ІІ. Українське просвітництво: громадські інституції. Філософія Ф. Прокоповича та Г. Сковороди. (20 хв.)

Вже на початку XVIII ст. в Україні мали місце елементи капіталістичних відносин. Це, звичайно, вплинуло і на духовне життя суспільства, сприяючи розвитку ідей Просвітництва, оскільки політичний і економічний розвиток потребував більшої кількості освічених людей.

Просвітництво –антифеодальна ідеологія періоду становлення капіталізму, згідно з якою подолання феодальних відносин і встановлення нового суспільного устрою можливо за допомогою реформи і освіти.

Просвітництво зародилося практично одночасно в країнах Західної Європи, але швидко поширилося у всій Європі, включно з Річчю Посполитою і Російською імперією. Велику роль в його становленні відіграв швидкий розвиток природознавства та книгодрукування. Соціально-економічні фактори зумовили його своєрідність як синтезу ідей гуманізму й Реформації, не затушовуючи і його специфічних рис: вивільнення філософії з-під опіки теології, інтерес до природознавства тощо. На цьому етапі зароджується одна з основних ідей Просвітництва — ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти.

В Україні розрізняють раннє та пізнє Просвітництво. Найбільшим філософським авторитетом в Україні і Росії доби раннього просвітництва був Феофан Прокопович (1681-1736). Час Ф.Прокоповича — це час, коли активно йшло розмежування науки і теології. Ф.Прокопович робить спробу вдосконалити традиційну теологію, примирити науку і релігію.

Він читав у Київській академії курс філософії (1706-1710), побудований головним чином на філософських працях Аристотеля. Мислитель був добре обізнаний і з творами філософії Нового часу, багато в чому поділяв погляди Бекона, Декарта, Спінози. Але, Ф. Прокопович вважав, що якщо між новими даними науки й езотеричним знанням все ж виявляться суперечності, то це означає, що висновки науки підлягають сумніву.

Одночасно Ф.Прокопович блискуче показував невігластво схоластів, не боявся піддавати сумніву віками встановлені догмати, цінував науковий пошук, прагнення до наукової істини. Навіть Біблія не є для нього безперечним авторитетом. В курсі риторики і натурфілософії він говорить про суперечливі місця в Біблії, існуючі неточності. Він виступав за пріоритетність розуму та практичних дослідних знань над теологією, догматами церкви, засуджував сліпу віру в авторитети.

В епоху зрілого Просвітництва (друга пол.. ХVIIIст.), яскраво виділяються такі його риси, як ідея цінності людини, концепція просвітницького абсолютизму, співчування за долю Вітчизни, бажання підвищити самосвідомість та самоствердження особи.

Носієм нових віянь у філософії та соціології в Україні у другій половині XVIII ст. був видатний філософ, мислитель-гуманіст, просвітитель, оригінальний митець та поет Григорій Сковорода (1722-1794). Подібно європейським просвітникам Г. Сковорода схилявся перед розумом та наукою, але найбільше його цікавило те, що стосується виключно вдосконалення душі. На думку філософа, шлях до людського щастя прокладається через самопізнання. Г. Сковорода вважав, що світ складається з двох чинників: матеріалістичного – безвартісного, і вищого – духовного, цінного. Перебуваючи на позиціях гуманізму, Г. Сковорода відстоював думку, що головною умовою покращення життя народу є поширення освіти, духовне звільнення людини. Найвидатнішими творами з філософської спадщини Г. Сковороди є «Начальна дверь ко христіанському добронравию», «Разговор, назіваемій алфавіт, или буквар мира» та інші.

(Перегляд відео – «Обличчя української історії Григорій Сковорода»).

Для епохи Просвітництва властиве нове суспільне явище - виникнення сфери громадського життя, тобто інституцій, де відбувалися дебати щодо важливих для суспільства проблем. До таких інституцій належали новостворені академії та наукові товариства, гуртки, салони, кав'ярні, масонські ложі тощо.

Масони. Складовою частиною Просвітництва було братерство вільних каменярів, масонство – всесвітній орден, який ставив перед собою мету змінити суспільство шляхом впливу на владні органи і державних діячів.

В Україну масонство проникає наприкінці 18 сторіччя. Основні шляхи проникнення масонства в Україну проходили через Польщу та Росію, у зв'язку з чим Галичина та Правобережжя перебували під впливом польських масонів, а Лівобережжя та Слобожанщина — російських. Масонські ложі діяли в Харкові, Одесі, Кременчуці, Житомирі, Полтаві, Львові, Самборі, Дубно. Особливо масонський рух посилився після війни 1812 року.

