• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Державний лад часів Другої УНР

Державний устрій України за гетьмана П. Скоропадського

Третій та Четвертий універсали ЦР розроблялися в умовах, коли в Росії владу захопили більшовики і почався процес поширення та закріплення тоталітарної системи, коли розпочалася інтервенція червоної Росії проти проголошеної Української Народної Республіки, в умовах загострення подій Першої світової війни.

Після жовтневого перевороту ЦР звернулася до народу з відозвою “До всіх громадян України”, в якій засудила незаконні дії більшовиків, котрі узурпували владу військовою силою. 7 листопада 1917 р. вона оприлюднила свій Третій універсал, у якому проголосила:

- створення Української Народної Республіки в складі федерації вільних народів Росії;

- до Установчих зборів України вся законодавча влада належить ЦР, а виконавча “правительству” – Генеральному секретаріатові;

- скасовувати приватну власність на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетівські та церковні землі;

- на території УНР ввести 8-годинний робочий день;

- запровадити державний контроль над виробленою продукцією;

- спрямувати зусилля на припинення воєнних дій і розпочати мирні переговори;

- смертну кару в УНР відмінити;

- установити й поширити органи місцевого самоврядування і правопорядку;

- надати національно-персональну автономію національним меншинам (росіянам, євреям, полякам та ін.);

- призначити на 27 грудня (9 січня 1918 р.) 1917 р. вибори до Українських Установчих зборів і видати відповідний виборчий закон.

Історико-правове значення Третього універсалу полягає у відродженні ним української національної державності.

В умовах, коли більшовицька Росія розпочала війну проти УНР і вела масований наступ на Київ, 9 січня 1918 р. ЦР приймає свій останній, Четвертий універсал, в якому констатує:

- проголошення УНР самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу;

- мирне співіснування з усіма державами, невтручання у внутрішні справи один одного;

- до Установчих зборів законодавча влада належить ЦР, виконавча – уряду – Раді народних міністрів;

- земля, води, надра, ліси оголошувалися всенародною власністю;

- гарантувалася національна та особиста свобода громадян УНР;

- передбачалося вирішення соціальних проблем (земля, робота, зарплата, трудове законодавство);

- виконання означеного покладалося на Всеукраїнські Установчі збори.

ІV Універсал, таким чином, завершив процес відновлення української національної держави. Необхідно було її змінювати й розбудовувати, чому зашкодили зовнішні чинники.

Владні установи УНР в центрі та на місцях.Формування вищих та місцевих органів влади Української Народної Республіки (7 листопада 1917 р. – 29 квітня 1918 р.) пройшло певну еволюцію. Третій універсал вищим законодавчим органом влади до скликання Установчих зборів проголошував Центральну Раду, яка формувалася шляхом делегування до її складу представників політичних партій та громадських організацій. Робочим, постійнодіючим і виконавчим органом між пленумами ЦР була Мала Рада, або Комітет, також президія Ради (голова і два його заступники). ЦР видавала закони, ухвали, універсали, рішення. Виконавчу владу очолював Генеральний секретаріат, а з 9 січня 1918 р. – Рада народних міністрів, які складалися з галузевих відомств – секретарств (міністерств) – освіти, фінансів, внутрішніх справ тощо на чолі з генеральним секретарем (народним міністром). Розпорядження та інструкції виконавчої влади були обов’язковими до виконання на місцях.

