Загальна характеристика та види злочинів проти правосуддя

План

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ

ЛЕКЦІЯ

1. Загальна характеристика та види злочинів проти правосуддя.

Злочини проти правосуддя, що вчиняються службовими особами, які здійснюють чи забезпечують здійснення правосуддя.
Злочини проти правосуддя, вчинювані особами, на яких покладені обов’язки зі сприяння у здійсненні правосуддя.
Злочини проти правосуддя, вчинювані засудженими або особами, які перебувають під вартою.
Злочини проти правосуддя, вчинювані особами, які не мають безпосереднього відношення до здійснення правосуддя.
Злочини, що посягають на життя, здоров’я, особисту безпеку, інші блага та інтереси захисників чи представників особи у зв’язку з їх діяльністю з надання правової допомоги.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами - Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, які разом складають судову систему України.

Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції. Він вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України (ст. 147 Конституції).

Суди загальної юрисдикції здійснюють правосуддя шляхом розгляду цивільних, господарських, адміністративних і кримінальних справ. Цей розгляд проводиться у відповідному до кожної категорії справ процесуальному порядку.

Діяльність щодо здійснення правосуддя передбачає сприяння їй з боку органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, органів, що здійснюють виконання судових рішень, а також захисників та законних представників особи.

Отже, в широкому розумінні, яке саме і застосовується у кримінальному законодавстві, діяльність вказаних органів і осіб також розглядається як діяльність щодо здійснення правосуддя. Тобто, до елементів здійснення правосуддя у кримінально-правовому розумінні належать органи і особи, які: 1) беруть участь у досудовій підготовці справи; 2) беруть участь як сторони у судовому розгляді справи; 3) розглядають справу по суті (суди); 4) виконують судові рішення у судових справах.

У розділі XVIII Особливої частини КК «Злочини проти правосуддя» зосереджені статті, які передбачають відповідальність саме за посягання на діяльність щодо здійснення правосуддя. Посяганняна управлінські, господарські та інші відносини у цій сфері тягнуть кримінальну відповідальність за статтями, розміщеними в інших розділах КК. Так, крадіжка майна, яке знаходиться у суді, кваліфікується за ст. 185, викрадення судової справи - за ст. 357, одержання хабара слідчим, прокурором або суддею - за ст. 368.

Родовим об'єктомзлочинів розглядуваної категорії євідносини, які пов'язані з регламентованим законодавством здійсненням правосуддя судами, забезпеченням цієї діяльності органами дізнання, досудового слідства, прокуратури, захисниками і представниками особи, а також установами, які виконують судові рішення.

Основним безпосереднім об'єктомвказаних злочинів є суспільні відносини, які регулюють окремі аспекти діяльності щодо здійснення правосуддя. У ряді випадків вони мають додатковий безпосередній об'єкт — права і свободи громадян і службових осіб (життя, здоров'я, свобода, власність тощо). Це має місце, зокрема, у разі: примушування давати показання (ст. 372); умисного знищення або пошкодження майна судді, народного засідателя чи присяжного (ст. 378); посягання на життя захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги (ст. 400).

З об'єктивної сторонизлочини проти правосуддя полягають у посяганні на окремі аспекти нормальної, побудованої на вимогах закону, діяльності вказаних вище органів та осіб, причому в ряді випадків - шляхом завдання певним категоріям осіб (суддям, захисникам тощо) фізичної, матеріальної та моральної шкоди.

Переважна більшість злочинів проти правосуддя вчиняється шляхом дій, але деякі з них можуть вчинятися шляхом бездіяльності (наприклад, невжиття заходів безпеки щодо осіб, взятих під захист; невиконання судового рішення).

Здебільшого склади злочинів проти правосуддя сконструйовані як формальні (завідомо неправдиве показання, приховування злочину тощо). Водночас, у ряді випадків кваліфіковані ознаки, пов'язані із настанням тяжких наслідків, роблять їх матеріальними (зокрема, ч. З ст. 371, ч. 2 ст. 374, ч. 2 ст. 375).

