• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Бюджетний календар 26 страница

Існуючі в державі фінансові відносини на чільне місце висувають найбільшого власника - державу, на користь якої розподіляється і пере­розподіляється частина ВВП країни. Проте процеси децентралізації політичної та економічної системи державної влади й управління зумов­люють виділення зі складу державної власності значної частини у власність територіальних громад. При цьому формується комунальна власність, а також право громад на частину доходів економічних суб'єктів різних форм власності (у формі податків і відрахувань). Таким чином, створюється фінансова база місцевого самоврядування, формуються фінансові ресурси органів влади та управління різних рівнів для фінансу­вання власних і делегованих державних зобов'язань.

Для розуміння суті розподілу делегованих державних повноважень між різними рівнями місцевого самоврядування можна виділити такі групи:

1) освіта;

2) охорона здоров'я;

3) соціальний захист та соціальне забезпечення;

4) житлово-комунальне господарство;

5) культура і мистецтво;

6) фізична культура і спорт.

Розподіл делегованих державних повноважень між районним бюджетом та бюджетами міст районного значення, селищ, сіл здійснює районна рада.

Розподіл видатків між бюджетними установами одного типу здійснює районна чи міська рада міста обласного значення пропорційно до узагальне­них показників, визначених галузевими нормами та стандартами.

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть на договірних засадах об'єднувати кошти своїх бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) організацій і установ, що знаходяться в комунальній власності.

Міські ради міст обласного значення можуть передати частину делего­ваних державних повноважень районній раді, і навпаки. Ця передача здійснюється за рішенням відповідних міської та районної рад і оформ­ляється договором сторін. У такому договорі передбачаються конкретні умо­ви надання стороною, якій передаються повноваження, мешканцям міст об­ласного значення та районів, повноваження яких передаються, соціальних послуг відповідно до гарантованих державою норм та стандартів.

У разі, якщо на території міста обласного значення чи району недостат­ньо бюджетних установ, які забезпечують надання послуг по другій групі на належному рівні для всіх мешканців міста/району, на вимогу органу виконав­чої влади міста/району, який є надавачем таких послуг, договір має складати­ся в обов'язковому порядку. Якщо у встановлений термін між районом та містом обласного значення не буде досягнуто домовленості щодо бюджетних взаємовідносин, то обласна держання адміністрація приймає рішення, обов'яз­кове для виконання обома сторонами на термін одного бюджетного періоду.

Якщо інше договором не обумовлено, розмір переданих коштів на ви­конання делегованих державних повноважень є пропорційний кількості ко­ристувачів суспільних послуг.

Міські ради міст обласного значення та районні ради можуть передати виконання частини своїх повноважень обласній раді. Передача здійснюється за рішенням відповідних рад на договірних засадах.

Сільські, селищні та міські ради міст районного значення можуть пере­дати всі або частину своїх повноважень районній раді чи іншій тери­торіальній громаді.

Міські ради міст обласного значення та районні ради можуть передати частину делегованих державних повноважень обласній раді, і навпаки. Пере­дача здійснюється за рішенням відповідних рад на договірних засадах.

Якщо інше договором не обумовлено, передані бюджетні кошти на вико­нання делегованих державних повноважень є пропорційними кількості корис­тувачів суспільних послуг з урахуванням їх частки (відповідно до галузевих норм) у повній вартості цих послуг, розрахованих за соціальними нормативами бюджетної забезпеченості для бюджету, який передає ці повноваження.

При передачі функцій по виконанню власних та делегованих держав­них повноважень відповідні бюджетні ресурси передаються у вигляді транс­ферту згідно з договором. При цьому в доходній частині бюджету надавача передбачаються джерела забезпечення виконання функцій, визначені по де­легованих державних повноваженнях, а у видатковій частині передбачається трансферт до бюджету отримувача. У доходній частині бюджету отримувача передбачається відповідний трансферт, а у видатковій частині - видатки на виконання переданих функцій або проектів.

