ІІІ. Українська суспільна думка: освіта та наука. (20 хв.)

Розвиток промисловості, торгівлі збільшував потреби в освічених і кваліфікованих працівниках, що стимулювало розширення мережі навчальних закладів і кількості учнів у них. І всупереч урядовим настановам (про денаціоналізацію українського населення) національно-культурне відродження в освітній сфері залишило досить яскравий слід.

У 1802 р. почало свою діяльність міністерство освіти, яке у наступному році провело систематизацію навчальних закладів. Було затверджено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії) та університети.

Парафіяльні: навчання тривало 4-6 місяців у селах і до 1 року у містах. Учнів вчили читати, писати, рахувати та основ православної віри.

Повітові: навчання тривало 2-3 роки, тут вчилися діти купців, дворян, чиновників, заможних ремісників. Учні вчили російську мову, географію, історію, арифметику, фізику.

Губернські (гімназії ): навчання тривало 4 (згодом 7) років. Тут викладали іноземні мови (французьку, німецьку, грецьку, латинську), «закон божий», священну та церковну історію. У середині ХІХ ст. Україна нараховувала 19 гімназій (з них дві у Харкові).

Проміжне становище між гімназіями та університетами займали ліцеї, яких на Україні було три: Рішельєвський ліцей в Одесі (з 1817 р. – у 1864 р. перетворено у Новоросійський університет), Волинський (Кременецький) ліцей (1819-1833 рр.), Ніжинський ліцей (1820р. – після кількох реорганізацій з 1920р. перетворено на Ніженський педагогічний інститут ім. М. Гоголя). Ліцей – навчальний заклад, що охоплював програму середньої та вищої школи та готував державних чиновників.

Поряд із загальноосвітніми в Україні діяли і професійні навчальні заклади: кадетські корпуси у Полтаві (з 1840 р.) та Києві (з 1852 р.), де з дітей дворян виховували офіцерів; медична школа у Єлисаветграді (Кіровоград); артилерійське та штурманське училище у Миколаєві; морська школа у Севастополі; землеробська школа (з 1851 р.) у Харкові, де готували агрономів.

Історичним успіхом у розвитку освіти на початку ХІХ ст. стало заснування на східноукраїнських землях університетів, які завдяки загальноєвропейській реформі університетської освіти швидко почало відігравати велику роль у культурному житті, в розвитку науки.

Харківській університет. Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано у 1805 році коштом місцевого дворянства і купецтва за ініціативи В. Н. Каразіна, який домігся згоди царського уряду (харківський губернатор був рішучим противником відкриття тут вищого навчального закладу і тільки особисте знайомство В. Каразина з ліберально налаштованим Олександром І уможливило прийняття рішення про його створення). В. Каразін прагнув забезпечити навчальний процес в університеті кращими науковими та педагогічними силами. Він сам був автором численних наукових праць і є винахідником парового опалення, сушильних апаратів, печі для сухої перегонки дерева, конструктором сільськогосподарських машин.

Університет мав чотири факультети: словесний (історико-філологічний), етико-політичний (юридичний), фізико-математичний, медичний. Першим ректором був професор російської словесності І. С. Рижський. У рік відкриття тут навчалося всього 65 студентів, а через 50 років – 492. Деякий час ректором був відомий український поет П. Гулак-Артемовський.

В університеті працював відомий професор математики Тимофій Осиповський (автор тритомного «Курсу математики»). Викладачами були історики Микола Костомаров, Дмитро Багалій; філолог-славіст Ізмаїл Срезневський.

При університеті була заснована друкарня та книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів, зокрема перший громадсько-політичний журнал «Украинский вестник» та перший в Україні журнал сатири і гумору «Харьковский демокрит».

Харківський університет – єдиний в Україні, де навчалися і працювали три лауреати Нобелівської премії – біолог Ілля Мечников, економіст Семен Кузнець та фізик Лев Ландау.

Київський університет. Після придушення польського повстання (1830р.) у 1833р. було підтримано подання міністра освіти С. Уварова про заснування Імператорського Університету Св. Володимира на базі перенесеного до Києва польського Кременецького ліцею. Урочисте відкриття університету відбулося під офіційною назвою «Університет Св. Володимира». На думку імператора Миколи ІІ, Київській університет мав стати центром русифікації і монархізму, спрямованим проти польського впливу, але став одним з головних осередків українського руху, не виправдавши надій царських урядовців.

Спочатку він складався з двох відділів: історико-філологічного та фізико-математичного. Згодом додалися медичний та юридичний факультети. Першим ректором став професор ботаніки, історик, фольклорист Михайло Максимович.

До 1842 р. університет містився на Печерську в кількох приватних будівлях, а у 1842 р. переведений у нове приміщення, побудоване за проектом Вікентія Беретті (1871-1842 рр.). Поруч з ним професор Е. Траутфеттер заклав ботанічний сад, який функціонує і сьогодні.