З суб'єктивної сторониабсолютна більшість злочинів проти правосуддя вчиняється з прямим умислом. Для наявності деяких основних чи кваліфікованих складів злочину закон вимагає встановлення у суб'єкта певних мотивів (ч. З ст. 371, ч. 2 ст. 375, ч. 2 ст. 383) або мети (ст. 376, ст. 386). Необережними є діяння, передбачені статтями 380 та 381.

Суб'єкт злочинів проти правосуддя може бути як загальний, , так і спеціальний. Загальним є суб'єкт при вчиненні злочинів, 'передбачених статтями 376, 377, 378, 379, 386, 397-400. Спеціальним суб'єктом виступають: 1) службові особи, що працюють у сфері правосуддя - особи, які проводять дізнання, слідчі, прокурори, судді (статті 371-375, ч. 2 ст. 383); 2) інші службові особи (ч. 2 ст. 376, статті 380, 381, 382, ч. 2 ст. 397); 3) особи, які у той чи інший спосіб були залучені в сферу здійснення правосуддя - потерпілий, експерт, свідок, засуджений тощо (статті 383, 384, 385, 393 та інші).

За безпосередніми об'єктами можна побудувати таку систему злочинів проти правосуддя (класифікувати їх):

1) злочини проти правосуддя, що вчиняються службовими особами, які здійснюють чи забезпечують здійснення правосуддя: завідомо незаконні затримання, привід або арешт (ст. 371); притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372); примушування давати показання (ст. 373); порушення права на захист (ст. 374); постановления суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (ст. 375); невжиття заходів безпеки щодо осіб, взятих під захист (ст. 380); розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист (ст. 381);

2) злочини проти правосуддя, вчинювані особами, на яких покладені обов'язки зі сприяння у здійсненні правосуддя: завідомо неправдиве показання (ст. 384); відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'язків (ст. 385); розголошення даних досудового слідства або дізнання (ст. 387);

3) злочини проти правосуддя, вчинювані засудженими або особами, які перебувають під вартою: ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням волі (ст. 389); ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі (ст. 390); злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи (ст. 391); дії, що дезорганізують роботу виправних установ (ст. 392); втеча з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 393); втеча із спеціалізованого лікувального закладу (ст. 394); порушення правил адміністративного нагляду (ст. 395);

4) злочини проти правосуддя, вчинювані особами, які не мають безпосереднього відношення до здійснення правосуддя: втручання в діяльність судових органів (ст. 376); погроза або насильствощодо судді, народного засідателя чи присяжного (ст. 377); умисле знищення або пошкодження майна судді, народного засідателя чи присяжного (ст. 378); посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379); невиконання судового рішення (ст. 382); завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383); перешкоджання з'явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку (ст. 386); приховування майна (ст. 388); приховування злочину (ст. 396);

5) злочини, що посягають на життя, здоров'я, особисту безпеку, інші блага і інтереси захисників чи представників особи у зв'язку з їх діяльністю з надання правової допомоги: втручання в діяльність захисника чи представника особи (ст. 397); погроза або насильство щодо захисника чи представника особи (ст. 398); умисне знищення або пошкодження майна захисника чи представника особи (ст. 399); посягання на життя захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги (ст. 400).

2. Злочини проти правосуддя, що вчиняються службовими особами, які здійснюють чи забезпечують здійснення правосуддя

