та шлюбів у ґмінах.

Розмір і структура інвестиційних видатків самоврядування:

— переважна більшість інвестицій органів місцевого самоврядування є інвестиціями ґмін;

- вони становлять близько 10% усіх інвестицій у Польщі, але це більше половини бюджетних інвестицій;

- до 1997 р. відбувалося динамічне зростання інвестицій у місцеве са­моврядування; на жаль, починаючи з 1999 р. спостерігаймо стаг­націю, а в декотрих роках навіть падіння рівня інвестованих коштів.

У 2002 р. всі органи місцевого самоврядування Польщі витратили на інвестиції 14,6 млрд злотих, або близько 3,8 млрд. доларів США. Ця сума не включає інвестиції комунальних підприємств, профінансованих з власних коштів цих підприємств.

Органи самоврядування самостійно приймають рішення щодо розміру й структури своїх інвестицій. Але на ці рішення впливає доступність джерел фінансування. В Польщі бюджети поточний та інвестиційний не розділені між собою, тому всі доходи (за винятком цільових субвенцій) можуть були призначені на цілі поточні чи інвестиційні. На практиці джерела фінансуван­ня проектів розвитку, що їх виконують органи самоврядування складаються

- власних доходів (а, отже, з надходжень від місцевих податків і зборів, комунального майна тощо), частки надходжень від загальнодержав­них податків (податку на прибуток юридичних осіб і прибуткового податку фізичних осіб), а також загальних дотацій;

- цільових субвенцій:

• з державного бюджету;

• з позабюджетних фондів (насамперед з фондів охорони природного се­редовища та водного господарства);

• з закордонних допомогових коштів;

- коштів, що підлягають поверненню:

• пільгових кредитів (найчастіше з фондів охорони природного середо­вища);

• комерційних банківських кредитів;

• емісії облігацій.

Власні доходи й дотації. Ці кошти можуть бути використані на будь-які цілі, визначені органом самоврядування, а, отже, й на інвестиції. На прак­тиці суму коштів, яку можна призначити на розвиток, визначає операційний залишок - різниця між доходами й обов'язковими поточними видатками. У 2002 р. понад 5% польських органів місцевого самоврядування взагалі не ма­ли такого операційного залишку.

На першому етапі реформування самоврядування власні кошти були головним джерелом інвестицій. Пізніше, разом з появою більш вишуканих інвестиційних стратегій, джерела фінансування урізноманітнювалися, особ­ливо зростала роль коштів, що підлягають поверненню. У такій ситуації власні кошти йдуть не безпосередньо на інвестиції, а на пізніше виконання фінансових зобов'язань. Однак ці кошти й надалі залишаються суттєвим джерелом - у 2001 р. власні кошти покрили понад 40% інвестиційних ви­датків органів самоврядування.

Цільові субвенції. За останні кілька років із субвенцій походили близько 15% усіх коштів, що їх витрачали на інвестиції ґміни, і значно більша частина (більше половини) інвестиційних коштів повітів.

Субвенції з державного бюджету. Така субвенція загалом не може перевищувати 50% вартості інвестиції, хоч у цьому правилі є певні винятки (наприклад, дещо більшу допомогу можуть одержувати найбідніші ґміни). До кінця 90-х років субвенції на інвестиції розподіляли між органами місцевого самоврядування воєводи. Керувалися вони при цьому не завжди чіткими і й не надто точними критеріями.

З 2001 р. субвенція може бути надана тільки на реалізацію інвестицій, що відповідають регіональній (воєводській) стратегії розвитку і цілям, за­значеним у регіональному контракті, що укладається між урядом і органом місцевого самоврядування воєводства. А тому, незважаючи на те, що голо­вним самоврядним інвестором є ґміни, регіональна політика, що її визнача­ють самоврядні воєводства, має значний опосередкований вплив на напрям тих інвестицій.

Варто коротко представити інститут регіонального контракту. Основ­ним актом, що регулює ці відносини, є "Постанова про засади підтримки регіонального розвитку", прийнята в травні 2000 р. Вона зобов'язує уряд го­тувати "Програму підтримки", яка встановлює обсяг і умови підтримки дер­жавою регіональних програм розвитку. "Програма підтримки" з одного й стратегія, прийнята воєводським органом самоврядування, з іншого боку є підставами для переговорів щодо укладання контракту. Із суто технічного боку переговори щодо контрактів проводять міністр, який відповідає за регіональний розвиток, і маршалок воєводського сейму. До процесу перего­ворів запрошують також представників окремих міністерств, а також влади ґміп і повітів. Перші такі контракти почали реалізовуватися в липні 2001 р.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. Reference 1 страница
3. Reference 10 страница
4. Reference 2 страница
5. Reference 3 страница
6. Reference 4 страница
7. Reference 5 страница
8. Reference 6 страница
9. Reference 7 страница
10. Reference 8 страница
11. Reference 9 страница
12. References 1 страница

Переглядів: 374