Якщо ж на території міст обласного значення чи району розташовані бюджетні установи, що надають соціальні послуги загального призначення та утримуються безпосередньо з державного бюджету України, з відповідно­го бюджету органу самоврядування надається трансферт до державного бю­джету України і державним бюджетом України, а також між окремими рівнями системи місцевих бюджетів. У свою чергу, об'єктом міжбюджетних відносин виступають фінансові ресурси, що розподіляються між бюджетами різних рівнів для усунення диспропорцій в економічному розвитку регіонів. Таким чином, міжбюджетні відносини об'єктивно зумовлені тим, що, як і будь-які фінансові відносини, вони виникають через суспільну потребу в пе­рерозподілі бюджетних ресурсів на користь бюджетів, що забезпечені менше або потребують на певний час більше коштів.

Цілісне функціонування бюджетної системи забезпечується взаємодією усіх її ланок. При цьому однією з ознак бюджетної системи як ви­ду соціальних систем є існування в ній різних за рівнем, часто не погоджених між собою цілей. Причиною такого явища є відмінності в цілях формування і використання ресурсів різних бюджетів на потреби розвитку окремих тери­торіальних громад і країни в цілому.

Функцію узгодження й упорядкування потреб і фінансових можливо­стей усіх бюджетів і повернення бюджетної системи до стану відносної рівноваги виконує регулювання. Рівновага бюджетної системи досягається за умови рівномірного і пропорційного забезпечення ресурсами і відповідних витрат кожною її ланкою.

Разом з тим погляди економістів щодо розуміння рівності і про­порційності забезпечення ресурсами суб'єктів міжбюджетних відносин ча­сом істотно відрізняються. Так, з точки зору К. Павлюк, існує необхідність застосовувати єдиний підхід до формування доходів і витрат усіх видів бюд­жетів, що ґрунтується на визначених нормативах, наприклад, мінімальної бюджетної забезпеченості. І. Луніна пропонує диференціювати потреби за­лежно від структури базових показників та особливостей розміщення і функціонування територіальної громади, наприклад демографічного складу населення, природно-географічних умов території тощо.

Досліджуючи міжбюджетні відносини, доцільно розглянути такий елемент, як бюджетний механізм, у складі якого як сукупності визначених видів бюджетних відносин, специфічних методів мобілізації і використан­ня бюджетних ресурсів створюється набір фінансових інструментів, які впливають на різні аспекти суспільного розвитку. При цьому дієвість бюд­жетного механізму, на основі якого реалізуються бюджетні функції, визна­чається дієвістю окремих інструментів, зокрема інструментів бюджетного регулювання. Застосування методів бюджетного регулювання в Україні зу­мовлено:

• закріпленим у законодавстві поділом владних повноважень між ви­конавчою державною владою та органами місцевого самоврядування;

• розмежуванням доходів між лапками бюджетної системи;

• існуючою системою оподаткування, що включає в себе загальнодер­жавні і місцеві податки і збори;

• нерівномірністю економічного та соціального розвитку різних тери­торій і відповідно необхідністю фінансового вирівнювання.

Ширше значення поняття бюджетного регулювання пропонує В.Крав­ченко: «Бюджетне регулювання - процес збалансування (вирівнювання) до­ходів і витрат бюджетів різних рівнів, що входять до бюджетної системи по вертикалі і по горизонталі».

Серед методів бюджетного регулювання виділяють кілька мо­дифікацій залежно від включених до нього елементів розподільчих відносин. В Україні традиційно використовують такі інструменти бюджетного регулю­вання:

• власні доходи;

• відсоткові відрахування від загальнодержавних податків і доходів (регулюючі та закріплені доходи);

• бюджетні трансферти (дотації, субсидії, субвенції, внески до держав­ного бюджету України, міжбюджетні взаєморозрахунки);

• бюджетні позички.

Власні доходи - це доходи (податкові й неподаткові надходження), що формуються і використовуються місцевими органами влади на підвідомчій їй території. Перелік власних доходів в Україні законодавчо не визначений

(крім деяких місцевих податків і зборів), тому органи місцевого самовряду­вання повинні самостійно планувати власні доходи і постійно прагнути до збільшення їхньої частки в загальній сумі надходжень.

Відсоткові відрахування передбачають надходження до місцевих бюд­жетів частини загальнодержавних податків і доходів, що стягуються на даній території. Залежно від розміру надходжень до місцевого бюджету у відсотковому відношенні (повний чи частковий) загальнодержавні доходи (податки і збори) можна розподілити на закріплені та регулюючі.

