• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема3 ОСОБИ

1. Поняття особи та її право- і дієздатність

Цивільне право за самою своєю ідеєю передбачає наявність багатьох окремих автономних центрів, між якими зав’язуються найрізноманітніші господарські відносини. Усі такі центри господарського життя, клітинки того чи іншого суспільства і називаються суб’єктами цивільного права.

. основну масу цивільно-правових центрів суб’єктів прав становлять люди, громадяни в загальноприйнятому розумінні - так звані фізичні особи.

Разом з тим часто ті ж людські інтереси потребують, щоб у ролі самостійного центру господарського життя була визнана не та чи інша окрема фізична особа, а певна сукупність осіб (наприклад, цех, корпорація, підприємства усіх форм власності) або незалежна від них установа (лікарня, притулок). У такому випадку з’являються певні організації, яких називають юридичними особами.

У Римі особа позначалась терміном persona. Пам’ятки римського права як джерела пізнання не тільки права, але й історії і культури Стародавнього Риму, свідчать, що тільки вільна людина є носієм прав і обов’язків і в цьому розумінні вона є особою, здатною до права.

Здатність особи бути суб’єктом цивільних прав, здатність мати право називається правоздатністю, а здатність своїми діями набувати певні права і нести відповідні обов’язки називається дієздатністю. Хоча повнота якості суб’єкта передбачає наявність того й іншого, однак для самого поняття суб’єкта суттєвішою є правоздатність.

Здатність бути суб’єктом цивільних прав римські юристи позначали терміном caput. Людина стає правоздатною з моменту народження, проте цього ще недостатньо. Правоздатність особи припиняється з її смертю.

У Римській державі вже на початку республіки проживало багато людей, які прибули з різних країн, і всі вони користувалися певною мірою правоздатності. Однак для того щоб володіти повною правоздатністю в усіх галузях політичних, майнових і сімейних відносин, особа повинна відповідати таким трьом станам:

1) стану свободи - status libertatis:

2) стану громадянства - status civitates:

3) сімейному стану - status familiae.

За станом свободи розрізнялися вільні і раби. За станом громадянства - римські громадяни та інші вільні особи, але не громадяни. За сімейним станом - домовладики і підвладні особи.

Отже, повна правоздатність передбачала свободу, громадянство і самостійне становище в сім’ї. Таке становище в сім’ї займав тільки домовладика - глава сім’ї

З початку ІІІ ст. усе вільне населення Риму користувалося всією повнотою правоздатності у сферах політичного, майнового і сімейного життя. У даному випадку важливо з’ясуватизміст цивільної правоздатності, з яких конкретних цивільних прав вона складається.

Цивільна правоздатність римського громадянина складається з двох основних елементів: 1) jus connubii - права вступати в шлюб, в якому діти набувають статус римських громадян; 2) jus commercii - права торгувати, яке охоплює право бути власником всякого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини, зокрема дарувати, міняти, право бути спадкоємцем, вести цивільно-правові спори в суді.

Повна втрата правоздатності - capitis dominutio maxima. Вона наступала щоразу, коли людина втрачала свободу..

Середня втрата правоздатності - capitis dominutio media наступала тоді, коли особа зберігала свободу, проте втрачала право римського громадянина. Наприклад, римський громадянин стає перегрином або латином з метою одержання землі на периферії. В імператорський період громадянство втрачалося у випадку заслання. Особа, піддана capitis dominutio media, втрачала свої цивільні права, але зберігала відносини jus gentium.

Мінімальна втрата правоздатності - capitis dominutio minima відбувалась зі зміною сімейного стану особи, що траплялося в таких випадках: а) особа власних прав перетворювалась в особу чужих прав; б) сімейно самостійна особа всиновлювалась іншою особою; в) жінка, яка не перебувала ні під чиєю владою, одружується та ін. Результатом capitis dominutio minima - це повний розрив попередніх сімейних зв’язків з усіма правами, які з них випливали (спадкування тощо). Усі перелічені фактори тісно пов’язані з правоздатністю особи в Римській державі.

