• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Еволюція світової валютно-фінансової системи

Валютна ліквідність визначається співвідношенням між золо­товалютними резервами країн і центральних банків і сумою їх зов­нішніх платежів, які повинні забезпечуватися цими резервами.

Функціонування стерлінгової валютної зони забезпечує Ве­ликобританії серйозні економічні вигоди, оскільки переважна більшість країн-учасниць є невичерпними джерелами різнома­нітної сировини, місткими ринками збуту англійських товарів, сферою вивозу капіталу. Тому Великобританія, щоб зберегти зону, останнім часом нерідко йде на певні поступки країнам-учасницям у напрямку лібералізації, надаючи їм фінансову допомогу, пільговий режим при реалізації товарів на англій­ському ринку, деякі переваги при здійсненні операцій на лон­донському валютному ринку.

Стерлінгова валютна зона є найбільшою серед подібних ре­гіональних валютних угруповань країн світу.

Другим регіональним валютним угрупованням є доларова валютна зона, яка утворилася на початку Другої світової війни на базі доларового валютного блоку. Доларова зона – це регіональне валютне угруповання країн, грошові системи і зовнішні розрахунки яких орієнту­ються на долар Сполучених Штатів Америки. Як і стерлінгова валютна зона, вона не має офіційної юридичної основи у ви­гляді спеціальних міждержавних угод. Її економічною основою є американський капітал.

Зовнішня торгівля країн доларової зони орієнтується в ос­новному на американський ринок. Основна маса капіталів, вкладених в економіку країн — учасниць зони, також нале­жить США, що забезпечує цій країні значний, і не тільки суто економічний, вплив на всі країни — члени цього регіонального валютного угруповання.

Третім регіональним валютним угрупованням була валют­на зона французького франка, яка виникла на базі попередніх французьких колоніальних володінь в 1945 р. На відміну від інших подібних регіональних угруповань, між країнами — членами зони була досягнута угода про заснування її як добро­вільного об’єднання країн-учасниць. Було створено Валютний комітет для координації валютної і кредитної політики у цій валютній зоні. Згодом Валютний комітет зони франка було за­мінено секретаріатом, який є дослідним підрозділом Францу­зького банку. Крім того, для розгляду питань, які становлять спільний інтерес, та з метою зближення позицій країн — членів зони, систематично — два рази на рік, зустрічаються міністри фінансів відповідних країн. Угодою передбаченні періодичні двосторонні та багатосторонні консультації.

Найбільш високорозвиненою і досконалою формою розвитку регіональних валютних угруповань є Економічний і валютний союз (ЕВС) (раніше – Європейська валютна система — ЄВС).

Однією з особливостей сучасних валютних відносин кінця 70-х років XX ст. була поява поряд із міжнародною ва­лютною системою регіонального валютного угруповання, що мало назву Європейська валютна система (згодом — Економіч­ний і валютний союз). Європейська валютна система являла собою певні правила розрахунків між країнами, що входили до Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).

Європейська валютна система — специфічна організацій­но-економічна форма відносин країн ЄЕС у валютній сфері, спря­мована на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливань курсів національних валют та їх взаємну ув’язку. Європейська валютна система функціонувала за прин­ципом "кошика", в якому курси національних грошових оди­ниць змішані залежно від котирування тієї чи іншої валюти. її ще називали "валютна змія", перевага якої полягала в тому, що сама "змія" була в цілому більш стійкою, ніж кожна з її складо­вих. Саме на цій основі будувалася паритетна сітка двосторонніх курсів валют та визначалася межа їх відхилення.

Створення ЄВС диктувалося насамперед прагненням Захід­ної Європи до більшої фінансової самостійності і стабільності за рахунок послаблення прив’язки європейських валют до до­лара, що давало б змогу не тільки уникнути втрат за рахунок періодичних криз цієї валюти, а й більш успішно протистояти заокеанській конкуренції.