Закріплені доходи - це доходи, які повністю або у визначеній частині закріплюються за тим чи іншим бюджетом. Перелік закріплених доходів місцевих бюджетів України визначається Законом «Про бюджетну систему України» (1995).

Регульовані доходи - це доходи, що на пайовій основі розподіляються між усіма ланками бюджетної системи України. Перелік регульованих до­ходів визначається законодавством України про бюджетну систему і про місцеві органи влади. Цей перелік уточнюється в процесі прийняття щорічних законів про державний бюджет України.

З інструментом регульованих доходів тісно пов'язаний ще один інстру­мент міжбюджетних взаємовідносин - нормативи відрахувань від регульова­них доходів. Тут слід зазначити, що в сучасній фінансовій науці багато вче­них відносять закріплені за місцевими бюджетами доходи до власних до­ходів, обґрунтовуючи це тим, що вони в повному обсязі надходять до відповідних бюджетів. їх доцільніше відносити до відсоткових відрахувань від загальнодержавних податків і доходів, тому що держава в особі законо­давчих і виконавчих органів може змінити статус даного виду доходів і пере­вести їх до розряду регулюючих чи закріплених або й зовсім скасувати даний вид надходжень до бюджету.

Дотації - це трансфертні ресурси, що передаються з державного бюд­жету місцевим чи з місцевих бюджетів вищого адміністративного рівня ниж­чим за рівнем місцевим бюджетам для остаточного збалансування їхніх до­ходів і витрат. Дотація не може маги цільового призначення. Вона може вва­жатися одним з доходних джерел місцевих бюджетів, які використовують її па цілі, визначені органами місцевого самоврядування.

Субсидії - це трансфертні ресурси, що надаються з державного бюдже­ту місцевим чи з місцевих бюджетів вищого адміністративного рівня ниж­чим за рівнем місцевим бюджетам на фінансування цільових витрат. Обсяги субсидій, що надаються тій чи іншій території, мають бути пов'язані з обся­гам и їхніх витрат на фінансування делегованих повноважень.

Під субвенцією розуміють трансфертні ресурси, що передаються з держав­ного бюджету місцевим чи з місцевих бюджетів вищого рівня нижчим за рівнем місцевим бюджетам на фінансування цільових витрат і підлягають обов'язково­му поверненню в разі нецільового використання. Субвенції необхідно направля­ти до місцевих бюджетів розвитку, оскільки воші мають стати основною фор­мою державної фінансової підтримки інвестиційної діяльності місцевих органів в лати. Обсяги надання субвенцій визначаються для кожної територіальної оди­ниці з урахуванням цілей державної регіональної фінансової політики, зближен­ня і вирівнювання рівнів розвитку окремих регіонів України.

Порівняння узагальнених нормативів бюджетної забезпеченості і з се­редніми фактичними видатками місцевих бюджетів за кожним напрямом ви­трачання коштів дозволяє дійти висновку, що загалом ці групи видатків місцевих бюджетів мають скоротитися. Це має відбутися в результаті уточ­нення розподілу видатків між державним і місцевими бюджетами, а також виконання завдань з раціоналізації мережі бюджетних установ і доведення її до оптимального рівня, запровадження ринкових механізмів фінансування соціально-культурних заходів, економного витрачання бюджетних коштів.

З огляду на розмаїтість умов у певних населених пунктах їх дифе­ренційовано, виходячи з чисельності населення. Адже абсолютні розміри ви­датків, скажімо, на охорону здоров'я, соціальний захист населення, державне управління, культуру і спорт загалом визначаються саме кількістю населен­ня. Виняток становлять видатки на освіту, які плануються в розрахунку на одного учня.

Якщо узагальнені нормативи бюджетної забезпеченості враховують вартість надання основних соціальних послуг за рахунок бюджетних коштів у розрахунку на душу населення, то коригуючі коефіцієнти відображають відмінності у вартості надання цих послуг різними категоріями територіаль­них громад, насамперед залежно від місця їх знаходження — у сільській чи міській місцевості.

Безумовно, розробка нормативів бюджетного забезпечення на одного жителя -це значний крок у реалізації такого важливого принципу організації міжбюджетних відносин, як прозорість і гласність. Проте новий порядок формування доходів місцевих бюджетів має певні недоліки, які можуть с та­ти на заваді оптимізації бюджетної системи України. Розглянемо їх до­кладніше.

