Теорія пізнання і логіка

Марксом і Енгельсом уперше в історії філософії була розроблена діалектико-матеріалістична теорія пізнання. Як і всі матеріалісти, вони, в протилежність ідеалістам, визнавали первинність, несотворимість матеріального буття.

Позитивно вирішували вони і другу сторону основного питання філософії – про принципову пізнаваність світу. Але на відміну від всієї колишньої філософії, вони виходили з діалектичної і одночасно матеріалістичної передумови про єдність законів природи і законів мислення. На думку Енгельса, якщо розглядати “свідомість”, “мислення” чисто натуралістично, просто як щось дане, що зазделегідь протиставляється буттю, природі, то повинна показатися надзвичайно дивною і незрозумілою тотожність, узгодженість законів буття і законів пізнання. Але якщо “поставити питання, що ж таке мислення і свідомість, звідки вони беруться, то ми побачимо, що вони – продукти людського мозку і що сама людина – продукт природи, розвинений в певному середовищі разом з нею. Само собою зрозуміло внаслідок цього, що продукти людського мозку, що є зрештою також продуктами природи, не суперечать іншому зв’язку природи, а відповідають їй”[4].

Основоположники марксизму рішуче виступали проти скептиків і агностиків, які прагнули звести непрохідні кордони для мислення і пізнання. Зокрема, Енгельс критикував відомого німецького фізика Гельмгольца, непослідовного матеріаліста, що схилявся до неокантіанського агностицизму.

Гельмгольц, виходячи з виявленого факту чутливості мурашок до ультрафіолетових променів і вважаючи, що мурашки бачать ці промені, а людина їх не бачить, вважв доведеним фактом непізнаваність деяких явищ. Енгельс не погоджувався з подібним виведенням. По-перше, недостатність нашого зору просто необхідна: око, яке бачило б всі промені, саме тому не бачило б зовсім нічого. По-друге, в пізнанні цих невидимих для нас променів ми пішли значно далі, чим мурашки: адже ми можемо довести, що мурашки бачать речі, які для нас невидимі, і що доказ цього засновується на одних сприйняттях нашого ока; а це показує, що спеціальний пристрій людського ока не є межею для людського пізнання. Адже до нашого ока приєднуються не тільки ще інші почуття, але і діяльність нашого мислення, що спирається на все більш могутні і витончені прилади.

Теорія пізнання марксизму діалектична, або можна сказати, що діалектика і є теорія пізнання марксизму. Суб’єктивна діалектика, діалектика пізнання відображає у властивих їй формах діалектику об’єктивного світу. Але, по-перше, це відображення не механічне, не дзеркальне, і, по-друге, крім загальних законів і категорій діалектики, в пізнанні функціонують і свої, особливі діалектичні закономірності і специфічні форми, які неможливо звести до якихсь матеріальних аналогів, вважали Маркс і Енгельс. Пізнання істини, тобто правильне відображення об’єктивного світу, по їх переконанню, є діалектично суперечливий процес. І тут ми стикаємося з особливими протиріччями.

Енгельс відмічає передусім “суперечність між абсолютним характером людського мислення, що представляється нам внаслідок необхідності, і здійсненням його в окремих людях, мислячих тільки обмежено”. Ця суперечність між абсолютною істиною і істиною відносною, якщо під абсолютною істиною розуміти всеосяжне, повне знання, а під відносною – знання неповне, часткове, приблизне. Суперечність полягає в тому, що здатність людського мислення пізнати абсолютну істину так же необмежена, як і обмежена.

Отже, чи можливе збагнення абсолютної істини? Відповідь неоднозначна, як і саме питання. Якщо під абсолютною істиною розуміти найповніше пізнання всього сущого, то це, природно, не під силу ні людині, ні всьому людству. Адже світ безмежний вшир, нескінченний углиб, до того ж він невпинно змінюється. Повне його пізнання на якийсь момент, якщо передбачити таку неймовірну ситуацію, на наступний момент стане вже застарілим. Якщо ж під абсолютною істиною розуміти істину об’єктивну, – правильне і від людини незалежне відображення якоїсь частини, фрагмента, процесу дійсності, то її пізнання можливе. По Енгельсу, немає непрохідної грані між “несуверенною”, т.е. відносною, неповною, частковою і “суверенною” – абсолютною істиною.

