• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

АНАЛІТИЧНЕ ТА КОНСАЛТИНГОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

Аналітичне забезпечення прийняття управлінських рішень. Поширені методи аналізу. Сучасні засоби, що забезпечують здійснення аналізу. Аналітична робота з пла­ну­вання. Риси ефективного аналізу. Створення і ведення про­блемно-орієнтованого інформаційно-методич­ного ресурсу. Консультування в державному управлінні.

В першу чергу розглянемо аналітичне забезпечення прийняття управлінських рішень, оскільки саме остання функція, як зазначав відомий український вчений В.В.Цвєтков, є квінтесенцією всієї управлінської діяльності.

Аналітичне забезпечення прийняття управлінських рішень - це найважливіший інструмент ефективного державного управління. Відпо­відна аналітична робота передбачає дослідження певних процесів, явищ, об’єктів державного управління шляхом їх розкладу на більш прості складові елементи, виявлення взаємозв’язків і взаємодії між ними з метою виявлення законо­мірностей та принципів, в силу яких міркування щодо вибо­ру рішень приймають доказовий характер.

Розуміння важливості та необ­хідності проведення великих обсягів такої роботи призвело до створення у вищих та центральних органах державної влади спеціальних структурних підрозділів - аналітичних та інформаційно-аналітичних служб, відділів тощо. Аналітична робота в апараті органів державної влади набула характеру обов’язкової проце­дури. Вона потребує максимального концентрування на певному завданні, досконалого знан­ня предметної області, оперативного вив­чення ситуації, розуміння конкретної проблеми і процесів її розвитку, засто­сування різноманітних методів й прийомів аналізу, певного часу тощо.

Водночас, для апаратної роботи характерні численні та різноманітні зав­дан­ня, що вико­нуються одночасно незначною кількістю працівників, а також стис­лі строки підготовки рішень, тобто об­ме­ження у часі. Якщо до цього ще дода­ти чинник значної плинності працівників апарату внаслідок його скоро­чен­­ня та постійного оновлення, що в останні роки часто спостерігається в Україні, то отримуємо досить повне уявлення основних причин, за яких від­бу­ваєть­ся суттєве зниження якості аналітичної роботи на фоні загального збільшення її обсягу.

Одним з найбільш реальних шляхів вирішення цієї проблеми є створення спеціальних ана­лі­тич­них служб поза структурами органів держав­ної влади та проведення аналітичних дослід­жень на замовлення цих органів на договірних умовах такими службами або іншими тим­часо­ви­ми колек­тивами професіоналів. Типовими прикладами засто­сування такого підходу є залу­чення колективів фахівців до організації та проведення виборчих компа­ній, соціо­логічних опи­тувань населення тощо. Основними недоліками тако­го підходу є втрата оперативності та керованості цим процесом.

Аналіз розглядається фахівцями як прийом наукового мис­лен­ня, зокрема, загально відомими є такі його види: формаль­но-логічний, математичний, системний, функціональний тощо. В останній час також можна зус­тріти розгляд окремих видів аналізу як наукових напрямів і комплексних мето­дів дослід­жень, наприклад, у вигляді аналізу політики.

При прийнятті управ­лінських рішень (програмно-цільових, норма­тив­но-правових, організаційно-розпорядчих та ін.) най­більш широко застосо­вують­ся системний аналіз, який спирається на системний підхід, загальну теорію систем і низку дисциплін, зокрема математичних, а також аналіз політики, який трактується як її вивчення та осмис­лен­ня та базується на численних сучас­них методах управління.

Виходячи з системного аналізу, будь-яка складна проблема має розглядатися як система у взаємодії всіх її компонентів. Для управ­ління цією системою необхідно визначити мету, окремі цілі підсистем, що вхо­дять до складу, критерії ефективності та найбільш прийнятні способи управ­ління, а також альтернативи досягнення вибраних цілей. Важливою особ­ли­вістю системного аналізу є комплексний підхід до використання форма­лізованих і неформалізованих методів та засобів досліджень. Ос­нов­­ною процедурою в системному аналізі є побудова узагальненої мо­делі, що відображає взаємозв’язки реальної ситуації. Технічну базу сис­тем­­ного ана­лізу складають комп’ютерні інформаційні системи та технології.

Для сучасної концепції аналізу проблем державного рівня харак­терний багатоетапний комп­лек­сний аналіз, який базується на поєднанні систем­­ного, процесного (функціонального) та ситуаційного підходів, що забезпечує більш ефективне вирішення проблем, оскільки при цьому вибір методів аналізу здійсню­ється залежно від конкретних ситуацій. На першому його етапі, як правило, здійснюється структурно-функціональний, а на останньому - функці­онально-вартісний ана­ліз, який використовується для перевірки здійсненності рішень.