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у 1917–1918 рр. зберігався старий – губернський. Губернії поділялися на повіти, волості, сільські громади та міста. УНР складалася з 5 губерній (за Третім універсалом), а за Четвертим універсалом – з 9 губерній (без Криму). В адмінодиницях адміністрації очолили губернські, повітові та волосні комісари ЦР. 6 березня 1918 р. вийшов закон ЦР “Про розподіл України на землі”, який передбачав адмінреформу. УНР мала складатися з 32 земель, утворених за історико-етнографічною ознакою (Волинь, Холмщина, Слобожанщина, Запорожжя тощо). Землі передбачалося поділити на волості, а ті – на громади. У кожній адмінодиниці виборні збори обирали земських, волосних та громадських начальників. Проте втілити в життя реформу ЦР не вдалося. Тому до кінця квітня 1918 р. в УНР як державна адміністрація діяли комісари, що стояли на чолі управ, та ради депутатів різних рівнів і земельні комітети, як органи місцевого самоврядування. Прийнята, але не впроваджена в дію Конституція УНР 1918 р. теж передбачала паралельне існування управ (державних адміністрацій) та рад (органів самоврядування). У цілому ж, як центральні, так і місцеві органи влади періоду УНР перебували лише в стадії зародження та становлення, і їхньому розвитку завадили зовнішні (більшовики, німці) та внутрішні (гетьманський переворот) чинники.

Судова та правоохоронна система перш УНР. До проголошення Третього універсалу в Україні зберігалася судова система, яка усталилася в Російській імперії після реформи 1864 року, тобто окружна юстиція: окружні суди (один на кілька повітів) як суди першої інстанції та судові палати як апеляційна інстанція, підпорядковані Сенату. Паралельно діяли відновлені на початку століття дільничні мирові суди (І інстанція) та з’їзди мирових суддів (апеляційна інстанція). У листопаді 1917 року Генеральне секретарство судових справ, очолюване М. Ткаченком, розпочало реформу судової системи. 16 грудня 1917 р. ЦР затвердила законопроект про утворення Генерального суду в складі 3-х департаментів: карного, адміністративного та цивільного. Генеральних суддів було 15 осіб – по 5 в кожному департаменті. ГС мав бути вищою судовою, наглядовою та касаційною інстанцією, не залежною від виконавчої та законодавчої влади. Тим же законопроектом створювалися замість судових палат три апеляційні суди в Києві, Одесі та Харкові. Апеляційний суд комплектувався головою, заступником та 3 – 5 суддями. При них створювалися посади старших прокурорів та прокурорів, яких призначав Генеральний секретар судових справ. Він же призначав й Старшого прокурора, який водночас підпорядковувався і Генеральному суду. Окрім того, в умовах революції діяло так зване “надзвичайне правосуддя”: революційні військові суди, які створювали у разі потреби головні губернські військові коменданти та військові суди (штабні, військові та вищі).

Для боротьби зі злочинністю і для охорони громадського порядку в умовах соціальних рухів ЦР створила Комітет охорони революції при Генеральному секретаріаті та Генеральне секретарство внутрішніх справ. Поліцію реорганізовано в сільську та міську міліцію. Окремо формувалися підрозділи самооборони та самозахисту – “вільне козацтво”, яке мало підрозділи: курінь (волость), полк (повіт) та кіш (губернія) на чолі з отаманами та старшиною.

Проте внутрішні та зовнішні перешкоди завадили ЦР впровадити вповні в життя означені судові та правоохоронні структури.

Законодавство УЦР. За короткий час існування та діяльності УЦР встигла створити власну оригінальну правову систему. Хоча майже в усіх галузях законодавства діяли старі, ще імперські акти та норми, до них вносилися суттєві доповнення та зміни. Найсуттєвіших успіхів досягнуто в конституційному праві. Це всі чотири Універсали, які містили положення про державний устрій, державний лад та державне право, “Статут Генерального секретаріату” (16 липня 1917 р.) визначив структуру, функції та повноваження виконавчої влади. Інші закони врегульовували відповідні аспекти державного будівництва:

- Закон “Про вибори до Установчих зборів УНР” (11–16.ХІ.1917 р.);

- Закон “Про порядок видання законів” (8.ХІІ.1917 р.) надавав законодавчі функції ЦР, а розпорядчі – Генеральному секретаріату;

- Закон “Про національно-персональну автономію” (9.І.1918 р.) передбачав створення національних союзів та національних кадастрів (списків);

