Можливість дружнього врегулювання справи передбачена п. b) ч.1 ст.38 Конвенції: «1. Якщо Суд визнає заяву прийнятною, він: b) надає себе у розпорядження заінтересованих сторін з метою забезпечення дружнього врегулювання спору на основі поваги до прав людини, визначених у Конвенції та протоколах до неї».
Держави по-різному підходять до процедури дружнього врегулювання. Це може бути безумовна згода уряду виплатити заявнику обумовлену суму в порядку відшкодування заподіяної шкоди. Це звичайно означає, що держава визнає порушення Конвенції, яке мало місце. Так буває частіше всього при досягненні згоди між заявником (заявниками) і урядом держави-відповідача.
Однак нерідко трапляються і інші ситуації, коли уряди в силу тих чи інших причин прагнуть припинити розгляд справи у Суді і погоджуються на дружнє врегулювання, не бажаючи в той же час визнавати свою вину в порушенні норм Конвенції. Так, у справі Антунес Томас Ребочо проти Португалії уряд дав згоду на дружнє врегулювання. У той же час представник уряду Португалії у своєму листі до Суду відзначив: «Уряд Португалії погоджується на виплату запропонованої суми... Це повинно призвести до повного вирішення справи. Така пропозиція ні в якому випадку не означає, що Уряд Португалії визнає себе винним в будь-якому порушенні Європейської Конвенції з прав людини в даній конкретній справі». Така позиція держави безумовно потребує її оцінки Судом. Регламент Суду містить з цього приводу ст. 62: «Якщо секретар повідомить палату про те, що сторони дійшли згоди про дружнє врегулювання, палата, переконавшись в тому, що врегулювання було досягнуто на основі поваги до прав людини, як це визначено в Конвенції і протоколах до неї, виключає справу з реєстру справ Суду на основі пункту 2 правила 44». Таким чином, остаточне рішення про те, чи продовжувати розглядати справу після дружнього врегулювання, залишається за Судом.