Фіскальна політика ЄС

Значний вплив на економічне зростання та рівень інфляції виявляє фіскальна політика. Відповідно, важливо, щоб органи, відповідальні за проведення грошово-кредитної політики, уважно стежили за тим, що відбувається у фіскальній області. Фіскальна політика впливає на економіку і ціни різними шляхами. Найважливіше значення тут набувають такі чинники, як обсяг і структура державних витрат і доходів, а також дефіцит бюджету і державний борг.

Бюджетна політика як і раніше відноситься до сфери виключної компетенції держав-членів ЄС. Для забезпечення порядку в галузі державних фінансів, було узгоджено низку домовленостей на рівні ЄС. Зокрема, передбачена процедура обмеження надмірного дефіциту, що одержала подальший розвиток і уточнення в межах Пакту стабільності та зростання, призначена для того, щоб обмежувати негативний вплив на цінову стабільність з боку фіскальної політики національних урядів. Н-д, надмірне збільшення державних витрат у момент, коли економіка і так працює практично на межі своїх можливостей, може, в результаті підвищення сукупного попиту, призвести до того, що попит буде настільки випереджати пропозицію, що виникнуть інфляційні процеси. Історія знає чимало прикладів, коли причиною інфляції ставала розбалансованість у сфері державних витрат, з характерним для цього явища високим показником бюджетного дефіциту і зростаючим державним боргом. Тому дисципліна, у фіскальній сфері, є однією з невід’ємних умов макроекономічної стабільності. Негативні наслідки можуть виникати не тільки через дефіцит бюджету, а й через великі обсяги державного боргу.

Якщо уряду щорічно доводиться сплачувати великі суми у вигляді відсотків, то в будь-який момент у нього просто може не вистачити на це коштів, внаслідок чого може виникнути загроза для цінової стабільності. Великі обсяги державного боргу можуть негативно позначитися на стані реальної економіки і кон’юнктури фінансових ринків. Зокрема, зловживання можливостями ринків капіталу з боку урядових структур зазвичай призводять до подорожчання капіталу і витіснення з них приватних інвесторів (вони по суті «Видавлюються» з ринків капіталу). З урахуванням серйозних проблем, до яких може привести розбалансованість у фіскальній сфері, дотримання нормативів по бюджетному дефіциту і державному боргу є одними з важливих зобов’язань у напрямку реалізації ефективної фіскальної політики, покликаної сприяти підтримці загальної макроекономічної стабільності.

Відносно більша частка, яку складають державні витрати в країнах Єврозони від загального обсягу ВВП, відображає, зокрема, великі обсяги кінцевого споживання державними організаціями і соціальних трансфертів домашнім господарствам.

Відмінності між країнами світу за структурою державних витрат можна пояснити відмінностями у функціях, які виконують державні і приватні сектори. З урахуванням особливостей систем соціального страхування в Європі, високий рівень державних видатків також є наслідком специфіки вікової структури населення, що проживає в Єврозоні.

Якщо порівнювати структуру державних доходів, то в країнах Єврозони значно велика частка надходжень, ніж у США та Японії, припадає на відрахування до фондів соціального страхування. Взагалі, в країнах Єврозони як джерело надходжень більш широко застосовується непряме оподаткування, в той час як у США в структурі податкових надходжень більшу, порівняно з Єврозоною, частку складають надходження від прямих податків. З 1970 по 2002 рік в країнах Єврозони спостерігалося перевищення державних витрат над доходами. Відповідно, протягом усього цього періоду часу в бюджетах цих країн щорічно накопичувався дефіцит. У 1993 році він досяг рекордної позначки – майже 6,0 % від обсягу ВВП, але потім поступово скоротився до 1,0 % ВВП у 2000 році.

Позитивна ситуація у сфері державних фінансів Єврозони протривала недовго. Її стан почав погіршуватись в 2002 році, коли рівень дефіциту підскочив до 2,2 %, а в деяких країнах навіть «Пробив» встановлений Договором розмір в 3 % від обсягу ВВП.

Важливе значення у регулюванні галузі державних фінансів у ЄС, надано Договору про утворення Європейського союзу. Незважаючи на те, що Договір проголошує принцип єдиної грошово-кредитної політики, він також підтверджує, що відповідальність за інші напрямки економічної політики (н-д, фіскальної та бюджетної) як і раніше несуть національні уряди. У Договорі передбачається, що крани-члени «розглядають проведення економічної політики як важливого загального завдання». Крім того, в Договорі міститься кілька положень, спрямованих на забезпечення збалансованості державних фінансів з урахуванням того, що відповідальність за фіскальну політику як і раніше, несуть національні уряди. Одне з таких положень стосується процедури врегулювання надмірного дефіциту. В межах даної процедури встановлено чіткий перелік умов, при дотриманні яких бюджетна позиція вважається збалансованою. Так країни-члени не допускають виникнення надмірного бюджетного дефіциту та державного боргу.