За характером діяльності масонські майстерні не були однорідними. Харківська ложа не займалася політикою і діяла у межах релігійно-етичного напряму. Її члени піклувалися про самовдосконалення і вдосконалення ближніх. Полтавська ложа «Любов до істини» активно залучала своїх членів до громадсько-політичної діяльності, зокрема В. Лукашевич намагався утворити Малоросійське товариство з метою відірвати Україну від Росії і злучити її з Польщею, але не знайшов прихильників своїх намірів. Багато з членів Полтавської ложі поповнювали декабристську організацію Союз благоденства. Відомі українські масони: М. Грушевський, С. Петлюра, І. Котляревський.

Кирило-Мефодіївське товариство (братство) (1845-1847рр.) - українська таємна політична організація, що виникла в Києві наприкінці 1845 року та спиралася на традиції українського визвольного руху. Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія та була одним з проявів піднесення національного руху на українських землях та активізації загальнослов'янського руху під впливом визвольних ідей періоду назрівання загальноєвропейської революційної кризи — «весни народів». Членами товариства, які називали себе братчиками, стали вихованці й співробітники Київського та Харківського університетів. Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич, пізніше провідну роль відігравав і Т.Шевченко. Завдання об'єднання слов'ян, що стало підставою виникнення таємної організації, згодом конкретизувалось у двох напрямах — рівноправного співробітництва слов'янських народів та відродження України. У березні 1847 року за доносом студента-провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані.

Клерикальне товариство (1816-)Перші ознаки зацікавлення культурними аспектами національної проблеми з'явилися на початку XIX ст. у старовинному місті Перемишлі — центрі греко-католицької єпархії. Найвидатнішим серед представників перемишльської групи був Іван Могильницький — високопоставлений церковний ієрарх, котрий відав справами початкової освіти в єпархії. У 1816 р. за підтримки свого зверхника — єпископа Михайла Левицького — Могильницький організував так зване «Клерикальне товариство», що ставило за мету готувати й поширювати серед селян нескладні релігійні тексти українською мовою. У контексті панівних тоді полонофільських тенденцій такий крок сприймався як щось неортодоксальне. Звісно, Могильницький та його однодумці керувалися не тільки ідеями Гердера чи прикладом східних українців; важливим їхнім міркуванням було й те, що, користуючись польськими книжками, селяни могли б навернутися до римо-католицтва. І хоч зусилля товариства, що вилилися у видання кількох молитовників та букварів, дали скромні плоди, а саме воно незабаром розпалося, його поява варта уваги, оскільки це була перша спроба української інтелігенції організуватися й привернути увагу до мовного питання, яке на наступні десятиліття лишатиметься основною справою західноукраїнської інтелігенції.

Руська трійця (1833-1837рр.)У 1830-х роках центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості, переміщується до Львова, де на арену виходять молоді ідеалістично настроєні й захоплені ідеями Гердера семінаристи, їхнім лідером був Маркіян Шашкевич — 21-річний юнак, що мав поетичний та організаторський талант. Разом із двома близькими товаришами — високоосвіченим Іваном Вагилевичем та енергійним Яковом Головацьким — він утворив гурток, згодом названий «Руською трійцею». У 1832 р. вони організували групу студентів, котра поставила перед собою мету піднести український діалект, звільнений від церковнослов'янських та чужомовних «вишуканостей», до рівня літературної мови. Лише так, на їхню думку, можна було відкрити селянству доступ до знань, які допомогли б полегшити його долю й дати змогу українцям виразити свою віками гноблену індивідуальність.

Для греко-католицьких ієрархів сама ідея — писати простою, незміненою мовою селянства й спрощеною абеткою-кирилицею — здавалася чимось нечуваним. Підтримка, однак, прийшла з Російської України, де «Руська трійця» встановила контакти з такими українофілами, як Ізмаїл Срезневський, Михайло Максимович та Йосип Бодянський. З Заходу їх надихав приклад наростаючого чеського національного руху, оскільки діяльність «Руської трійці», викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов'янських народів. Гурток «Руська трійця» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
І. Історико-геополітичне становище України. Національно-культурне відродження (20 хв.)	\|	ІІІ. Українська суспільна думка: освіта та наука. (20 хв.)

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.061 сек.