• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Бюджетний календар 24 страница

Послаблення центральної влади і водночас зростання ролі місцевих органів управління в країнах, що розвиваються, та в країнах з перехідного економікою є характерною ознакою останнього десятиріччя XX от. Разом з тим докази того факту, що бюджетна децентралізація в цих країнах справді сприяє економічному піднесенню, практично відсутні як у вітчизняній, так і у світовій економічній літературі.

8.4. Концепція субсидіарності

Щодо субсидіарності як концепції побудови міжурядових фінансових відносин, то однозначного визначення її змісту немає. Окреслимо основні принципи побудови внутрішніх міжурядових фінансових відносин, що вип­ливають з цієї концепції.

По-перше. Влада більш високого рівня, зокрема державна, може втру­чатися у фінансові справи влади більш низького рівня лише тою мірою, в якій друга продемонструвала і довела свою нездатність вирішувати пробле­ми. Таким чином, цей принцип визначає обмеження щодо втручання вищих рівнів влади у фінансові справи нижчих рівнів влади.

По-друге. Термін субсидарність (субсидіум) означає допомогу. Із са­мого терміна випливає зміст ще одного принципу. Мова йде не про те, що ви­ща влада може надавати фінансову допомогу владі нижчого рівня. Навпаки, цей принцип означає обов'язок вищої (державної) влади надавати фінансо­ву допомогу органам влади місцевого рівня. Причому така допомога має сприяти фінансовій автономії місцевої влади та розширенню її повноважень, а не повному підпорядкуванню місцевої влади центральній владі. Тобто дер­жавне втручання в діяльність місцевих органів влади необхідне лише з пев­ною метою. Такою метою є сприяння кожному рівню влади здобувати фінан­сові засоби для реалізації його власних рішень.

По-третє. Важливим принципом, що випливає з концепції субсидар­ності, є принцип розподілу повноважень між різними рівнями влади в усіх сферах, включаючи і фінансову. Досвід Західної Європи показує, що цей принцип на практиці реалізовано в більшості країн. У жодній країні всі по­вноваження (крім оборони та грошової політики) не концентруються на од­ному рівні влади. Повноваження у фінансовій сфері, згідно з цим принци­пом, має бути розподілено між різними рівнями. Отже, центральна влада, бу­дуючи фінансові відносини з місцевою владою, зобов'язана рахуватись із її фінансовими повноваженнями, поважати їх. Центральна влада не може ви­душити в місцевої влади ці повноваження і привласнити їх собі.

По-четверте. З попереднім принципом розподілу повноважень пов'яза­ний наступний принцип концепції субсидарності — принцип співробітництва (партнерства) різних рівнів влади. В умовах, коли кожен рівень влади має власні повноваження у фінансовій сфері, фінансові відно­сини між різними рівнями влади можуть будуватися лише на засадах співробітництва (партнерства). Цей принцип закріпився в конституційних та законодавчих актах європейських країн. У Конституції ФРН відображена ідея спільного інтересу, який реалізується через угоди федерації і земель. Конституційна реформа 1974 р. в Австрії передбачила можливість укладан­ня угод між федерацією та землями, з одного боку, а також між самими зем­лями з іншого. І І,я реформа, як відзначають автори однієї публікації з про­блем субсидарності, означала перехід від "унітарного" федералізму до "коо­перативного". Крім цих положень. Конституція Австрії передбачає право представляти інтереси місцевої влади Австрійською асоціацією общин та Австрійською асоціацією міст. Принцип співробітництва різних рівнів влади не виключає конфліктних ситуацій між ними. У більшості західноєвро­пейських країн створено правові механізми розв'язання таких конфліктів. Місцеві органи влади Австрії, ФРН можуть оскаржувати рішення, включа­ючи і фінансові, центральних та земельних властей у конституційних судах. Таке саме право мають місцеві влади Італії.

По-п'яте. Ще один принцип концепції субсидарності — це принцип де­легованого управління. Згідно з цим принципом центральна влада може деле­гувати частину своїх повноважень місцевій владі. Та, в свою чергу, може де­легувати окремі свої повноваження органам влади вищого рівня на підставі угоди.