Наявність правоздатності - тільки одна сторона правосуб’єктності. Для того, щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності замало. Адже правоздатність - це лише наявність прав, а користуватися ними самостійно особа може тільки за наявності дієздатності.

За віковим цензом дієздатність громадян поділялася на три групи.

До першої групи відносили дітей віком до 7 років, які були повністю недієздатними.

Друга група - це частково дієздатні. До них належали дівчатка віком до 12 і хлопці - до 14 років. Такі особи могли здіснювати лише дрібні правочини: робити незначні покупки, приймати невеликі подарунки, проводити дрібний обмін речей тощоДо третьої групи відносилися особи жіночої статі віком з 12, а чоловічої з 14 і до 25 років, які визнавалися як неповнолітні, але дієздатні. Такі особи мали право укладати різного роду цивільно-правові угоди, проте, уклавши явно невигідну для себе угоду, могли просити претора визнати її недійсною і повернути сторони у стан до укладення угоди, тобто провести реституцію.

На дієздатність особи в Римі впливав її фізичний стан. Зокрема, глухонімі не могли укладати такі угоди, як стипуляція, виступати в суді під час дії легісакційного процесу, в якому необхідно було проголошувати формули, тощо. Душевно хворі та недорозвинуті на час хвороби визнавалися повністю недієздатними. Обмеженими в дієздатності були марнотратники - особи, нездатні розумно розпоряджатися своїм майном. Таким особам призначали піклувальників, які були зобов’язані піклуватися про їхній майновий стан. Після призначення піклувальника особа-марнотратник самостійно здійснював лише такі правочини, які були спрямовані на набуття майна, а не відчуження, і ніс особисту відповідальність за вчинені правопорушення. Деякі обмеження дієздатності залежали від постійного місця проживання.

Крім вищеназваних факторів, повнота цивільної дієздатності і правоздатності передбачає ще стан громадянської честі. Повне позбавлення честі в результаті покарання судом, пов’язане з втратою громадянства.

Приниження честі зазнавали у формі іnfamia (ганьба) або turpitudo (аморальність).

2. Правове становище різних категорій населення Риму

Римські громадяни . Згідно з головним принципом древньоримського права, тільки римський громадянин - civis Romanus - користувався захистом права. Тому тільки civis Romanus міг бути членом римського суспільства і суб’єктом прав. Статус римського громадянина набували діти, народжені від шлюбу римських громадян. Народжена в такому шлюбі дитина набувала статусу свого батька в момент зачаття. Римське громадянство втрачали в таких випадках: зі смертю особи, через продаж у рабство, особи, узяті в полон, засуджені до тяжкого кримінального покарання або вигнання з Риму.

Римські громадяни володіли всією повнотою цивільних прав: тільки вони могли володіти res mancipi - речами, які становили економічну основу рабовласницького суспільства, укладати різні угоди, звертатися до суду за захистом порушених прав. Тільки римські громадяни володіли jus connubii - правом вступати в шлюб і jus commercii - правом торгувати.

Латини. Правове становище латинів не було однаковим. За своїм станом до римських громадян наближалися так звані древні латини (latini veteres) - вільне населення общин Лаціуму, котре колись разом з Римом становило латинський союз, який припинив своє існування ще в ІV ст. до н.е. Древні латини користувалися обмеженими правами в публічно-правовій сфері. Вони користувалися лише правом голосу, проте не могли займати виборні посади магістратів. Однак вони мали такі ж jus commercii і jus connubii, як і римські громадяни. Латини колоніальні володіли лише jus commercii, а jus connubii - тільки в тому випадку, якщо воно було спеціально надано окремим особам або населенню цілої общини. Право на звернення до суду за розв’язанням майнових спорів, а також порядок судочинства був для всіх латинів таким же, як і для римських громадян.

