• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 17. Основні форми спільного міжнародного підприємництва.

Тема 16. Підприємство на ринку цінних паперів.

Тема 15. Культура підприємництва.

ФОРМИ СПІЛЬНОГО МІЖНАРОДНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА

Крім міжнародного підприємництва, пов'язаного з основними формами міжнародних економічних відносин (світовою торгівлею, вивозом капіталу, міжнародною міграцією робочої сили), у межах світового господарства функціонують і розвиваються окремі форми спільного підприємництва. До них належать передусім вільні економічні зони, технополіси, офшорні компанії та спільні підприємства.

Сутність та структура вільних економічних зон.

Вільна економічна зона (ВЕЗ) — форма організації господарської діяльності на певній частині території країни, в межах якої встановлюються особливі правила економічної діяльності.

На території ВЕЗ діють пільгові податки, митні, валютно-фінансові та інші відповідні умови діяльності як національних, так і зарубіжних суб'єктів підприємництва. Метою створення ВЕЗ є залучення іноземних інвестицій, поява нових робочих місць, освоєння та впровадження у виробництво прогресивних технологій, збільшення виробництва товарів на експорт і для потреб внутрішнього ринку, розвиток ринкової інфраструктури, обмін передовим управлінським досвідом та ін. У міжнародній практиці нараховується понад 20 різновидів ВЕЗ: митні, безмитні, експортні, виробничі, зовнішньоекономічні, спільні підприємства тощо. Вони можуть бути як комплексними, так і певного функціонального типу — транзитні, митні, експортні, банківські, туристичні та ін.

Так, у вільних торговельних зонах створюється пільговий експортно-імпортний режим для перевезення, обробки і зберігання вантажів тощо. Складовими елементами таких зон є вільні порти, безмитні склади, транзитні зони тощо. В Україні перший вільний порт було створено в Одесі у 1817р. Такі порти, як правило, перетворювалися на ВЕЗ.

У 84 країнах світу нині нараховується понад 1000 ВЕЗ різних типів, на які припадає майже 20% загального світового торгового обороту. Тільки у США існує до 240 зон вільної торгівлі. Особливістю ВЕЗ у США є підвищення підприємцями ціни на товар за відсутності мит та інших оподаткувань. ВЕЗ створюються на різній за розміром території. В Китаї, наприклад, вони займають площу від 300 до 35 тис. км², охоплюють цілі міста приморського поясу. В Бразилії ВЕЗ займає територію 3,6 млн.км².

ВЕЗ прискорюють розвиток окремих регіонів і економіки країни загалом, підвищують ефективну зайнятість населення, рівня життя, сприяють встановленню тісних економічних зв'язків між країнами тощо. Для інвесторів вигода від ВЕЗ полягає у зменшенні витрат на робочу силу, сировину, енергоносії та ін.

У країнах з різним рівнем розвитку економіки ВЕЗ створюють з різною метою. У розвинутих країнах — передусім для сприяння національним компаніям у виході на зовнішні ринки збуту та розширенні їх. У слаборозвинутих — з метою залучення іноземних інвестицій і водночас передових технологій тощо. Завдяки створенню ВЕЗ пільгові умови їх діяльності в деяких країнах поширюються на розташовані поблизу регіони та окремі підприємства, а певні типи та різновиди таких зон починають частково виконувати функції більш розвинутих.

У жовтні 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про загальні принципи створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон». У цьому законі висвітлено процедуру створення ВЕЗ на території нашої держави, але питання управління, зміни податкового, митного, правового режиму тощо з'ясовані недостатньо. Тому необхідно насамперед вдосконалити законодавчу базу, прийняти державну програму регіонального розвитку, а також розробити і прийняти методику техніко-економічного обґрунтування доцільності створення таких зон. Доцільно створити в Україні кілька ВЕЗ усіх типів з метою вивчення механізму їх функціонування.