Серед поширених методів аналізу можна зазначити наступні:

- декомпозиція, тобто розклад на складові частини систем, процесів, проблем, процедур;

- виявлення прямих та зворотних зв’язків між складовими елементами об’єкта аналізу;

- класифікація, тобто розподіл множини на підмножини за певними ознаками (критеріями);

- редукція, тобто зведення яких-небудь даних, структури, об’єкта до більш простих;

- оцінювання як систематичне застосування методів дослідження для оцінки елемен­тів об’єкта аналізу;

- формалізація, тобто відображення результатів мислення в точних поняттях або тверд­женнях;

- моделювання, тобто дослідження проблем, процесів або систем шляхом побудови та вивчення їх моделей, зокрема, структурних моделей, що відображають взаємозв’язки між елементами об’єкта аналізу, та функціо­наль­них моделей, які відображають комплекс функцій об’єкта аналізу та його елементів;

- імітація, тобто виконання експериментів на моделі реальної си­туації з метою з’ясуван­ня, як змінюватиметься ситуація у просторі та часі;

- побудова "дерева цілей", що являє собою структуровану, побудовану за ієрархічним принципом сукупність цілей системи, процесу, проблеми, в якій виділені головна ціль (мета) та підцілі нижчих рівнів (першого, другого і далі), а також "дерева рішень", яке являє собою схематичне зображення складного процесу прий­няття рішень щодо якого-небудь завдання;

- експертиза, тобто мотивовані висновки або оцінки фахівця-експерта (або фахівців) щодо певного питання, проблеми;

- визначення та розподіл пріоритетів, тобто першочерговості вирішення проблем і реалізації цілей щодо термінів або ресурсного забезпечення;

- кореляційний аналіз, тобто виявлення взаємного зв’язку, взаємозалежності, співвід­но­шення елементів аналізу; їх імовірнісної або статистичної залежності;

- інтерполяція, тобто знаходження проміжних значень параметрів по ряду логічних або стати­стич­них даних;

- застосування методу екстраполяції, тобто розповсюдження висновків щодо певних ас­пек­тів на проблему (процес) в цілому та на майбутній її розвиток;

- евристика, тобто спеціальні неформальні методи рішення задач шляхом процесу продуктивного творчого мислення (евристичної діяль­ності);

- елімінування, тобто виключення з розгляду ознак, факторів, показ­ників, що не пов’я­зані з даним процесом, явищем;

- виділення релевантної інформації для прийняття рішень, тобто даних під конкретне завдання;

- забезпечення репрезентативності, тобто представницькості цілого (сис­теми, процесу, проблеми) за його частинами. Існують три критерії репрезентативності: статистичний (розрахунок обсягу вибіркової сукуп­ності), ресурсно-економічний (оцінка кадрового забезпечення, вартості досліджень, необхідного часу, методів, що застосовуються, тощо) та аналітичний (обмеження на обсяг та деталізацію вибірки з погляду отримання надійних результатів);

- урахування чинників невизначеності та ризику, тобто імовірності отримання певних результатів за умов наявності численних джерел і параметрів впливу на об’єкт аналізу;

- умовивід, тобто розумова дія, що пов’язує думки різного змісту в низку посилок і наслідків, як правило, з застосуванням логічних прийомів, а саме індукції (формулювання висновків від част­кового до загального); дедук­ції (формулювання висновків від загального до част­кового); форму­лювання висновків з понять, на підставі тотожності, формальної логіки, за анало­гією, від протилежного; виведення норм (більш конкретних з більш загальних);

- урахування людського чиннику.

Серед сучасних засобів, що забезпечують здійснення аналізу, ши­роко застосовуються:

- моніторинг, тобто цілеспрямоване спос­тере­жен­ня та оцінювання, що обумовлене проблемами і завданнями основної діяльності об’єкта аналізу;

- використання індикаторів для виміру характе­ристик (параметрів) об’єк­та аналізу;

- використання експертних систем, що являють собою комп’ютерні системи, які акуму­люють знання експертів;

- деякі фундаментальні знання щодо певної проблемної сфери, які перед­бачають можливість формування логічних висновків та відіграють роль електрон­них консультантів для осіб, що приймають рішення;

- засто­су­вання експериментів, за допомогою яких у визначених та контрольованих умовах досліджуються процеси управління, що безпосередньо впливають на вирішення проб­ле­ми.

Ефективність аналітичної роботи значною мірою залежить від досвіду, здібностей та знань її виконавців, що необхідно обов’язково враховувати у процесі добору та атестації працівників аналітичних служб. Базовий перелік видів діяльності, які потребують аналітичного забезпечення на різних етапах існування організації у системі державного управління (наприклад, центрального органу виконавчої влади), може бути використаний при прийомі на роботу та проведені атестації, зокрема покла­дено в основу відповідної тестової системи.

Загальна характеристика видів діяльності організації у системі державного управління, що потребують аналітичного забезпечення.

Ефективний аналіз передбачає:

– глибоке знання проб­леми та правового поля, в якому вона вирішува­тиметься;

– врахування інтересів всіх зацікавлених впливових сил та реальної ваги останніх;

– уявлення цілісної картини ситуації, на фоні якої вирішується проблема;

– зосередження уваги безпосередньо на розв’язанні конкретної про­б­ле­­ми;

– формулювання вибору у вигляді політики, що враховуватиме ши­рокі інтереси;

– вибір контрольованих засобів досягнення цілей;

– колективну експертизу, до якої залучатимуться експерти з альтернативними погля­дами на проблему; здоровий глузд.

