• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Бюджетний календар 25 страница

Видаткова частина бюджету Росії становила майже 15-20% її національного доходу. Більшість витрат припадала на військове і морське міністерства. Так, у 1804 р. з 122 млн. руб. усього бюджету на їх утримання було витрачено майже 53 млн. руб., у 1855 р. - з 526 мли руб. - 270 мли. руб. На утримання двору витрачалося близько 10% бюджету, тоді як на освіту виділялося менше 1% бюджетних витрат.

У першій половині XIX ст. уряд Росії вжив значних заходів щодо впо­рядкування фінансової системи, зокрема на початку століття було здійснено фінансову реформу, а в 1839-1843 pp. проведено грошову реформу. Та не­зважаючи на ие, видатки бюджету зростали дедалі більшими темпами, і як­що па початку століття державний борг Росії дорівнював майже чотирьом її річним бюджетам, то напередодні 1861 р. - майже восьми.

Розвиток подій після 1861 р. диктував необхідність упорядкувати фінансову систему, тому до кіпця XIX ст. було зроблено кілька спроб нала­годити стабільну діяльність грошово-кредитної, банківської, податкової, митної систем. Зокрема, винні откупи було скасовано і замінено акцизом на вино, введено акцизи на цукор і тютюн. Проте сам порядок стягнення по­датків не змінювався майже до 80-х років. У 1863 р. подушний податок з міщан міст європейської частини Росії було замінено податком на нерухоме майно, надходження від якого в 1898 р. становили 8,6 мли руб.; у 1894 р. вве­дено квартальний податок; з 1875 р. частину місцевих повинностей було замінено на державний поземельний податок без розмежування власників.

У 1879 1880 pp. внаслідок селянських бунтів було скасовано подуш­ний податок, зменшено викупні платежі. Скасування подушного подат­ку компенсувалося збільшенням непрямих податків і платежів. У багатьох повітах розмір податків перевищував доходи. У 1900 р. населення Російської імперії сплатило непрямі податки на суму 657 млн. руб., у тому числі з алко­гольних напоїв - 317 млн. руб., з тютюнових - 47 млн. руб., з цукру - 63 млн. руб., з нафти - 25 млн. руб., мито - 204 млн. руб. Значна частина спирту, тю­тюну, цукру була українського виробництва. Дев'ять українських губерній з 1868 до 1880 р. дали Російської імперії 2899,2 мли руб. доходу, а на їхні власні потреби було повернуто лише 1749 млн. руб. За 15 років починаючи з кінця 19 ст. бюджет Російської імперії одержував від України 3289 мли руб. доходу, а на потреби України залишалося лише 2605,2 млн. руб. 8 березня 1906 р. було затверджено правила про порядок розгляду державного розпи­су доходів і витрат Російської імперії. Позитивний вплив на розвиток бюд­жетного процесу і налагодження державного контролю справили введення в дію Конституції і заснування Державної Думи. Проте, незважаючи на захо­ди, вжиті урядом з метою впорядкування надходжень до бюджету, держав­ний борг безупинно зростав. Із середини 80-х років XIX ст. Росія за розміром державного боргу посіла третє місце після Франції і Великої Британії.

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції був період (1918-1922 pp.), коли Україна зробила спробу створити власну бюджетну систему (дещо в усіченому вигляді) і самостійно будувати взаємовідносини з місцевими органами влади. Налагодити бюджетний процес намагалися спочатку Українська Центральна Рада протягом 14 місяців свого існування, а потім більшовицький уряд, але ці спроби з різних причин успіху не мали. Питання щодо цілковитої державної незалежності і відповідно щодо форму­вання незалежної бюджетної системи гак і не було поставлено.

У 1921 р. постановою ВЦВК «Про заходи щодо впорядкування фінан­сового господарювання» було скасовано об'єднання державного і місцевих бюджетів. У грудні 1921 р. ВЦВК і РНК прийняли постанови, які згодом бу­ло перенесено до законодавства Радянського Союзу, «Про місцеві бюджети», «Про місцеві кошти», «Про перелік витрат, що фінансуються місцевими ко­штами».