Європейська валютна система включала три складові:

Ø зобов’язання щодо узгодженої зміни ринкових валютних курсів у взаємодомовлених кількісних межах за допомогою валютного втручання центральних банків, у тому числі шляхом підтримки коливань ринкового курсу валют у звужених кордонах;

Ø механізм кредитної допомоги урядам, які зазнали фінансових труднощів при підтримці ринкового валютного курсу на двосторонній основі за рахунок засобів спеціального Європейського фонду валютного співробітництва (ЄФВС) із загальним капіталом 25 млн ЕКЮ, який згодом було реорганізовано у Європейський валютний фонд (ЄВФ). Ці кошти використову­валися для короткотермінового (від 3 до 6 місяців) і середньострокового (від 2 до 5 років) кредитування;

Ø спеціальна європейська розрахункова одиниця — ЕКЮ, що була колективною міжнародною валютою і мала визначений валютний курс, розрахований на базі "валютного кошика" національних валют країн — членів ЄВС з урахуванням їх ча­стки у сукупному валовому національному продукті.

Успішне функціонування Європейської валютної системи (ЄВС) створило необхідні передумови для формування Еконо­мічного і валютного союзу (ЕВС). Стратегічною метою союзу визначалося запроваджен­ня єдиної валюти і єдиного центрального банку дванадцяти. На основі "плану Делора" було розроблено засади договору про Європейський Союз, який було підписано у нідерландському місті Маастрихт. Маастрихтський договір набрав чинності 1 листопада 1993 р. Важливою складовою його реалізації стало створення 1 січня 1999 р. Європейського Економічного і валют­ного союзу, центральним елементом якого є Європейський ва­лютний союз (ЄВС).

Загалом ЄС характеризується дуже чітким плануванням переходу до Європейського Союзу. Однак у реальному житті процес просування до валютного союзу виявився не таким уже й простим.

По-перше, Франція розглядала валютно-фінансовий союз насамперед як логічний і дійовий засіб закріплення основ єди­ного внутрішнього ринку ЄС та радикальний аргумент у проти­стоянні американському долару на Європейському континенті. Німеччина, в цілому підтримуючи ідею єдиного валютного со­юзу, разом з тим, не дуже поспішала з реалізацією плану злит­тя центральних банків, оскільки маючи найсильнішу валюту, була змушена фактично багато в чому нести безпосередню відпо­відальність за стан справ у спільному валютно-фінансовому союзі.

По-друге, помітно відрізняється від позиції Франції і Німеч­чини у питанні передачі частини національного суверенітету у валютно-фінансовій сфері наднаціональним органам ЄС пози­ція Великобританії. Є побоювання офіційного Лондону, що зміщення центру фінансової активності в зону ЄС призведе до втрати Великобританією її особливого статусу у зв’язках зі Сполученими Штатами Америки. Особливо поки що непохит­ною є позиція щодо впровадження єдиної валюти євро. Ство­рення єдиної грошової одиниці може послабити позиції Вели­кобританії на Європейському континенті, які вона мала за ра­хунок особливих відносин із США. Приєднавшись досить пізно до ЄВС, Великобританія згодна лише на паралельний обіг євро з фунтом стерлінгів. Проте з приходом уряду лейбористів ця жорстка позиція дещо послабилася.

По-третє, такі країни, як Іспанія, Португалія, Італія і Гре­ція не можуть поки що обходитися без періодичних девальвацій своїх валют і не в змозі також негайно ліквідувати існуючі бюджетні дефіцити. Тому їхнє просування до валютного союзу

було дещо повільнішим порівняно з країнами так званої аван­гардної групи, до якої належать Німеччина, Франція, країни Бенілюксу, Ірландія і Данія.

По-четверте, відміна всіляких перешкод на шляху конку­ренції іноземних компаній у межах Союзу може призвести до витіснення деяких місцевих виробників. Тому зрозуміло, що ідея створення валютно-фінансового союзу знайшла підтримку перш за все у найбільш конкурентоспроможних фірм.