В процесі проведення аналізу конкретної проблеми державного рівня можливі різно­манітні дії та результати, зокрема:

­ вироблення но­вих знань щодо об’єкта аналізу та чинників впливу на нього;

­ вияв­лення нових пи­тань і проблем, що потребують вирішення;

­ синтез мо­де­лей об’єкта аналізу (теоретичних, інфор­маційних, тощо) та прогно­зуван­ня за їх допомогою роз­витку процесів у ньому;

­ планування діяльності об’єкта аналізу що­до вирі­шен­ня проблеми на певну перс­пек­тиву (довгостро­кову, середньо­строкову або короткострокову), зокрема, вияв­лення до­цільності тих чи інших цілей та дій, визначення конкретних завдань;

­ фор­мування або онов­­лення орга­ні­за­цій­них структур та ко­лек­тивів виконавців, відповідальних за вирі­шення даної проблеми;

­ роз­роб­лення мотиваційних заходів для забез­печення ефективного вирішення даної проблеми;

­ створення або вдо­с­ко­налення сис­теми комунікації, зокрема, моніторингу та інформа­ційно-мето­дич­ного ре­сур­су, що від­повідають завданням вирішення даної проб­леми;

­ оці­нювання стану вирі­шення проблеми та забезпечення з цією ме­тою ефек­тивної системи контролю на всіх етапах вирішення проб­леми;

­ ко­ри­­­гування планів, зокрема, заходів (зміна завдань, припинення вико­нання тощо), що втра­тили свою актуальність або не забезпечують досяг­нення поставлених цілей;

­ під­го­товка та вибір альтернативних управлінських рішень для вирі­шення про­блеми;

­ підвищення рівня або якості керу­вання вирішенням даної проблеми;

­ поповнення досвіду управ­лінців як єдності знань, вмінь та навичок, результатом чого є процес більш досконалого вирішення аналогічних проблем у майбутньому;

­ освоєння та застосування нових під­ходів, принципів, методів, методик та прийомів дослід­ження об’єкта аналізу.

Особливості аналітичної роботи дають змогу сформулювати ще одну вимогу до претендентів на посади політичні та державних службовців - це вмін­ня сис­темно мислити, зокрема, структурувати управлінські проблеми.

В управлінській діяльності значний обсяг аналітичної роботи пере­па­дає на пла­ну­вання. На особливу важливість такої роботи вказував видатний німецький вчений П.Дру­­кер, який запропонував інвестувати час у планування, щоб ско­ротити час, необхідний для контролю. В плануванні можна виділити такі основні етапи (стадії) як прогнозування, власне плану­ван­ня (програмування) та проек­тування.

Професіонально проведене прогно­зування дає змогу визначити перспективи та виділити найважливіші напрями і етапи розвитку проблеми, сформу­лювати реально досяжні головну та основні цілі на певний період часу, розробити можливі сценарії дій та концепції їх досягнення. Основними засо­бами аналітичної роботи на цій стадії є моделювання та колективна фа­хова експертиза.

Власне планування дає змогу визначити комплекс завдань для реалізації головної та основних цілей. Це досягається структуруванням проблеми на основі визначення пріоритетних видів і напрямів діяльності, робіт, завдань або, інакше кажучи, побудовою "дерева цілей" до рівня завдань. При визначенні останніх доцільно максимально застосовувати їх типізацію, що дає змогу спростити подальше проектування шляхом уні­фіка­ції проектів та технологій, необхідних для їх реалізації.

Структурування проб­­леми спочатку здійснюється відносно основ­ної діяльності, а його резуль­­татом є визначення основних завдань. Після цього необхідно здійс­нити супер­позицію управлінської та забез­пе­чу­вальної діяльності на основну діяль­ність та виділити допоміжні завдання, які разом утворюють механізм реалізації проблеми. Саме на цій стадії при вирішенні проблем державного рівня йдеться про перелік програмно-цільових завдань (програм, проектів), планування нормотворчості, визначення пріори­тетних наукових досліджень, підготовку бюджетних пропозицій тощо. Основним засобом аналітичної робо­ти на цій стадії є індивідуальна та колективна фахові експертизи.

На стадії проектування кожне основне та відповідні допоміжні завдання розгля­даються як проекти, в межах яких здійснюється подальша структуризація завдань та прив’язка необхідних ресурсів. При виборі проектів, як правило, застосовується конкурсна система. Основними засобами аналітичної робо­ти на цій стадії є структурно-функціональний та функціонально-вартісний ана­ліз, індивідуальна та колективна фахові експертизи.

Однією з основних умов плідної аналітичної роботи є оперативне забез­печення реле­вант­ною достовірною інформацією. Найбільш пошире­ними джерелами отримання ос­тан­ньої є офіційні видання органів державної влади; статистичні дані; засоби масової інформації; бібліо­течні фонди; різно­манітні інформа­ційно-довідкові електронні системи, зокрема, нормативно-пра­­во­ві; спеціальні соціо­ло­гічні опи­ту­вання (на замовлення), професійні консуль­тації та експертизи. Серед популярних засобів до­став­ки інформації маємо: елек­тронні глобальні та локальні мережі з відповідними засобами програм­ної підтримки, зокрема Internet; лазерні та магнітооптичні диски; флеш-пам’ять та ін.

Виділення релевантної інформації з величезного загального її по­току складає етап первинної обробки, є досить складним завданням і, як пра­вило, здійснюється за допомо­гою спеціальних програм шляхом від­сор­тування інформації за певними ознаками, здебільшого, за ключовими словами, характерними для певної сфери, напряму, виду діяльності, проб­леми, процесу. Таким чином, багатоманітність інформаційного забез­печення набуває конкретності при аналізі певних проблем.