Для оцінки виконання даної вимоги встановлюються допустимі межі («Референтні значення») з бюджетного дефіциту у розмірі 3 % від ВВП, а за державним боргом у розмірі 60 % від ВВП. У разі виникнення умов, передбачених у Договорі та уточнених в Пакті, зокрема, при скороченні річного показника реального ВВП більш ніж на 2 %, допускається перевищення допустимих меж за бюджетного дефіциту та державного боргу, яке не буде вважатися надмірним дефіцитом. Якщо Рада ЄС ухвалює постанову про наявність у тієї чи іншої країни надмірного дефіциту, то в цьому випадку, відповідно до процедури врегулювання надмірного дефіциту, передбачається прийняття стосовно такої країни подальших заходів, включаючи введення проти неї санкцій.

Прийнятий у 1997 році Пакт стабільності та зростання (ПСР) доповнює та роз’яснює порядок застосування процедури надмірного дефіциту. Він включає в себе Резолюцію Європейської Ради з ПСР, «Правила Ради щодо посилення моніторингу за бюджетною позицією і з моніторингу та координації економічної політики», а також «Правила Ради щодо прискорення та роз’яснення порядку застосування процедури надмірного дефіциту». Поставивши свій підпис під ПСР, Держави-члени зобов’язалися тим самим домагатися в середньостроковій перспективі бюджетної позиції «без дефіциту або з профіцитом». Сенс даного положення полягає в тому, що якщо бюджетні позиції будуть підтримуватися на цьому рівні, країни-члени зможуть краще долати бюджетні наслідки звичайних циклічних коливань, не виходячи при цьому за межі допустимих граничних значень по дефіциту у розмірі 3 % ВВП.

У рамках багатостороннього моніторингу країни Єврозони зобов’язані представляти до Ради ЄС та Європейську Комісію програми по стабілізації. Держави-члени ЄС, що не входять до Єврозони, повинні представляти програми з конвергенції. Обидва типи програм повинні містити необхідну інформацію, що дозволяє оцінити пропоновані бюджетні коректування, мета яких – забезпечити в середньостроковій перспективі підтримку бюджетної позиції на рівні, близькому до нульового, або з профіцитом.

Необхідним доповненням до перерахованих вище заходів по сприянню проведення фіскальної політики, націленої на підтримку стабільності, служать закріплені в Договорі застереження «про відсутність солідарної відповідальності за борги урядів». Так, «Спільнота не несе відповідальності за зобов’язаннями та не бере на себе таких зобов’язань центральних урядів, регіональних, місцевих чи інших органів державного управління, а також інших структур, що діють відповідно до законодавства, або державних підприємств будь-якої країни-члена (...). Жодна держава-член не несе відповідальності за зобов’язаннями та не бере на себе таких зобов’язань центральних урядів, регіональних, місцевих чи інших органів державного управління, а також інших структур, що діють в відповідно до національного законодавства, або державних підприємств будь-якої іншої держави-члена». Дане застереження забезпечує збереження відповідальності національних урядів за погашення державних боргів. Тим самим вона сприяє проведенню розумної фіскальної політики на національному рівні.

Інші положення, що сприяють підтриманню фіскальної дисципліни, включають заборони на фінансування бюджетного дефіциту за допомогою механізмів грошово-кредитної політики і на надання будь-яких пільг державного сектора в плані забезпечення його доступу до фінансових установ. У відповідності зі статтею 101 Договору заборонено ЄЦБ і НЦБ фінансувати бюджетний дефіцит за допомогою грошово-кредитної політики, зокрема, шляхом використання «механізмів овердрафту або будь-яких інших кредитних механізмів, що є в ЄЦБ або Центральних банках Держав-членів». Заборонено вчиняти будь-які заходи, в результаті яких держави, а також установи та органи Спільноти могли б отримати пільговий доступ до коштів фінансових установ. Крім забезпечення додаткових стимулів для проведення збалансованої бюджетної та розумної фіскальної політики, зазначені положення сприяють зміцненню довіри до єдиної грошово-кредитної політики як засобу підтримки цінової стабільності.

Договір також постановляє, що Рада ЄС, діючи на підставі рекомендацій Європейської Комісії, затверджує «Загальні принципи економічної політики» (ЗПЕП). Ці принципи є основою для визначення цілей і орієнтирів економічної політики для країн-членів та Європейського Співтовариства. Оскільки всі країни-члени стикаються приблизно з одними і тими ж проблемами і відчувають приблизно одні й ті ж потреби в галузі економічної політики, ЗПЕП визначено перелік загальних орієнтирів, які стосуються всіх Держав-членів. Одночасно, з урахуванням того, що зберігаються між країнами відмінності з точки зору економічних показників і перспектив розвитку економіки, а також діючих у них структур та установ, в ЗПЕП також містяться рекомендації, призначені для окремих країн. Відповідно до Договору, в ЗПЕП повинен дотримуватися принцип незалежності євросистеми в галузі виконання її головного завдання з підтримки цінової стабільності і не повинно робитися спроб впливати на її грошово-кредитну політику.