- Закон “Про громадянство УНР” (2.ІІІ.1918 р.) визнавав громадянами тих осіб, які народилися на Україні і постійно в ній проживали;

- Циркуляр МВС “Про основи політики УНР” (4.ІІІ.1918 р.);

- Закон “Про державну символіку УНР” (12.ІІІ.1918 р.) затверджував державний герб (тризуб Володимира Великого) та жовто-синій прапор;

- Закон “Про державну мову” (24.ІІІ.1918 р.) такою визнавав українську мову;

- Конституція УНР (29.ІV.1918 р.) увібрала в себе попередні конституційні акти зі змінами та доповненнями.

Цивільне право базувалося на Х томі Зводу законів Російської імперії. Але в нормативних актах ЦР не використовувалося поняття “право володіння”, а лише “порядкування” та “користування”. Тобто приватна власність, особливо на землю, заперечувалася. Що ж до самого земельного права, то ЦР Третім універсалом скасувала приватну власність на землю, а Четвертим запропонувала передати землю тим, хто на ній працює без викупу, але й без права власності, а лише користування та розпоряджання. 18 січня 1918 р. вона ухвалила “Земельний закон”, який підтвердив означені положення. У галузі фінансового права прийнято закон “Про випуск державних кредитових білетів” (6. І. 1918 р.) в карбованцях, гривнях і шагах, Закон “Про випуск зобов’язань Державної скарбниці УНР” (13.ІV.1918 р.) та Закон “Про тимчасові розписки видатків УНР (11. ІV. 1918 р.). Закон “Про восьмигодинний робочий день” (25. І. 1918 р.) став предтечею українського кодексу законів про працю, який у трудовому праві впровадив 48-годинний робочий тиждень, регламентував працю жінок, неповнолітніх, нічні, понаднормові, працю на шкідливому виробництві, у святкові та неробочі дні.

Менш усього встигла зробити ЦР в кримінальному законодавстві, де в повному обсязі діяли норми царського Зводу законів (т. 15), Кримінального уложення 1903 р. та Тюремного статуту. Третім універсалом в УНР скасовано смертну кару, спеціальними законами впроваджено амністію політичним в’язням та встановлено покарання учасникам війн і повстань проти УНР.

У цілому, з огляду на умови, законотворчий і законодавчий процес, очолений ЦР, можна вважати плідним і позитивним.

Конституція УНР 1918 року. Конституційний процес ЦР розпочала відразу ж після проголошення Першого універсалу створенням конституційної комісії у складі 100 осіб на чолі з М. Грушевським. Конституцію передбачалося ухвалити Всеукраїнськими Установчими зборами. Але революційні події, російська та німецька окупації завадили цьому, і в останній день свого існування, 29 квітня 1918 р., ЦР затвердила її положення, але в життя не впровадила, бо сама припинила діяльність.

Конституція УНР мала підзаголовок – “Статут про державний устрій, права і вольності УНР “ і складалася з 83 статей, об’єднаних у 8 розділів. І. Загальні постанови (ст. 1 – 6). ІІ. Права громадян України (ст. 7 – 21). ІІІ. Органи власти УНР (ст. 22 – 26). ІV. Всенародні Збори УНР (ст. 27 – 49). V. Про Раду Народних Міністрів УНР (ст. 50 – 59). VІ. Суд УНР (ст. 60 – 68). VІІ. Національні союзи (ст. 69 – 78). Про часове припинення громадянських свобод (ст. 79 – 83).

УНР проголошувалася “державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною”, суверенне право в якій належить народові (всім разом громадянам республіки). Територія її неподільна і без згоди 2/3 парламенту не може змінюватися кордон.