Для обґрунтованого формулювання пев­них висновків необхідно та­кож забезпечити про­цес систематичного довгострокового відслід­ко­ву­ван­ня ін­фор­мації з альтернативних дже­рел. З цією метою можна запропонувати прос­ту, але досить ефективну форму індиві­дуаль­ного моніторингу най­більш суттєвих подій та процесів. Кожна позиція такого моніторингу фактично є певною аналі­тичною зада­чею. Суть її у тому, що за заданих вихідних умов (виникла проблема) необхідно за допомогою певного методу (оцінювання та прогноз) знайти її вирішення (можливі заходи). Спроба розв’язання цієї задачі може призвести до необхідності формування конкрет­них управлінських рішень. Виділення низ­ки таких задач, що стосуються певної проблеми, дає змогу відслід­кову­вати у часі розвиток ситуації навколо неї, визначити основні фактори впливу, а також запропонувати підходи та заходи щодо її вирішення.

В процесі аналітичної роботи виникає необхідність у різноманітній інфор­мації. Сучас­ним підходом до вирішення цієї проблеми є створення і ведення про­блемно-орієнтованого інформаційно-методич­ного ресурсу. Остан­­ній є впо­рядкованою множиною документів або даних, до яких є ін­ди­ві­ду­аль­ний дос­туп, і має бути зорієн­тованим на забезпечення певної сфе­ри діяль­ності всією необхідною інформацією та складатися з таких основних роз­­ділів:

– нор­мативно-правового, що містить постійно обновлювану пра­­­вову базу;

– науково-методичного, який містить інфор­мацію щодо пріоритетних напрямів та результатів на­у­ко­вих дос­лід­жень у відповідній сфері діяль­­ності, їх методичного забезпечення; матеріали нау­­ко­­вих конференцій, сим­позіумів, семінарів;

– нав­чально-методичного, що міс­титьосвітньо-про­фе­сійні та професійні програми, про­­г­рами функці­о­наль­­­­ної спеціалізації, ква­лі­фікаційні тести і анкети для оцінки та контро­лю рів­ня професійних знань і нави­чок фахівців у даній сфері діяль­ності, базові під­ручники та навчальні по­сібники;

– реєс­трового, що міститьдержавніреєс­три центральних і міс­цевих органів дер­­­жа­вної виконавчої вла­ди, ма­те­ріа­ли стат­истичної звітності;

– зве­де­но­го ката­логу бі­б­ліотечних фондівза на­прямами у даній сфері діяль­ності;

– довід­кового, що містить різно­манітні до­від­ники, інформаційні матеріали щодо відповідної діяль­ності в різних краї­нах, інформаційно-довід­кові системи, бази даних локаль­ного та відда­ле­но­го доступу.

Для аналізу численних проблем державного управління, зокрема, та­ких, що пов’язані з геополітикою, різноаспектними сферами впливу та їх поши­ренням, доцільно вико­рис­товувати електронну картографію, тоб­то ві­зу­а­лізацію інформації шляхом надання графічної фор­ми статистичним та іншим даним. Візуальне відображення розміщення об’єк­­тів дослідження у просторі дає нову інформацію для аналізу та дає змогу поглибити їх ро­зу­мін­ня. Для цього вико­рис­тову­ють­ся спеці­альні інфор­маційні технології (гео­ін­фор­маційні системи), засновані на поєд­нан­ні графічного аналізу з про­­ек­­­­туванням просторових баз даних. Відо­мими прикладами засто­сування елек­тронної карто­графії є відображення геопо­літичних інте­ресів окремих кра­їн та їх блоків, результатів вибо­рів, політичних уподобань на­се­­­лення по регіонах тощо. Накопичення та систе­матизація послідовності та­ких відо­бра­жень для пев­них процесів дає змогу відслідковувати та прогно­зу­вати роз­виток останніх, а також виявляти найбільш суттєві фактори впли­ву.

Консультування в державному управлінні – це інтелектуальна діяльність з аналізу та рекомендацій щодо здійснення та розвитку державного управління на засадах використання наукових та організаційних новацій як в ньому самому, так й в різних сферах і галузях суспільної діяльності як об’єктах державного управління. В такій якості воно виступає як метод удосконалення науки і практики державного управління, підвищення ефективності управлінської та суспільної діяльності.

Консультуванню в державному управлінні притаманна низка характерних рис, зокрема, воно: по суті є професійною допомогою органам державної влади та посадовим особам на засадах науково-обґрунтованого управління; не спирається на владні повноваження, внаслідок чого має рекомендаційний характер і застосовується у вигляді порад; виходить з об’єктивної та професійної оцінки управлінських ситуацій; є доступним й доцільним на будь-якому етапі управлінського процесу; під час застосування збільшує управлінський потенціал замовника без збільшення його штатного розпису. Органи державної влади можуть виступати як суб’єктами, так і об’єктами консультування.

До основних принципів консультування можна віднести: урахування системних змін; науковість; ефективність; гнучкість; орієнтацію на кінцевий результат; рекомендаційний та випереджаючий характер висновків і пропозицій; постійне ведення та оновлення експертної бази; використання інновацій, нової інформації та нових інформаційних технологій тощо.

Прийнято виділяти два основні види консультаційної діяльності – предметну та методологічну. За предметною класифікацією можна виділити такі її види: управлінський та проблемно-орієнтований. Прикладами останнього є, зокрема, політичний, економічний, соціальний, гуманітарний, екологічний. У свою чергу, вони можуть бути деталізовані у консультаційну діяльність з проблем: правових (юридичний консалтинг), зв’язків з громадськістю (PR-консалтинг), управління персоналом, менеджменту, маркетингу, якості, інжинірингу, застосування інформаційних технологій тощо.