Перегрини. Серед вільних людей, проте не громадян Риму, найнижчу сходинку соціального становища в Стародавньому Римі посідали перегрини. Питання їхнього історичного походження ще й на сьогодні невирішене. Більшість дослідників вважають їх громадянами іноземних держав, котрі якимось чином потрапили на територію Риму, або ж громадянами капітульованих перед Римом держав (так звані капітульовані перегрини).

У стародавні часи перегрини жодними правами не користувалися. З розвитком товарно-грошових відносин такий стан вступив у суперечність з економічними потребами римського пануючого класу - адже розвиток торговельних відносин можливий лише на засадах рівноправності всіх учасників. Не випадково вже з найстародавніших часів у Римі з’являється інститут клієнтели. На клієнта поширювалася влада домовладики, і у випадку непослуху клієнт за рішенням суду міг бути повернутий в рабство. У свою чергу патрон зобов’язаний був турбуватися за долю клієнта, захищати його інтереси перед третіми особами, оскільки клієнт цивільної правоздатності не мав; він не міг набувати майно, вступати в договори тощо. Отже, перегрини спершу не користувалися ні політичними, ні цивільними правами римських громадян. І це значно перешкоджало нормальному розвиткові цивільного обороту між ними і римськими громадянами.

Статус перегрина набувала дитина, народжена в сім’ї перегринів або перегринкою поза шлюбом. За деякі кримінальні злочини римський громадянин позбавлявся свого статусу і висилався в місця проживання перегринів, де і одержував їх статус. Одночасно і деяким перегринам за особливі заслуги перед Римом дарувався статус римського громадянина.

Раби.Правове становище рабів не було завжди однакове. У ранній період історії їх правове становище випливало з наявності так званого домашнього патріархального рабства. Рабство в цей час ще не було прямою основою виробництва. Раб на правах молодшого члена входив до складу великої патріархальної сім’ї. Влада домовладики над рабом освячувалася релігією. Вбивство раба вважалося справою негідною. За заподіяння тілесних пошкоджень рабові, так само як і вільному, накладався штраф, різниця була лише в розмірі. Щоправда, власник міг віддати раба у найм, закласти, продати. Таким же правом домовладика володів стосовно інших членів родини - жінки, дітей. Особливістю раннього рабства було те, що влада домовладики над рабом була пожиттєвою.

У кінці республіканського періоду і з початком принципату раб з члена великої патріархальної сім’ї, хоч і обмеженого в правах, перетворюється в просту власність, зачислюється до інвентаря, майна рабовласника. Його правове становище визначається формулою: “раби є речами” - servi res sund. З того часу раб уже не суб’єкт, а об’єкт права, його дії не мають юридичного значення. Тепер раб не міг за своєю волею мати сім’ю, власність, право звертатися до суду, служити в армії. Фактично становище рабів було надзвичайно важким. Усім добре відомий сенатусконсульт, прийнятий при Августі (10 р. н.е.), за яким усі раби, котрі в момент убивства їх господаря перебували на відстані, що дає змогу почути крик, і не прийшли йому на допомогу, піддавалися тортурам і смертній карі. Влада рабовласників над рабами була безмежна і характеризувалася повним свавіллям.

Жорстока експлуатація рабів призводила до повстань, які розхитували економічні устої римського рабовласницького суспільства. Це змусило державу, особливо в післякласичний період, під впливом філософії стоїків, а також християнської релігії вживати заходів щодо визнання за рабами хоч якоїсь подоби на правоволодіння. Державою встановлюються певні рамки відносин між рабовласниками і рабами, зокрема: 1) за безпідставне вбиство власного раба рабовласник ніс таке ж покарання, як за вбиство чужого раба; 2) віддати раба в гладіатори рабовласник міг лише з дозволу магістрату; 3) раб, якого покинув власник через старість або хворобу, набував свободу; 4) від нестерпної жорстокості рабовласника раб міг знайти притулок у храмі, і якщо така жорстокість підтверджувалась, то власника змущували продати раба іншому господарю.