Нарешті, впровадження механізму зростаючої конкуренції в межах ЄС веде до опосередкування життєвих стандартів. А будь-яке намагання нівелювати національні рівні заробітної плати неминуче призводить до загострення проблеми безробіт­тя, особливо у бідних районах Італії, Іспанії, Португалії і Греції. З іншого боку процеси нівелювання життєвих рівнів у межах ЄС можуть призвести до певного програшу населення країн з традиційно більш високим життєвим рівнем.

І все-таки, завдяки тому, що при вирішенні багатьох прак­тичних завдань для всіх членів ЄС характерні: перевага праг­матичного підходу, орієнтація на обґрунтовані конкретні про­грами, традиційно зберігається високий рівень консолідації країн у рамках ЄС. Щоразу при розв’язанні кардинальних пи­тань в основу кладуться критерії самозбереження Союзу, який максимально враховує не тільки ступінь невідкладності того чи іншого завдання, а й реальний рівень взаємної згоди країн. Тому при всій складності поставлених перед ЄС проблем пози­тивний чинник безумовно переважає негативні сторони, про що красномовно свідчить створення Європейського центрального банку (ЄЦБ) та успішне впровадження з 1 січня 1999 р. єдиної валюти — євро.

Головними критеріями готовності переходу до єдиної валю­ти на першому етапі були стабілізація державних фінансів та усунення взаємних обмежень на рух платежів і капіталів між країнами — членами ЄС Загалом, таким жорстким вимогам на момент запровадження євро, цілком відповідав лише стан економіки та фінансів Люксембургу. Всі інші країни мали відхилення з того чи іншого показника (в основному за раху­нок завищення державного боргу).

Перша світова валютно-вінансова система стихійно сформувалася до кінця 19 ст. на базі золотого монометалізму у формі золотомонетного стандарту. Юридично вона була оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції у1867р., яка визнала золото єдиною формою світових грошей.

Країни, що додержувалися золотого стандарту, мали забезпечувати жорстке співвідношення між наявними запасами золота і кількістю грошей в обігу, а також вільну міграцію золота - його експорт та імпорт.

Водночас система золотого стандарту мала й істотніші обмеження. Вона була занадто жорсткою, не досить еластичною, дорогою, залежною від рівня видобутку монетарного товару. Найбільшою її вадою було те, що умови функціонування золотого стандарту повністю виключали можливість проведення окремими державами власної валютно-грошової політики.

Це обмежувало можливості державного втручання у сферу грошових і валютних відносин, їх цільового регулювання, використання у конкретних напрямках економічної політики.

Саме ці обмеження спричинили заміну першої світової валютно-фінансової системи золотого стандарту золото-девізним стандартом (Генуезька валютна конференція 1922р.). Сутність його зводиться до того, що поряд із золотом функцію міжнародних платіжних засобів взяли на себе і деякі валюти провідних країн світу.

Головна причина відмови від обміну паперових грошей на золото - загальна трансформація економічної структури господарювання, що базувалася на ринкових саморегуляторах, у державно регульовану економічну систему. Така трансформація відбувалася на основі теоретичних рекомендацій розроблених Дж. М. Кейнсом, у 30-х роках минулого сторіччя. Адекватно до цієї трансформації змінилася і система валютно-грошових відносин. Отже, якщо золото як національні та світові гроші є елементом, стихійно регульованої ринкової економіки, то паперові знаки вартості, що мають кредитну основу, повніше відповідають економіці, яка поєднує ринкові та державні регулятори.

Отже, процес демонетизації золота у внутрішньому обігу та відхід від золотого стандарту мають глибоку об"єктивну основу, яка визначається структурними змінами всієї системи виробничого відтворення економіки, еволюцією відносин власності, прогресом продуктивних сил.

У 1944 р. у Бреттон-Вуді (США) відбулася міжнародна валютно-фінансова конференція, на якій утворено міжурядову установу при ООН для регулювання валютних відносин - Міжнародний-валютний фонд (МВФ) та започатковано ІІІ етап світової валютно-фінансової системи.

