• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Джерела

Поняття і система

Основи правового в статусу людини і громадянина в ЄС

1. Поняття і система прав людини громадянина в ЄС.
2. Джерела
3. Громадянство Європейського Союзу
4. Основи правового положення людини і громадянина в Європейському Союзі відповідно до Лісабонського договору 2007 р.

Основи правового положення людини і громадянина - один з головних правових інститутів у демократичному суспільстві, що входить у систему галузі конституційного права конкретної країни. Його норми встановлюють найбільш істотні, вихідні початки, що визначають положення особистості в суспільстві і державі, принципи їхніх взаємин1.

У сучасній Європі інститут основ правового положення особистості існує не тільки на національному (у рамках окремих держав - членів ЄС), але і наднаціональному рівні, тобто в рамках Європейського Союзу в цілому. Він являє собою сукупність норм права Європейського Союзу, що закріплюють найбільш важливі і єдині для всього Союзу стандарти поводження людини і громадянина в суспільстві, а також принципи взаємин особистості з органами публічної влади на всіх рівнях, у тому числі з інститутами Європейського Союзу.

З погляду свого предмета інститут основ правового положення людини і громадянина утворить складову частину "конституційного права" Європейського Союзу (у західній доктрині слова "конституційне право Союзу" використовуються звичайно без лапок) і охоплює, у принципі, усі три опори організації Європейського Союзу.

Даний інститут зародився в рамках Європейських співтовариств (комунітарного права), де донині створювалась і діє велика частина його норм.

З врахуванням пріоритетного і зростаючого значення основ правового положення людини і громадянина на сьогоднішній день вони перетворилися в один із самостійних компонентів у системі права Європейського Союзу в цілому, норми якого "пронизують" і зв'язують всі інші її компоненти, не тільки комунітарне право, але і право ОВПБ, право СПСО і шенгенске право.

Основи правового положення людини і громадянина в Європейському Союзі, у свою чергу, також носять системний характер.

Система основ правового положення особистості включає три базових елементи:

- по-перше, громадянство як стійкий правовий зв'язок людини з Європейським Союзом;

- по-друге, принципи правового положення людини і громадянина;

- по-третє, основні права, свободи й обов'язки.

Джерелами основ правового положення людини і громадянина, як і інших норм права Європейського Союзу, служать у першу чергу статті "конституції" Союзу, тобто його установчих документів. Однак у зв'язку з тим, що договори про Європейський Союз і ЄС дотепер не містять повноцінного "білля про права", документи первинного права треба було доповнити положеннями інших видів нормативних актів і договорів, у тому числі запозичених з інших правових систем, а також актами прецедентного права.

Договір про заснування Європейського співтовариства 1957 р. Даний Договір є найважливішим джерелом первинного права Союзу в цілому. Саме в ньому містяться норми, що вводять інститут громадянства Європейського Союзу. Вони складають предмет окремої частини Договору - частини другий "Громадянство Союзу", що закріплює також ряд основних прав особистості (наприклад, право чи петицій волю пересування і вибору місця проживання).

Деякі права особистості, в основному в економічній сфері, містяться й в інших частинах Договору (особливо в третьої - "Політика Співтовариства"). До них відносяться, зокрема , "волі" загального ринку (воля пересування працівників, воля установи й ін.), принцип рівності жінок і чоловіків у питаннях оплати праці і деякі інші.

Договір служить також головним джерелом повноважень інститутів Союзу по регулюванню і захисту основних прав і воль і демократичних принципів правового статусу особистості. Наприклад, згідно ст. 12 і 13 першої частини документа ("Принципи") Рада і Європарламент уповноважені приймати законодавчі акти й інші заходи для боротьби з такими видами порушень принципу рівноправності, як дискримінація по національній ознаці, по ознаці підлоги, раси, етнічного походження і т.д.

Нарешті, у цьому Договорі встановлені найважливіші гарантії захисту прав і воль людини і громадянина, особливо від зазіхань з боку наднаціональних інститутів: скарги Омбудсману, позови в Суд ЄС і Трибунал першої інстанції, у тому числі про компенсацію збитків, заподіяних індивіду Співтовариством і його посадовими особами, і ін.