Говорячи про поширення правоздатності рабів, важливо брати до уваги й те, що ставлення деяких рабів до засобів виробництва поступово змінюється. Уже в ІІ - І ст. до н.е. в середовищі міських рабів відбувається диференціація. У привілейованому становищі перебувають раби 83 цінних професій, освічені раби, наприклад, висококваліфіковані кухарі, педагоги, ювеліри, поети, художники, юристи і ін. Перелічені професії майже повністю були монополізовані греками. Володарі цих рабів їх оберігали, оскільки вартість їх була дуже високою.

Прагнення рабовласників піднести зацікавленість рабів у результатах праці привело, як вже було зазначено, до виділення пекулія. Проте права володільця пекулія були вже розширені. У ІІІ ст. н.е. було встановлено, що раб своїм пекулієм за борги господаря не відповідає. Крім того, раб наділявся правом відчуження пекулія, передачі у спадщину, повністю сам відповідав за свої зобов’язання, у тому числі і подавати позов до свого господаря.

У Римі відомі різні способи обернення в рабство, серед яких найдавнішим було захоплення у полон воїнів ворожої Риму держави. У рабство могли бути обернені й іноземці, які виявилися на території Риму і не користувалися ніякими правами чи привілеями. Рабом ставала дитина, народжена рабинею, навіть якщо батько був вільним.. За певних умов у рабство могла бути обернена й вільна людина, піддана Римської держави. Так у стародавній час глава сім’ї міг продати в рабство підвладного сина або дочку за непослух. Боржник міг бути проданий в рабство кредитором. Аналогічно міг учинити і потерпілий зі злодієм.

І У рабство оберталися особи, засуджені до пожиттєвих каторжних робіт, а також вільні жінки, які вступали в зв’язок з рабами всупереч заборони власника.

Вільновідпущеники. Відпущений на волю раб називався вільновідпущеником (libertini). За загальним правилом вільновідпущеник набував правового статусу особи, яка дарувала йому волю, тобто залежно від того, хто був його попереднім власником. Якщо це був перегрин, латин чи римський громадянин, то й вільновідпущеник набував статусу, який відповідав становищу перегрина, латина або римського громадянина.

Вільновідпущеники були вільними, але обмеженими в своїй правоздатності. Вільновідпущеник зобов’язаний був поважати патрона, а прояв неповаги міг призвести до втрати свободи й повернення в рабство. За потребою вільновідпущеник і далі був зобов’язаний надавати патрону різні послуги, а також матеріальну допомогу. Він також не мав права звертатися до свого патрона з штрафним позовом.

У сфері публічних правовідносин вільновідпущеники обмежувалися в праві служити в римських легіонах, а в І ст. втратили право брати участь у роботі народних зборів і голосувати.

Колони. У період принципату поряд з рабським господарством розвивається і фермерське господарство. Внаслідок повстань рабів і масових страт, а також припинення притоку як військової здобичі їх кількість значно зменшується, і володільці латифундій починають розуміти, що більш вигідно здавати свої землі дрібними ділянками вільним орендарям - так званим колонам. Римському праву відомі дві категорії колонів: орендарі за договором, серед яких були й крупні наймачі, які використовували працю рабів, та орендарі, які з покоління в покоління сиділи на землях великих власників.

Так закон 357 року забороняє землевласнику продавати землю без колона, який сидить на ній.

У результаті колони із вільних (нехай формально чи юридично) людей перетворюються на кріпаків, рабів землі. У колонат переростало іноді користування пекулієм з боку рабів, які прикріплювалися в подібних випадках до земельної ділянки. Ці обставини ще більше стерли різницю між рабом і кріпосним колономОтже, на заміну рабству приходить інша форма експлуатації - колонат, якій судилося стати основною формою експлуатації у феодальному суспільстві.

3. Юридичні особи

Cтворення ідеї юридичної особи, як самостійного суб’єкта цивільного права, самостійного центру господарського життя є безсумнівною заслугою римського права.