По-перше, нормативи бюджетної забезпеченості на одного жителя на­ведено без належного економічного обґрунтування.

По-друге, при здійсненні ряду розрахунків на основі даних нормативів було виявлено, що нормативні видатки лише незначно перевищують фак­тичні. Це підтвердило, що нормативи розраховувались на підставі досягнуто­го рівня виконання місцевих бюджетів. Але при зростанні (що не виключено) заборгованості по заробітній плагі працівникам бюджетної сфери, а також розрахунків за товари та послуги, надані бюджетним установам, запровад­ження зазначених нормативів істотно не вплине на формування бюджету.

По-третє, недосконалі порядок формування видатків місцевих бюд­жетів і диференціація нормативів бюджетної забезпеченості. Адже для забез­печення певного рівня споживання суспільних послуг регіони України по­требують різних витрат у розрахунку на душу населення. Це зумовлено трьо­ма причинами: 1) розбіжностями в рівні цін і тарифів на товари (послуги), що закладаються у виробництво суспільних благ у різних регіонах; 2) знач­ними відмінностями регіонів у демографічній структурі, які впливають на рівень витрат в окремих галузях; 3) різними природно-кліматичними, посе­ленськими, екологічними та іншими умовами розвитку регіонів.

По-четверте, коригуючі коефіцієнти буде дуже важко застосувати на практиці, оскільки для обласних бюджетів коригування не застосовується взагалі, а для районних бюджетів застосовується однаковий коефіцієнт.

В основу розрахунку нормативів бюджетної забезпеченості мають бути покладені такі соціальні показники, як забезпеченість регіону населення ка­драми відповідних професій (лікарі, педагоги, працівники соціальної сфери тощо), норми забезпечення продуктами харчування, товарами широкого вжитку, послугами та ін.

Норматив бюджетної забезпеченості має інтегруватися вартісним по­казником рівня забезпечення соціальних потреб, який можна розрахувати як суму окремих соціальних норм, помножених на їх вартісну оцінку (напри­клад, за ставками заробітної плати працівників бюджетних установ та за­кладів, цінами на товари і тарифами на послуги, що споживаються в процесі виробництва соціальних благ). Одержаний результат необхідно скоригувати відповідно до норм накладних витрат, тобто тих, що безпосередньо ие спря­мовуються на надання суспільних послуг, але здійснюються для обслугову­вання цього процесу (зокрема, утримання адміністративного та до­поміжного персоналу бюджетних установ).

Нормативи бюджетної забезпеченості мають розраховуватись окремо по кожній з бюджетних галузей (видів суспільних послуг), що сприятиме обґрунтованому розподілу ресурсів у галузевому розрізі.

Слід також переглянути коригуючі коефіцієнти. На даний час розгля­даються коригуючі коефіцієнти, диференційовані залежно тільки від чисель­ності населення в містах, а для врахування місцевих умов цього недостатньо. Тому треба ввести не один, а цілу систему коригуючих коефіцієнтів. Це, по- перше, коефіцієнт, який характеризував би відхилення рівня ціп від середнь­ого по країні. Його можна розрахувати як відношення вартості набору то­варів (послуг), стандартного для даного регіону, до середнього по країні.

По-друге, мають застосовуватися коефіцієнти, які враховують демо­графічні особливості в регіонах. Наприклад, для загальної середньої освіти коефіцієнт дорівнюватиме відношенню дітей шкільного віку в загальній чи­сельності населення регіону до середнього по країні.

По-третє, має використовуватись коефіцієнт, що характеризував би розбіжності у витратах для надання суспільних послуг у міській і сільській місцевостях. Крім того, для кожного з регіонів треба застосувати індивіду­альні коефіцієнти, обчислені на основі глибокого аналізу природно-кліма­тичних умов (наприклад, високогірні райони Карпат), екологічних (райони Донбасу, території, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи) та інших особливостей, якщо вони впливають на розбіжності у витратах для надання суспільних послуг.