У 1923 р. було прийнято тимчасове Положення про місцеві фінанси, яким визначалися: склад місцевих бюджетів, права та обов'язки органів вла­ди різних рівнів, порядок і механізм місцевого оподаткування, механізм субсидування місцевих бюджетів із загальнодержавних коштів, порядок складання, затвердження і виконання місцевих бюджетів. Було змінено та­кож порядок формування доходної частини місцевих бюджетів і видаткові повноваження місцевих органів влади. З цього часу за рахунок коштів місцевих бюджетів повністю фінансувалися заходи місцевого значення в народному господарстві, соціальному забезпеченні, дорожньому будів­ництві, місцевому транспорті тощо. У 1923-1925 pp. помітно зміцнилася доходна база місцевих бюджетів за рахунок відрахувань від загальнодержав­них податків. У цей період уперше почав застосовуватися такий елемент фінансового вирівнювання в міжбюджетних відносинах, як субвенція, яка надавалася з урахуванням економічного потенціалу території, рівня задово­лення місцевих потреб.

До 1925 р. в основному завершилося формування системи місцевих бюджетів, яка складалася з трьох основних груп залежно від покладених на них завдань і механізму бюджетного регулювання:

1. Регулюючі бюджети (губернські, обласні, республіканські, окружні).

2. Міські бюджети (усіх міст).

3. Низові бюджети (волосні, районні, сільські) (табл. 28).

Таблиця 28

Розподіл доходів і витрат за видами місцевих бюджетів УРСР

у 1924-1925 pp., %

З наведених у таблиці даних видно, що приблизно половина бюджет­них ресурсів формувалася в міських бюджетах. Це пояснюється тим, що в містах в основному було зосереджено комунальні промислові підприємства.

У вересні 1925 р. ВЦВКУ і РНК УРСР прийняли постанову «Про місцеві податки і збори», якою було встановлено конкретні місцеві податки і збори, а також порядок їхнього застосування. А постановою цих органів від 2 січня 1928 р. «Про самооподаткування для задоволення суспільних по­треб» регламентовано порядок самооподаткування в Україні на місцях. У квітні 1926 р. ЦВК СРСР затвердив Положення про місцеві фінанси СРСР, а через деякий час в Україні було затверджено Положення про місцеві фінанси УРСР, яким регламентувалися надходження і витрати місцевих ор­ганів влади і порядок формування фондів бюджетного регулювання.

У грудні 1931 р. уряд СРСР прийняв ще одну постанову, яка регламен­тувала республіканські і місцеві бюджети. Відповідно до неї було чітко роз­межовано доходи між окремими ланками бюджетної системи, посилено роль низових бюджетів, місцевим бюджетам надано право залишати у своєму роз­порядженні фінансові перевищення фактичних надходжень до планових, змінено систему бюджетного регулювання. У 1932 р. відбулися зміни в рес­публіканському і крайовому бюджетному регулюванні, згідно з якими було збільшено перелік податків і зборів, відрахування від яких зараховувалися в місцевий бюджет. Проте у 1938 р. Верховна Рада СРСР приймає рішення про включення місцевих бюджетів і бюджету державного соціального стра­хування в єдиний державний бюджет, і цим фактично було перекреслено всі попередні зусилля по становленню і розвитку місцевого самоврядування.

У жовтні 1959 р. було прийнято Закон СРСР «Про бюджетні права Со­юзу РСР і союзних республік». Згідно з цим документом, до державного бю­джету включалися: союзний бюджет, бюджети союзних республік, бюджет державного соціального страхування. До бюджетів союзних республік - рес­публіканські бюджети союзних республік, бюджети автономних республік, місцеві бюджети (крайові, обласні, автономних областей, окружні, районні, селищні і сільські), У червні 1960 р. в Україні було прийнято Закон УРСР «Про бюджетні права Української РСР і місцевих рад депутатів трудящих», що фактично дублював союзний Закон.

Заснування СРСР і прийняття Конституції Союзу РСР передбачало с творення єдиного бюджету, до складу якого включалися бюджети союзних республік. З утворенням у 1922 р. СРСР бюджетна система будувалася на та­ких принципах: єдність усіх її складових частин, демократичний централізм і ленінська національна політика. Подальший розвиток ці принципи знайш­ли в Конституції СРСР, прийнятій у 1977 р.