правоздатність юридичної особи в Римі обмежувалася тільки майновими правами, однак ці права не для всіх юридичних осіб були однаковими; не кожна юридична особа могла одержати спадщину, таке право належить тільки державній казні. Юридичні особи існують самостійно і незалежно від зміни їх особового складу. Суб’єктом права і обов’язків є юридична особа, тому за правочином вона дістає права і несе відповідальність за себе; за особисті борги своїх членів корпорація відповідальності не несе, а члени корпорації не відповідають за її борги. Вищим органом управління корпорацій були загальні збори, справи вирішувалися більшістю голосів.

Юридичні особи в Римі не мали власної дієздатності. Ця нездатність самостійно здійснювати свої права і обов’язки компенсувалася представництвом фізичних осіб, діям яких право надавало такого ж значення, як діям самої юридичної, особи. Функції господарської діяльності могли бути розподілені між декількома або однією особою.

Діяльність юридичної особи припинялася в таких випадках: 1) після досягнення мети, яка ставилася перед нею; 2) за розпорядженям державної влади, якщо її діяльність набувала незаконного характеру; 3) якщо втрачено майно; 4) після вибуття всіх її членів.

Тема4 СІМЕЙНІ ВІДНОСИНИ

1. Види сім’ї в Римі

Така структура римської сім’ї зумовила поділ громадян за їх сімейним станом на самостійних і підвладних, або, як про це зазначалось у римських джерелах, на осіб власного права - persona sui juris і на осіб чужого права - persona alieni juris. Самостійним був лише домовладика, який володів власними правами. Усі інші члени сім’ї були особами чужих прав.

Як уже зазначалося домовладика мав однакову владу над усіма членами сім’ї, і всі його підвладні вважалися членами сім’ї та родичами. Римське право розрізняло два види сім’ї: агнатичну і когнатичну.

Первісно існувала агнатична сім’я. Агнатами називалися особи, які були підвладними одному домовладиці, а саме: дружина, і діти (законні, узаконені, усиновлені), онуки, онучки і правнуки домовладики, але тільки по чоловічій лінії.

Розвиток товарно-грошових відносин, який визначав соціальні процеси в римському суспільстві, поступово розхитував патріархальні основи римської агнатичної сім’ї. Виробництво надлишку матеріальних благ породжувало прагнення батьків закріпити нагромаджене протягом усього життя майно за кровними потомками, найперше за дітьми, які стали агнатами іншого домовладики. Поступово римляни віддають перевагу кровному спорідненню, яке стало основою когнатичної сім’ї. Деякий час ці два види сім’ї існували паралельно, але когнатична сім’я, заснована на природному, кровному спорідненні (cognatio), витісняє агнатичну.

У сімейних відносинах важливе значення мають лінії і ступені споріднення. Стосовно когнатичного споріднення слід розрізняти такі лінії і ступені споріднення: а) пряма лінія, що пов’язує осіб, які походять одна від одної, наприклад, батько, син, онук і правнук; б) побічна лінія, що поєднує осіб, які мають спільного предка, наприклад, брат - сестра, дядько - племінник. Пряма лінія називається ще висхідноюінизхідною залежно від того, чи ведеться вона від потомка до предка, чи від предка до потомка.

Від родинної спорідненості слід відрізняти свояцтво. Свояцтво - це відносини між чоловіком і родичами жінки, і, навпаки, між жінкою та родичами чоловіка, а також між родинами і жінки, і чоловіка.

Читайте також:

1. III.Цілі розвитку особистості
2. III.Цілі розвитку особистості
3. III.Цілі розвитку особистості
4. Roboform - Ваш Особистий Зберігач Секретів!
5. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
6. V Суттю Я-концепції стає самоактуалізація в межах моральних правил і більше значимих особистісних цінностей.
7. V Такі негативні особистісні утворення, як самовпевненість і нерозвиненість автономії та ініціативи, обумовлюють неадаптивне старіння людини.
8. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
9. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
10. Активність особистості та її джерела, спрямованість особистості
11. Активність особистості та самоуправління
12. АКЦЕНТУЙОВАНІ РИСИ ОСОБИСТОСТІ

Переглядів: 884