Таке взаємне делегування повноважень різних рівнів влади у фінан­совій сфері робить її фінансові взаємовідносини досить гнучкими, але, вод­ночас, і складними.

Розглянуті моделі та принципи побудови внутрішніх міжурядових фінансових відносин у розвинутих зарубіжних країнах дають можливість зробити висновки й рекомендації щодо організації таких відносин в Україні.

8.5. Історія становлення і розвитку бюджетних відносин в Україні

Розвиток фінансово-бюджетних відносин в Україні вивчений недо­статньо, а фундаментальних праць, які безпосередньо і докладно розглядали б цю проблему, немає.

Історія економічної і політичної взаємодії державних і місцевих ор­ганів влади на території сучасної України бере початок від часів появи пер­ших державних утворень — грецьких міст-держав у Південному Причорно­мор'ї і Приазов'ї (V ст. до н.е.). Першими рабовласницькими державами були Ольвія і Боспорське царство, які сформувалися на межі IV-II ст. до н.е. Основу державного бюджету Ольвії (в його розумінні на той час) становила єдина система ввізного і вивізного мита та різні види податків. Збір їх відда­вався на відкуп представникам місцевих органів влади. Усіма грошовими надходженнями до скарбниці займалися спеціальні комісії «семи» і «дев'яти», які представляли центральну владу і безпосередньо взаємодіяли з місцевими органами влади.

До І ст. нашої ери з подальшим розвитком рабовласницького ладу ліквідуються деякі форми самоврядування, які виникли в ранній період існування грецьких міст, і Боспорська держава перетворилася на монархію. Міста ще деякий час мали автономію: у них збереглися традиції полісного самоврядування у вигляді народних зборів, ради, виборних посад. Певна ав­тономія була й у місцевих племен, які займали внутрішні області держави. Вони були зобов'язані платити Боспорським правителям данину хлібом та іншими продуктами, але у внутрішньому житті зберігали родоплемінний устрій. Однак поступово міста втратили колишню владу та елементи авто­номії, і це не могло не вплинути на їхню роль в управлінні місцевими дохо­дами і витратами. У перших століттях нашої ери управління найважливіши­ми областями і містами країни доручали царським намісникам, а органи місцевого самоврядування фактично було ліквідовано.

Дійшло небагато письмових свідчень фінансової політики Київської Русі: «Повесть временних літ» (початок XII ст.). Київський літопис (XII ст.), Галицько-Волинський літопис (XIII ст.), три редакції «Руської правди». На основі цих джерел, а також праць і досліджень істориків В. Татіщева, М. Карамзіна, В. Соловйова, М. Грушевського, Н. Полонської-Василенко та інших можна з достатньою мірою імовірності стверджувати, що основи місцевого самоврядування та оподаткування майбутньої Київської Русі за­клав Рюрік у 862-879 pp. Саме в цей час нарівні з верховною князівською владою затверджується помісна влада. Згадку про передумови формування основ місцевого самоврядування знаходимо у М. Карамзіна: «Монархи зви­чайно цілими областями нагороджували вельмож та улюбленців, які зали­шалися їх підданими, але володарювали як государі у своїх частях».

У Стародавній Русі становлення дворівневої системи управління - верховної князівської та помісної влади - і відповідних економічних відно­син починається одночасно зі створенням східнослов'янської державності у період князювання сина Рюріка - Олега, який об'єднав руські Північ і Південь та оголосив Київ матір'ю міст руських. «Він доручив далекі області вельможам; велів будувати міста; встановив також податки загальні». Зро­зуміло, що влада київського князя в землях племінних князівств була ще ду­же слабкою, а система оподаткування - примітивною і здебільшого пред­ставлена даниною з приєднаних племінних князівств, загальне число яких сягало двадцяти.