Найбільш сприятливі умови для створення ВЕЗ — у Закарпатті, Одесі, Львівській області, Криму, Донецьку, Харкові. Для цього необхідно сформувати стабільне і досконале законодавство, передусім забезпечити гарантії недоторканності іноземного капіталу, ефективне страхування іноземних інвестицій, надати раціональні пільгові умови вітчизняним та іноземним інвесторам.

Найбільш розвинутим типом ВЕЗ є технополіси.

Технополіси та досвід їх створення у розвинутих країнах світу.

Технополіс — найвища форма інтеграції продуктивних сил (зокрема, людини, науки, техніки, інформації), венчурного капіталу, фінансово-кредитних інститутів і держави в процесі виробництва з метою прискореного розвитку відсталих регіонів, поглиблення НТР і створення досконалішого суспільства.

Основними структурними елементами технополісів є науково-дослідні інститути, крупні компанії, інвестиційні банки, венчурні підприємства, консультаційні фірми з проблем управління, обчислювальні центри, державні органи. Ці елементи розташовують у промислових зонах, наукових містечках і житлових квартирах. У вузькому значенні технополіси є центрами новітньої технології.

Найвідомішим технополісом є «Силіконова долина» в Каліфорнії, на території якої розташовані підприємства 17 найбільших фірм електронної промисловості США. Він виник без прямого державного планування і виробництва.

В Японії з метою запозичення досвіду США і реалізації власних ідей було сформовано концепцію технополісів, у якій під керівництвом держави поєднано три стратегічні цілі: 1) проведення досліджень у сфері науковомісткої технології; 2) реалізація японських програм регіонального розвитку; 3) запозичення передового досвіду процесу нововведень «Силіконової далини». Стрижнем цієї концепції є національна стратегія науково-дослідних робіт, мета якої — розвиток найновіших технологій (зокрема, гібридних, наприклад, мехатроніки), укріплення позицій Японії в міжнародній конкуренції.

Для реалізації цих цілей Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості Японії сформулювало такі основні принципи вибору проектів технополісів, на які було оголошено конкурс: 1) площа технополісів повинна бути меншою 500 квадратних миль; 2) місце розташування має бути в межах 30 хвилин їзди від міста з населенням не менше 150 тис. осіб. Ці принципи були закладені в Законі про технополіси, який прийняв японський парламент у 1983 р. На відміну від «Силіконової долини» у США, де підприємства електронної промисловості сконцентрувались внаслідок пільгових законів оподаткування, виконання воєнних замовлень, технополіси в Японії повинні служити засобом перерозподілу населення, доходів і передових технологій на користь бідних районів.

Компанії, які вкладають кошти в будівництво технополісів, отримують податкові пільги, стимулюючі субсидії та фінансові стимули. Держава, зокрема, здійснює політику прискореної амортизації (30% для устаткування протягом першого року його експлуатації та 15% для будівель і споруд у зоні технополісів), яка супроводжується отриманням податкових пільг, вкладає до 30% всіх капіталовкладень у споруди та устаткування для спільних проектів науково-дослідних робіт з місцевими промисловими дослідницькими лабораторіями. Крім того, надаються пільги при сплаті місцевих податків, які передбачають пільговий режим при проведенні амортизації, знижку за економію електроенергії та контроль за забрудненням довкілля, пільги на основний капітал, придбання нерухомості. Спеціальні дотації надають на створення робочих місць. Японський банк розвитку надавав кредити під низькі відсотки на нову технологію, за економію електроенергії та контроль над забрудненням довкілля.