Громадянином вважалася особа, яка набула це право законним шляхом, подвійне громадянство не передбачалося. Актова, громадянська і політична дієздатність наставала з 20 років. Всі громадяни незалежно від віку, віри, раси, статі проголошувалися рівними в своїх правах. Їм гарантувалися всі права і свободи, як-от: свобода слова, друку, совісті, обирати і бути обраним (активне і пасивне виборче право), вільне місце проживання, пересування, недоторканність домашнього життя, листовна таємниця тощо. Встановлювалися порядок виборів та законотворча процедура. Влада розподілялася на гілки – законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча належала Всенародним Зборам УНР, виконавча – Раді Народних Міністрів, судова – Генеральному Суду УНР.

Національним меншинам надавалося право об’єднуватися в національні союзи, які формували органи самоуправління, видавали корпоративні закони, що не суперечили б Конституції держави, встановлювали бюджет тощо.

На випадок війни чи повстання громадянські свободи обмежувалися спеціальним законом не більше як на 3 місяці, який ухвалювали Всенародні Збори або Рада Народних Міністрів.

Тобто ЦР бачила УНР класичною парламентською республікою, без президента. На підставі Конституції передбачалася розробка цілої низки законодавчих актів.

29 квітня 1918 року в Києві, на хліборобському з’їзді, який скликав Союз земельних власників, гетьманом України обрали генерала Павла Скоропадського. А в ніч на 30 квітня його прихильники, за підтримки окупаційної німецької влади, захопивши всі державні установи в Києві, здійснили державний переворот. Центральна Рада і “перша” УНР припинили існування. У країні проголосили Українську Державу з гетьманом на чолі (гетьманат). За формою правління це мала бути не монархія, а класична президентська республіка, з твердою, майже диктаторського владою гетьмана на початку її існування, перехідний період для наведення в державі порядку.

Конституційними актами гетьмана П. Скоропадського від 29 квітня 1918 р. – “Грамотою до всього українського народу” та “Законами про тимчасовий державний устрій України” визначено державний лад та форми організації механізму влади, який поділявся на центральні та місцеві установи, на законодавчу, виконавчу та судову гілки.

Гетьман оголошувався найвищим носієм влади, якому належали законодавчі, виконавчі, військові, судові та адміністративні повноваження, всі внутрішні та зовнішні справи, головне командування армією і флотом, призначення голови та складу Ради Міністрів, Сенату, місцевого керівництва, затвердження всіх законів у державі. У майбутньому передбачалося скликання парламенту – Сейму. На випадок смерті, тяжкої недуги чи тривалої відсутності гетьмана країною мала правити колегія з 3-х чоловік, яких призначали по одному гетьман (заздалегідь), Рада Міністрів та Сенат.

Рада Міністрів виконувала функції уряду на чолі з отаман-міністром, згодом – головою. Вона складалася з галузевих міністрів та Генеральної канцелярії, яку очолював генеральний (згодом державний) секретар. Організаційні питання вирішувала Мала Рада Міністрів, котра складалася з товаришів (заступників) міністрів.

Сенат мав функції вищої державної інституції в судових та адміністративних справах. Очолював його президент, склад (сенатори) комплектувалися з досвідчених юристів, яких затверджував гетьман. Сенат поділявся на три генеральних суди – цивільний, карний та адміністративний.

Місцеве управління відповідало старому адмінподілу на губернії, повіти, волості, села та міста, куди призначалися гетьманом відповідні старости, яким належала вся повнота влади. За правовим статусом вони наближалися до становища губернаторів, справників та земських начальників царського режиму. У вересні 1918 р. відновилася діяльність земств. Місцева адміністрація та самоуправління перебували під контролем Міністерства внутрішніх справ і поліції – державної варти. Гетьманський режим протримався в Україні до 14 грудня 1918 р. коли П. Скоропадський зрікся влади і виїхав до Берліна.