На відміну від золотого стандарту Бреттон-Вудська система стала системою золотовалютного, а у подальшому розвитку – золото-доларового стандарту. Бреттон-Вудська валютна система функціонувала до початку 70-х років і відіграла значну роль у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва, налагодженні зовнішньоекономічних зв"язків.

Основні принципи функціонування Бреттон-Вудської валютної системи такі:

1. У новій системі зберіглася роль золота як платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обігу. Однак зв’язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано. Серед країн, що входили до МВФ, лише долар США зберігав зовнішню конвертованість у золото. Інші валюти такої конвертованості не мали. Тому, їхній зв"язок з монетарним товаром здійснювався за системою: "Золото - долар - національні валюти".

2. Бреттон-Вудська валютна система, як і система золотого стандарту дотримувалась принципу фіксованих валютних курсів, що мало істотне значення для розвитку зовнішньої торгівлі. Офіційні курси валют встановилися шляхом визначення їх золотого змісту (масштабу цін) відповідно до цього твердо фіксувалися щодо долара. Вони не могли відхилятися більш як на 1% в обидва боки без відповідної згоди МВФ.

3. Долар прирівнювався до золота за визначеним паритетом на основі фіксації ринкової ціни на золото: вміст долара дорівнював 0,888 гр. золота; ціна однієї унції золота 35 дол.

Важливою нормою Бреттон-Вудської системи була заборона вільної (приватної) купівлі - продажу золота. Взагалі операції могли здійснюватися лише на рівні центральних банків на основі фіксованої ціни - 35 дол. за унцію.

Ця норма була спрямована на забезпечення відповідної стабілізації валютної системи.

4. Встановилася досить жорстка система валютних нормативів, функціональне регулювання і контроль за додерженням яких здійснювалися МВФ.

На прикінці 60-х років більшість американських економістів виступали за відміну золотого паритету.

Відомий вчений і професор Чікагського університету Мілтон Фрідман стверджував, що дефіцит платіжного балансу є лише результатом фіксації ціни на золото та обміного курсу національної валюти. Згідно його теорії, фіксована ціна може бути завищеною, що спричинює надлишок, або заниженою, призводячи до дефіциту. Отже, значне позитивне чи негативне сальдо може виникнути через незначну різницю між офіційною і ринковою ціною грошової одиниці.

5. Бреттон-Вудською валютною конференцією було запровадженно плавання валют типу "А". Березнева криза 1968р., події вересня 1969р., серпня 1971-березня 1973рр., підвели підгрунття до запровадження плавання валюти типу "В".

У грудні 1971 року у Вашингтоні між провідними промислово розвиненими країнами було підписано Смітсонівську угоду. За цією угодою було переглянуті паритети провідних валют. Одні валюти Були девальвовані , а інші – ревальвовані, були й валюти, паритет яких не змінився. Доллар США паритет якого не змінювався з 1934 року, було девальвовано на 7.9%. Офіційна ціна унції золота зросла з 35 до 38 доларів.

Передбачалася більша, порівняно з правилами Бреттон-Вудса, гнучкість по двом напрямах. По-перше, пом’якшувався принцип фіксованих паритетів: межі можливих відхилень курсів валют від їх фіксованих паритетів були тимчасово розширені до +;- 2,25 %. По-друге, міжнародна розрахункова грошова одиниця СДР, яка рішенням сесії МВФ (вересень-жовтень 1969 року) вводилася в дію з 1 січня 1970 року, Смітсонівською угодою розглядалась як можлива основа валютної системи нарівні із золотом.

Смітсонівська угода була чинною трохи більше одного року, оскільки носила обмежений, поверховий характер і не могла вирішити проблем, які спіткали світову валютну систему. Але нею було покладено початок роздумам щодо реформи цієї системи.

Були окреслені три фундаментальні причини кризи Бреттон-Вудської валютної системи: динамічно зростаюча нестабільність викликана відсутністю ефективного механізму вирівнювання платіжного балансу, грошово-кредитна політика ФРС США не відповідала ролі долара як ключової світової валюти, штучне збереження країнами з позитивним сальдо платіжного балансу своїх провідних позицій. У 1974 році Бреттон-Вудська валютна система розпалася.