Принцип єдності бюджетної системи випливав з єдності політичної та економічної основи соціалістичної держави. Конкретно він виявився в тому, що в державному бюджеті СРСР послідовно поєднувались усі бюджети і відображалися доходи й витрати кожної ланки бюджетної системи. Єдність виявлялася також у методах бюджетного планування і порядку фінансуван­ня. Бюджетна система СРСР являла собою союзний бюджет, 15 державних бюджетів союзних республік, до яких входили 50 884 місцевих бюджетів, у тому числі 20 бюджетів АРСР, 145 крайових, обласних, 2044 міських, 3806 міського типу, 3739 районних і 41 130 сільських бюджетів.

Принцип демократичного централізму здійснювався в процесі поєднання централізованих засад в управлінні бюджетною системою з на­данням республіканським і місцевим органам можливості складати свої бю­джети і розпоряджатися ними. Всі органи влади, починаючи від Верховної Ради СРСР і закінчуючи сільськими радами, мали самостійні бюджети, наділені всіма бюджетними правами. Кожен бюджет складався і затверджу­вався радою народних депутатів.

Основою для розподілу доходів і витрат державного бюджету СРСР між окремими ланками бюджетної системи були Закон про бюджетні права Союзу РСР і союзних республік, закони про бюджетні права союзних та ав­тономних республік і місцевих рад народних депутатів. При цьому враховувалися функції, які виконували органи державної влади і державного уп­равління Союзу РСР, союзних республік і місцевих рад народних депутатів залежно від політичних, економічних і соціальних завдань.

В організаційному плані всі доходи державного бюджету СРСР поділялися на закріплені та регулюючі. До закріплених доходів союзного бюджету було віднесено:

* платежі від доходу підприємств союзного підпорядкування;

* податок з обороту;

* прибутковий податок з населення;

» надходження від 3% внутрішньої позики та ін.

За республіканськими бюджетами союзних республік було закріплено:

* платежі від доходу підприємств та організацій республіканського підпорядкування;

* лісовий доход;

* прибутковий податок з колгоспів, кооперативних підприємств і гро­мадських організацій;

* сільськогосподарський податок.

За місцевими бюджетами було закріплено:

* платежі від доходу підприємств, підвідомчих виконавчим комітетам Рад народних депутатів;

* місцеві податки та деякі інші доходи, встановлені відповідно до бюд­жетного законодавства союзних республік.

Регулюючими доходами для державних бюджетів союзних республік

були:

* податок з обороту;

* прибутковий податок з населення;

* надходження від 3% внутрішньої позики.

Розмір відрахувань від зазначених регулюючих доходів щороку визна­чався Верховною Радою СРСР при затвердженні бюджету.

Податок з обороту, прибутковий податок з населення і надходження від 3% внутрішньої позики в сумах, що підлягали передачі в бюджети союз­них республік, а також частина платежів від доходу підприємств та ор­ганізацій республіканського підпорядкування використовувалися як регу­люючі доходи місцевих бюджетів. Крім того, будь-який доход, закріплений за республіканським бюджетом, міг виступати регулюючим доходом для нижчих ланок бюджетної системи.

Доходи, закріплені за місцевими бюджетами, розподілялися відповідними радами народних депутатів між окремими видами місцевих бюджетів: крайовими, обласними, районними, міськими.

Із союзного бюджету фінансувалися заходи загальнодержавного зна­чення з розвитку народного господарства, у тому числі на розвиток авіаційної, суднобудівної, автомобільної промисловості, машинобудування, зовнішньої торгівлі, залізничного, морського, і повітряного транспорту, обо­рони країни. Із союзного бюджету фінансувалися також витрати на освіту, науку, культуру.

За рахунок коштів місцевих бюджетів фінансувалися підприємства промисловості, побутового обслуговування, будівництва, торгівлі, сільсько­

го господарства, здійснювався ремонт доріг місцевого значення, фінансува­лися житлові господарства тощо. Найбільша частка витрат місцевих бюд­жетів припадала на соціально-культурні заходи: з них покривалося більше половини таких витрат держави. За рахунок місцевих бюджетів фінансува­лася мережа шкіл, бібліотек, будинків культури, поліклінік тощо.

