Активність дитини у виховному процесі

Основною умовою виховання є активність особистості. Не можна навчитися плавати, не ввійшовши у воду; не можна стати ввічливим, не виявляючи ввічливості, неможливо бути добрим без уважного ставлення до людей.

Психологія виховання виходить із принципу розвитку особистості в діяльності як його необхідної умови. Щоб сформувати потрібні мотиви, діяльність повинна бути відповідно організована. У ній формуються не тільки мотиви, а й звичні способи поведінки. Для формування у дітей гуманістичної спрямованості недостатньо об'єднати їх спільною, навіть суспільно значущою, діяльністю, оскільки діяльність має перейти у самодіяльність. Тільки за умови усвідомлення суб'єктом діяльності мети своїх дій, співвіднесення з цим самоусвідомленням своїх цілей і мотивів його старання набудуть особистісного сенсу. Адже у кожному акті внутрішньої предметної спрямованості людина виходить зі свого Я. Щоб дії вихованця були не лише предметно спрямованими, необхідно формувати їх смисли, важливі й для інших людей.

Діяльність створює сприятливі умови для активного моделювання дітьми стосунків, характерних для світу дорослих, формує ставлення до цієї діяльності. Головне для виховання — суспільне значення, моральний сенс, мета діяльності, її призначення та соціальна спрямованість. Будь-яка діяльність учнів є процесом реалізації і формування їх психологічних особливостей, розуму і почуттів. Вона також сприяє виявленню суперечливих, негативних якостей особистості, спонукає до розвитку, пристосування до нових умов.

Для виховання важлива не лише індивідуальна, а й спільна (групова) діяльність, яка потребує від педагога вміння керувати міжособистісними стосунками та спілкуванням. Під час діяльності між школярами можуть встановлюватись різні типи стосунків: співробітництво, взаємність, суперництво, змагання, емоційна або поведінкова протидія, нейтральні ставлення одне до одного. Повноцінному розвитку особистості сприяють стосунки співробітництва, взаємоповаги, взаємопідтримки, забезпечення рівноправних, ініціативно-творчих позицій кожного, толерантного ставлення до недоліків у роботі інших.

В організації діяльності учнів особливу увагу необхідно приділяти підготовчому етапу: формуванню мети, задуму, плануванню і нормуванню діяльності, вибору оптимального способу роботи, раціональних шляхів реалізації задуму, розподілу функцій і ролей. Усю цю роботу учні мають здійснювати самостійно, адже це забезпечить розвивальний і виховний ефект.

На підготовчому етапі педагогічне керівництво повинне поєднуватися з учнівським самоуправлінням, відповідати віковим та індивідуальним особливостям розвитку особистості, ставленню учнів до діяльності, рівню розвитку класу як суб'єкта спільної діяльності.

В організації спільної діяльності педагог зосереджується на керівництві особистісними стосунками, спілкуванні вихованців, зміні їх позицій в системі діяльності (наприклад, «керівник — підлеглий»). Важливою передумовою успішного управління особистісними стосунками є виявлення педагогом лідерів класу, оскільки у групі діє механізм «руху» мотивів, ціннісних орієнтацій від лідера до інших її учасників, від учня до учня.

Педагог, який організовує спільну діяльність, повинен дбати про максимальну Я - включеність кожного учня в неї, тобто про перетворення дитини на суб'єкта діяльності. Це можливо, якщо зміст та організація діяльності відповідають потребам, мотивам, можливостям школяра. Без цього не проявиться його зовнішня і внутрішня активність. «Справжнє мистецтво виховання проявляється там, — стверджував Г. Костюк, — де воно спирається на прояв «саморуху», ініціативи, самодіяльності творчої ініціативи у житті особистості, що розвивається».

У спільній діяльності мають поєднуватися зусилля старших і молодших учнів, що передбачає їх взаємозалежність, взаємодопомогу. Наприклад, старші учні можуть шефствувати над учнями початкових класів. Кооперація повинна бути спрямована на досягнення загального результату, передбачати розподіл певних операцій. Наприклад, школярі молодших класів, виготовляючи одяг для ляльок, щоб подарувати його дитячому садку, можуть розподілити між собою обов'язки: одні шиють плаття, інші — фартушки, черевички, капелюшки. Всі мають дбати про акуратність виробів, бути відповідальними, уважними до своїх колег.

Спільна діяльність може бути різною за змістом: створення казок, участь у спектаклях, іграх, справах тощо. Суспільна значущість та очевидність результатів, усвідомлення дітьми необхідності породжує в них обов'язковість і відповідальність. Якщо, наприклад, вони беруть шефство над будинками для людей похилого віку, допомагають у формуванні бібліотеки, облаштовують спортивні майданчики, їх діяльність стає суспільно необхідною.

У діяльності діти засвоюють норми поведінки. З часом діти набувають певної самостійності, демонструють опановані навички в інших ситуаціях. Самостійний аналіз фактів, зроблені висновки, відповідні оцінки свідчать про створення педагогом сприятливих умов для формування переконань учнів. Нав'язана вчителем оцінка фактів свідчить лише про засвоєння знань, а не про вироблення переконань. Учитель, який різко зупиняє висловлювання дітьми помилкових суджень, вимагає негайної їх зміни, категорично нав'язує свої, не стимулює учнів до обстоювання своїх міркувань, грубо порушує психологічні умови формування поглядів, переконань, ідеалів. Адже вони можуть бути результатом лише власних висновків учня, його ставлення до фактів і висновків, вчинків та дій.

Доцільно організована, соціально значуща індивідуальна та групова діяльність вихованців сприяє розвитку їхньої особистості та учнівського класу, встановленню ділових та емоційних стосунків, створює умови для моральної самореалізації.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Чинники виховання	\|	Виховання і спілкування

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.071 сек.