За допомогою профектур були створені некомерційні асоціації сприяння розвитку технологій та техноцентри, які проводять промислові обстеження, надають кредити під низькі відсотки. Крім того, в окремих технополісах для дослідників, які приїжджають, будують будинки бізнесу, надають допомогу венчурним підприємствам, ведуть пошук талановитих науковців. Для зв'язку технополісів з головними (материнськими) містами створюють інформаційні мережі, тобто загальнонаціональні мережі оптововолоконних кабелів і супутників зв'язку. Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості в деяких технополісах сприяє розвитку кабельного телебачення, застосуванню телетекстів, відеокасет, договірних мереж, супутникового телебачення і проведенню відеоконференцій, забезпечує (разом з Міністерством пошт і телекомунікацій) доступ технополісів до банків даних, науково-технічної, комерційної інформації. Крім того, програма передбачає впровадження нової системи домашньої, ділової, дорожньої та медицинської інформації. З метою сприяння обміну інформацією (щодо маркетингу, наявності робочих місць, партнерів для венчурних підприємств тощо) і технологіями міністерство намагається об'єднати університети країни, дослідницькі лабораторії, банки, місцеві та іноземні фірми, маклерські контори та інші організації.

Японським варіантом «Силіконової долини» є технополіси в місті Нагаока. Основними галузями розвитку обрано мехатроніку (нові гібридні технології), комерційні інформаційні послуги та агробізнес. На першому п'ятирічному етапі програми стимулювали розвиток автоматизованого виробництва на основі ЕОМ і роботів, гнучких виробничих систем, а також нових металів і сплавів, електронного сільськогосподарського устаткування і медицинської електроніки. У сфері агробізнесу проводили роботи із створення нових харчових продуктів і спиртних напоїв. З цією метою місцевих фермерів навчали нових методів ведення рослинництва. У сфері комерційної інформації створювали фірми, які надавали послуги архітектурні, інженерні, з програмування та ін. На другому етапі ці напрями діяльності набули повнішого розвитку. Крім того, створювали комунальні, природоохоронні та промислово-конструкторські фірми, підприємства з виготовлення біохімічних добрив та ін. На третьому етапі (1992 — 2000 рр.) заплановано розвиток таких нових науковомістких галузей, як біотехнологія, автоматизоване конструювання нових моделей одягу, галузей нових матеріалів (нових металів, композитних матеріалів).

До нових гібридних технологій (мехатроніки), які виготовлятимуться в даному технополісі, належать системне устаткування з використанням ЕОМ і оптичних волокон, супутникове радіотелебачення, засоби кабельного телебачення, програмне забезпечення за індивідуальними замовленнями для домашніх систем безпеки, засоби автоматизації управлінської діяльності та ін.

Розвиток технополісів має багато позитивних наслідків. З метою реалізації поставлених цілей створюються нові інститути і фонди для залучення і виховання талановитої молоді, венчурним компаніям надають кредити під низькі відсотки (у разі невдачі кредити не повертаються).

Важливою рисою технополісів є створення атмосфери творчості, ініціативи, підприємництва, ризику тощо, яка разом із методами підбору талановитих кадрів, нових форм навчання сприяє розвитку всіх сутнісних сил людини, її здібностей. За реалізації такої мети розвитку технополісів, як перерозподіл національного доходу і багатства на користь бідних районів, в людині розвиватимуться повніше риси власника. Крім того, позитивними сторонами технополісів є інтеграція капіталів різних суб'єктів підприємницької діяльності, в тому числі держави; створення єдиної матеріально-технічної бази.

Водночас багатьом технополісам, зокрема «Силіконовій долині», властиві деякі негативні риси: висока вартість житла; транспортні затори; забруднення повітря й води; прагнення досягти короткотермінових цілей за рахунок довготермінових; переважаюче зростання чисельності малокваліфікованих спеціалістів порівняно зі спеціалістами високої кваліфікації (при скороченні кількості некваліфікованих) та ін.

Всього у світі існує понад 300 технополісів, в тому числі у Франції — приблизно 50, в Німеччині — 30, Японії і США — по 20. В країнах СНД їх найдоцільніше створювати у межах вільних економічних зон. В Україні в 1998 р. налічувалося понад 10 технопарків і технополісів, але їх діяльність мала здебільшого формальний характер.

Важливою формою спільного підприємництва є офшорні компанії.

Сутність та умови реєстрації офшорних компаній.

Офшорний бізнес (англ. off-shore — за берегом) — бізнес компаній в центрах спільного підприємництва за межами країни, в якій він зареєстрований, але не підпадає під дію національного законодавства, отримує пільговий режим для фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті.