Стаття 371. Завідомо незаконні затримання, привід або арешт

1. Завідомо незаконне затримання або незаконний привід -
караються позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п’яти років або обмеженням волі на строк до трьох років.
2. Завідомо незаконні арешт або тримання під вартою -
карається обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.
3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки або були вчинені з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах, -
караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Відповідно до ст.29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність, а арешт, тримання під вартою допускаються лише за судовим рішенням. До судового рішення особа не може бути затримана більше ніж на 72 години. Вказане право людини регламентується і міжнародним правом, а саме ст.5 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року.
Незаконне затримання, привід, арешт (взяття під варту) та утримання під вартою наносять суттєву шкоду не тільки інтересам та престижу правосуддя і правоохоронних органів, але й посягають на гарантовану Конституцією свободу та особисту недоторканність особи. Тому об’єктом даного виду злочину є одночасно інтереси правосуддя та особи.
Стаття 371 КК передбачає відповідальність за наступні дії:
- завідомо незаконне затримання;
- завідомо незаконний привід;
- завідомо незаконний арешт або тримання під вартою.
2. Затримання - процесуальний примус у вигляді короткочасного позбавлення волі особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі.
Кримінально-процесуальними підставами затримання є:
- застання особи при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;
- якщо очевидці (потерпілі) прямо вказують на особу, як на таку, що вчинила злочин;
- виявлення на одежі особи або в її житлі явних слідів злочину;
- намагання втекти, відсутність місця проживання, неможливість встановити особу, якщо є інші підстави підозрювати її у вчиненні злочину.
За законом, право затримання на строк у 72 години надається органу дізнання, слідчому (ст.106, 115 КПК).
Оскільки ст.149 КПК вважає затримання підозрюваного тимчасовим запобіжним заходом, а запобіжні заходи (крім арешту) застосовуються не тільки дізнавачем і слідчим, а й прокурором (ст.165 КПК), який у відповідності зі ст.227 КПК вправі доручити органам дізнання виконання постанов про затримання та проводити розслідування в повному обсязі у будь-якій справі, можна дійти висновку, що питання про затримання особи може приймати і прокурор. Дозвіл на затримання може дати і суд при розгляді подання органу дізнання або слідчого, узгодженого прокурором, про обрання підозрюваній особі міри запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Строк затримання - 72 години, а при перебуванні особи за межами населеного пункту, в якому діє суд, - не більше 48 годин з моменту доставки затриманого у цей населений пункт (ч.4 ст.165-2 КПК). Якщо для вирішення питання про обрання особі запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про особу або інші обставини, суддя вправі продовжити затримання або затримати особу на строк до 10 діб, а за клопотанням підозрюваного (обвинуваченого) - до 15 діб (п.8 ст.165-2 КПК).
Порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, визначається Положенням про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину.
3. Привід - процесуальний захід, який означає примусове доставлення співробітниками органів внутрішніх справ обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого чи свідка до особи, яка здійснює досудове слідство у справі, а також до прокурора або в суд, якщо ці особи без поважних причин не з’являються у вказані час та місце за викликом. Підстави та порядок приводу передбачені ст.70, 72, 107, 134-136 КПК.
Порядком виклику цих осіб вважається повідомлення по телефону, телефонограмою, телеграмою або повісткою, яка вручається вказаним вище особам під розписку із зазначенням часу вручення. У разі тимчасової відсутності особи, що викликається, повістка вручається під розписку кому-небудь з дорослих членів сім’ї, які з особою проживають, ЖЕКу або адміністрації за місцем роботи.
Привід названих осіб без виклику може бути застосований, коли вони ухиляються від слідства чи суду або не мають постійного місця проживання.
Поважними причинами неявки за викликом у призначений час визначається:
- несвоєчасне одержання повістки;
- хвороба;
- інші обставини, які фактично позбавляють особу можливості своєчасно з’явитися до особи, що проводить дізнання, до слідчого або в суд.
Привід здійснюється на підставі постанови, яку можуть виносити дізнавач, слідчий, прокурор чи суддя; постанова оголошується особі перед її виконанням.
4. Арешт (лат. arestum - судова постанова) у контексті статті, що коментується, - запобіжний захід у кримінальному процесі. Взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом і застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки (у виняткових випадках - позбавлення волі на строк не більше трьох років).
Винятком є випадки, коли у справі наявні фактичні дані, за якими з певною вірогідністю можна стверджувати, що інші запобіжні заходи не забезпечать належної поведінки особи (відсутність постійного місця проживання, зловживання спиртними напоями чи вживання наркотичних засобів, можливість продовження злочинної діяльності, підтримання соціальних зв’язків негативного характеру, дані про те, що особа раніше ухилялася від слідства, суду чи виконання судових рішень, невстановлення особи підозрюваного) (див. п.3 постанови ПВСУ “Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства” від 25 квітня 2003 р. № 4).