Важливим при побудові ефективної системи оподаткування в любій країні виступає правильна реалізація податкової політики. Податкова політика Європейського союзу – це система заходів, які реалізуються інститутами Європейського співтовариства, а також його країнами-членами з метою усунення податкових бар’єрів за допомогою гармонізації податкового законодавства на внутрішньому ринку ЄС. Це здійснюється виключно для забезпечення:

Ø реалізації основних свобод, передбачених договором про Європейське співтовариство (вільний рух товарів, капіталів, послуг і робочої сили);

Ø недопущення недобросовісної та пагубної податкової конкуренції юрисдикцій країн-членів;

Ø недопущення податкової дискримінації на внутрішньому ринку;

Ø розробки нових принципів і механізмів усунення подвійного оподаткування, а також забезпечення боротьби з податковими правопорушеннями.

Податкова політика Європейського союзу в окремий вид невиділена, проте виступає важливим напрямом як внутрішньої так і зовнішньої політики даного співтовариства.

Податкове право Європейського співтовариства – це сукупність правових норм окремих положень Договору про Європейське співтовариство, а також актів інститутів ЄС, які прийняті в рамках їх компетенції та повноважень. Важливим в реалізації податкового права є практика Суду ЄС и Суду першої інстанції в сфері податкової політики ЄС.

Податкове право ЄС відображає дійсні інтеграційні процеси та не розповсюджується на національне та міжнародне право третіх країн європейського континенту, які не залучені до інтеграційних процесів (н-д, Норвегія, Швейцарія або Ліхтенштейн).

Територія застосування норм податкового права Європейського співтовариства у сфері непрямого оподаткування обмежена європейською материковою територією її країн-членів, за виключенням Гібралтару (оскільки там відсутній податок на додану вартість).

Норми податкового права ЄС у сфері прямого оподаткування застосовуються на всій географічній території країн-членів ЄС, їх асоційованих і незалежних територіях (н-д, на Британських Віргінських островах, на Кайманових островах застосовуються вимоги Директиви 48 «Про оподаткування заощаджень»).

Податкове право ЄС займає місце між нормами міжнародного податкового права та національним податковим правом. Разом з тим, міжнародні зобов’язання і національне податкове законодавство країн-учасниць не повинні порушувати положень податкового права ЄС.

Перше і одночасно важливе місце в системі податкового законодавства займають регламенти, затверджені Комісією ЄС, - правові акти загальної і прямої дії. Вони призначені для закріплення найбільш важливих рішень інститутів ЄС з питань, які не врегульовані податковим законодавством країн-членів. В загальному шляхом прийняття регламенту запроваджуються податки та закріплюються окремі елементи податку.

Директиви, які приймаються Радою і Комісією ЄС дозволяють наблизити національні правові норми та встановити терміни для вирішення інтеграційних задач без існуючого порушення податкового суверенітету країн-членів. Прийняті Директиви по відношенню до податків, розділяють на дві групи:

1) директиви, якими встановлено єдині вимоги до визначення елементів податків країн-членів і якими закріплено порядок взаємодії їх податкових органів;

2) директиви, якими можуть бути внесені зміни і доповнення в прийняті раніше директиви.

Порядок правового регулювання податків в ЄС визначається основними підходами, які випрацювані співтовариствами, до проведення інтеграційної податкової політики та вибором найбільш ефективних юридичних засобів досягнення такої мети. Проте, в кожній окремій державі податкове право формувалось на основі правових традицій і особливостей розвитку конкретної фінансової системи. У міру формування в Європі загального ринку в цих країнах сформувалась дворівнева система європейського податкового права, в основу якої були закладені принципи права ЄС. Причому її функціонування базується на розмежуванні податкової юрисдикції та розподілі податкових доходів держав і товариств.

Податкові кодекси, як одна з форм універсальних законів, охоплює практично всі аспекти оподаткування і виступає найбільш повним джерелом податкового права, яке містить вичерпний перелік матеріальних і процесуальних норм про оподаткування. Значення кодексів в системі джерел визначається не тільки їх широким змістом, що дозволяє детально регулювати різні види податкових відносин.

Загальні закони про податки діють поряд із законами, які регулюють окремі види податків.

[1] Пруденційний нагляд - це система банківського нагляду, при якій головна увага органів нагляду зосереджується на регулярному проведенні оцінки загального фінансового стану, результатів діяльності та якості керівництва. Методика пруденційного нагляду вивчає дотримання банком вимог чинного законодавства, нормативних актів Національного банку України, економічних нормативів тощо.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Визначення фінансових агрегатів для Єврозони	\|	Мобільність міжнародних потоків позичкового капіталу та формування зовнішньої заборгованості в системі міжнародних фінансів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.221 сек.