Судова та правоохоронна система Української Держави.За короткий час гетьманату судова система Української Держави пройшла певну еволюцію. На початковому етапі її існування продовжували діяти суди, створені Центральною Радою. Найвищою інстанцією залишався Генеральний суд, який 2 червня 1918 р. розділено на три департаменти – цивільний, адміністративний та карний, з наданням йому ж функцій касаційної інстанції Головного військового суду. 8 липня 1918 р. законом гетьмана створено Державний Сенат – як вищу судову, касаційну та наглядову інстанцію в державі – на чолі з Президентом. Структурно Сенат складався з 3-х Генеральних судів – цивільного, карного та адміністративного, сенатори призначалися гетьманом з осіб, які мали вищу юридичну освіту, 15 років стажу роботи в судових відомствах (слідчим, прокурором, суддею, адвокатом) або працювали на юридичних факультетах і мали науковий ступінь чи вчене звання. У Сенаті і в кожному Генеральному суді запроваджувалися посади прокурорів і товаришів прокурора. Прокуратура підпорядковувалася міністру юстиції, який одночасно займав посаду Генерального прокурора.

Той же закон 8 липня відновив діяльність судових палат, мирових та апеляційних судів. Законом “Про організацію військово-судових установ та їх компетенцію” створювалися вищі військові суди (київський та катеринославський), штабні суди (дивізій, корпусів, генштабу), у складі голови, обраних суддів, за участі слідчих, прокурора та захисника.

В Українській Державі створювався і нотаріат. Головні нотаріуси діяли при судових палатах у Києві, Харкові та Одесі. Їх призначав міністр юстиції за поданням окружних судів через голів палат. Головним нотаріусам підпорядковувалася мережа нотаріальних контор у губернських та повітових центрах.

У травні 1918 р. гетьман П. Скоропадський реформував створену Центральною Радою міліцію в державну варту (поліцію). Підрозділи державної варти в адміністративних одиницях (губерніях і повітах) підпорядковувалися старостам. Губернську варту очолював помічник-інспектор варти, а повітову – начальник варти. За законом на 400 осіб населення мав припадати один вартовий (поліцейський). Державна варта вела охорону громадського порядку, дізнання, слідство, оперативну роботу.

Характеристика права гетьманату П. Скоропадського.Від самого початку існування уряд гетьмана П. Скоропадського чітко окреслив основи законотворчого процесу. Право виступати із законопроектами дістали міністерства, які передавали їх на обговорення до Ради Міністрів. Закон ставав чинним після того, як його підписав гетьман, вступав у силу від часу, зазначеного в самім законі, а припиняв дію – силою іншого закону. Законодавство ЦР та Тимчасового і царського урядів зберігало чинність, якщо воно не суперечило основам Української Держави.

Найбільші успіхи мав уряд П. Скоропадського в розвитку конституційного права. Систему органів влади, їхні функції, повноваження та компетенцію, форму правління визначено “Законом про тимчасовий державний устрій України” 29 квітня 1918 року. Його продовженням і доповненням стали “Тимчасовий закон про верховне управління державою…” та “Закон про заснування Державного Сенату”, за якими створювалися нові структури – тимчасовий уряд – на випадок смерті чи тяжкої хвороби гетьмана та вища судова інстанція – Сенат.

2 липня 1918 р. П. Скоропадським підписано “Закон про громадянство Української Держави”, за яким усі, хто жив в Україні на момент видання закону, ставали громадянами, діставали право за рік оформити його в органах влади. Подвійне громадянство не допускалося. У галузі цивільного права найважливішими нормативно-правовими актами, що врегульовували взаємини селян з поміщиками та охороняли приватну власність на землю, стали закони: “Про право продажу і купівлі земель поза міськими поселеннями” та “Про право на врожай 1918 року”. До цивільного законодавства можна віднести і правове забезпечення розвитку української культури та освіти: визнання української мови державною (“Про обов’язкове навчання української мови…”), створення відповідними законами Української Академії Наук і нижчепочаткової української школи. Основи гетьманського кримінального права мали відверту каральну спрямованість, особливо проти селян, які самовільно розподіляли поміщицькі землі. Це закони “Про передачу хліба врожаю 1918 р.” та “Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства”.

