• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Види міжнародних правопорушень

У доктрині і практиці міжнародного права міжнародні право­порушення не мали чіткого поділу на види або групи на різних підставах, хоча деякі спроби їх виділення здійснювалися. Так,

наприклад, у Декларації глав союзних держав від 24 травня 1915 року, прийнятої з ініціативи Росії у зв'язку з геноцидом вірменів у турецькій Османській Імперії, це діяння кваліфікувалося як «зло­чин проти людства і цивілізації».

До другої половини XX ст. міжнародна доктрина починає поді­ляти міжнародно-протиправні діяння держав на злочини і право­порушення. За проектом Комісії міжнародного права до міжна­родних злочинів належать такі міжнародно-протиправні діяння, які порушують міжнародні зобов'язання, що є основними для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтова­риства і розглядаються як злочини міжнародним співтовариством у цілому (наприклад, агресія, апартеїд, геноцид, рабство, расизм, найманство й ін.).

Слід зазначити, що нормативне визначення поняття «міжнарод­ний злочин » одержано шляхом закріплення в Статуті Міжнародного Військового Трибуналу, який є невід'ємною частиною Угоди між СРСР, США, Великобританією і Францією про судове пересліду­вання і покарання головних військових злочинців європейських країн «осі» від 8 серпня 1945 року. У ньому міститься перелік між­народних злочинів, за вчинення яких передбачається міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб, що, діючи в інтересах європейських країн «осі» індивідуально або як члени організації, вчинили ці злочини.

Подальшого розвитку поняття «міжнародний злочин» набуло в ст. І Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року; ст. І Конвенції про незастосування терміну дав­нини до військових злочинів і злочинів проти людства 1968 року; ст. І Конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 року; ст. 5 Визначення агресії, затвердженій резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року. У цей самий іс­торичний період намічається тенденція до визнання застосування державою першою ядерної зброї як міжнародного злочину.

Всі інші протиправні діяння Комісія міжнародного права запро­понувала вважати міжнародними правопорушеннями.

Комісія висловила також попередню думку про наслідки зазначе­ного поділу міжнародно-правових діянь: уразі злочинів суб'єктом пред'явлення претензії до правопорушника може бути будь-яка держава або група держав, а у випадку правопорушення— тільки безпосередньо потерпіла держава.

Претензія може бути заявлена державі у вигляді зобов'язання провини або відповідно до термінології Комісії міжнародного права «у вигляді присвоєння державі поведінки, що є порушенням між­народного зобов'язання, коли наявні основні ознаки міжнародного правопорушення ».

Слід зазначити, що, незважаючи на двовидовий розподіл міжна­родних правопорушень, розпочатий Комісією ООН з міжнародного права, у сучасній міжнародній практиці і доктрині розрізняють три види міжнародних правопорушень, що визначаються за суб'єктною і суб'єктивною сторонами складу таких правопорушень:

1) міжнародні злочини;

2) злочини міжнародного характеру;

3) інші міжнародні правопорушення (міжнародні делікти). Розглянемо диференціальні відмінності цих видів міжнародних

правопорушень за суб'єктами їх вчинення, зв'язком правопорушень із державою і формами відповідальності.

Міжнародні злочини — це злочини, що порушують міжнародні зобов'язання, які є основними для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, і розглядаються як злочини міжнародним співтовариством у цілому.

Міжнародні злочини:

— здійснюються державами, посадовими особами держав, що ви­користовують механізм держави в злочинних цілях, а також рядовими виконавцями;

— здійснюються в безпосередньому зв'язку із державою;

— зазіхають на міжнародний мир і безпеку,

— загрожують основам міжнародного правопорядку;

— спричиняють відповідальність держави як суб'єкта міжна­родного права і персональну кримінальну відповідальність виконавців, що настає в рамках міжнародної, а в деяких ви­падках внутрішньодержавної (національної) юрисдикції.

Під злочином міжнародного характеру розуміють діяння фізичної особи, що зазіхає на права й інтереси двох або декількох держав, міжнародних організацій, фізичних і юридичних осіб. До таких злочинів належать: захоплення заручників; зазіхання на осіб, що користуються міжнародним захистом; підроблення грошових знаків; незаконне захоплення повітряних суден та ін.

Злочини міжнародного характеру:

— зачіпають інтереси двох або декількох держав, юридичних осіб і/або громадян;

— здійснюються окремими фізичними особами без зв'язку із політикою держави;

— спричиняють персональну відповідальність правопорушників у рамках національної юрисдикції.

Міжнародні делікти визначаються за залишковим принципом, до них належать правопорушення, що не ввійшли до перших двох груп. Таким самим чином їх визначала і Комісія з міжнародного права. До них належать: порушення державою своїх односторонніх зобов'язань; невиконання рішень міжнародних судів і арбітражів;

порушення державою договірних зобов'язань, що не мають основ­ного значення і т.д. Міжнародні делікти:

— не мають характеру злочинів і не становлять суспільної не­безпеки міжнародних злочинів і злочинів міжнародного характеру;

— можуть здійснюватися будь-якими суб'єктами міжнарод­них правовідносин, що порушують положення приписів міжнародно-правових норм;

— спричиняють відповідальність суб'єктів, що може виражатися у формі самообмежень, які випливають у результаті офіцій­ного визнання протиправності поведінки суб'єкта.

8.4. Види і форми відповідальності

Існує два види міжнародно-правової відповідальності держав: політична і матеріальна. Деякі автори поділяють таку відпові­дальність на матеріальну і нематеріальну, виходячи з того, що міжнародно-правова відповідальність завжди застосовуватиметься в політичній формі.