ІУ. Контури нової валютно-фінансової системи були визначені на нараді представників-членів МВФ у Кінгстоні на Ямайці у січні 1976р.Кінгстонська угода поклала початок утворенню Ямайської валютної системи, що почала функціонувати після відповідних ратифікацій держав-учасниць з квітня 1978.

Зміст основних принципів Ямайської валютної системи такий:

1. Кінгстонською угодою проголошено повну демонетизацію золота у сфері валютних відносин. Скасовано офіційну ціну на золото та фіксацію масштабу цін (золотого вмісту) національно-грошових одиниць, знято будь-які обмеження його приватного використання. Внаслідок цих дій золото перетворилося на звичайний товар, ціна якого у паперових (кредитних) грошах визначається на ринку залежно від попиту, та пропозиції. Відповідно до цього у Нью-Йорку, Чікаго, Токіо та інших центрах світової торгівлі сформувалися міжнародні ринки золота.

Втративши статус "світових" грошей, золото продовжувало й продовжує нині залишатися високоліквідним (стратегічним) товаром, який можна завжди на випадок необхідності стабілізації платіжного балансу продати на відповідну валюту.

2. Кінгстонська угода поставила за мету перетворити утворену МВФ ще у 1968р. колективну міжнародну одиницю "спеціальні права запозичення" (Special drawing rights ) - СДР у головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і платежу. Йдеться про те, що система взаємозв"язку "золото-долар-національна валюта", на основі якої функціонувала Бреттон-Вудська угода, трансформувалась у нову структуру "СДР-національна валюта". У цій структурі СДР отримали статус альтирнативи не лише щодо золота, а й долара, як міжнародних грошей .

Реальна практика валютних відносин, що здійснювалася на основі Кінгстонських угод, не підтвердила можливість повного витіснення долара з позиції міжнародної валюти. Після 1991р., у США здійснено ряд стабілізаційних заходів, що сприяли зміцненю міжнародних позицій долара.

3. Особливо важливою ознакою механізму Ямайської системи є запровадження "плаваючих " валютних курсів національних одиниць типу "В". При цьому слід враховувати два протилежних аспекти механізму такої системи. З одного боку Ямайська система надає гнучкості валютним відносинам, можливості ефективної реакції на зміни співвідношення у вартості національних валют, що постійно відбуваються. Водночас, валютна система більш точно віддзеркалює внутрішній стан економіки окремих країн у цілому та їх платіжного балансу зокрема.

4. Ямайська валютна система розвивається за принципом поліцентризму: вона, з одного боку, підпорядкована централізованим регулюючим діям (відповідно до статуту) МВФ, з іншого - має досить розвинуту мережу автономних (регіональних) валютних структур (угрупувань).

У структурі Ямайської системи існують й інші валютні угрупування. З одного боку формування відповідних інституційних структур та принципів функціонування Ямайської валютної системи ще не завершено. Вони постійно коригуються, наповнюються відповідно до змін у міжнародних економічних відносинах новим змістом. А з другого боку вона вимагає нових методів та підходів щодо механізму функціонування.

Існування режиму плаваючих курсів створює сприятливий грунт для валютних, фінансових, кредитних угод. Оскільки при його функціонуванні можна в один період отримати небачені прибутки, а в інший - нічим не обумовлені та не прогнозовані витрати. Загально відомим є те, що світова економіка функціонує найкраще тоді, коли ключова країна-якір виступає гарантом валютно-кредитної стабільності, прибічником ліберальних цінностей, від яких залежить ринкова система. На перших порах механізм валютного кошика себе оправдовував, але закладення питомої ваги валюти-складника кожної країни і найбільша частка долара уже таїла в собі залежність від поведінки цієї валюти, стану платіжного балансу США, курсових коливань, інтервенційних заходів та інше.

Нестабільність долара стримує довгострокові вкладення, так як процентні ставки зростають на величину премії на невизначеність.