У цілому ж за короткий час правління П.Скоропадський встиг видати цілу низку нормативних актів (законів, грамот, наказів), які мали як позитивні, так і негативні наслідки для українського суспільства.

Після зречення гетьманом П. Скоропадським 14 грудня 1918 р. влади війська утвореної напередодні Директорії 18 грудня вступили в Київ і в Україні відновилася УНР. Але “першу” УНР “друга” нагадувала лише назвою та деякими напрямками національної політики. У цілому ж це була нова форма української державності новітнього часу. Творилася вона у вкрай несприятливих умовах боротьби більшовиків, білогвардійців та польських шовіністів за територію України. Проте, незважаючи на перешкоди, діячам “другої” УНР удалося створити власну, оригінальну державно-правову систему. Нормативними актами того періоду були декларації, розпорядження, інструкції, універсали, закони.

Центральну державну владу (законодавчу, виконавчу, судову та військову) зосереджувала у своїх руках Директорія УНР у складі 5 директорів (С. Петлюра, В. Винниченко, П. Андрієвський, А. Макаренко, Ф. Швець). Щоправда, жодного документа, який би визначав її правовий статус, так і не прийнято. За сучасними критеріями Директорію можна назвати колегіальною хунтою наділеною диктаторськими повноваженнями. Директорія призначала виконавчо-розпорядчу владу – Раду Народних Міністрів у складі 18 міністрів. Чіткого розмежування повноважень Ради з Директорією теж не було. Усвідомлюючи і декларуючи тимчасовий характер діяльності, Директорія намагалася створити постійно діючий парламент. Першою спробою став Конгрес трудового народу, обраний за принципом територіального представництва і скликаний 22 – 28 січня 1919 р. у Києві, який ухвалив “Акт злуки” з ЗУНР та прийняв “Закон про форму влади на Україні”. За ним, створювалася Президія Конгресу та комісії в складі Директорії. Проте більше скликати сесію Конгресу не вдалося. Законами 1920 року передбачалося створення президентсько-парламентської республіки з Головою Держави (президентом) та Державною Народною Радою чи Сеймом (парламентом). Але вони залишилися нездійсненими.

Місцеве управління відповідало адміністративно-територіальному поділу держави на губернії, повіти, волості, міста та села. В режимі державного керівництва діяли комісари (губернські, повітові та волосні) і отамани (сільські та міські), яким підпорядковувалися місцеві правління. Директорія відновила вповні дореволюційні земські (зібрання та управи) і міські (думи та управи) органи самоврядування. Окрім того, паралельно з ними продовжували повсюди діяти ради депутатів (робітничих, селянських, солдатських). Хоча в цілому на місцях панувала отаманщина – влада місцевих лідерів та авторитетів, особливо в повітах і волостях (Апгел, Зелений, Махно).

Силовими структурами Директорії стала армія УНР, відновлена міліція та судові установи. Гетьманський Сенат знову замінив Генеральний суд під назвою Найвищий суд. Відновлено апеляційні та мирові суди, впроваджені ЦР, та створено надзвичайні військові суди. Відтак, створюваний Директорією державний механізм міг би бути життєздатним та ефективним, але за умови невтручання у внутрішні справи України зовнішніх агресорів.

Законодавство Директорії.У несприятливих умовах постійних переїздів та фронтових боїв Директорія УНР не мала можливості для повноцінної законотворчості. Джерелами права для “другої” УНР стали закони російських урядів, ЦР, гетьмана і навіть радянської влади. Одні закони діяли в повному обсязі, інші з доповненнями, змінами, частковим або повним скасуванням окремих статей та положень. Законодавчий процес регламентувався Законом “Про порядок внесення і затвердження законів в УНР” від 14 лютого 1919 року. Законопроект мав проходити такі стадії: міністерство – голова уряду – Рада Народних Міністрів – Державна канцелярія – Директорія. Проте до кінця існування УНР в державі так і не визначено конкретних суб’єктів законодавчої ініціативи.