Слов'яни, кривичі та інші народи повинні були платити данину варя­гам, що служили Русі. Після перемоги над древлянами, що проживали на бе­регах ріки Прип'ять, князь Олег і їх зобов'язав сплачувати данину. У на­ступні два роки він завойював землі дніпровських сіверян (Чернігівське князівство) та сусідніх з ними радимичей. На ці народи, за свідченням М. Ка­рамзіна, було накладено «найлегший податок», оскільки вірність і вдале роз­ташування сіверян були необхідні князю Олегу для безпечної взаємодії південних та північних областей. Радимичі, жителі берегів созьких, доб­ровільно погодилися давати Олегові таку саму данину, що й раніше хазарам. Так поступово було створено певну фінансову систему, яка передбачала по­повнення князівської скарбниці.

Основним загальнодержавним податком у Стародавній Русі була да­нина із завойованих земель, розмір якої варіювався і залежав головним чи­ном від політичних інтересів і сили володарюючого князя. Для кожного пле­мені данина визначалася окремо, і спочатку це була плата за захист князем окремих земель. Данина сплачувалася у вигляді «повозу» і «полюддя». «По­воза привозили самі платники, а «полюддя» збирала князівська дружина.

Звичайно, данина не була податком у прямому розумінні цього слова: вона стала джерелом, з якого беруть початок сучасні податки. Ще у Стародавній Русі до данини приєдналися й інші види оподаткування, які вже мали внутрішні джерела. В. М. Пушкарева зазначає: «Як тільки суспільні союзи перестали бути простими родинними об'єднаннями, як тільки з'явилася адміністрація у будь-якому її вияві (крім родинної), суд, військо, суб'єктами оподаткування стають не лише переможені народи, а й самі громадяни такого союзу».

У літописах більш пізнього періоду трапляються згадки про сплату до скарбниці державної податі, яка «складалася більше з речей, ніж з грошей». Тлумачення терміну «податі» знаходимо в українського вченого Ю. Пасечника. На його думку, «податі» - це збірний термін, який об'єднує дари, уроки (будь-яка повинність, яка визначалася за розміром і мала бути виконана до певного календарного терміну) та оброки (стягувалися з певного предмету).

Наступний умовний етап у формуванні дворівневої системи взаємодії влади в Київській Русі припадає на правління княгині Ольги, яка провела першу в історії Русі «бюджетну» реформу. Вона полягала у створенні ефек­тивного механізму визначення розміру данини, який забезпечував би як не­обхідні надходження до князівської скарбниці, так і залишав продукти для задоволення потреб місцевих князівств. Ольга поділяє всю землю на цвин­тарі, або волості, накладає державну данину на землі північної Русі, по річках Лузі і Мете, встановлює податки на користь державної скарбниці у землях древлянських, а також данину на користь власної частки княгині - у Вишгороді. На думку Ю. Пасечника, достатньо підстав вважати, що зміст нововве­день Ольги та її «чоловіків» (дружинників, радників тощо) полягає в регла­ментуванні повинностей населення, у створенні пунктів «становищів», які використовувалися князівськими дружинниками для збирання данини, ви­конання адміністративних і судових функцій. Так, очевидно, почався перехід від системи «полюддя» до більш довершеної форми збирання податків - «на місцях», яка стала першим кроком до регламентації бюджетних відносин різних рівнів влади.

Ще одним джерелом поповнення великокняжої скарбниці в цей час стає торговельна та інша комерційна діяльність. Спочатку в IX - середині X ст., коли у князів ще не було власного господарства, основним предметом торгівлі була не використана на власні потреби частина данини, зібраної з підкорених народів. Однак, уже з середини X ст. князі почали розвивати свої власні господарства. Деякі з них вводять обмеження на вивезення і продаж товарів (зброю, сіль, золото, срібло) і таким чином закріплюють за собою мо­нополію на торгівлю.