Реальні відсоткові ставки по довгострокових кредитах залишається надто високими для широкомасштабного фінансування, пов"язаного із підтримкою високих темпів економічного росту, що дозволяє підтримувати соціальний рівень та політичну стабільність.

Світова валютно-фінансова система потребує координації чи зміни існуючого механізму.

Європейська валютна система.

Результатом регіональної валютної інтеграції стало утворення Європейської валютної системи (ЄВС). Ця система почала функціонувати на основі вже існуючих елементів міждержавного валютного регулювання, зокрема таких, як "європейська змія", європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС), європейська розрахункова одиниця (ЄРО).

Формування Європейського співтовариства розпочалося ще на початку 50-х років минулого століття у вигляді Європейського об’єднання вугілля та сталі, яке було створене 18 квітня 1951 р. у Парижі шістьма країнами Європи (Франція, Федеративна Республіка Німеччина, Люксембург, Бельгія, Італія, Нідерланди). З 1 січня 1958 р. на підставі підписання Римської угоди у березні 1957 р. ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами та Люксембургом було створено Європейське економічне співтовариство та Європейське співтовариство з атомної енергії. Основною метою Римської угоди було створення між державами — членами Співтовариства єдиного економічного простору, в межах якого могли б вільно переміщуватися фізичні особи, товари, капітали та послуги.

Нового імпульсу європейському будівництву було надано на початку 1970-х років, коли було вирішено розширити Співтовариство та розробити поетапний план створення Економічного та валютного союзу. 1 січня 1973 р. до Співтовариства увійшли Великобританія, Ірландія та Данія, а в 1979 р. була створена Європейська валютна система (ЄВС).

ЄВС - форма організації відносин країн Європейського Союзу у валютній сфері, форма регулювання валютних відносин на наднаціональному рівні, яка базувалася на трьох основних елементах:

1. Зобов"язання країн-членів на початку створення системи підтримувати коливання ринкового курсу своїх валют у межах вузького діапазону (+2,25% взаємного центрального курсу, а для Італії - +6%), який розраховується для кожної пари національних валют, на основі їх власних центральних курсів, що виражені в ЕКЮ; в даний час допускається коливання в межах + 15% від паритетного;

2. Європейський фонд валютного співробітництва, який базується на "кошику" національних валют;

3. Механізм надання кредитної і взаємної фінансової допомоги тим урядам, які переживають фінансові труднощі при підтримці ринкового курсу своєї валюти в межах узгодженого діапазону відхилень.

Основною метою створення цієї системи було сприяння забезпеченню загальної європейської економічної, у тому числі і валютної, інтеграції. У рамках цієї системи діяла власна міжнародна кредитно-розрахункова одиниця екю (European Currency Unit), курс якої визначається через стандартний кошик валют країн ЄС. Екю відігравала центральну роль у системі. Як уже зазначалося, вона включала набір валют держав-членів, які розподілялися пропорційно економічному стану певної країни. Точна цінність кожної валюти розраховувалася щодня Комісією, а курси видавалися в Офіційному журналі Європейського Співтовариства. У приватних операціях екю була захистом як громадян, так і бізнес-сектору від коливань обмінних курсів. У банківській системі екю працювала як євровалюта, що використовувалася для приватних заощаджень та для заощаджень підприємств.

За допомогою ЄВС стало можливим досягнення стабільності внутрішньої ціни та зовнішнього обмінного курсу внаслідок системи встановлених, але гнучких ставок при регулюванні, які спираються на різноманітні засоби та механізми кредитного втручання. Зобов’язання, які накладаються на держави-члени цією системою, як і самі засоби, за допомогою яких здійснюється їхня діяльність, призвели до значної консолідації економічної та валютної політики держав-членів. У 80-ті роки до Співтовариства увійшла Греція, Іспанія та Португалія. У грудні 1987 р. у Брюсселі Європейською радою було прийнято Єдиний європейський акт, який передбачав завершення створення європейського внутрішнього ринку. 13 червня 1988 р. Рада міністрів Співтовариства досягла згоди щодо повної лібералізації руху капіталів з 1 липня 1990 р.