У галузі конституційного права Директорія відновила чинність більшості конституційних законів ЦР – про національно-персональну автономію, громадянство, мову тощо. Але Конституцію 29 квітня 1918 р. не впровадила в дію і намагалася виробити власну. Проект її підготували лише на кінець жовтня 1920 р. Держава за формою правління ставала президентсько-парламентською республікою з Головою Держави і Державною Народною Радою на чолі. Окрім того, ухвалено закони про гарантії прав і свобод громадян в УНР, про реєстрацію населення, про форму влади та тимчасовий державний устрій УНР.

У цивільному та кримінальному праві використовувалися переважно закони царського уряду (“Звід законів” т. 10 та т. 15; “Кримінальне уложення 1903 р.”, Військовий карний статут). Доповненнями до них слугували закони Директорії про боротьбу зі спекуляцією, про ліси, про землю. В УНР скасовувалася приватна власність на землю. Серед кримінальних покарань переважали страта, в’язниця, каторга, конфіскації, штрафи. До цього варто додати, що закони “другої” УНР майже не діяли або діяли тимчасово, з огляду на загальну анархію та нестабільність, які опанували Україну в 1919 – 1920 рр.

Державний устрій ЗУНР У дні розпаду Австро-Угорської монархії створена у жовтні 1918 р. у Львові Українська Національна Рада 1 листопада 1918 р. проголосила утворення в Галичині та на Буковині української держави. 13 листопада вона дістала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Вища законодавча влада в державі належала Українській Національній Раді, яка одна мала право ухвалювати закони. Очолював її президент (фактично спікер – голова парламенту). Рада формувала колегіальний орган влади – Виділ з 9 чоловік, що виконував функції глави держави. У майбутньому передбачалося скликання однопалатного Сейму з 226 послів, обраних за національно-пропорційною системою, при загальному, рівному, прямому та таємному голосуванні, з 21 року.

Рада формувала уряд – Державний Секретаріат з 14 секретарств (міністрів) на чолі з прем’єром. Місцевими органами влади стали: в повітах – повітові комісари, призначені держсекретарем внутрішніх справ, та обрані прибічні ради; у селах та містах – громадські і міські комісари теж з обраними прибічними радами. Комісари стали представниками державної влади на місцях з необмеженими повноваженнями.

Реформовано також і судову систему. ЗУНР розділено на 130 судових повітів та 12 судових округів. Окружні і повітові суди стали першою інстанцією. Другоюстав Вищий суд у Львові, а третьою – Найвищий державний суд. До їхнього обрання відповідні інстанції називалися Окремими судовими сенатами другої та третьої інстанції.

Охорону громадянського порядку забезпечувала народна міліція та створений 6 листопада 1918 р. Корпус української державної жандармерії. Його очолювала Команда на чолі з головним комендантом, на місцях діяли окружні та повітові команди, очолювані теж комендантами.

Окрім того, в правоохоронній системі ЗУНР повноцінно функціонували прокуратура, адвокатура і нотаріат.

Правова система ЗУНР .Законотворчий процес у ЗУНР був покладений на Українську Національну Раду, яка видавала статути, відозви, прокламації і закони. В умовах польської агресії законодавча діяльність Ради гальмувалася військовими діями та переїздами урядових установ. Конституційними актами ЗУНР стали:

- “Тимчасовий основний закон” 13 листопада 1918 р. – складався з 5 артикулів (статей), які визначали назву держави, її територію, суверенітет, представницькі органи влади, герб і прапор;

- Законом “Про Виділ Української Ради” 4 січня 1919 р. утворено колегіальний орган влади в державі з 9 чоловік на чолі з президентом УНРади;

- Закон “Про державну мову” 15 лютого 1919 р. проголошував нею українську, а іншим гарантувалася державна підтримка та захист;

- Закон “Про громадянство та правовий статус чужинців” від 8 квітня 1919 р. визнавав громадянами всіх осіб за їхнім бажанням і власноручною заявою, поданою до 20 травня того ж року. В іншому разі вони вважалися чужинцями. Цим же законом регулювалася державна служба в ЗУНР.