Договір про Європейський Союз 1992 р. На відміну від ДЕС Договір про Європейський Союз регулює, головним чином, відносини між державами-членами і наднаціональними інститутами в рамках другої і третьої опор.

У той же час саме в ньому закріплені загальні принципи конституційного ладу, обов'язкові для дотримання на всіх рівнях політичної влади (ст. 6), серед яких одним з найважливіших є принцип поваги прав людини й основних воль. Його порушення може служити підставою для позовів у Суд ЄС (ст. 46), а якщо аналогічні порушення систематично допускають держави-члени, то до них можуть бути застосовані санкції за рішенням Ради Європейського Союзу.

Прецедентне право судів Європейського Союзу Наднаціональні органи правосуддя ЄС, особливо Суд ЄС, зіграли ключову роль у становленні і захисті демократичних основ правового статусу особистості на рівні Європейського Союзу, насамперед основних прав людини і громадянина.

Принцип верховенства основних прав і воль, проголошений у Договорі про Європейський Союз, являє собою кодификацію прецедентного права Суду, що визнав його обов'язковим для ЄС ще в 1960-і рр.

У рішеннях судів Європейського Союзу (ці рішення виступають одночасно і як правозастосовчі, і як правотворчі акти) уперше був встановлений і юридично закріплений ряд окремих прав і свобод особи стосовно ЄС, у тому числі право власності, право на недоторканність приватного життя й ін.

Визнаючи конкретне чи право принцип у якості обов'язкового для Співтовариства, Суд ЄС, у свою чергу, ґрунтується на інших нормативних актах і договорах, на яких він посилається у своїх рішеннях. До числа таких джерел прецедентного права відносяться, зокрема , загальні конституційні традиції держав-членів; загальновизнані принципи міжнародного права і міжнародні документи про права людини (Міжнародний пакт про економічні і соціальні права 1966 р., Міжнародний пакт про цивільні і політичні права 1966 р., Європейська соціальна хартія 1961р. і ін.).

Європейська конвенція про захист прав людини й основних воль 1950 р. Конвенція був підписаний у рамках Ради Європи і в даний час відіграє роль загальноєвропейського білля про права, обов'язкового і для Росії . Оскільки в Конвенції беруть участь усі держави - члени ЄС, Суд ЄС у 1970-і рр. визнав Конвенцію як джерело комунітарного права, що повинні дотримувати не тільки країни Співтовариства (як сторони, що підписали Конвенцію), але і Співтовариство в цілому.

Рішення Суду були підтверджені Договором про Європейський Союз. Згідно § 2 ст. 6 "Союз поважає основні права людини, як вони гарантовані Європейською конвенцією про захист прав людини й основних воль, підписаної 4 листопада 1950 р. У Римі...".

Рецепція Конвенції Ради Європи - у чималому ступені вимушений крок, викликаний відсутністю у Європейського Союзу власного "білля про права". Знайдене рішення, однак, не вирішує проблеми, оскільки Конвенція усупереч своїй назві закріплює далеко не весь комплекс основних прав і свобод особи. У її тексті майже відсутні права "третього покоління" - соціально-економічні і культурні. Захист їх на рівні Союзу не менш важливий, чим охорона "класичних" прав, що ідуть ще від ранніх етапів конституціоналізму, до доктрини держави як "нічного сторожа".

Потреба у визнанні і захисті всіх категорій основних прав і воль на рівні сучасних стандартів змусила інститути і держави - члени Союзу повернутися до питання про розробку свого, союзного, "білля про права" - спочатку у виді декларацій, потім - повноцінної Хартії основних прав.

Декларації про права людини 1989 р.у 1989 р. у рамках ЄС (Союзу тоді ще не існувало) минулого прийняті два акти про права людини з рекомендаційною силою: Декларація основних прав і воль і Хартія Співтовариства про основні соціальні права працівників.

Перший документ розроблений Європейським парламентом, другий - результат колективного правотворчості держав-членів (її підписали 11 з 12 тодішніх країн ЄЕС - усі, крім Великобританії).