За методологічною класифікацією таку діяльність можна поділити на: експертну, процесну та навчальну. Експертне консультування, яке часто застосовується органами державної влади, здійснюється одноосібно або колективом фахівців (комітети, комісії, експертні та робочі групи, “круглі столи”) у ситуаціях, коли виникає нова або складна проблема. Процесна консультація заснована на супроводженні всього або певних етапів процесу вирішення певної проблеми й передбачає діагностування проблемної ситуації, методичне забезпечення її розв’язання, спільно вироблені рекомендації з замовником. Навчальне консультування має на меті тісну співпрацю консультантів і спеціалістів організації, що замовляє консультування, навчання її працівників теорії, методології проведення, упровадження результатів певного виду діяльності. У сучасному управлінні часто відбувається поєднання процесного та навчального консультування.

На сьогодні консультування якості у предметній класифікації є одним з основних видів консультування в державному управлінні. Його виходу на передові позиції сприяє впровадження міжнародних та вітчизняних стандартів якості у державному управлінні України. Розробка систем якості здійснюється відповідно до вимог стандартів ISO (міжнародної організації зі стандартизації) серії 2000. Головною метою урядової програми запровадження системи управління якістю в органах виконавчої влади є опис методик основних процесів; розробка технологій цих процесів; раціональна легітимація документів; конкретизація функціональних обов’язків та посадових інструкцій.

Соціологічне опитування державних службовців, працівників центральних, місцевих органів державного управління, місцевого самоврядування, проведене українською дослідницею А.О.Краснейчук, засвідчило, що перевага щодо залучення зовнішніх чи внутрішніх консультантів надається першим з них (72%), однак перспективним вважається поєднання їх спільних умінь (53%). Опитані респонденти на перше місце ставлять проблеми організації управління, зокрема, оптимізацію структури та функцій; удосконалення системи управління. Розглядаючи державний орган як надавача послуг, 68% респондентів віддають перевагу проблемі якості послуг. На запитання “Чи потрібна консультаційна діяльність у державному управлінні?” 95% респондентів дали позитивну відповідь. Це свідчить про необхідність впровадження консультаційної діяльності в роботу органів державної влади та управління з метою підвищення її результативності й ефективності [76].

1. Для чого потрібне аналітичне забезпечення прийняття управлінських рішень? Обґрунтуйте це на прикладі державного управління в Україні.

2. Назвіть поширені методи аналізу. Які сучасні засоби, що забезпечують здійснення аналізу, ши­роко застосовуються в державному управлінні?

3. Від чого залежить ефективність аналітичної роботи?

4. Наведіть приклади видів діяльності організації у системі державного управління, що потребують аналітичного забезпечення.

5. Що вкладається у поняття «консалтингу», «консультування в державному управлінні»? Які риси притаманні консультуванню в державному управлінні?

6. Охарактеризуйте предметний та методологічний види консультаційної діяльності. Наведіть приклади їх застосування в державному управлінні. Наведіть основні принципи та класифікацію консультаційної діяльності.

РОЗДІЛ 13.
ЛІДЕРСТВО І СУСПІЛЬНА АКТИВНІСТЬ АДМІНІСТРАТИВНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

Поняття стилю та іміджу. Їх значення для ефективної діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування. Комунікаційне забезпечення у формуванні іміджу керівника. Складові іміджу державного службовця. Влада і суспільна активність. Владні відносини в управлінні державною установою. Використання владних повноважень і лідерства у досягненні цілей державних службовців. Статус і соціальні ролі державних службовців, групові норми і цінності. Лідерство в групах та колективах. Соціальна відповідальність керівника. Лідерські якості керівника у здійсненні політики держави. Ефективність адміністративного менеджменту

.

Стиль державного управління – це система засобів, форм і методів повсякденного функціонування посадових осіб та органів державної влади й місцевого самоврядування, заснована на відповідних принципах, що забезпечують раціональне й демократичне ведення управлінських справ. Відмінність стилю державного управління від стилю роботи в інших сферах суспільства виявляється насамперед у такому: соціальна активність посадових осіб і відповідних органів пов’язана із застосуванням державно-владних повноважень або опорою на них; така активність чітко й досить повно нормативно регламентована і виявляється у встановлених формах і процедурах; своєю метою ця активність має формування й реалізацію керуючих впливів. Стиль державного управління повинен складатися з таких необхідних для нього елементів:

­ цільових, функціональних і організаційних характеристик органів державної влади й місцевого самоврядування, що визначають їх місце і правовий статус в ієрархії системи державного управління;

­ юридично закріплених форм, методів і процедур управлінської діяльності органів управління та їх посадових осіб;

­ загальнокультурних, професійних і особистих якостей посадових осіб, за допомогою яких формуються соціально-психологічні механізми управління.

У сучасному управлінні йдеться про науковість стилю державного управління, що передбачає: широке використання в державному апараті досягнень суспільних, природних і технічних наук; послідовне дотримання в діяльності апарату встановлених наукою об’єктивних закономірностей суспільної життєдіяльності; сприяння з боку апарату розвитку науково-технічного прогресу й широкому впровадженню його досягнень у практику; співвідношення рівня діяльності апарату з обгрунтованими наукою положеннями, висновками й рекомендаціями.