Серед норм цивільного права найважливіше значення мали положення Закону “Про земельну реформу”, ухваленого УНРадою 14 квітня 1919 року. Ним націоналізовувалися поміщицькі, церковні, монастирські і відомчі землі і створювався єдиний земельний фонд ЗУНР. Фондом керували загальна повітова і сільська комісії, які визначали порядок володіння, користування та розпорядження землею. В цілому земельне законодавство не задовольняло селян і не виправдало їхніх вікових надій одержати землю. 13 лютого 1919 року ухвалено закон “Про основи шкільництва”, який дозволив поряд з державними українськими школами створювати приватні та національні навчальні заклади.

Передбачалося провести повну кодифікацію українського права в ЗУНР. Але не вистачило ні часу, ні фахівців, не сприяли цьому й умови. Тому і далі в державі діяли норми кримінального, цивільного та процесуального кодексів Австро-Угорщини. Задля справедливості зазначимо, що й польська влада спромоглася на кодифікаційні дії лише в 1933 році, користуючись до того часу тим же цісарським законодавством.

Державно-правове значення злуки УНР та ЗУНР.ЗУНР проголошено в той час, коли на великій Україні існувала Держава П. Скоропадського. 5 листопада 1918 р. у Київ виїхала делегація Державного Секретаріату з повноваженнями просити у гетьмана допомоги і підтримки проти Польщі. П. Скоропадський скерував до Львова корпус Січових стрільців Є. Коновальця. Чергова делегація, яка їхала до гетьмана, зустрілася у Фастові вже з Директорією і 14 груднявони уклали Передвступний договір з таких основних положень: 1. ЗУНР об’єднується з УНР в одну державу. 2. Уряди обох держав підготують урочистий акт. 3. ЗУНР збереже територіальну автономію. 4. Договір опублікують уряди обох держав.

УНРада на засіданні 16 січня 1919 р. ухвалила Передвступний договір і направила в Київ делегацію з 65 чоловік для урочистого акту, вручивши їм декларацію “До світлої Директорії УНР”, в якій проголошувала єдину УНР.

22 січня 1919 р. у Києві на Софійському майдані представниками уряду УНР і ЗУНР, за участі депутатів Конгресу трудового народу та киян, урочисто проголошено об’єднання двох держав в одну і закріплено його універсалом. Акт злуки скріпив постановою 23 січня Конгрес трудового народу України. ЗУНР дістала назву Західна Область УНР. Практичне злиття урядів в один відклали до скликання Всеукраїнських Установчих Зборів.

Формальне об’єднання відбулося, проте фактично обидва уряди і обидві держави, затиснені з усіх боків ворогами, продовжували самотужки визвольні змагання. Державно-правове значення Акта соборності полягає в тому, що: а) вперше на конституційному рівні заявлено про право українського народу мати єдину державу на всій території проживання; б) зроблено спробу реалізувати це право в конкретних державно-правових актах; в) подія стала правовим прецедентом для подальшої боротьби українців за власну державу.

Читайте також:

1. А.А.Налчаджан виділяє: образ тіла (тілесне Я), наявне Я (справжнє-Я), динамічне-Я, фактичне-Я, ймовірне-Я, ідеалізоване-Я, уявне-Я та інші.
2. А/. Верховна Рада України.
3. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
4. Аграрні закони України
5. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
6. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
7. Адміністративні справи, пов'язані із реалізацією вибор­чих прав (ст.ст. 172, 173, 174, 175, 176).
8. Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України
9. Адміністрація Президента України
10. Адреси бібліотек України
11. Акти Верховної Ради України
12. Акти Кабінету Міністрів України

Переглядів: 1101