Востаннє в Радянському Союзі місцеві податки і збори було врегульо­вано указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 січня 1981 р. «Про місцеві податки і збори». Згідно з цим документом було встановлено три загально­союзні місцеві податки - з власників будівель, земельний податок і податок з власників транспортних засобів. Деякі повноваження у сфері місцевого оподаткування одержали республіканські державні органи, зокрема їм було надано право встановлювати розміри і порядок нарахування цих податків.

Згідно з Законом СРСР від 9 квітня 1990 р. «Про загальні основи місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР» система місце­вого самоврядування охоплювала місцеві ради, органи територіального суспільного самоврядування населення (ради і комітети мікрорайонів, бу­динкові, вуличні, квартальні, сільські комітети та інші органи), а також місцеві референдуми, збори, сходи громадян, інші форми безпосередньої де­мократії. Первинним територіальним рівнем місцевого самоврядування виз­навалися сільська рада, селище (район), місто (район у місті). Закон надав союзним та автономним республікам право самостійно визначати й інші рівні.

Проголошені цим законом незалежність і самостійність органів само­врядування мали спиратися на тверді фінансові й економічні підвалини у вигляді бюджетних і позабюджетних коштів, коштів інших органів тери­торіального самоврядування, ресурсів місцевого самоврядування, комуналь­ної та іншої власності, об'єктів місцевого господарства.

Комунальна власність була покликана скласти основу місцевого гос­подарства і включала майно, створюване органами місцевого самоврядуван­ня за рахунок належних їм коштів, а також майно, безоплатно передане рес­публіканськими, союзними органами та іншими суб'єктами. При цьому підприємства місцевого господарства мали переважне право користуватися місцевими природними і матеріально-технічними ресурсами. Місцеві ради дістали право порушувати питання про передачу в комунальну власність підприємств та установ, що належать іншим власникам, але мають важливе значення для забезпечення населення комунально-побутовими і соціаль­но-культурними послугами.

Взаємовідносини з підприємствами, розташованими на території місцевої ради, необхідно було визначати на підставі договору. Усі підприємства були зобов'язані вкладати свої кошти у формування місцевого бюджету, передаючи до нього частину прибутку (доходу), і не могли зміню­вати свої плани в частині, визначеній договором з місцевою радою.

Закон закріплював права місцевого самоврядування в частині плану­вання та матеріально-технічного забезпечення. Місцеві ради одержали право самостійно розробляти і затверджувати плани соціально-еко­номічного розвитку території в межах своїх повноважень, виходячи з наяв­них матеріально-фінансових ресурсів, максимального використання можливостей і резервів виробництва. Матеріально-технічне забезпечення місцевого самоврядування та об'єктів місцевого господарства здійснювало­ся па договірних засадах з обчисленням повної економічної самостійності учасників господарської діяльності. Матеріальні ресурси, які розподіляли­ся централізовано, мали виділятися в обсязі, що забезпечував би виконан­ня плану і бюджету.

Органи місцевого самоврядування вперше дістали право налагоджува­ти також зовнішньоекономічні зв'язки, брати в них участь на принципах ва­лютної самофінансування згідно з вимогами чинного законодавства.

Закон детально не регламентував повноваження органів місцевого само­врядування різних рівнів, не розмежовував сфери діяльності представницьких і виконавчих органів по горизонталі, не закріплював нормативи формування доходної частини місцевих бюджетів. Ці та інші питання мало регулювати ре­спубліканське законодавство, що й було згодом зроблено в Україні: прийнято Закони «Про бюджетну систему Української РСР» і «Про місцеві ради народ­них депутатів Української РСР і місцеве самоврядування».

Така бюджетна система проіснувала в Україні до 1990 р. З прийняттям Декларації про Державний суверенітет Україна почала побудову власної бю­джетної системи. Зокрема, 5 грудня 1990 р. було прийнято Закон «Про бюд­жетну систему Української РСР», який введено в дію з 1 січня 1991 р. Проте в будівництві бюджетної системи Україна не уникнула помилок, властивих країнам, що стали на шлях самостійного розвитку. На рівні законодавчої і виконавчої влади у сфері бюджетного будівництва без належного еко­номічного обгрунтування приймалися популістські рішення, які часто взаємовиключали одне одного. Стрімкими темпами почала зростати інфляція, різко упав обсяг ВВП, стала катастрофічною криза неплатежів у народному господарстві.