Стиль керiвництва – це система принципiв, норм, методiв i прийомiв впливу на пiдлеглих з метою ефективного здійснення управлiнської дiяльностi та досягнення поставлених цiлей. Відокремлюють такi С.к.: авторитарний (директивний); демократичний (колегiальний), лiберальний (потуральний). Авторитарний С.к. передбачає одноосiбний керiвний вплив, що виходить iз силових методiв управлiння. Демократичний С.к. дає змогу залучити до процесу формування стратегії і полiтики органiзацiї та їх реалiзації максимально можливу кiлькiсть членiв організації.

Стиль керівництва значною мірою впливає на його імідж та імідж відповідної організації.

Імідж державного службовця – це уявлення, враження широкого кола громадськості про риси, притаманні цьому колу працівників.

Імідж державного службовця проявляється в його діяльності, вчинках і поступках, зокрема в:

­ підходах до реалізації завдань державної установи, яку він представляє;

­ рівні професійної підготовки, володінні певним обсягом необхідних знань, умінь і навичок;

­ культурі етичній, спілкування, зовнішньому вигляді та ін.

Основні складові формування позитивного іміджу особистості державного службовця:

­ підвищення кваліфікації, удосконалення професійного добору; впровадження норм етичного кодексу;

­ вивчення громадської думки про якість і ефективність роботи державних службовців, виконання здійснюваних ними державних функції в межах визначених повноважень.

­ залучення представників засобів масової інформації для покращення комунікацій з громадськістю.

Обмін інформацією між людьми у процесі управління називається комунікацією. Комунікації (лат. communicatio) в управлінні – це процес спілкування, зв’язок між двома або більше індивідуумами, заснований на взаєморозумінні; повідомлення інформації однією особою іншої або ряду осіб.

Зв’язки з громадськістю – “паблік рилейшнз” (від англ. public relations — відносини з публікою, зв’язок з громадськістю) – одна із конкретних функцій управління, яка сприяє встановленню та підтриманню спілкування для виявлення спільних інтересів та досягнення взаєморозуміння й співробітництва між організацією і громадськістю. Метою органу державної влади, відповідального за зв’язки з громадськістю є встановлення двостороннього спілкування для виявлення спільних інтересів та досягнення взаєморозуміння між громадянами та державною владою, що засноване на природі, знанні та повній поінформованості. На практиці зв’язки з громадськістю реалізуються шляхом:

­ вжиття заходів спрямованих на досягнення доброзичливості;

­ збереження високої репутації (виявлення традиції організації, які можуть зашкодити громадській думці, і відмова від них);

­ внутрішні відносини (використання прийомів, зорієнтованих на створення у співробітників почуття відповідальності та зацікавленості у справах адміністрації).

Для формування позитивного іміджу політика, державного службовця слід чітко визначити наявність позитивних і негативних комунікативних якостей.

Позитивний імідж державного службовця має два аспекти: внутрішній й зовнішній.

В цілому варто зазначити, що створення позитивного іміджу державного службовця – складний, циклічний процес, який потребує постійного самовдосконалення.

Вивчаючи питання лідерства доцільно знову звернутися й більше ґрунтовно поаналізувати зміст поняття «влада».

Влада – це багатогранне суспільно-політичне, правове поняття проявом якої є:

­ владні відносини в суспільстві: одні управляють, а інші підкоряються;

­ здатність досягати поставленої мети;

­ спроможність соціально-політичної системи забезпечувати виконання прийнятих нею рішень;

­ спосіб самоорганізації людської спільноти, заснованої на розподілі функцій управління і виконання;

­ можливість і здатність проводити свою волю [159].

Влада являє собою форму соціальних відносин, яка характеризується здатністю впливати на характер і напрям діяльності та поведінку людей за допомогою економічних, ідеологічних і організаційно-правових механізмів, а також авторитету, традицій, насилля (влада економічна, політична, державна, сімейна та ін.). Сутністю влади є владні відносини, панування і підпорядкування.

Існує чимало підходів до класифікації джерел влади, узагальнено їх можна подати наступним чином.

Державна влада – політико-правове явище, сутність якого полягає в тому, що виражаючи хоча б формально волю всіх громадян держави, вона (влада) здійснює спрямовуючий, організуючий, регулюючий вплив на суспільство [38, с.329].

Владні відносини– це особливий вид суспільних відносин, що виникають у процесі управління – діяльності свідомо-вольового й організаційного характеру, відносини, що встановлюються у ході взаємної діяльності органів влади та людьми.

Тип відносин,які виникають між державою (суб’єктом державного управління) та державною установою (об’єктом державного управління), є завжди державно-владним,причому державно-владними повноваженнями наділено завжди одну сторону – суб’єкта управління, а на долю об’єктів управління залишається виконання наказів, розпоряджень та інших нормативних документів, що надходять від суб’єкта.

Владні повноваження – це конкретні права, що характеризуються правом реалізовувати владу й обов’язки та наявністю визначених адміністративних функцій, що дозволяють здійснювати завдання органу влади [48, с.261].

Повноваження повинні набути легітимності, тобто необхідний порядок визнання. Влада – це здатність справляти вплив на поведінку людей з їхньої та без їхньої згоди. Сутність владних повноважень полягає в тому, що відображаючи волю певних верств населення, громадян країни, легітимно наділені правами (владними повноваженнями) особи, або у творені у такий спосіб органи справляють цілевизначальний, організуючий, регулюючий вплив у визначених сферах, здійснюють певні функції завдання у суспільстві.

У практиці управління лідерство – це здатність ефективно використовувати наявні джерела влади для досягнення бажаної мети.