Офшорний бізнес отримав поширення в середині 70-х років. Капітал, який функціонує в цій сфері бізнесу, становить до 500 млрд. дол. Основними причинами його виникнення й інтенсивного поширення є:

1) значна ліберальність податкового законодавства в офшорних регіонах;

2) можливість реєстрації нерезидентських компаній;

3) високий ступінь розвитку міжнародних телекомунікації, транспортної мережі, банківських послуг;

4) мінімальні обмеження на певні види ділової активності;

5) економічна (стабільність курсу національної валюти, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності та ін.) та політична стабільність.

Найадекватнішою формою підприємств для здійснення офшорного бізнесу є корпорації. Це зумовлено тим, що створення корпорації та надання їй права отримання прибутку дає змогу зменшити величину індивідуального подохідного податку (оскільки податок на прибутки корпорацій нижчий) і розширити способи його законного зниження. Крім того, таке зниження можливе шляхом реєстрації в країнах з пільговим режимом оподаткування. Ці причини та високий податковий прес на підприємства в Україні у 1991—2000 рр. стали найважливішим чинником відтоку за кордон понад 35 млрд. дол., зосереджених на рахунках іноземних банків.

Більшість країн з офшорними регіонами використовують при реєстрації юридичних осіб британське прецедентне право, згідно з яким корпорація вважається резидентною за місцем її розташування (мається на увазі країна, де корпорація зареєстрована, а її керівництво має постійне місце проживання). Якщо корпорація не має джерел доходів, пов'язаних з резидентами країни реєстрації, то вона звільняється від оподаткування свого прибутку. Більше того, в переважній більшості офшорних регіонів застосовують системи пільгового оподаткування навіть для резидентів корпорацій. У країнах з такими регіонами існують, як правило, розгалужені мережі договорів з багатьма країнами світу про усунення подвійного оподаткування.

В середині 90-х років у світі налічувалося до 50 країн і регіонів, сприятливих для реєстрації офшорних корпорацій. При цьому важливо не порушувати низки вимог для здійснення такої реєстрації. До них належать: заборона використання назв уже існуючих компаній, імен коронованих осіб; для корпорацій з незначним статутним капіталом — назв, пов'язаних з великим обсягом і широкими масштабами операції, та ін.

Для заснування офшорної компанії необхідно мати:

1) документ про статут підприємства (так званий «Меморандум про асоціацію», в якому відображають мету створення, сферу діяльності, розмір статутного капіталу, дані про засновників та ін.);

2) засновницький договір (або «Стаття асоціації»), в якому визначають взаємовідносини між її засновниками, управлінським персоналом і засновниками.

На підставі цих документів офшорній компанії видають сертифікат про інкорпорацію (реєстраційне свідоцтво), яке надає їй право розпочати діяльність. В різних країнах кількість власників таких компаній неоднакова. З метою конфіденційності до засновницьких документів вносять імена повірених (номінальних власників). Для цього часто використовують номінальних директорів, які виконують розпорядження реальних власників.

Надзвичайно поширеними видами офшорних корпорацій є інвестиційні та холдингові компанії. Отримані ними кошти можна вкладати в акції інших компаній або в банки різних країн світу. З метою зменшення оподаткування компаній в країнах з високими податками вони (компанії) набувають статусу дочірніх підприємств холдингової офшорної корпорації, розташованої в офшорному регіоні. В такому разі податки зменшуються на величину дивідендів, виплачуваних холдинговій компанії. Інвестиційні та холдингові офшорні компанії дають змогу уникнути податків на передання спадщини і збільшення капіталу, знизити податки на прибуток від надання транспортних та професіональних послуг (консультаційних, володіння патентами, ліцензіями та ін.).

Широко практикується заснування офшорних банків, особливо філіалів транснаціональних банків. Це дає змогу здійснювати депозитні операції в країнах, де вони не оподатковуються, надавати банківські кредити за умов звільнення від сплати податків на відсотки, одержувані за їх надання, та ін. Значні пільги в офшорних регіонах отримують страхові, трастові компанії.

