| Незважаючи на успіхи у реалізації принципу вільного руху товарів та валютній співпраці, не вдалося запровадити вільного руху послуг, капіталу, осіб, а також свободи поселення. Усе ще існували технічні (різні норми, стандарти, вимоги), фіскальні (різні податкові системи) та фізичні (прикордонний контроль) бар'єри. Положень Договору про заснування ЄЕС було недостатньо для створення справжнього спільного ринку. У 1985 р. президент Європейської Комісії Жак Делор запропонував план створення внутрішнього європейського ринку. Стратегія переходу до єдиного ринку була визначена Комісією у "Білій книзі". Щоб збільшити шанси на успіх у творенні єдиного внутрішнього ринку було внесено зміни до установчого договору ЄЕС. 17 лютого 1986 р. у Люксембурзі було підписано Єдиний Європейський Акт, який набрав чинності 1 липня 1987 р. Він доповнив Договір про ЄЕС статтею, у якій йшлося, що Співтовариство розпочне діяльність, необхідну для створення внутрішнього ринку до 31 грудня 1992 року. Єдиний внутрішній ринок був визначений як простір без внутрішніх кордонів, у межах якого буде забезпечено вільний рух товарів, осіб, послуг та капіталу. Реалізацію стратегії спільного ринку зробили можливими відмова від повного наближення законодавства і прийняття принципу взаємного визнання. Згідно з цим підходом, Рада ЄС визначає лише основні вимоги щодо безпеки, охорони здоров'я, довкілля та споживачів, натомість узгодженням деталей їх практичного застосування займаються інші європейські інституції. Національне законодавство такого ж характеру не підлягає контролю Співтовариства і є предметом взаємної довіри. Єдиний внутрішній ринок складається з чотирьох елементів (т.зв. свобод руху):
· свобода руху товарів
· свобода руху осіб
· свобода руху послуг
· свобода руху капіталу
8.1. Вільний рух товарів Принцип вільного руху товарів стосується як промислових, так і сільськогосподарських та споживчих товарів, які були вироблені чи видобуті в одній з держав-членів, а також тих, які були законно ввезені на територію Співтовариства. Створення спільного ринку вимагало ліквідації митних перешкод у торгівлі між державами-членами, а також різноманітних нетарифних бар'єрів: технічних, фіскальних та фізичних. Митні бар'єри було остаточно скасовано у II половині 1968 р. 1 липня 1968 року було встановлено спільний митний тариф щодо третіх країн. Щоб зробити можливим вільний рух товарів, були заборонені кількісні обмеження (квоти, заборони імпорту та експорту), а також засоби, що мають подібний ефект, наприклад, технічні норми, положення про склад товару, тип пакування і т.д.. Усі товари на ринку Союзу підлягають однаковим нормам та сертифікаційним вимогам. Заборонено також податкову дискримінацію, тобто стягнення з товарів, привезених з інших держав-членів податків вищих, ніж податки, які стягуються з подібних національних товарів. Заборонено також стягнення інших мит, які би прямо чи опосередковано захищали виробників подібних товарів у даній державі-члені. Обмеження імпорту, експорту або транзиту товарів можуть бути запроваджені лише за умови, що цього вимагають: міркування публічної моралі, громадського порядку та безпеки, охорони здоров'я та людського життя, охорони тварин та рослин, охорони національного багатства, яке має мистецьку, історичну та археологічну цінність, а також охорони промислової та торговельної власності. Проте, вищезгадані заборони та обмеження не повинні бути засобом самовільної дискримінації, ані прихованого обмеження торгівлі між членами Співтовариства. 8.2. Вільний рух осіб Право на вільне пересування на території Європейського Союзу мають насамперед громадяни держав-членів, котрі: є найманими працівниками, створюють компанії, користуючись свободою підприємництва, або надають послуги на території Співтовариства. Свобода руху працівників включає права на:
· прийняття запропонованої праці,
· вільне пересування з цією метою територією держав-членів Співтовариства,
· перебування в одній з держав-членів Співтовариства з метою знайти там роботу,
· поселення на території однієї з держав-членів Співтовариства після знаходження роботи.