З розвитком торгівлі в князівської скарбниці з'являється ще одно «податкове» джерело прибутків, яке поклало початок розвитку непрямого оподаткування. З метою поповнення великокняжої скарбниці правила торгівлі регламентувалися ще в перших договорах між Київською Руссю та Візантією. На відміну від данини і податей, збирали мито головним чином грошима. На цей час були дві групи мита: за місцем збирання і часом: «за­ставне», яке стягувалося до початку торгівлі і за проїзд, і власне «торгове». До заставного мита відносилися: побережне (з плавзасобів), перевізне (за перевезення па поромних і човнових переправах), мостовщина (за переїзд через мости), костки (з людей, які везли вантажі дорогами, що охороняли­ся). До торгового мита відносилися явки. Їх стягували окремо з людей і ок­ремо з товарів. Мито стягувалося також за збереження товарів. Після прий­няття християнства своєрідне мито під час ярмарків, що влаштовувалися у дні церковних свят, збирало для своїх потреб духовенство.

Скарбниця князя поповнювалася також за рахунок мита за надання су­дових послуг і штрафів за несвоєчасне внесення цих платежів.

Таким чином, зміни, що відбулися в системі оподаткування і взаємодії центральних і помісних владних структур, стали значним кроком у розвитку місцевого самоврядування.

Додатковим джерелом поповнення князівської скарбниці була видача кредитів, плата за користування якими досягала 25-50% річних. На той час існувало три основних види кредитних відносин: надання «кун у рез» (пози­ка грошей під відсотки), «справжнє» (позика під зростаючі відсотки) і «на­ставши в мед», «жито в присоп» (кредиту натуральній формі під певну час­тину натурального продукту).

З розвитком феодалізму в Київській Русі формується пануючий клас феодалів і стрімко поширюється феодальне землеволодіння. У результаті право власності на землю стало належати в основному феодалам - князям, боярам і церкві. Вони не платили податків, мали ряд інших привілеїв і пільг, які було закріплено у правових документах того часу. Таким чином, у Київській Русі поряд з класовим поділом суспільства формувалися замкнені групи населення - феодали, вільні селяни-общинники, вільне міське, а та­кож феодальне залежне населення. Відповідно відбувалася і диференціація оподаткування зазначених груп.

Вільні селяни-общинники на першому етапі платили данину з будин­ку, а коли почав превалювати феодальний спосіб виробництва, то об'єктом оподаткування стала земля. Джерелом цього податку був прибуток від землі, тобто земельна рента. Одиниця обкладення податком, види платежів та їх розміри в різних князівствах були різними. Спочатку при визначенні суми податку розмір господарства та його економічні можливості не враховували­ся, але пізніше основою для оподаткування стала чисельність жителів. За цим принципом поземельний податок будувався в усіх західноєвропейських державах. У той же час способи визначення прибутку із землі в різні часи в різних країнах відрізнялися. Найстаріший спосіб полягав у вимірюванні землі та обкладенні її за кількістю: за югерами - в Римі, за хайдами - в Англії, за гуфами - в Німеччині. Однак досить швидко через несправед­ливість оподаткування цей спосіб змінився і землі стали оподатковувати за

їх родючістю. Відповідальність за повноту і своєчасність сплати цього плате­жу в князівствах Київської Русі несло все господарство, усередині якого діяв розподільчий принцип.

Вільне міське населення зобов'язане було платити податки залежно від виду своєї діяльності або відпрацьовувати на будівництві і ремонті міських фортець. Плату представникам державної влади (прообраз витрат бюджету на державне управління), які керували будівництвом міст, встановлювала з коштів місцевого населення "Русская правда". На кошти того ж міського на­селення будувалися церкви, утримувалася церковна парафія.

Феодальне залежне населення Київської Русі отримувало землю від землевласника в користування за умови виконання різних робіт. За право користування землею встановлювався натуральний податок у вигляді пере­дачі землевласникові більшої частини результатів своєї праці. Челядь, холо­пи внаслідок свого соціального статусу належали своїм господарям і тому податки не платили.

Збори і податки з населення в цей час встановлювалися переважно місцевими князями, поступово роль київських князів в управлінні областя­ми посилювалася. І поряд з посиленням ролі «місцевих податків» у Київській Русі поступове закріплювалося загальнодержавне оподаткування. На місцях спочатку панували місцеві князі, однак, визнаючи силу київсько­го князя, вони передавали йому частину данини, що збиралася з підлеглої їм території. За це місцеві князі могли розраховувати на заступництво київського князя. Це право Києва на збирання данини з удільних князівств, яке з'явилося в період формування давньоруської держави як одна з форм залежності князівств від київського престолу, діяло аж до XII ст.