Створення Європейського валютного союзу розпочалося виконанням плану Комісії Європейських спільнот під керівництвом Жака Делора (червень 1989 р.) щодо переходу до Валютного та економічного союзу країн — членів ЄС, основною метою якого є формування Європейської валютної системи. Рішення про перехід до валютного союзу відбиває політичне намагання країн ЄС зміцнити багатосторонні зв’язки для досягнення більшої економічної, фінансової та валютної стабільності. Цей перехід передбачалося провести в три етапи.

Перший етап розпочався з 1 липня 1990 р. та тривав понад три роки. На цьому етапі передбачалося здійснити всі підготовчі заходи щодо формування економічного та валютного союзу. Так, зокрема були зняті всі обмеження на вільний рух капіталів усередині Європейського Союзу та між Європейським Союзом і третіми країнами, а також була розроблена політика щодо забезпечення зближення показників економічного розвитку всередині ЄС.

Другий етап становлення Європейської валютної системи розпочався 1 січня 1994 р. і тривав до 31 грудня 1998 р. Цей період базувався на підставі угоди про Європейський Союз (Маастрихтська угода), яка набула чинності в листопаді 1993 р. та передбачала створення Економічного і валютного союзу(ЕВС) — найвищої сходинки економічної інтеграції, що мала за мету введення єдиної валюти та проведення єдиної валютної політики. У цей період було засновано Європейський монетарний інститут як попередника Європейського центрального банку та координатора національної грошової політики держав — членів ЄС для підготовки до створення Європейського центрального банку та для розроблення єдиної валютної політики; і саме відтоді Європейське Співтовариство стало називатися Європейським Союзом.

Основним політичним рішенням, яке було прийнято в той час, було введення критеріїв конвергенції, тобто жорстких показників зближення господарств у сфері державних фінансів, довгострокових процентних ставок та валютних курсів, досягнення яких є вимогою переходу до третього етапу становлення ЄВС.

Згідно з Маастрихським договором, країна — претендент на вступ до валютного союзу має відповідати таким вимогам:

Ø дефіцит держбюджету не може перевищувати 3% від ВВП;

Ø сукупний державний борг має становити не більше ніж 60% від ВВП;

Ø річна інфляція не може бути вищою, ніж середній рівень інфляції в трьох країнах ЄС із найнижчим рівнем інфляції (приблизно З— 3,3%) більш як на 1,5%;

Ø середнє номінальне значення довгострокових процентних ставок не повинно перевищувати 2% від середнього рівня цих ставок трьох країн ЄС із найстабільнішими цінами (приблизно 9%);

Ø країни, що переходять на нову європейську валюту, мають дотри­муватися встановлених меж коливань валютних курсів у діючому механізмі європейських валютних систем.

У 1997 р. Європейський Союз уклав нову європейську угоду — Амстердамську, яка стала новим кроком у створенні ширшого союзу народів Європи. Так, зокрема, вона передбачала надання прав громадянам з працевлаштування та свободи пересування.

1 червня 1998 р. у Франкфурті-на-Майні був створений Європейський центральний банк (ЄЦБ). Головними завданнями цієї інституції були: підтримання стабільності цін та проведення єдиної валютної політики по всій зоні євро, а також розвиток та введення євро. Ураховуючи ці основні завдання, ЄЦБ здійснює власну діяльність, а також співпрацює з національними центральними банками. ЄЦБ та національні центральні банки зони євро відомі під об’єднуючою назвою «Євросистема».