Наймані працівники, працівники вільних професій, особи, що займаються підприємництвом або надають послуги, а також їх сім'ї мають право на працю, поселення, проживання, соціальний захист та мінімальну допомогу для інтеграції в суспільство обраної ними держави-члена. Проте, вищезгадані права не поширюються на зайнятість у державній адміністрації. Іноземці не мають права керувати державними органами і виконувати функції публічно-правового характеру. Право на вільне пересування та проживання на території держав-членів мають не лише економічно активні особи (ті, що працюють або шукають працю) та їх сім'ї, але також і студенти, пенсіонери та інші громадяни держав-членів, за умови, що у них є достатньо засобів на утримання (з пенсій чи інших джерел доходу) та медичне страхування. За мінімум засобів на утримання вважають такий розмір доходу, нижче якого громадянам приймаючої держави належить право на соціальну допомогу. Громадяни інших держав-членів мають право на таке саме ставлення, що й місцеві робітники, право на рівну винагороду та доступ до освітніх закладів. Правові акти ЄС гарантують також право на всі соціальні послуги у сферах освіти та охорони здоров'я (пільги, допомоги, стипендії і т.д.), а також взаємне визнання дипломів. Усе це означає ліквідацію будь-якої дискримінації працівників держав-членів Співтовариства, що застосовувалась з огляду на їх громадянство у сферах зайнятості, оплати та інших умов праці. 8.3. Вільний рух послуг Вільний рух послуг охоплює надання послуг у рамках торговельної, промислової, ремісничої діяльності, а також вільних професій (лікарі, юристи). Виконання послуги є обмеженим у часі і повинно в який-небудь спосіб перетинати один з внутрішніх кордонів Співтовариства. Наприклад, особа діє на підставі законодавства про вільний рух послуг, коли вона надає послуги на території однієї держави, а постійно проживає на території іншої держави-члена. Надання послуг постійного характеру у якій-небудь з держав-членів (наприклад, професія лікаря чи юриста) пов'язане із здійснюванням економічної діяльності і регулюється законодавством про свободу підприємництва. Наприклад, якщо німецький перукар відкриває перукарню у Парижі, він діє на підставі законодавства про свободу підприємництва, проте, якщо він має перукарню у Берліні, а у Парижі виконує одноразову послугу (наприклад, стрижку), він діє на підставі законодавства про вільний рух послуг. Свобода руху послуг включає три випадки:
· виконавець послуги вирушає на певний час до країни клієнта, щоби виконати послугу в іншій державі-члені ЄС (наприклад, послуги юристів, лікарів, перукарів)
· клієнт вирушає до країни виконавця послуги і там користується його послугами (наприклад, туристи)
· виконавець і клієнт залишаються у своїх країнах, і лише послуга перетинає кордон (наприклад, телевізійна програма)
Лібералізація ринку послуг у Співтоваристві відбувалася повільно. У її початкових фазах були спроби гармонізувати існуюче в державах-членах законодавство про надання послуг. Проте, така гармонізація виявилася надзвичайно важкою та могла б тривати дуже довго. Тому було вирішено запровадити принцип взаємного визнання національних стандартів і правил, а гармонізацією на рівні права Співтовариства були охоплені лише основні норми. Великі труднощі були викликані спробою лібералізації ринку фінансових послуг. Як наслідок, цей ринок регулюється тепер цілою низкою правових актів Співтовариства. Свобода надання фінансових послуг означає насамперед:
· право банків, страхових та інших фінансових інституцій вільно надавати свої послуги в інших державах-членах безпосередньо зі свого головного офісу або через філії;
· право громадян держав-членів на здійснення банківських, страхових та інших операцій на території цілого Співтовариства;
· гармонізацію умов функціонування ринку цінних паперів на території Співтовариства.
8.4. Вільний рух платежів та капіталів Принцип вільного руху платежів необхідний для вільного руху товарів, працівників, послуг. Без нього неможливою була б оплата за товари, вислані за кордон, здійснення оплати за послугу, а також виплата винагороди за роботу особи, що працює в іншій державі-члені. Принцип вільного руху капіталу охоплює фінансові трансакції, не пов'язані з рухом товарів, послуг та осіб. Спершу рух капіталів був лібералізований лише до тієї міри, яка була необхідна для нормального функціонування спільного ринку. Подальша лібералізація руху капіталів проводилася дуже повільно. Необхідними були численні директиви і рекомендації, що уможливлювали гармонізацію законодавства з метою регулювання ринку капіталів. Стосувалися вони насамперед діяльності банків, банківського контролю, обігу цінних паперів, умов роботи на біржах, податкового права. У першу чергу був лібералізований рух довготермінового капіталу, лише пізніше прийшла черга на операції, пов'язані з обігом цінних паперів, які котуються на біржах, емісією та дистрибуцією акцій на ринку іншої держави-члена, середньо та довготерміновими кредитами. Остаточно, у рамках повної лібералізації капіталів усунено також обмеження на рух короткотермінового капіталу, насамперед кредитів та банківських рахунків. Згідно з прийнятою багатоетапною програмою, рух капіталу був остаточно лібералізований 1 січня 1993 р. Вільний рух капіталу надає громадянам та підприємцям право на відкриття банківського рахунку у кожній державі-члені, а також на необмежений трансфер капіталу між країнами. Вони можуть класти гроші на депозитні рахунки, а також отримувати кредити на всій території Співтовариства. Як наслідок, зростає конкуренція між фінансовими інституціями, що призводить до зростання привабливості пропозиції, скерованої до клієнта. Програма створення єдиного внутрішнього ринку була, в основному, реалізована і вплинула позитивно на економіку держав-членів. Цьому сприяла підтримка діяльності Співтовариства з боку бізнес-кіл та суспільних груп. Створення спільного ринку зробило можливими краще розміщення факторів виробництва, зростання його обсягів та досягнення вигод, що з цього випливають, забезпечення вільної конкуренції і створення стимулів до інвестування.
| |