Обрання запобіжного заходу на стадії досудового слідства у виді взяття під варту чи тримання під вартою здійснює суд за поданням органу дізнання, слідства, узгодженим з прокурором в порядку, передбаченому ст.165-2 КПК.
5. Тримання під вартою під час досудового розслідування обмежується строками, передбаченими ст.156 КПК; до їх закінчення судом може бути розглянуте подання органу дізнання, слідства за згодою прокурора про продовження цього строку.
Розглядаючи подання про арешт або тримання під вартою, суддя з’ясовує обставини, з якими закон пов’язує можливість обрання цього запобіжного заходу, а також умови, за яких продовження строку є можливим (див. п.20 постанови).
Подання дізнавача, слідчого повинно відповідати реквізитам, вказаним у ст.165-1 КПК, та в обов’язковому порядку бути узгодженим з прокурором. Суди не повинні брати до провадження подання, якщо воно не було погоджене з прокурором, або якщо прокурор з ним не погодився, або з подання не зрозуміло, який саме прокурор (його посада і прізвище) дав згоду (див. п.4 постанови).
У відповідності зі ст.165-2, 165-3 КПК, даючи згоду на внесення подання про обрання запобіжного заходу у виді взяття під варту чи тримання під вартою, прокурор зобов’язаний ознайомитися з усіма матеріалами, що дають підстави для взяття під варту, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення. Наділений правом розслідування будь-якої справи у повному обсязі (п.5 ч.1 ст.227 КПК), прокурор має право внести у таких випадках подання від свого імені.
Після одержання подання суддя вивчає подані матеріали, матеріали допиту підозрюваного чи обвинуваченого, при необхідності одержує пояснення особи, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника та виносить мотивовану постанову.
Начальник установи попереднього ув’язнення зобов’язаний негайно звільнити з-під варти обвинуваченого, щодо якого постанова судді про продовження строку тримання під вартою на день закінчення строку тримання під вартою, передбаченого ст.156 КПК, не надійшла (див. абз.4 ч.1 ст.20 Закону України “Про попереднє ув’язнення” від 30 червня 1993 р. № 3352-ХІІ).
6. Злочини, що розглядаються, є закінченими з моменту складення протоколу про затримання, постанови про привід або протиправного поміщення в ізолятор тимчасового тримання чи в слідчий ізолятор.
7. Об’єктивною стороною вказаних злочинів є дії, які привели до незаконного (протиправного) затримання, приводу, арешту або тримання під вартою.
Незаконність дій визначається:
- порушенням вказаних вище процесуальних вимог до їх вчинення;
- відсутністю матеріальних підстав (складу злочину, даних про виключність випадку, про можливість вчинення особою нового злочину або про схильність до уникнення від слідства і суду тощо);
- поважністю причин неявки до слідчого, прокурора, судді або повною відсутністю підстав для приводу;
- затриманням або приводом без складання відповідного процесуального документа;
- протиправним триманням під вартою осіб поза встановленими строками затримання або тримання під вартою.
8. Суб’єктивною стороною вказаних у ст.371 КК злочинів є завідома незаконність затримання, приводу, арешту або тримання під вартою. Вони можуть вчинятися лише з прямим умислом (особа усвідомлювала незаконність своїх дій) і тільки щодо вчинення таких дій у сфері кримінальних правовідносин. Наприклад, за завідомо незаконний адміністративний арешт передбачається дисциплінарна відповідальність. Мотивами цих злочинів можуть бути різні спонукання (помста, неприязні стосунки, кар’єризм, бажання продемонструвати владні повноваження тощо).
Помилка, бажання “розкрити справу”, виконання припису протоколу чи постанови без усвідомлення неправомірності вчинюваних дій не складають злочину за зазначеною статтею.
9. Суб’єктами вказаних злочинів можуть бути особи, які проводять дізнання, слідчий, прокурор, керівники місць тримання затриманих чи взятих під варту. Це так звані спеціальні суб’єкти злочину, які пов’язані з виконанням певних обов’язків (див. ч.2 ст.18 КК).
Відповідальність суддів за завідомо незаконне затримання, привід, арешт чи тримання під вартою настає у таких випадках за ст.375 КК - як постановлення завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови.
10. Кваліфікуючою ознакою злочинів, що передбачені ч.1 і 2 ст.371 КК, є:
- настання тяжких наслідків;
- вчинення цих дій з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах.
Тяжкими наслідками цих злочинів можна вважати самогубство підозрюваного чи обвинуваченого, як протест з приводу незаконності застосованого процесуального примусу, позбавлення життя іншими затриманими чи взятими під варту, психічний розлад чи тяжке захворювання, що настали у зв’язку з взяттям під варту. Треба мати на увазі, що вчинення незаконних дій по затриманню, приводу, арешту чи триманню під вартою кваліфікуються цією частиною ст.371 лише за умови, якщо тяжкі наслідки знаходяться у причиновому зв’язку з даними діями.
Іншими особистими інтересами можуть бути вимоги відмовитися від певних показань або дати певні показання, які стосуються інтересів суб’єкта злочину, відмова від вимог у виконанні певних зобов’язань тощо.
11. Якщо затримання, привід, арешт чи тримання під вартою пов’язані із незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, дії винного слід кваліфікувати за сукупністю ст.371 та 372.