Тоді в держави ще не було органів, які могли б узяти на себе фіскальну функцію, і вона доручила збір податків місту чи общині під кругову поруку, а саме визначала тільки загальну суму, обов'язкову до внеску в князівську скарбницю. Стягнення податків за допомогою органів, які обиралися самим населенням, почалося в той період, коли податки були ще дарами, і практи­кувалося на території всієї Стародавньої Русі.

У цей же час формується інститут посадників (своєрідний прообраз нинішнього інституту представництва), які призначалися в най важливі регіони і стали повноважними представниками князівської влади на місцях: вони судили, збирали данину і мито. З появою посадників і волостелей (уп­равителі в сільських місцевостях) формується система «годування», за якої посадники як агенти центральної влади князівства збирали частину прибут­ку волостей на «корм». Усі ці особи утримувалися за рахунок платежів місцевого населення. На місцях існували і спеціальні пункти збирання дани­ни - цвинтарі. Крім данини з удільних земель до Києва надходила частина прибутків у вигляді сільськогосподарської продукції з феодальних маєтків.

До початку феодальної роздробленості в Стародавній Русі право Києва на частку прибутків з помісних князівств не бралося під сумнів. Однак після 30-х років XII ст. у взаємовідносинах Києва та помісних князівств сталися зміни: зменшилася роль загальнодержавних податків і посилилось місцеве оподаткування в рамках удільних князівств. Основною формою місцевого оподаткування в сільській місцевості для залежних селян стала продуктова рента і різні повинності, а для залежних, і незалежних селян - утримання князівської дружини, ремонт і будівництво шляхів тощо. У містах особливо­го значення набувала феодальна рента, що стягується за надання міськими феодалами земельних ділянок дрібним торговцям і ремісникам. Разом з тим на початковому етапі феодальної роздробленості на Русі (30-ті роки XII 30-ті роки XIII ст.) характерною рисою управління залишалася система «го­дування» - для утримання центральної влади князівства, представників адміністративної і судової влади за рахунок прибутків окремих волостей.

У період панування натурального господарства в більшості держав складалося кілька фінансових планів, кілька розписів доходів і витрат. Це призводило до адміністративно-фінансової децентралізації. Держава задо­вольняла свої потреби за допомогою натуральних повинностей. Державна фінансова діяльність була зосереджена в руках місцевих органів, які визна­чали розмір повинностей, розподіляли їх тягар, па свій розсуд витрачали державні кошти. Множинність фінансових планів була організована у дві си­стеми - територіальні плани і плани за джерелами державних доходів. При територіальній системі кожний регіон мав самостійне фінансове управління, свій розпис доходів і витрат. Так поступово виділялися спеціалізовані по­датки і збори, які спрямувалися на фінансування суспільних потреб.

Подібна схема фінансової взаємодії між центральними й місцевими ор­ганами влади збереглася і в часи татаро-монгольської навали. Зміни торкну­лися, насамперед, податкового тягара платників податків, який відчутно зріс через необхідність платити додаткову данину.

Важким становищем більшості земель, що знаходилися на території су­часної України, які були позбавлені єдності і перебували під татаро-мон­гольським ярмом, скористались у своїх інтересах сусідні держави - Польща, Угорщина, Молдавське князівство. До кінця XIV ст. під владу Польщі перей­шли Галичина і Західна Волинь, Закарпаття завоювала Угорщина, Буковину - Молдавське князівство. Східну Волинь, Поділля, Київщину і Чернігово- Сіверщину було включено до складу Великого князівства Литовського.

Внаслідок цього подальший розвиток бюджетних зв'язків і системи оподаткування відбувався під впливом і на основі законів держав, до сфери впливу яких потрапили різні області України.