Лідери використовують владу як засіб в досягненні цілей групи або організації. Якщо лідери досягають мети, то влада як засіб використовується ними для прискорення цього досягнення.

У чому ж відмінність між лідерством і владою? Важлива відмінність відноситься до сумісності цілей. Для існування влади сумісність цілей – необов’язкова. Окрім цього, задля реалізації лідерства повинна існувати певна відповідності між цілями лідера і цілями послідовниками лідера.

Лідерство – це різновид управлінської взаємодії, оснований на найбільш ефективному для конкретної ситуації поєднанні різних джерел влади і спрямований на спонукання людей до досягнення загальних цілей.

Лідерство допускає використання влади. Сама влада може будуватися на особистісних якостях або на займаній позиції в організації. Крім того, влада - це двосторонні стосунки – між лідером і підлеглими і між лідером і його начальником.

Оскільки ефективність лідерства залежить від об’єму і типу влади, яку лідер використовує відносно підлеглих і свого начальника, то важливим є питання: які джерела влади і як необхідно використовувати, щоб добитися більшої ефективності. Владні повноваження і лідерство повинні використовуватися для досягненні цілей у державному управлінні.

Статус державного службовця передбачає:

­ безпосередню приналежність за родом роботи до підготовки, прийняття та/або запровадження рішень у сфері державного управління, причому ці дії, як правило, мають економічні та соціальні наслідки для всього суспільства або його певної частини;

­ наявність у державного службовця повноважень виступати від імені органу державної влади (тим самим від імені держави), обстоюючи державний інтерес;

­ законодавче і нормативно-правове визначення компетентності, прав, повноважень, обов’язків, обмежень і відповідальності згідно зі своєю посадою;

­ приналежність до особливої професійно-статусної групи, яка складається з професійно підготовлених до державної служби представників різних професій.

Складові статусу державного службовця: способи заміщення посад; нормування та організація праці; вимоги, що висуваються до державних службовців, та гарантії держави; права, обов’язки, обмеження та заборони щодо посади; проходження служби (атестація, підвищення по службі, присвоєння рангу, спеціального звання та ін.); заходи стимулювання та відповідальності.

У діяльності певного колективу між керівником і лідером існують відмінності.

Оптимальним для керівника є поєднання в собі якостей формального і неформального лідера. На думку багатьох вчених, лідерами “народжуються”, втім здебільше ними стають за допомогою навчання, наполегливій індивідуальній роботі, збагаченого набутими знанням, вміннями, навичками та практичним досвідом.

Вирізняють три типи лідерства:

1) ділове лідерство, в основі якого лежать такі якості, як висока компетентність, уміння краще за інших вирішувати організаційні питання, діловий авторитет, досвід та ін.; ділове лідерство справляє найбільший вплив на ефективність керівництва;

2) емоційне лідерство, яке виникає в соціально-психологічних групах на основі людських симпатій, привабливості міжособистісного спілкування; емоційний лідер викликає у людей довіру, випромінює теплоту, сповнює впевненістю, знімає психологічну напруженість, створює атмосферу психологічного комфорту;

3) ситуативне лідерство, яке за своєю природою може бути і діловим, і емоційним; втім його відмінною рисою є нестійкість, тимчасова обмеженість, зв’язок лише з певною ситуацією; ситуаційний лідер може повести за собою групу лише в окремо взятій ситуації.

Види лідера:

– лідер-організатор (виконує функцію групової інтеграції);

– лідер-ініціатор (очолює групу при розв’язанні нових проблем, висуває ідеї);

– лідер-генератор емоційного настрою (домінує в формуванні настрою групи);

– лідер-ерудит (відрізняється обширністю знань);

– лідер-еталон (є центром емоційного тяжіння, відповідає ролі “зірки”, служить зразком, ідеалом);

– лідер-умілець (фахівець у якомусь виді діяльності).

У групах та колективах виділяються і такі типи лідерів, як:

1) “один з нас” –лідер цього типу особливо не виділяється серед членів групи, він сприймається як “перший серед рівних” в певній сфері, найбільш удачливий або волею випадку що виявився на керівній посаді;

2) “кращий з нас”–лідер, що належить до даного типу, виділяється з групи по багатьом (діловим, етичним, комунікаційним і іншим) параметрам і загалом сприймається як зразок для наслідування;

3) “хороша людина” –лідер такого типу сприймається і цінується як реальне втілення кращих етичних якостей: порядності, доброзичливості, уважності до інших, готовності прийти на допомогу та ін.;

4) “служитель” –такий лідер завжди прагне виступати в ролі виразника інтересів своїх прихильників і групи загалом, орієнтується на їх думку і діє від їх імені.

Згідно із чинним законодавством державні службовці за порушення законодавства можуть нести такі види відповідальності: цивільну, адміністративну або кримінальну [37].

Лідерські якості керівника.

Для ефективного лідера необхідно вміти: здійснювати стратегічне окреслення перспектив розвитку керованої організації; моделювати складну ситуацію; прораховувати ризик; змінювати організаційну структуру й культуру.

Ефективного керівника-лідера з-поміж інших вирізняє певна система якостей: творча обдарованість, високий рівень інтелекту, харизматичність, ініціативність, упевненість у своїх силах та ін. Лідер має бути: турботливим - зважати на інтереси, сумніви й успіхи інших людей; наполегливим - уміти зосередитися на меті, незважаючи на обставини; товариським - вміти уважно слухати, проводити зустрічі, презентації, переговори та виступати на публіці; урівноваженим - вміло керувати серед метушні; відповідальним - розуміти значення своїх вчинків, їхній вплив на інших; зосередженим - орієнтуватися на майбутнє і робити все для розвитку організації, розробляти довгострокові плани.