Стаття 372. Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності

1. Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності слідчим, прокурором чи іншою уповноваженою на те законом особою -
карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.
2. Те саме діяння, поєднане з обвинуваченням у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, а також поєднане зі штучним створенням доказів обвинувачення або іншою фальсифікацією, -
карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

1. Суспільна небезпечність притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності полягає у тому, що в таких умовах компрометуються не тільки органи досудового слідства і прокуратури, але й брутально нехтуються права і свободи законослухняної людини, складається хибне уявлення успішної боротьби із злочинністю. Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності складає передумову можливої судової помилки.
Отже, об’єктом даного злочину є інтереси правосуддя та особи.
2. Поняття кримінальної відповідальності вживається як синонім санкції відповідної кримінально-правової норми (потенційна кримінальна відповідальність). Поняття можна визначити, як передбачене КК обмеження прав і свобод особи, якому вона може бути піддана в разі вчинення нею злочину.
Поняття “притягнення до кримінальної відповідальності” не тотожне поняттю “кримінальна відповідальність”. Кримінальна відповідальність визначається обвинувальним вироком, що набрав чинності. Що стосується притягнення до кримінальної відповідальності, то воно передує самій кримінальній відповідальності і, як стадія кримінального переслідування, починається з моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину, тобто з моменту винесення слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого і пред’явлення цієї постанови обвинуваченому (див. рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. № 9-рп/99).
3. Таким чином, з об’єктивної сторони склад злочину, що розглядається, можна визначити як винесення компетентною особою мотивованої постанови про притягнення завідомо невинної фізичної особи до кримінальної відповідальності в якості обвинуваченого та пред’явлення їй сформульованого обвинувачення з роз’ясненням процесуальних прав і обов’язків обвинуваченого.
Під завідомо невинним розуміється фізична особа, яка за внутрішнім переконанням автора постанови про притягнення її до кримінальної відповідальності фактично інкримінованого їй злочину не вчиняла.
4. Даний злочин вважається закінченим з моменту пред’явлення особі сформульованого в постанові обвинувачення у вчиненні злочину, якого вона не вчиняла; у відповідності зі ст.131-133, 140 КПК притягнення особи до кримінальної відповідальності в якості обвинуваченого складається з двох взаємопов’язаних процесуальних актів:
- винесення мотивованої постанови про притягнення в якості обвинуваченого з формулюванням зазначеного обвинувачення та правовою кваліфікацією вчиненого;
- пред’явлення особі даної постанови з роз’ясненням суті обвинувачення і процесуальних прав і обов’язків обвинуваченого.
Якщо з тих чи інших причин акт пред’явлення особі постанови про притягнення її як обвинуваченого у вчиненні злочину невеликої тяжкості не відбувся, слід вважати, що притягнення особи до кримінальної відповідальності не мало місця, а дії особи, що склала цю постанову, не можуть розцінюватися як злочинні. Пояснюється це тим, що само по собі винесення мотивованої незаконної постанови про притягнення завідомо невинуватої особи до кримінальної відповідальності як обвинуваченого може розглядатися лише як підготовча дія до акту притягнення особи до кримінальної відповідальності. А відповідно до ч.2 ст.14 готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності.
Натомість винесення постанови про притягнення завідомо невинуватої особи як обвинуваченого у вчиненні середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину та непред’явлення такого акта обвинувачення з причин, які не залежали від волі автора цієї постанови, тягне за собою кримінальну відповідальність за готування до злочину і кваліфікується за ч.2 ст.14, ч.1 чи 2 ст.372.