У цей період основний тягар відповідальності за внесення грошових і натуральних податків на користь держави, феодалів, а також церковної деся­тини лежав на селянстві. Одним з основних загальнодержавних податків був щорічний земельний податок. На Київщині і Галичині він називався «подим­ний» (об'єктом оподаткування було господарство - будинок, яке належало селянинові). На Чернігівщині адміністрація Великого князівства Ли­товського збирала «поголовщину». На Волині цей податок називався «воловщина» (одиницею оподаткування була ділянка землі, яку можна було об­робляти за допомогою волової упряжі). Оподаткування здійснювалося в розрахунку на земельну одиницю - дворище. Крім того, українські селяни відробляли різні повинності на користь держави: будували й ремонтували замки і будинки, прокладали дороги, споруджували мости, давали «стацію» (грошове забезпечення князю та його двору при переїздах). Поступово стадія набула статусу постійного податку і сплачувалася грошима.

На відміну від загальнодержавних більш-менш фіксованих податків, зобов'язання селян перед феодалами були різноманітними. При цьому фор­ма виконання зобов'язань часто залежала від ступеня їх феодальної залеж­ності. Так, селяни-данники, які ще не втратили права піти від феодала, пла­тили йому натуральні і грошові податки. Селяни, що втратили таке право, відробляли на користі» феодала повинності, головним чином у вигляді пан­щини. Її норми зростали в міру розширення господарства феодала, причому селяни обробляли його землі власними знаряддями праці. Так, якщо в 1424 р. шляхта Галичини ввела панщину в розмірі 14 днів на рік з кожного госпо­дарства, то в 1520 р. Торунським статутом для всіх земельних володінь (ду­ховенства, шляхти тощо) було введено обов'язкову мінімальну панщину в розмірі 1 день на тиждень. І вже в другій половині XVI ст. на більшості ук­раїнських земель панщина сягла 2 днів на тиждень з одного поля. Поступово вводилася й нерегулярна панщина, яку селяни були зобов'язані додатково відпрацьовувати на вимогу землевласника або управителя.

На Київщині, Чернігівщині, Волині натуральні податки стягувалися переважно воском, хутром, великою рогатою худобою тощо. Крім того, існу­вало «дякло» - натуральна рента, яка збиралася зерном і сіном. Однак з роз­витком ремесла і торгівлі, розширенням товарно-грошових відносин нату­ральні податки поступово витіснялися грошовими.

Нарівні із селянством досить вагому частку загальнодержавних і місцевих податків сплачувало міське населення. Його правове становище, а відповідно й рівень оподаткування залежали від категорії міста (королівське, феодальне, церковне і таке, в якому було самоврядування), а також майново­го становища і роду занять городянина. Незалежно від категорії міста, на його жителів розповсюджувалися всі загальнодержавні податки - серебщина, воловщина, подимний збір. Жителі королівських міст виконували також ряд повинностей, які встановлювалися для них старостами й управителями: будували і ремонтували замкові споруди, забезпечували їх охорону.

Починаючи з XIV ст. бюджетно-фінансова система в Україні розви­валася під виливом Магдебурзького права, яке литовські князі і польські королі надавали українським містам. Воно передбачало, зокрема, право обмеженого самоврядування на основі хартії вольності міста Магдебурга. Згідно з положеннями Магдебурзького права мешканці Києва звільняли­ся від «прав польських, і литовских, і руських», а також «вот всякого пра­ва п моци, й вот насилья всих подданьїх наших большого кияжества Литовского, вот воєвод, й вот судей, й вот всих посполите врядников наших». За падання цього права міста платили певні кошти, а населення звільнялося від натуральних повинностей і сплачувало грошові податки з торгівлі та промислів. На місцеві потреби спрямовувався і збір на винний промисел. Крім того, городяни мали утримувати прикордонні війська, ремонтувати дороги, забезпечувати доставку матеріалів для будівництва. Залежно від виду діяльності вони платили натуральні податки на ремесло, ринковий збір, акцизи, мита.

У 1577 р. князь Сигізмунд зробив спробу реформувати розрізнені бю­джетні й податкові відносини встановленням єдиних податків та єдиного

терміну їх сплати на однакові земельні наділи. Але через половинчасті міри і відсутність рішучості в проведенні реформ своєї мети він так і не досяг.