Доцільно, щоб нормативи бюджетної забезпеченості щорічно встановлювалися законом про державний бюджет України на поточний рік. Причому такі нормативи, законодавче визначені в розрізі територій та з урахуванням найважливіших об'єктивних чинників, що впливають на розмір бюджетних видатків, надалі мають розподілятися між обласними та районними бюджетами та бюджетами територіальних громад. З огляду на це обласні та районні ради народних депутатів слід наділити правом роз­поділу щорічних нормативів бюджетної забезпеченості між бюджетами нижчого рівня.

Для здійснення фінансового вирівнювання та максимального враху­вання впливу об'єктивних факторів на рівень бюджетної забезпеченості не­обхідно групувати території України з урахуванням економічного та соціального розвитку адміністративно-територіальних утворень, природно-кліматичних умов, демографічних особливостей тощо. Наступним кроком до використання формульного підходу у фінансовому вирівнюванні стане роз­робка стабільних групових нормативів бюджетної забезпеченості, які мають бути розраховані на тривалу перспективу.

У забезпеченні незмінних і довготривалих нормативів є певні труд­нощі. Цьому заважають, насамперед, економічна криза та інфляція, яка її су­проводжує, зростаючий державний борг, бюджетний дефіцит. Тому може по­стати питання щодо уточнення розроблених нормативів бюджетної забезпе­ченості па основі індексів інфляції та зміни цін.

Інститут стратегічних досліджень згрупував області України за рівнем соціально-економічного розвитку. Визначено п'ять таких груп:

1) території з високим рівнем розвитку: Запорізька, Дніпропетровська, Київська області;

2) території з рівнем розвитку вищим від середнього: Полтавська, До­нецька, Харківська, Львівська, Луганська, Черкаська, Миколаївська області;

3) території з середнім рівнем розвитку: Одеська, Сумська, Херсонсь­ка, Чернігівська, Кіровоградська області;

4) території з рівнем розвитку нижчим від середнього: Автономна Рес­публіка Крим, Вінницька, Житомирська, Івано-Франківська, Чернівецька області;

5) території, що відстають у розвитку: Волинська, Рівненська, Хмель­ницька, Тернопільська, Закарпатська області.

Доцільно було б провести подальшу диференціацію нормативів бюд­жетної забезпеченості з урахуванням такого поділу територій. Крім того, групування областей слід покласти в основу застосування групових норма­тивів відрахувань від загальнодержавних податків і доходів.

В економічній літературі трапляються інші варіанти градації територій для потреб бюджетного регулювання. Так, зокрема, В.П. Бабич і І.В. Сало пропонують з метою встановлення диференційованих нормативів відраху­вань від регулюючих податків усі області України поділити на три групи:

1) території з найбільш розвиненим промисловим комплексом, вели­ким податковим потенціалом, а отже, з нормативами відрахувань від регулюючих податків на найменшому рівні (Дніпропетровська, До­нецька, Запорізька, Луганська, Львівська, Одеська, Харківська, Київська області);

2) території з рівнем розвитку дещо нижчим, ніж у першій групі, що зу­мовлює встановлення більших нормативів відрахувань від регулюю­чих податків у доходи місцевих бюджетів (Вінницька, Житомирсь­ка, Івано-Франківська, Кіровоградська, Миколаївська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська області);

3) території, де сума зібраних податків не забезпечує фінансування ви­датків місцевих бюджетів і вони потребують дотацій (Волинська,

Закарпатська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська.

Чернівецька, Чернігівська області, АРК).

До міст з особливим статусом - Києва і Севастополя застосовуються специфічні методи державного регулювання.

Однією з новацій Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" є пропозиція застосовувати в процесі бюджетного планування такі показники, як "мінімальний бюджет місцевого самоврядування" та "мінімальний рівень соціальних потреб". Мінімальні розміри місцевих бюджетів мають визнача­тися з урахуванням мінімальних соціальних потреб, які, в свою чергу, ста­новлять гарантований державою мінімальний рівень соціальних послуг на душу населення на всій території України.

За час, що минув від дня ухвалення цього закону, мінімальні соціальні стандарти так і не розроблені через те, що ''відсутнє науково обґрунтоване чи підтверджене розрахунками єдине тлумачення рівня соціальних послуг на душу населення в межах усієї території України".