Декларація основних прав і воль - досить короткий акт, що складається з 25 статей, у якому проголошуються основні права всіх категорій, у тому числі соціально-економічні, а також їхні гарантії і найважливіші принципи правового положення особистості (принцип рівності перед законом - ст. 3) і політична системи в цілому (принцип демократії - ст. 17).

Хартія Співтовариства про основні соціальні права працівників, як видно з її назви, закріплює насамперед соціальні права і гарантії облич найманої праці: право на зайнятість і винагороду, право на поліпшення умов життя і праці, право на соціальний захист і т.д. Її основна частина включає 30 пунктів, багато хто з який носять програмний характер (наприклад, п. 17, відповідно до якого "інформування, консультація й участь працівників у керуванні повинні розвиватися по відповідним напрямках, приймаючи в увагу діючу практику в різних державах-членах").

Декларація Європарламенту і Хартія соціальних прав (відповідно до її преамбули також має силу декларації) лише з застереженнями можуть бути названі джерелами основ правового положення людини і громадянина в Європейському Союзі. Хоча обидва документи мають чимале політичне значення, жоден з них не одержав сили юридично обов'язкового нормативного акта.

У західній доктрині їх звичайно характеризують як джерела "м'якого права" - на відміну від "твердого права" (права в традиційному змісті слова), норми якого містяться в регламентах, директивах, інших стандартних формах правотворчості.

Хартія Європейського Союзу про основні права 2000 р.1 Після довгих коливань і проміжних мір у 1999 р. на вищому політичному рівні (на засіданні Європейської ради) було прийнято рішення почати підготовку Хартії про основні права з перспективою додання їй вищої юридичної чинності в правовій системі Союзу.

Текст Хартії розробляв спеціальний тимчасовий орган - Конвент, що включав представників законодавчої і виконавчої влади держав-членів і Європейського Союзу: депутати національних і Європейських парламентів, уповноважені представники глав чи держав урядів країн ЄС і глави Європейської комісії. Після схвалення керівниками держав-членів Хартія була прийнята й урочисте проголошена в якості спільного правового акта трьох інститутів Союзу: Європейського парламенту, Ради і Комісії. Це відбулося 7 грудня 2000 р. у Ніцці - майже одночасно зі схваленням тексту Ницького договору.

Призначення Хартії - звести воєдино, підтвердити і систематизувати основні права, а також принципи правового статусу особистості, що були визнані раніше за громадянами Європейського Союзу в інших джерелах (включаючи установчі договори і Конвенцію Ради Європи 1950 р.). У той же час абсолютна більшість прав, що містяться в Хартії, - це права людини, визнані за кожним обличчям, що знаходиться на території Європейського Союзу (отже, і за громадянами Росії).

У Хартію включені також деякі нові права, уперше визнані тут у якості основних, зокрема право на цілісність особистості (ст. 2) і право на гарне керування (ст. 41).

Відмінною рисою Хартії є її унікальний спосіб класифікації основних прав і воль. Хартія систематизувала основні права людини і громадянина, але підставою класифікації виступають не предмет суб'єктивного права (права особисті, політичні, економічні і т.д.), а цінності, на захист яких вони спрямовані: людське достоїнство, воля, рівність, солідарність (абз. 2 преамбули).

Відповідно іменуються перші розділи Хартії і розподіляються закріплені в них основні права і волі.

Глава І "Гідність" (ст. 1-5) крім, власне, права на людське достоїнство (ст. 1), закріплює права і гарантії, що забезпечують гідне існування людської особистості в суспільстві: право на життя, заборона катувань, рабства й ін.

Глава ІІ "Свободи" (ст. 6-19) включає переважно "негативні" права, тобто права на невтручання в приватне життя і сторони інших облич, головним чином з боку публічної влади.

Ці права виступають як юридична міра свободи особи: право на волю й особисту недоторканність, на повагу приватного і сімейного життя, на захист даних особистого характеру, на вступ у шлюб і створення родини, волю думки, сумління і віросповідання, волю мистецтва і науки, волю підприємництва й ін.

З приведених прикладів видно, що права, що містяться в гл. ІІ Хартії, по своєму предметі відносяться як до особистим і політичної, так і до соціальним, економічним і культурної.