Фінансова криза, що дедалі поглиблювалася, потребувала невідклад­них заходів, спрямованих на стабілізацію економічної ситуації в Україні, на­самперед у бюджетній і податковій сферах. У 1995 р. було прийнято Закон «Про бюджетну систему України», що позначив новий підхід до формуван­ня і взаємодії всіх ланок бюджетної системи. Зокрема, було затверджено нові принципи побудови бюджетної системи, які надалі знайшли відображення в Конституції України, прийнятій Верховною Радою 28 червня 1996 р. У вересні 1996 р. було проведено грошову реформу, новою грошовою одиницею стала гривня. Почалася розробка проектів бюджетного і податкового ко­дексів. Усі ці заходи зупинили темпи інфляції, стабілізували грошовий обіг, упорядкували бюджетний процес.

З проведеного дослідження історії фінансово-бюджетних відносин в Україні можна зробити такі висновки:

1. Фінансово-бюджетні відносини в Україні мають багату історію і в своєму становленні пройшли шлях від примітивних родових відно­син до формування сучасної бюджетної системи, що відповідає ос­новним економічним, політичним і соціальним принципам.

2. У своєму розвитку фінансово-бюджетні відносини переживали періоди як централізації влади і відповідно бюджетних відносин, так і розвитку місцевого самоврядування.

3. Зараз поряд з уже вжитими позитивними заходами в бюджетній сфері необхідно й надалі вдосконалювати фінансово-бюджетні відносини в галузі реформування бюджетної системи і міжбюджст- них відносин, зміцнювати фінансову основу місцевого самовряду­вання.

8.6. Інструменти міжбюджетних відносин

У процесі виконання бюджетів основними є зовнішні бюджетні потоки вхідні і вихідні. Існують і взаємовідносини між окремими ланками - внутрішні бюджетні потоки. Ці взаємовідносини відображають перероз­поділ доходів і видатків між бюджетами.

Форми:

1. Субсидіювання.

2. Вилучення коштів.

3. Бюджетні позички.

4. Взаємні розрахунки.

Субсидіювання - передача коштів бюджету вищого рівня до бюджету нижчого рівня з метою надання фінансової допомоги. Існує три види суб­сидіювання: субсидії, субвенції, дотації.

Субсидія може бути цільовою і знеособленою. Не пов'язується безпо­середньо з фінансовим станом бюджету, який її отримав.

Субвенція - різновидність цільової субсидії, яка передбачає дольову участь у фінансуванні певних заходів та програм декількох бюджетів.

Дотація - цільова фінансова допомога на покриття дефіциту відповідного бюджету. Залежно від можливостей вищестоящого бюджету покриття може бути повним або частковим.

Вилучення коштів - передача коштів "бюджетного надлишку" з бюд­жетів вищих рівнів до бюджетів нижчих рівнів. Явище зворотнє до дотації.

Бюджетний надлишок - це перевищення закріплених за даним бюд­жетом доходів над його нормованими видатками.

Бюджетні позички - надання коштів вищестоящих бюджетів нижчестоящим на покриття тимчасового касового розриву. Касовий розрив - незбігання в часі фінансування видатків і надходження доходів.

Бюджетні позички мають характерні ознаки:

* безпроцентні;

* мають бути погашені до заробітної плати поточного року;

* видаються тільки нижчестоящому бюджету, безпосередньо підпоряд­кованому вищестоящому.

Взаємні розрахунки - передача коштів з одного бюджету до іншого у зв'язку з перерозподілом між ними доходів чи видатків після затвердження бюджетів.

При такому перерозподілі в одному бюджеті виникає надлишок коштів, а в іншому - в такому самому розмірі нестача.

За характером взаємовідносини між бюджетами можуть бути до­говірними або обов'язковими. Субсидіювання і бюджетні позички здійсню­ються на договірній основі, а вилучення коштів і взаємні розрахунки – в обов'язковому порядку. За напрямами проведення взаємні розрахунки поділяються на вертикальні і горизонтальні. В Україні є тільки вертикальні.