Процес визначення мінімального рівня соціальних потреб надто складний з погляду ного наукового обґрунтування. Більше того, проблема визначення гарантованих державою мінімальних соціальних послуг є, пе­редусім, проблемою політичною, а не фінансовою. Труднощі з обгрунту­ванням мінімального рівня соціальних потреб підводять окремих еко­номістів до висновку щодо беззмістовності спроб встановити мінімальні соціальні стандарти через значні відмінності між рівнями розвитку регіонів, щодо неможливості уточнити стандарти залежно від наявних до­ходів центрального бюджету. Відомий фахівець у сфері місцевих фінансів В.І. Кравченко вважає, що використання нормативів мінімальної бюджет­ної забезпеченості на одного жителя та мінімальних соціальних потреб не­коректне.

Остаточне збалансування бюджетів відбувається наприкінці бюджет­ного року за допомогою взаєморозрахунків по вертикалі між державним і місцевими бюджетами. При цьому обсяги охоплених регулюванням заходів залежать від механізмів використання тих чи інших регулюючих методів, на­самперед міжбюджетних трансфертів. Тому оптимальним варіантом регу­лювання міжбюджетних відносин уявляється закріплення в процесі бюджет­ного планування порядку рівномірного, пропорційного надходження бюд­жетних трансфертів протягом усього бюджетного року і відсутність небажа­них коректив. Таким чином, регулювання міжбюджетних відносин як еле­мент бюджетного процесу здійснюється на всіх його етапах, крім останнього (складання, розгляд і затвердження звіту про виконання бюджету). При цьо­му па кожному з етапів застосовуються різні методи регулювання.

Заходи з регламентування й упорядкування перерозподілу ресурсів між ланками бюджетної системи є необхідною складовою механізму вирішення завдань кожної стадії бюджетного процесу і забезпечують мож­ливість переходу від одного етану до іншого. Так, розрахунок і прийняття плану регулювання бюджетів є необхідною умовою завершення бюджетного планування, що дозволяє перейти до виконання державного і місцевих бюд­жетів. Проведення балансового взаєморозрахунку міждержавним і місцеви­ми бюджетами по завершенню бюджетного року дає підстави для фактично­

го переходу від етапу виконання бюджетів до етапу складання, розгляду і за­твердження звіту про їх виконання.

У зв'язку з викладеним стає зрозумілим взаємозв'язок окремих ме­тодів регулювання міжбюджетних відносин, істотний вплив специфіки за­стосування одного з них на масштаби використання іншого. Так, уніфікація нормативів відрахувань до місцевих бюджетів від загальнодер­жавних податків - за умови збереження значних розбіжностей між розмірами надходжень окремих територій – не розв'язує проблеми абсо­лютного збалансування бюджетів нижчого рівня. Вона лише посилює ди­ференціацію рівня витрат бюджетних ресурсів на одного жителя адміністративно-територіальної одиниці. Тому для досягнення мети регу­лювання міжбюджетних відносин застосовуються інші методи дотації, субвенції тощо.

Таким чином, серед форм організації міжбюджетних відносин провідним залишається розмежування джерел доходів між ланками бюджет­ної системи відповідно до розподілу владних повноважень.

Практика міжбюджетних відносин в Україні в 1991-2000 pp. про­демонструвала значні суперечності в їхньому розвитку. Цілком неприйнят­ними для нових умов виявилася більшість інструментів організації міжбюд­жетних відносин, що дісталися Україні в спадщину від радянських часів. На­самперед це стосується регульованих доходів і нормативів відрахувань від них. Народжені адміністративною системою управління, єдиним зведеним бюджетом, що був у часи СРСР, ці інструменти в умовах становлення основ ринкової економіки, місцевого самоврядування і розширення ролі органів місцевого самоврядування спричинили дедалі більші розбіжності між цент­ральною владою, з одного боку, і місцевої - з другого. Окремі регіони, всупе­реч Закону «Про Державний бюджет України», приймали рішення про зміну на власну користь пропорцій перерозподілу фінансових ресурсів між дер­жавним і місцевими бюджетами. Хронічним стало невиконання місцевими бюджетами своїх зобов'язань з перерахування коштів до державного бюдже­ту і державних цільових фондів.