Викладачами університету були М. Костомаров, М. Драгоманов, Ф. Вовк та інш.

Одеський університет. У 1864 р. було прийняте рішення про заснування в Одесі Новоросійського університету на базі Рішельєвського ліцею.

На західноукраїнських землях центром культури залишався Львів. Тут у 1817 р. було відновлено університет, але з німецькою мовою викладання. У 1849 р. тут уперше була створена кафедра української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький. У 1894 р. засновано кафедру історії України, яку очолив професор М. Грушевський.

На Буковині у 1875 р. засновано університет у Чернівцях з німецькою мовою викладання, але були кафедри й з українською мовою навчання.

Потреби економічного і культурного розвитку зумовили виникнення в Україні і інших вищих навчальних закладів: Глухівський учительський інститут (1874 р.), Ніжинський історико-філологічний інститут, Південно-російський технологічний інститут у Харкові (1885 р.), Київський політехнічний інститут (1898 р.), Вище гірниче училище в Катеринославі (1893 р.) (Дніпропетровськ).

У 1864 р. було проведено реформу освіти. Згідно з нею всі типи початкових шкіл оголошувались загальноосвітніми й діставали назву початкових народних училищ. Вони стали працювати за єдиним планом і програмою, тобто відбулася уніфікація навчання.

Середніми освітніми закладами були гімназії, що поділялись на два типи: класичні і реальні. В класичних перевага надавалась вивченню класичних мов і їх випускники без іспитів вступали до університетів. У реальних гімназіях (згодом реальні училища) вивчали природознавство, фізику, математику і їх випускники могли вступати лише до вищих технічних закладів.

Наприкінці ХІХ ст. імперські заклади навчання охоплювали лише 30% дітей, що порівняно із гетьманським періодом свідчить про загальне падіння рівня грамотності населення.

За часів українського національно-культурного відродження університети були центрами науки. Засновником сучасної фізичної хімії був завідувач кафедри хімії (1859-1887 рр.) Харківського університету Миколай Бекетов; засновником загальної теорії сталості руху та автором кількох робіт з теорії ймовірності був завідувач кафедри механіки (1885-1902 рр.) Харківського університету Олександр Ляпунов; суттєвий внесок у розвиток біологічної науки зробив випускник фізико-математичного факультету Харківського університету Ілля Мечников, який працюючи професором Новоросійського університету в Одесі, створив першу в Росії та другу у світі бактеріологічну станцію і став основоположником мікробіології і вчення про імунітет; засновником вітчизняної фізіологічної школи став завідувач кафедри фізіології (1871-1876 рр.) Новоросійського університету Іван Сєчєнов.

Значного розвитку у ХІХ ст. зазнали гуманітарні науки. Особлива увага приділялась дослідженням з мовознавства: автором першої української граматики, на основі живої мови Слобожанщини та Полтавщини був викладач Харківського університету Олексій Павловський; засновником вітчизняного слов'янознавства був професор Харківського університету Ізмаїл Срезневський.

Вихід історичної науки і всього українознавства на новий рівень пов'язаний з іменами професора Київського університету Володимира Антоновича, автора робіт з історії козацтва, гайдамацтва, селянства; учня В. Антоновича – Михайла Грушевського, автора «Історії України-Руси» та «Історії української літератури» та ін.

В цей період у гуманітарних та суспільних науках важливе місце займає механізм колективної творчості, наукового спілкування. Відповідно починає виникати низка наукових товариств, найвідоміші з яких: «Просвіта», «Наукове товариство імені Шевченка» та Південно-західний відділ імператорського Російського географічного товариства.

Південно-західний відділ імператорського Російського географічного товариства(1873-1876 рр.) – коло інтересів товариства були статистичні, географічні, українознавчі, історичні, етнографічні та лінгвістичні дослідження. Серед його членів були В. Антонович, П. Чубинський, П. Житецький, М. Лисенко, Ф. Вовк та ін.

«Просвіта» (1868-1939 рр.) – Виникло в Галичині як противага антиукраїнським течіям. Товариство видавало твори видатних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети, літературно-наукові альманахи, організовувало серйозні наукові конференції, створювало народні читальні. Серед його членів були К. Сушкевич, О. Борковський, О. Партицький, П. Свєнцицькийта ін.

«Наукове товариство імені Шевченка» (1873 -1939 рр.) – засноване у Львові товариство мало за мету зосередити наукові сили всіх українських земель. Згодом воно почало відігравати роль Української Академії наук. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську, математично-природничо-лікарську, при яких діяли три організаційні комісії: друкарняна, книгарняна та бібліотечна. Особливого розквіту товариство досягло у період головування Михайла Грушевського.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ІІ. Українське просвітництво: громадські інституції. Філософія Ф. Прокоповича та Г. Сковороди. (20 хв.)	\|	V. Містобудування та архітектура: класицизм, ампір, еклектика. (20хв.)

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.