Поняття бюджетних трансфертів, їх правове регулювання

Законодавством України передбачено такі види трансфертів бюджетам самоврядування:

1) трансферти з державного бюджету України:

а) дотації для фінансування делегованих державних повноважень бюд­жету Автономної Республіки Крим, обласним, районним бюджетам та бюджетам міст обласного значення;

б) субвенції на фінансування спеціальних соціальних послуг, які дер­жава надає населенню;

в) субвенції на компенсацію втрат доходів бюджетів органів самовря­дування на виконання їхніх повноважень внаслідок надання вста­новлених державою пільг;

г) цільові субвенції на виконання інвестиційних проектів;

ґ) субвенції на виконання містом Києвом функцій столиці України;

д) цільові субвенції для районів, які згідно із законами України визна­чено зоною надзвичайної екологічної ситуації;

е) субвенції на виконання містом Севастополем функцій головної військово-морської бази України та компенсації втрат, пов'язаних з розміщення військової бази іноземної держави;

є) інші субвенції;

2) трансферти між бюджетами самоврядування:

а) субвенції на утримання об'єктів спільного користування чи ліквідації негативних наслідків діяльності таких об'єктів;

б) субвенції на виконання власних повноважень територіальних гро­мад міст, селищ і сіл;

в) цільові субвенції на виконання інвестиційних проектів;

г) інші субвенції;

3) дотації для фінансування делегованих державних повноважень бю­джету Автономної Республіки Крим, обласним, районним бюджетам та бюджетам міст обласного значення.

Субвенція на фінансування спеціальних соціальних послуг, які держа­ва надає обмеженій групі населення України, виділяється бюджетам органів самоврядування. Розмір субвенції визначається шляхом безпосереднього розрахунку потреби у видатках на підставі встановленої кількості спожи­вачів відповідних соціально-культурних програм чи послуг та їх вартості. Для надання субвенції на компенсацію втрат доходів бюджетів органів само­врядування, пов'язаних з виконанням їх повноважень по наданню пільг, встановлених у державному бюджеті України, формування відповідних коштів передбачається окремою статтею.

Цільові субвенції для районів, визначених зоною надзвичайної еко­логічної ситуації, надаються для подолання наслідків стихійних лих, тех­ногенних катастроф, воєнних дій тощо, збитки від яких та вартість не­обхідних першочергових заходів з подолання таких наслідків перевищують 1% суми видатків державного бюджету на відповідний бюджетний період.

. Цільові субвенції на виконання інвестиційних проектів надаються бю­джетам органів самоврядування і мають цільове призначення, визначене умовами їх надання.

Субвенції на виконання спеціальних функцій міст Києва і Севастопо­ля спрямовуються виключно на виконання них функцій. Розмір таких субвенцій визначається Верховною Радою України при затвердженні закону про державний бюджет України на відповідний бюджетний період і не може перевищувати 30% доходної частини бюджету власних повноважень. У ви­датковій частині бюджету власних повноважень міст Києва і Севастополя зазначаються програми, спрямовані на здійснення ними спеціальних функцій, визначених відповідними законами.

Субвенції на утримання об'єктів спільного користування чи ліквідації негативних наслідків їх діяльності надаються одним бюджетом самовряду­вання іншому для компенсації фактичних видатків з відповідного бюджету на утримання таких об'єктів. Умови утримання об'єктів спільного користу­вання чи ліквідації негативних наслідків їх діяльності та умови надання суб­венцій визначаються договором між надавачем та отримувачем.

Субвенції на виконання функцій власних повноважень територіальних громад міст, селищ та сіл надаються з метою виконання ними таких функцій. Умови та порядок падання субвенцій на виконання функцій власних повно­важень територіальних громад міст, селищ та сіл визначаються відповідним договором сторін.

Цільові субвенції на виконання інвестиційних проектів надаються од­ним бюджетом самоврядування іншому на підставі договору між надавачем та отримувачем. Право власності на споруджений об'єкт встановлюється пропорційно дольовій участі сторін, якщо інше не передбачено договором. Порядок надання цільових субвенцій на виконання інвестиційних проектів визначається договором між надавачем та отримувачем.

Внески до державного бюджету України - це кошти, що передаються до нього адміністративно-територіальними одиницями в обсягах, визначе­них законом про державний бюджет України на поточний рік. Як інструмент міжбюджетних взаємовідносин такі внески використовуються з 1994 р. В Україні немає правової бази, яка регламентувала б порядок застосування цього інструменту міжбюджетних відносин. З 1998 р. почав застосовуватися такий інструмент, як офіційні трансферти, тобто кошти, що передаються з державного бюджету України місцевим бюджетам, і кошти, що передаються державному бюджету з бюджетів областей і міст Києва та Севастополя.

