Поняття парадигми та основні парадигмальні підходи в політології.

Політичні парадигми – це розроблені моделі вирішення пізнавальних завдань. Ураховуючи особливості основних парадигмальних підходів, можна глибше осягнути логіку побудови політичної теорії, тобто розібратись у суті політичних проблем.

Основні парадигмальні підходи

Теологічний підхід мав два етапи:	Різновиди соціального підходу:
До середньовіччя панувала ідея надприродного пояснення походження влади, виключення людського начала, визнання лише божественного джерела влади, а природа –відображення волі Бога.	У ХІІІ ст. Фома Аквінський висунув ідею трьох елементів влади: принцип – Бог, спосіб – правитель, існування – народ. Божественне право дає владу не одній людині, а багатьом, передусім – народу.	Марксизм ХІХ–ХХ ст. абсолютизує роль економіки та класової боротьби. В. Ленін: «Політика – це концентроване відображення економіки» та «морально все, що є на користь революції»	Правова концепція: право, а не політика має формувати владну волю суспільства. Закони мають зумовлювати зміст усіх політичних процесів. Державна влада після обмеження правомз діючим механізмом противаг – стає справедливою.
Тоталітарні режими скопіювали логіку взаємовідносин людей і влади (тільки Бога, релігію замінили певною ідеологією та вождями); натуралістична парадигма виходила з пріоритетного впливу природних джерел чи самої людини на суспільство.	Політика – сфера реалізації не соціальних інтересів, а самої людини (до того ж, люди можуть змінити свій вибір). Більш прагматичні підходи до розуміння природи політики у раціонально-критичній парадигмі (природа політичної взаємодії – це конфліктологія).

Політичні ідеї античності (Стародавня Греція та Рим).

Політична думка античності мала переважно філософсько-етичну спрямованість. Політика розглядалась як «царське мистецтво управління». Вводилось поняття «ісономії» – рівної участі всіх громадян у реалізації влади, рівності їх перед законом, але раби вважались «знаряддям праці», а демократія через небезпеку хаосу – негативною формою правління. До того ж, у Платона – ідеалізація аристократії минулого, примусово-колективістських методів управління, а тиранія– найгірша форма правління,тому що: «громадяни підкоряються людині, а не ідеї та приватний інтерес тирана підміняє інтерес суспільства». В Арістотеля та Цицерона – перевага надається змішаним формам правління (перший уводить нове поняття «політія» як влада середнього класу).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Предмет, методи, закони політології, природа політичних знань.	\|	Політичні концепції Середньовіччя та епохи Відродження.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.