Глава ІІІ "Рівність" (ст. 20-26) містить норми, спрямовані на забезпечення третьої цінності, зазначеної в преамбулі Хартії. Поряд із принципом рівності в різних його проявах тут закріплені права обличчя, що бідують у підвищеному соціальному захисті: дітей, літніх, інвалідів. Метою Хартії, таким чином, є досягнення не тільки формально-юридичної рівноправності, але і, по можливості, фактичної рівності всіх членів суспільства.

Глава ІV "Солідарність" (ст. 27-38) спрямована на досягнення соціальної справедливості в суспільстві, зм'якшення протиріч між різними класами і шарами населення, насамперед , між найманими робітниками і роботодавцями: право працівників підприємства на інформацію і консультації, право на колективні переговори і колективні дії, у тому числі право на страйк, право на безкоштовну допомогу в працевлаштуванні й ін. Тут же закріплюються права на соціальне забезпечення, охорону здоров'я й інших соціальних прав і гарантії.

Глава V "Громадянство" (ст. 39-46) включає права, користування якими, як правило, зв'язано з наявністю в обличчя громадянства Європейського Союзу. В основному це політичні права, що відтворені з частини другий ДЕС "Громадянство Союзу".

Глава VІ "Правосуддя" (ст. 47-71) закріплює не стільки права, скільки гарантії прав особистості, переважно в рамках карного процесу: ефективний судовий захист порушених прав, презумпція невинності, неприпустимість зворотної сили закону, що встановлює чи підсилює відповідальність, покарання, розмірне ваги злочину, і ін.

Глава VІІ "Загальні положення" (ст. 51-54) - заключна - визначає сферу застосування Хартії в цілому, у тому числі критерії допустимості обмежень прав і воль, заборона зловживання правами. Тут же вирішене питання про співвідношення Хартії з іншими джерелами основних прав, що діють на міжнародному, національному і наднаціональному рівнях. Союзний "білль про права" не скасовує і не обмежує дія конституційних і міжнародно-правових гарантій основних прав і воль. Вони зберігають у повному обсязі силу "у рамках своєї відповідної області застосування" (ст. 53).

Не утрачає своєї сили як джерело права Європейського Союзу і Конвенція 1950 р. "Про захист прав людини й основних воль". Більш того, якщо Хартія і Конвенція закріплюють однакове по змісту право (наприклад, волю об'єднання), ті обидва джерела повинні застосовуватися також однаковим образом відповідно до тлумачення Європейського суду по правах людини. Разом з тим право Європейського Союзу, включаючи Хартію, може надавати більш широкий захист основних прав, навіть врозріз з Конвенцією (ст. 52).

До вступу в силу Лісабонського договору Хартія не володіє повною мірою обов'язковою силою в правовій системі Європейського Союзу. Проте уже в даний час на Хартію посилаються у своїх рішеннях судові органи держав-членів, у тому числі конституційні суди деяких з них (наприклад, в Іспанії).

У преамбулах практично всіх правових актів Європейського Союзу, виданих після 2001 р., міститься вказівка на те, що відповідний документ "дотримує права і додержується принципів, що закріплені в Хартії Європейського Союзу про основні права". У цьому зв'язку Суд ЄС у 2006 р. визнав допустимість використання Хартії як акт тлумачення при дозволі справ, що торкаються основні права людини і громадянина1.

Читайте також:

1. А джерелами фінансування державні капітальні вкладення поділяються на централізовані та децентралізовані.
2. Активність особистості та її джерела, спрямованість особистості
3. Альтернативні джерела формування підприємницького капіталу
4. АНАЛІЗ ОБОРОТНИХ АКТИВІВ ЗА ДЖЕРЕЛАМИ ЇХ ФОРМУВАННЯ
5. Аналіз співвідношення активів із джерелами їх фінансування
6. Антропогенне забруднення природного середовища. Джерела забруднень
7. Антропологічні джерела
8. Банківське право України: поняття , предмет регулювання, джерела і система
9. Безперебійні джерела живлення
10. Бюджетний дефіцит та джерела його фінансування.
11. Бюджетний дефіцит, його суть, причини виникнення та джерела фінансування
12. Бюджетний дефіцит: причини виникнення та можливі джерела покриття

Переглядів: 1835