Третій етап становлення ЄВС розпочався 1 січня 1999 р., коли були зафіксовані обмінні курси між євро та національними валютами країн — учасниць єврозони, а сама євро стала їхньою спільною валютою. Вона замінила розрахункову одиницю ЄС — екю у пропорції 1:1. Країни — члени єврозони почали здійснювати загальну валютну політику. ЄЦБ починає використовувати євро для проведення валютно-фінансової політики країн — членів ЄС за допомогою платіжної системи TARGET (Trans-European Automated Real-Time Gross Settlements Express Transfer). Європейська система центральних банків, яка розпочинає свою діяльність у цей період, заохочує впровадження євро на міжнародних валютних ринках: її власні операції на цих ринках повинні здійснюватися тільки в євро. Ця фаза становлення ЄВС тривала до 1 липня 2002 р., коли євро остаточно набула права єдиного законного платіжного засобу.

Сьогодні до Європейського Союзу входить 27 країн: Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Іспанія та Великобританія, 10 країн, що приєдналися до ЄС у 2004 р. — Кіпр, Чеська Республіка, Єстонія, Угорщина, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словакія та Словенія і 2 країни, що приєдналися до ЄС у 2007р. – Болгарія та Румунія . Євро є валютою для 16 країн Європейського Союзу: Бельгії, Німеччини, Греції, Іспанії, Франції, Ірландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Австрії, Португалії , Фінляндії, Кіпру , Мальти, Словенії та Словакії. Новітня тенденція розширення Європейського Союзу відбувається на стадії завершення формування економічного й валютного союзу, що ускладнює політичні та процедурно-правові аспекти взаємодії як країн-членів, так і країн-сусідів.

Наслідки розширення ЄС для України будуть неоднозначними і залежатимуть від перебігу економічних реформ та її зовнішньої політики. У загальнополітичному контексті цей процес є позитивним, оскільки він сприяє запровадженню в Україні європейських стандартів та розширює можливості співробітництва з ЄС. Важливим для України є досвід європейської інтеграції сусідніх країн, що створює додаткові можливості лобіювання українських інтересів у цій організації та прискорює процес використання вже напрацьованих в Україні механізмів регіонального співробітництва.

Таким чином, світова валютно-фінансова система у своєму еволюційному розвитку пройшла три основні етапи — золотого, золотовалютного (доларового) та паперововалютного стандартів. Валютні системи класифікуються за видом резервного активу, за допомогою якого руйнувалися дисбаланси в міжнародних розрахунках. Призначення будь-якої міжнародної валютної системи — сприяти розвитку торгівлі. Так, крах системи золотого стандарту в період між двома війнами привів союзників до створення більш гнучкої системи, заснованої на золотовалютному стандарті, яка мала назву Бреттон-Вудскої системи і яка сприяла успішному розвиткові світової економіки протягом 25 років після Другої світової війни. Цю систему поступово дестабілізував розвиток міжнародних економічних відносин у 1960-х роках, і на початку 1970-х. Вона зазнала краху внаслідок порушень рівноваги, що було викликано інфляційним напруженням і першою нафтовою кризою. Новий міжнародний економічний порядок, більш гнучкий та сприятливий для розвитку національної економічної політики був створений наприкінці 1970-х років. Безсумнівно, цей порядок не зміг вирішити всіх проблем розвитку валютно-фінансових відносин, але він започаткував етап нового підходу для їх розв’язання шляхом зміцнення міжнародної політики, спрямованої на консолідацію та узгодження. Валютне співробітництво сьогодні є об’єднуючим елементом міжнародних відносин як на світовому та регіональному (європейському), так і на національному рівні. Світова валютна система, а також Європейська валютна система були створені як інструменти економічної та політичної інтеграції.

Читайте також:

1. I. Органи і системи, що забезпечують функцію виділення
2. I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
3. II. Анатомічний склад лімфатичної системи
4. IV. Розподіл нервової системи
5. IV. Система зв’язків всередині центральної нервової системи
6. IV. Філогенез кровоносної системи
7. POS-системи
8. VI. Філогенез нервової системи
9. Автокореляційна характеристика системи
10. АВТОМАТИЗОВАНІ СИСТЕМИ ДИСПЕТЧЕРСЬКОГО УПРАВЛІННЯ
11. АВТОМАТИЗОВАНІ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ДОРОЖНІМ РУХОМ
12. Автоматизовані форми та системи обліку.

Переглядів: 989