Для розвитку виробничих відносин потрібна була чітка грошова систе­ма. Наприкінці XIV ст. у містах Києві і Львові карбували власні монети, але вони не мали достатнього поширення, оскільки на той час користувалися в основному чеськими, татарськими, польськими, молдавськими, литовсь­кими монетам. У результаті грошової реформи С. Баторія в 1578-1580 pp. було створено єдину грошову систему для Речі Посполитої, що сприяло роз­виткові товарно-грошових відносин: товари стали продавати в кредит і під заставу, почали використовувати векселі, зароджувалась іпотечна система.

Бюджет Запорозької Січі формувався з податків, натуральних та осо­бистих повинностей, оренди, регалій. У табл. 27 наведено джерела і характер доходів Запорозької Січі.

Таблиця 27

Джерела і характер доходів Запорозької Січі

Значну частину бюджету покривали зовнішні надходження - військо­вий видобуток, царська «платня» за послуги запорожців у військових бит­вах. Була загальновійськова скарбниця, до якої надходили доходи від риб­них промислів, скотарства, полювання. Витрати передбачалися на військове спорядження, будівництво фортець, монастирів, утримання старих воїнів, дипломатичних місій тощо. Доходи скарбниці поповнювали торгові податки з товарів, коли вони вивозилися па ринок. За перевезення і транзитну торгівлю сплачувалося мито.

Згідно з архівними матеріалами, Росія практично з початку існування Гетьманщини втручалася в бюджетну сферу цієї частини України, аж до по­вного об'єднання двох бюджетних систем.

Основними напрямами бюджетних відносин Гетьманщини і Росії були:

* безоплатне утримання російської армії. Селяни і козаки збирали гро­шові кошти, продукти харчування (порції), фураж (рації). До 1707-1709 pp. ці збори були незначними. З 1716 до 1783 р. вони ста­ли постійними і називалися «консистенські дачки». Починаючи з 1764 p., їх стягували лише в грошовій формі з кожного двору, і, по суті, вони стали подимним податком;

* виконання повинностей. їх було чимало. Так, селяни і міщани мали забезпечувати кормами й волами потреби армії, пошти, чиновників.

Оскільки бюджетні ресурси Лівобережної України, починаючи з 1722 р. перебували під контролем Росії, то значну частину грошових ресурсів надсилалися до російської скарбниці. У 1725 р. до державного бюджету Росії було передано 244 255 руб. податків. Після возз'єднання України та Росії Ук­раїна ще майже півстоліття зберігала всі атрибути державності, у тому числі самостійність ведення фінансового господарства. На початку 20-х років XVII ст. уряд царської Росії почав стягувати у своє розпорядження дедалі більші кошти. Можна вважати, що саме з цього часу Україна на 270 років стала колонією, змушеною вносити на потребу метрополії понад чверть сво­го національного доходу.

Основним джерелом доходів Російської імперії в першій половині XIX ст. були оборотний і подушний податки з селян, митні збори, податки з капіталів і торгових оборотів, незначні податкові збори з дворян. У структурі доходів значне місце посідало непряме оподаткування, передусім "питний" доход, надходження від якого напередодні 1861 р. становили майже 30% дер­жавного бюджету. Основний тягар податків, що за період 1845-1861 pp. пе­ревищили 1 млрд. руб., несли селяни. Уряд звертався і до збору податків на­турою. Лише за 1828 р. у 6 українських губерніях їх було зібрано на суму близько 3,5 млн. руб. Дефіцит бюджету Російської імперії був постійним, то­му його покривали дедалі більшими обсягами внутрішніх і зовнішніх позик, а також емісією паперових грошей.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. Reference 1 страница
3. Reference 10 страница
4. Reference 2 страница
5. Reference 3 страница
6. Reference 4 страница
7. Reference 5 страница
8. Reference 6 страница
9. Reference 7 страница
10. Reference 8 страница
11. Reference 9 страница
12. References 1 страница

Переглядів: 310