Найбільш довершених форм відносини власності набувають у спільних підприємствах.

Спільні підприємства та їх структура.

Спільне підприємство (СП) — підприємство, засноване на спільному капіталі вітчизняного підприємства з фірмами інших країн, а також на спільному управлінні виробництвом і власністю, в тому числі розподілі прибутків.

Такі підприємства створюють з метою привласнення більших прибутків на основі кооперації їх виробничої, збутової, наукової діяльності при виготовленні товарів і послуг.

Додатковими мотивами їх створення є:

1) розширення діючих виробничих потужностей і зниження на цій основі витрат виробництва, а отже посилення конкурентоспроможності продукції;

2) досягнення тієї самої мети на основі поглиблення спеціалізації та кооперації виробництва, прискореного оновлення асортименту товарів і послуг;

3) економія капіталовкладень усього комплексу ресурсів (природних, матеріальних, трудових, інформаційних) при створенні нових потужностей;

4) покращення організаційно-економічних відносин за рахунок обміну управлінським досвідом і удосконалення маркетингових досліджень;

5) послаблення ризиків (виробничих, збутових, інвестиційних тощо) в період погіршення економічної кон'юнктури;

6) проникнення на нові ринки збуту, доступ до нових джерел сировини, енергії та ін.

Організаційно-правовою формою СП є акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та інші господарські товариства, а також підприємства, засновані на власності фізичних осіб двох або декількох країн. Водночас підприємства-партнери зберігають свою юридичну самостійність. На початку 2000 р. податкові пільги для СП в Україні були відмінені.

У світі щорічно реєструються понад 5000 СП. У країнах Східної Європи створення їх розпочалося наприкінці 60-х років, в Україні — у 80-х роках. Проте в нашій країні цей процес спочатку відбувався повільно, що було зумовлено існуванням адміністративно-командної системи. У перші роки існування незалежної України ситуація змінилася на краще. Так, лише за 1992 р. чисельність діючих СП зросла більш ніж на 550 одиниць. Проте більшість їх у цей період займалась експортом продукції.

У 1993 р. в Україні діяло понад 2500 СП, у 1998 р. — до 4700, більшість із них займалась посередницькою діяльністю.

Зареєстровані спільні підприємства до 1 січня 1995 р. не оподатковувалися протягом 5 років з часу внесення кваліфікаційної інвестиції. Аналогічну пільгу встановлено для СП з обсягом іноземних інвестицій не менш 100 тис. дол. на основі договорів про виробничу кооперацію, укладених до 1995 р., та інших видів спільного виробництва із залученням іноземних інвестицій.

Створені СП у промисловості та сільському господарстві оподатковувались до 2000 р. за ставкою 22%; якщо частка іноземного капіталу в статутному фонді перевищувала 30%, то ставка оподаткування становила 18%. Якщо СП займалися посередницькою діяльністю, то ставка оподаткування прибутків — 70%. Залежно від інвестицій збільшувався період звільнення від податку на прибуток: для інвестицій до 500 тис. дол. — на рік; понад 500 тис, — 5 млн. дол. включно – на два роки; понад 5 млн — 50 млн. дол. включно – на три роки; 50 млн. дол. – на п'ять років. До СП застосовують також норми прискореної амортизації машин та устаткування, що означає отримання додаткових пільг в оподаткуванні прибутків.