Серйозний недолік чинного механізму бюджетного регулювання поля­гає в тому, що застосовуються не взаємозалежні, а різноманітні, до того ж не регламентовані відповідними нормами, форми перерозподілу бюджетних коштів. Тому сфера дії кожного з інструментів бюджетного регулювання, їхнє об'єднання, конкретні розміри фінансових ресурсів, що перерозподіляються, щораз визначаються по-різному, індивідуально, а це призводить до адміністрування й суб'єктивізму при прийнятті конкретних рішень.

Отже, необхідно вироби ти єдині критерії організації усіх видів фінан­сової допомоги, максимально реалізувати потенціал їх цілеспрямованого впливу на економіку регіону. Фінансову допомогу регіонам треба надавати так, щоб спонукати органи місцевого самоврядування розширювати власну доходну базу, розвивати інвестиційну активність, структурно перебудовува­ти економіку регіонів.

З огляду на викладене можна зробити такі висновки.

1. Міжбюджетні відносини в Україні - це форма взаємозв'язків і взаємозалежностей між окремими ланками системи місцевих бюджетів, а також між місцевими бюджетами і державним бюджетом Ук­раїни - головним елементом системи міжурядових фінансових відно­син.

2. Проблема розробки мінімальних соціальних стандартів в Україні по­требує глибокого теоретичного дослідження і практичного обгрунту­вання. Такі стандарти необхідні, вони мають стати своєрідними орієнтирами в процесі використання нормативів бюджетної забезпе­ченості. Порівняння мінімального рівня соціальних потреб і норма­тивів бюджетної забезпеченості дозволить дійти висновку щодо рівня задоволення найважливіших потреб населення України, гаран­тованих Конституцією.

3. Як елемент бюджетного механізму, регулювання міжбюджетних відносин забезпечує регламентування розподільчих і перероз­подільчих процесів у рамках бюджетної системи. Об'єктом регулю­вання міжбюджетних відносин є частина фінансових ресурсів держа­ви і територіальних громад. У ході бюджетного процесу регулюван­ня міжбюджетних відносин можна повністю мірою завершити кож­ний з його етапів. Мета регулювання міжбюджетних відносин - зба­лансувати всі ланки бюджетної системи. Критерієм збалансованості є фінансове забезпечення гарантованих державою послуг відповідно до розподілу владних повноважень по вертикалі.

8.8. Формула розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів

Основні вимоги до побудови системи бюджетних трансфертів сформу­льовані Дж. Мак-Мастером. Ця система повинна:

• врахувати відмінності у фінансових потребах територій за умов чітко визначеної сфери їхньої відповідальності;

• компенсувати відмінності між урядами одного рівня щодо по­тенційної можливості фінансування видатків;

• створити стимули для зростання ступеня використання місцевими органами власного доходного потенціалу;

• бути стабільною, передбачуваною, відповідною до динаміки потреб територій;

• не заохочувати немотивоване витрачання суспільних коштів.

За рахунок трансфертів формується значна частина доходів місцевих бюджетів зарубіжних країн: у Румунії — 79 %, Болгарії — 78, Угорщині — 66, Латвії — 68, Словенії - 67, Великій Британії — 77, Нідерландах — 60 %. У де­яких країнах трансферти формують незначну частину доходів місцевих бюд­жетів: у Швеції — 19 %, Франції — 25, Австрії — 35, у Данії — 24 %.

У країнах із стабільною економікою головну роль відіграють незв'язані трансферти (ФРН, Франція, Швеція), у країнах з перехідною економікою (Польща, Латвія) — зв'язані. Практикується також надання такого виду субвенцій, як доповнюючі (CШA). Величина даних субсидій може зростати зі збільшенням витрат органів місцевого самоврядування на цілі, що передба­чені загальнодержавними програмами.

Джерелами виплати бюджетних трансфертів можуть бути відрахуван­ня частки надходжень від одного або декількох податків, що сплачуються до Державного бюджету; щорічні асигнування з Державного бюджету. У розви­нутих країнах перевагу надають першому джерелу, а в країнах з перехідною економікою — часто в міру політичних мотивацій та можливостей бюджету вищого рівня — бюджетним асигнуванням.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. Reference 1 страница
3. Reference 10 страница
4. Reference 2 страница
5. Reference 3 страница
6. Reference 4 страница
7. Reference 5 страница
8. Reference 6 страница
9. Reference 7 страница
10. Reference 8 страница
11. Reference 9 страница
12. References 1 страница

Переглядів: 380