Якщо особа, що є суб’єктом цього злочину, виконувала явно злочинне розпорядження іншої особи про винесення або пред’явлення постанови про притягнення як обвинуваченого всупереч своєму внутрішньому переконанню про невинуватість останньої, вона несе відповідальність за ст.372 навіть за умови письмового узгодження цієї постанови з тим, хто дав злочинне розпорядження (див. п.4. ст.41).
Наступне закриття справи прокурором чи постановлення виправдувального вироку судом не звільняє винну посадову особу від відповідальності за вказане діяння.
5. Суб’єктом злочину за статтею, що коментується, може бути слідчий, прокурор чи інша уповноважена особа.
Іншою уповноваженою особою може бути особа, що проводить дізнання, начальник слідчого відділу, заступник прокурора та інші уповноважені законом на такі дії представники правоохоронних органів, якими справа прийнята до провадження.
У справах, де допускається протокольна форма досудової підготовки матеріалів (ст.425 КПК), постанова про притягнення як обвинуваченого не виноситься, а обвинувачення формулюється прокурором в обвинувальному висновку, який пред’являється обвинуваченій особі в суді, де і роз’яснюється його суть, права і обов’язки обвинуваченого. У таких випадках прокурор є суб’єктом злочину, передбаченого ст.372 КК, за наявності складення обвинувального висновку стосовно завідомо невинуватої у вчиненні злочину особи.
6. З суб’єктивної сторони вказаний злочин вчиняється лише з прямим умислом. Суб’єкт злочину, що виносить постанову про притягнення особи як обвинуваченого, усвідомлює невинуватість особи, передбачає суспільну небезпеку своїх дій, бажає настання цих наслідків і, незважаючи на це, пред’являє їй сформульоване обвинувачення, роз’яснює права і обов’язки та, як правило, застосовує той чи інший запобіжний захід. Мотивами цього злочину можуть бути: особиста заінтересованість, національна, расова чи релігійна ворожнеча, корисливість та ін.
Якщо необґрунтоване притягнення особи до кримінальної відповідальності стало можливим внаслідок допущеної помилки, невірної оцінки зібраних у справі доказів або через добросовісну оману щодо достовірності даних, що є у справі, відповідальність за ст.372 КК виключається. Виключається вона і в тих випадках, коли притягнення невинуватої особи до кримінальної відповідальності сталося через самообмову.
7. Кваліфікуючими ознаками притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності за ч.2 ст.372 КК визначається:
- обвинувачення у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину;
- якщо притягнення поєднане із штучним створенням доказів обвинувачення або з іншою фальсифікацією.
За цієї частиною ст.372 КК до кримінальної відповідальності можуть бути притягнуті службові особи за обвинувачення завідомо невинного у злочинах, що передбачають покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше 5 років або довічного позбавлення волі (ст.12 КК).
Штучне створення доказів обвинувачення включає знищення або вилучення із справи документів, що виправдовують особу або складають його алібі, упереджене тлумачення фактів, подій, навмисне невідображення у справі доказів, що спростовують обвинувачення, тенденційне викладення доказів, викривлення уяви про подію та ін.
Фальсифікація може мати форму підробки документів, показань, підписів, речових доказів, спонукання експертів, спеціалістів до дачі упередженого висновку тощо.
Якщо під час притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності застосовувалися незаконне затримання, привід або арешт, дії таких осіб необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст.372 та 371.
За такі ж дії, вчинені суддею, кримінальна відповідальність настає за ст.375.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Хабарництво	\|	Злочини проти правосуддя, вчинювані особами, на яких покладені обов’язки зі сприяння у здійсненні правосуддя.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.