Як інструмент організації міжбюджетних відносин в Україні викорис­товуються і міжбюджетні взаєморозрахунки для перерозподілу фінансових ресурсів між рівнями бюджетної системи в процесі виконання державного і місцевого бюджетів.

Бюджетні позички надаються з державного бюджету України місце­вим бюджетам для покриття тимчасових касових розривів у процесі вико­нання бюджету. Вони мають бути повернені протягом поточного бюджетного року. Відповідні позички можуть надаватися з місцевих бюджетів вищого територіального рівня органам влади територій нижчого рівня.

Для обласних і районних бюджетів Конституція України передбачила такі інструменти міжбюджетних взаємовідносин, як кошти державного бюд­жету на формування обласних і районних бюджетів та кошти місцевих бюд­жетів, що залучаються до обласних і районних бюджетів па договірних заса­дах. У статті 143 Конституції передбачено і такий інструмент, як кошти об­ласних і районних бюджетів для розподілу між територіальними громадами.

Практика бюджетного регулювання останніх років створила ней­мовірну ситуацію: у 1999 р. в Україні були передбачені дотації бюджетам усіх адміністративно-територіальних утворень, крім міста Києва. Певно, принцип субсидіарності, поширений у зарубіжних країнах, не варто ме­ханічно переносити у вітчизняну бюджетну практику. Не слід забувати, що головною мстою бюджетних трансфертів є надання фінансової допомоги та збалансування місцевих бюджетів тих територій, які мають менший подат­ковий потенціал, тобто є "біднішими" у фінансовому розумінні. Не може бу­ти ситуації, коли фінансової допомоги потребують одночасно всі регіони країни.

Як дотації, так і субвенції повинні надаватися на єдиних для всіх суб'єктів міжбюджетних відносин засадах з використанням простої і зро­зумілої методики. Це дасть змогу усунути непрозорість системи бюджетного регулювання в цілому і порядку надання фінансової допомоги місцевим бю­джетам зокрема. Нині на процес визначення конкретних розмірів дотацій впливають не об'єктивні, а здебільшого суб'єктивні фактори. Відсутність єдиних критеріїв, на підставі яких визначаються розміри дотацій і субвенцій, ставить їх в нерівні умови, посилює фінансову залежність місцевих органів самоврядування від рішень центру.

8.7. Регіональне вирівнювання в системі міжбюджетних відносин

Міжбюджетні відносини є головним елементом системи міжурядових фінансових відносин. Сучасна система міжбюджетних відносин в Україні поєднує в собі як інструменти, що склалися в бюджетній практиці колишніх СРСР і УРСР, так і ті, що започатковано в 90-ті роки. Розвиток і відновлен­ня інструментів міжбюджетних відносин в Україні почалися лише після то­го, як у 1990 р. місцеві бюджети було виведено зі складу державного бюдже­ту, а бюджети місцевого самоврядування - зі складу бюджетів регіональних органів влади.

У 1996 р. Україна приєдналася до Європейської Хартії про місцеве са­моврядування, що зобов'язало її дотримувати визначених вимог і сприяти всебічному розвиткові місцевого самоврядування, забезпеченню автономії місцевої влади, наданню необхідних їм фінансових ресурсів для виконання покладених на них завдань. На проблему забезпечення фінансової незалеж­ності органів місцевого самоврядування звертають увагу О. Кириленко, Л. Василенко, П. Бабич, С.Криниця та інші дослідники, які розглядають мож­ливості розвитку місцевого самоврядування насамперед через забезпечення економічної незалежності місцевих органів влади.

Вивчення й аналіз різних поглядів па місце міжбюджетних відносин у фінансовій і бюджетній системах держави, а також напрями їх удосконален­ня дають підстави для обгрунтування цілей і способів регулювання взаємодії між окремими ланками бюджетної системи держави.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. Reference 1 страница
3. Reference 10 страница
4. Reference 2 страница
5. Reference 3 страница
6. Reference 4 страница
7. Reference 5 страница
8. Reference 6 страница
9. Reference 7 страница
10. Reference 8 страница
11. Reference 9 страница
12. References 1 страница

Переглядів: 339