Лідерські якості керівника як виразника і захисника інтересів членів колективу вимагають від нього вмілого поєднання у своїй роботі власних і колективних інтересів. Керівник колективу повинен сприяти працівнику, який прагне знайти краще використання своїм силам і здібностям на іншому робочому місці або в іншому підрозділі установи. Він повинен знати інтереси працівників і надавати їм допомогу у вирішенні соціальних та побутових проблем.

Роль керівника як споживача, генератора та розповсюджувача інформації полягає у тому, що інформаційна його підготовленість дає можливість краще управляти трудовим колективом, виконувати завдання з економічного і соціального розвитку об’єкта керівництва.

Одним ізосновних показників досконалості управління, що визначається за допомогою зіставлення результатів управління і ресурсів, затрачених на їх досягнення розглядають ефективність.

Про ефективність адміністративного менеджменту можна говорити за таких умов:

– витрати на управління скоротилися, а показники управління не змінилися або навіть покращилися; втрати на управління не змінилися, а якість управлінської діяльності покращилася;

– витрати на управління збільшилися, але значно покращилися показники якості управління.

Ефективність адміністративного менеджменту може бути не тільки економічною, але й соціальною, соціально-економічною, політичною, соціально-психологічною та ін. Визначення ефективності адміністративного менеджменту базується на зіставленні результатів із витратами, пов’язаними з їх досягненням.

Як стверджує відомий чеський вчений Й. Кхол, ефективність управлінських рішень і дій залежить переважно:

– від характеру проблем, що вирішуються;

– від управлінських ситуацій;

– від умов, особливо організаційного характеру, в яких приймаються рішення та відбуваються управлінські дії,

– і менше – від характеристик особистості та становища управлінського працівника.

На практиці використовують різні методи визначення ефективності управління. Найпоширенішими з них є оцінка ефективності управління за отриманим ефектом та за обсягом і характером (включаючи якість) дій.

Й. Кхолом запропоновано вважати визначальним критерієм ефективності управлінської праці якість вирішення управлінських ситуацій, а також кількість якісно вирішених управлінських ситуацій певним керівником або колективом, який він очолює. [41, с.82-83].

Ефективність адміністративного менеджменту– це результат, зіставлений із затратами на його досягнення (вони включають не лише прямі витрати на систему управління, а й витрати на реалізацію управлінських рішень) [38, с.153].

Для оцінювання результатів управлінської діяльності також важливу роль відіграє визначення її результативності.

Результативність – це показник, який характеризує дієвість, досягнення, ступінь завершення певної роботи й реалізації визначених цілей, показує, що було зроблено внаслідок здійснення певних зусиль і витрат ресурсів. Р. оцінюється за критеріями: технологічної раціональності, тобто порівняння варіантів на предмет здатності висувати ефективні технологічні шляхи розв’язання проблем; здійсненності як політичної, так і адміністративної; вимірюваності, тобто можливості оцінки результатів у кількісних показниках (гроші, обсяг виробництва тощо); адекватності, тобто відповідності завдань наявним ресурсам.

1. Як Ви розумієте поняття стиль державного управління; стиль керівництва?.

2. Розкрийте сутність понять комунікації в управлінні; зв’язки з громадськістю.

3. Дайте визначення понять імідж, імідж державного службовця.

4. Яке значення має імідж для ефективної діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування?

5. Назвіть основні складові іміджу державного службовця.

6. Яке значення комунікаційного забезпечення у формуванні іміджу керівника?

7. Означте позитивні і негативні комунікативні якості державного службовця. Визначте та охарактеризуйте аспекти позитивного іміджу державного службовця.

8. Що таке влада та які її прояви? Які джерела влади вам відомо?

9. Яким чином владні повноваження і лідерство використовуються для досягненні цілей у державній службі?

10. Охарактеризуйте статус державних службовців, їх складові.

11. Які відмінності у діяльності лідера та керівника в колективі?

12. Які види та типи лідерства Вам відомі? Охарактеризуйте їх.

13. Опишіть лідерські якості керівника.

14. Дайте визначення поняття ефективність адміністративного менеджменту.

15. Охарактеризуйте підходи та аспекти оцінки ефективності адміністративного менеджменту.

Читайте також:

1. I. Введення в розробку програмного забезпечення
2. II.1 Програмне забезпечення
3. III. Етапи розробки програмного забезпечення
4. III. Інформаційне забезпечення задачі
5. IIІ. Інформаційне забезпечення задачі
6. IV. Правова держава, як засіб реалізації і забезпечення прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в Україні
7. Qзабезпечення виконання завдань кожним відділом.
8. XX1. Забезпечення відкритості та прозорості при проведенні прийому до вищих навчальних закладів
9. Або зі зберігання інформації та забезпечення доступу до неї, за умови, що ця особа не могла знати про незаконність розповсюдження інформації.
10. Авалювання векселів. Видача гарантій на забезпечення оплати векселів
11. Адвокатура — неодмінний складовий елемент механізму забезпечення прав людини.
12. АДМІНІСТРАТИВНА ШКОЛА МЕНЕДЖМЕНТУ (1920-1950).

Переглядів: 1686