Абсолютна істина складається з нескінченної суми істин відносних. Процес наближення їх до абсолютної істини Енгельс називав асимптотичним: навіть при нескінченному наближенні вони ніколи не співпадуть.

Процес пізнання, з точки зору основоположників марксизму, діалектичний, істина – не застиглий підсумок, а безперервний процес переходу від однієї відносної істини до іншої також відносної, але утримуючу більш вагому частку істини абсолютної. Пізнання відносне, релятивне, але його було б неправильно зводити до голого, безмежного релятивізму. Пізнання суперечливе, виражаючи єдність протилежностей: відносного і абсолютного початку.

Кардинальним питанням для теорії пізнання є обгрунтування критерію істини. Основоположники марксизму, прагнучи вирішити це питання, розробили концепцію суспільно-історичної практики. У їх розумінні, практика – це матеріальна, чуттєво-предметна, цілеполагаюча діяльність суспільної людини. Її змістом є освоєння і перетворення природних і соціальних об’єктів і систем. Основними формами практики вони вважали виробництво матеріальних благ і знарядь праці; соціальну діяльність, що приводить до реальних змін суспільних відносин і політичних систем; науковий експеримент з використанням приладів і установок.

У структурі практики марксисти виділяють: потреби, виникаючі на її основі мета і мотив діяльності, саму доцільну діяльність, засоби, що застосовуються і результат, що досягається. Володіючи достоїнством безпосередності, практика, на їх думку, виступає вищим критерієм істини.

Людина впливає на природу і, змінюючи її, створює нові умови свого існування. У ході цього практичного перетворення у суспільства виникають різноманітні потреби, в тому числі і технічні, а “це просуває науку уперед більше, ніж десяток університетів”. Таким чином, практика виступає в марксизмі не тільки критерієм істини, але також рушійною силою і значною мірою метою пізнання.

Найважливішою особливістю філософії марксизму є єдність, або тотожність діалектики, логіки і теорій пізнання. Останнє тлумачення буде більш вірним для характеристики філософії Гегеля, який був витонченим діалектиком і логіком, але логіком не формальним, а діалектичним.

Що стосується Маркса і Енгельса, то під діалектичною логікою вони розуміли передусім найбільш загальні закони матеріального буття, людської історії і пізнання. Тотожність між діалектикою, теорією пізнання і логікою багато які прихильники марксизму розуміють не абстрактно, а конкретно. Вони думають, що ці компоненти співпадають не абсолютно, а лише в головному, основному: діалектика виконує передусім загальнометодологічну функцію; теорія пізнання – гносеологічну (проблема істини, шляхів її досягнення, критерії і т.п.); логіка виконує логічну функцію – вивчає закони, форми і правила раціонального пізнання, мислення. Правда, цією справою більш двох тисяч років займається формальна логіка, основні категорії і закони якої були обгрунтовані ще Арістотелем. Ця наука пройшла тривалий шлях розвитку, в XX в. отримала серйозне підкріплення з боку математичної логіки.

Основоположники марксизму приділили значну увагу традиційній формальній логіці, вважаючи, що вона – не зібрання чистих форм і правил мислення, відірваних від змісту, а метод для пошуку нових результатів, для переходу від відомого до невідомого. “... То. ж саме, тільки в набагато більш високому значенні, являє собою діалектика, яка до того ж, прориваючи вузький горизонт формальної логіки, містить в собі зародок більш широкого світогляду”[5], відмічав Енгельс.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Єдність матеріалізму і діалектики	\|	Матеріалістичне розуміння історії

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.