З 1992 по 1999 рр. в Україну було залучено майже 3,1 млрд. іноземних інвестицій, що становило приблизно 50 дол. на душу населення. Для порівняння зазначмо, що в Польщі цей показник ще в 1998 р. становив 830 дол., в Естонії — 320, в Чехії — 400, в Угорщині понад 1000дол. Інвестиції України в економіку інших країн в 1998 р. дорівнювали приблизно 98 млн. дол. У 1998 р. з майже 4700 СП інвестиції у виробництво здійснили приблизно 1260 (понад 60% у формі рухомого і нерухомого майна). Серед галузей народного господарства найбільше інвестицій вкладено у харчову промисловість (до 13%), машинобудування і металообробку (12%), транспорт і зв'язок (4%), будівництво і промисловість будівельних матеріалів (4%), хімічну і. нафтохімічну промисловість (3%). З вкладених інвестицій на фірми США у 1997 р. припадало 19%, Німеччини – 16, Росії — 8, Великобританії —7, Нідерландів і Кіпру — по 6% від загального обсягу. Обсяг інвестицій з України приблизно в 300 разів менший від обсягу інвестицій в економіку нашої держави. Найбільшими інвесторами економіки України є США (у 1998 р. вони інвестували 510млн дол.), Нідерланди (264 млн. дол.), Німеччина (214 млн. дол.), Великобританія (210 млн. дол.).

Загалом діяльність СП відчутно не вплинула на насичення внутрішнього ринку, оскільки майже половина з них зайнята у сфері торгівлі. Багато з СП залишають свою валютну виручку за кордоном, ухиляючись від сплати податків, не займаються вдосконаленням техніки і технології тощо.

Для поліпшення роботи СП необхідно проводити раціональну економічну політику, прийняти ефективні й стабільні закони, істотно підвищити рентабельність виробництва і капіталовкладень, активізувати внутрішні інвестиції та ін.

ВИСНОВКИ

1. Вільна економічна зона — частина території країни, в межах якої встановлюються особливі правила спільного підприємництва (пільгове оподаткування доходів, безмитний експорт-імпорт продукції, спрощений валютний обмін та ін.), які створюються з різною метою у розвинутих і слаборозвинутих країнах світу. Основними функціональними типами вільних економічних зон є транзитні, митні, експортні, банківські, туристичні та ін.

2. Технополіс найрозвинутіша планомірна форма вільних економічних зон, в якій досягається найвищий ступінь інтеграції продуктивних сил, венчурного капіталу, фінансово-кредитних інститутів і держави у процесі виробництва з метою поглиблення НТР, прискореного розвитку відсталих регіонів. Основними структурними елементами технополісів є науково-дослідні інститути, крупні компанії, інвестиційні банки, венчурні підприємства, державні органи та ін. Ядром технополісів виступає регіональний центр розробки і запровадження новітніх технологій з метою виготовлення найбільш конкурентоспроможної на світових ринках продукції. Компаніям, які беруть участь у будівництві технополісів, надають різноманітні пільги.

3. Офшорний бізнес — діяльність компаній в центрах спільного підприємництва за межами країни (в офшорних центрах), яка не підпадає під дію національного законодавства й отримує особливі пільги при проведенні фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті. Найпоширенішими видами офшорних компаній є інвестиційні та холдингові компанії, а також офшорні банки.

4. Спільне підприємство – підприємство, яке ґрунтується на спільному капіталі вітчизняного підприємства з фірмами інших країн, а також на спільному управлінні виробництвом і власністю, отже і розподілі прибутків з метою максимізації доходів. Організаційно-правовою формою таких підприємств є різні види господарських товариств. Завдяки створенню спільних підприємств розширюються виробничі потужності, здійснюється обмін управлінським досвідом і результатами маркетингових досліджень, знижується собівартість продукції, підвищується її конкурентоспроможність, відбувається проникнення на нові ринки збуту тощо.

Читайте також:

1. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
2. А/. Форми здійснення народовладдя та види виборчих систем.
3. Автоматизовані форми та системи обліку.
4. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
5. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
6. Акредитив та його форми
7. Активні форми участі територіальної громади у вирішенні питань ММС
8. Амортизація основних засобів, основні методи амортизації
9. Аналіз факторів впливу на обсяги виробництва суспільного продукту.
10. Артеріальний пульс, основні параметри
11. Банківська система та її основні функції
12. Банківський контроль та нагляд: форми та мета здійснення. Пруденційний нагляд: поняття, органи та мета проведення.

Переглядів: 1298