Політична відповідальність, як правило, супроводжується застосуванням стосовно держави-порушниці примусових заходів і пов'язана з матеріальною відповідальністю.

Найбільш поширеними формами політичної відповідальності є: сатисфакція, ресторація, різноманітні форми обмежень суве­ренітету (наприклад, призупинення членства або виключення із міжнародної організації), декларативні рішення.

Сатисфакція (задоволення) як форма політичної відпові­дальності передбачає обов'язок держави-правопорушниці надати задоволення нематеріального характеру, відшкодувати моральну шкоду, заподіяну честі і гідності іншої держави.

Сатисфакція може виявитися в таких діях держави-деліквента (винного суб'єкта, що зобов'язаний відшкодувати шкоду, заподіяну правопорушенням):

— офіційне вираження жалю або співчуття;

— висловлення вибачень;

— надання запевнень у тому, що подібні акції не повторяться в майбутньому;

— кримінальне покарання винних осіб;

— видання нормативного акта з визнанням своєї провини, з тим щоб подібні дії не повторювалися в майбутньому;

— направлення спеціальної делегації в ображену державу;

— вшанування потерпілої держави шляхом підняття прапора потерпілої держави в столиці держави-деліквента, або від­дання йому честі військовим формуванням з артилерійським салютом, або виконанням її державного гімну, або поєднанням того й іншого і т.п.

Застосування певних видів сатисфакцій залежить від заподіяної шкоди і конкретної політичної ситуації.

Ресторація — це такий вид політичної відповідальності, який являє собою відновлення правопорушником колишнього стану (статус-кво) і виконання ним усіх несприятливих наслідків цього. Прикладом ресторації може бути звільнення незаконно зайнятої території і майнові витрати, зазнані при цьому.

Обмеження суверенітету держави може бути в різних формах. Класичним прикладом цього виду відповідальності, застосовуваного в комлексному вигляді, можуть бути заходи, вжиті щодо фашист­ської Німеччини після закінчення Другої світової війни. Німеччина була не тільки позбавлена значної частини своєї території, але й на частині, що залишилася, був установлений режим повоєнної оку­пації. Було проведено демілітаризацію країни, збройні сили були розпущені; ряд державних інститутів був ліквідований, деякі з них були визнані злочинними; до кримінальної відповідальності були притягнуті вищі посадові особи Німеччини, а також службовці зло­чинних організацій і військові злочинці.

Декларативні рішення виражаються у формі рішення міжна­родного судового органу або організації, які визнають певне діяння міжнародним правопорушенням.

Матеріальна відповідальність настає у зв'язку з порушен­ням державою своїх міжнародних зобов'язань, пов'язаних із за­подіянням матеріальної шкоди, і покликана покласти на винну державу обов'язок відшкодувати цей збиток, заподіяний право­порушенням.

Матеріальна відповідальність може бути виражена у формі ре­парації, реституції і субституції.

Піц репараціями(від лат. reparatio — відновлення) — розуміють відшкодування державою-порушницею заподіяної нею шкоди.

Історично свій початок репарації беруть від інституту контри­буцій, що успішно існували в міжнародному праві з глибокої дав­нини до кінця XIX сторіччя і мали характер данини. У їх основу було покладено «право переможця», тому контрибуції як грошові суми, що виплачувалися переможцю переможеною державою, не були пов'язані з заподіяним збитком. Вже в той період контрибуції вважалися формою відвертого грабування населення переможеної держави. З метою обмеження таких негативних явищ були розроб­лені ст.ст. 47-51 Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної

війни 1907 року, що обмежували стягнення контрибуцій. Проте під час Першої і Другої світових війн ці статті грубо порушувалися. При розробленні Версальського мирного договору 1919року країни Антанти були змушені формально відмовитися від контрибуцій, за­мінивши їх репараціями. Контрибуції заборонені сучасним міжна­родним правом. Фактично, на зміну контрибуцій прийшли усі форми матеріальної відповідальності держав, застосовувані в даний час.

Якщо при сплаті контрибуцій, що мали неправомірний харак­тер , завданий збиток жодним чиномзнимине пов' язувався .такого збитку взагалі могло не бути, то при сплаті репарацій, що завжди мають правомірний характер, необхідно, щоб збиток, заподіяний потерпілій державі, був доведений.

При репарації відшкодування матеріального збитку відбуваєть­ся як у грошовій формі, так і в натуральній: товарами, послугами тощо.

Реституція являє собою відшкодування правопорушником матеріального збитку в натурі (повернення неправомірно захопле­ного майна — конкретних творів мистецтва, транспортних засобів, устаткування заводів та ін.).

Різновидом реституції є субституція — заміна неправомірно знищеного або ушкодженого майна однорідним майном.

Читайте також:

1. IV. Відмінність злочинів від інших правопорушень
2. VIІІ ЕКОНОМІКС МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН
3. Банк міжнародних розрахунків
4. Банк міжнародних розрахунків
5. Валютні відносини, валютні системи як основа міжнародних фінансів
6. ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВІ ОПЕРАЦІЇ, ЩО ЗДІЙСНЮЮТЬСЯ НА НАЦІОНАЛЬНИХ, МІЖНАРОДНИХ І СВІТОВИХ ФІНАНСОВИХ РИНКАХ
7. Вивіз капіталу та інвестиції в системі міжнародних економічних відносин. Напрямки та структура вивозу капі­талу. Форми вивозу та розміщення (інвестування) капіталу.
8. Вивчення взаємозв’язків правопорушень з іншими соціальними явищами
9. Види адміністративних правопорушень.
10. Види господарських правопорушень
11. Види і напрямки організаційних перетворень міжнародних корпорацій
12. Види міжнародних відносин

Переглядів: 1569