Розвиток та диференціація потреб у спілкуванні в ранньому та дошкільному віці.

Спілкування – це спосіб виразити те чи інше відношення до людини чи інших людей.

Ціль спілкування – це те, заради чого у людини виникає даний вид активності. У тварин ціллю спілкування може бути побудження іншої живої істоти до певних дій, попередженням про те, що необхідно утриматись від тих чи інших дій. Мати, наприклад, голосом чи рухами попереджає дитя про небезпеку; одні тварини в стаді можуть попереджати інших, що ними сприйняті життєво важливі сигнали.

У людини кількість цілей спілкування збільшується. В них вмикається передача і отримання об’єктивних знань про світ, навчання і виховання, угода розумних дій людини і їх сполучних дій, встановлення і з’ясування особистих та ділових взаємовідносин. Люди обмінюються один з одним інформацією, знаннями, здібностями, вміннями і навиками. Людське спілкування багатопредметне, воно різноманітне за своїм внутрішнім вмістом.

Важливими видами спілкування у людей є вербальне і невербальне спілкування. Невербальне спілкування – це спілкування за допомогою міміки, жестів і пантоміміки, через прямі сенсорні чи тілесні контакти. Вербальне спілкування притаманне тільки людині і обов’язковою його умовою є засвоєння мови.

За своїми комунікативними можливостями воно надзвичайно багатше всіх видів і форм невербального спілкування, хоча в житті не може повністю його замінити.

Спілкування має велике значення у формуванні людської психіки, її розвиток і становлення розумної, культурної поведінки. Через спілкування з психологічно розвинутими людьми, дякуючи широким можливостям до навчання, людина набуває всіх своїх вищих пізнавальних здібностей і якостей. Через активне спілкування з розвинутими особистостями вона сама перетворюється в особистість.

Соціальна ситуація розвитку в ранньому дитинстві. Особливе значення раннього дитячого віку полягає в тому, що він безпосередньо пов'язаний із ходьбою. Здатність до переміщення, будучи фізичним надбанням, має відчутні психічні наслідки. Завдяки їй дитина починає вільніше та самостійніше спілкуватися із зовнішнім світом. Ходьба розвиває вміння орієнтуватися в просторі, розширює можливості ознайомлення з оточенням, а також забезпечує перехід до самостійної предметної діяльності. Малюк повністю захоплений предметами, внаслідок чого змінюються його стосунки з дорослими. Все рідшим стає емоційне спілкування з ними, поступаючись місцем ситуативно-дійовому спілкуванню, практичному співробітництву, спільним діям з предметами. Дорослий, як правило, спонукає до спілкування завдяки своїм діловим якостям, а не емоційності. Соціальна ситуація розвитку в ранньому дитинстві має таку структуру: “дитина — предмет — дорослий”.
Соціальна ситуація розвитку в дошкільному віці. У ранньому дитинстві малюк відкрив для себе існування дорослих, складний їхній світ. Якраз відокремлення дитини від дорослого створює нову соціальну ситуацію, в якій вона прагне до самостійності. Ця тенденція є природною і постійною. Однак дитина продовжує жити разом з дорослим, входить у його світ. її основною потребою є участь у житті й діяльності дорослих, оскільки в цьому віці дитина не може реалізувати себе через брак сил, умінь, знань. Тому вона стає дорослим у думках, уяві, орієнтується на нього як на зразок, перебираючи на себе властиву дорослим певну роль, наслідує дорослих, діє, як дорослий, але у формі сюжетно-рольової гри. У дитини з'являються елементарні обов'язки, її зв'язок з дорослим набуває нових форм, що виявляється у заміні спільної діяльності з самостійним виконанням його вказівок.
Істотною особливістю дошкільного віку є виникнення різноманітних стосунків дитини з однолітками, утворення дитячого згрупування. Власній внутрішній позиції дошкільняти стосовно інших людей властиві розвиток усвідомлення власного Я і значущості своїх учинків, величезний інтерес до світу дорослих, їхньої діяльності, стосунків.

3. Становлення засобів спілкування: експресивно-мімічних, предметно-дійових, мовних на різних вікових етапах.

Діти засвоюють мову дуже швидко, їхній словниковий запас зростає не тільки за рахунок іменників, а й дієслів, займенників, прикметників, числівників. До 6-ти років він у середньому охоплює 14 тис. слів. Паралельно вони оволодівають умінням сполучати слова у речення за законами граматики, у 4—5-річному віці без спеціального навчання засвоюють елементарні правила граматики і синтаксису рідної мови.
Розвиток мовлення відбувається у процесі вдосконалення практичного використання мови у спілкуванні з іншими людьми. Водночас мовлення стає основою перебудови психічних процесів, знаряддям мислення. Засвоєння мови супроводжується великою активністю дитини. У дошкільному віці вона є найчутливішою до мовних явищ. Одночасно з орієнтацією на зміст слів вона виявляє неабияку цікавість до звукової форми слова, часто спеціально змінює слова, творить нові.
На 5-му році життя дошкільники намагаються усвідомити значення слів і пояснити їх будову. Діти старшого дошкільного віку вже відрізняють слова на позначення існуючих предметів від слів, які складаються із довільного набору літер (наприклад, “яблуко” і “яко”). Однак вони ще не усвідомлюють, що слова взяті для позначення об'єктів не у зв'язку з певною необхідністю, а довільно. На запитання, чи можна назвати собаку коровою, а корову собакою, дошкільник швидше за все відповість: “Ні, собаки гавкають, а корови дають молоко”. Як стверджує Л. Виготський, дитина думає, що назва об'єкта належить йому “від природи”.
Цілковите розуміння значень слів приходить до дітей лише через кілька років, коли ці слова вони починають активно використовувати у своєму лексиконі. Це означає, що у дошкільників використання слова випереджає його розуміння. На цю обставину першим звернув увагу Ж. Піаже, за спостереженнями якого, діти 4—6 років правильно вживають слова “більше” і “менше”. Однак під час з'ясування, чи розуміють вони, що кількість води не зміниться, якщо її перелити з однієї склянки в іншу, вищу й вужчу, було виявлено, що на цьому етапі розвитку мовне навчання не допомогло їм засвоїти кількісні поняття. На основі цього і подібних експериментів було зроблено висновок, що мова не є основним чинником розумового розвитку.
У мисленні і вмінні вирішувати смислові проблеми слова відіграють важливу, але не найголовнішу роль. Так, глухі діти справляються з багатьма видами пізнавальних завдань і вирішують більшість комунікативних та інших проблем не гірше, ніж діти, які чують. Можливо, вони спираються на невербальні системи символів — образи, зображальні форми.
Більшість психологів погоджується з тим, що когнітивний розвиток є основою мовленнєвого. Для спілкування на відповідному рівні дошкільникам потрібно мати певні знання про навколишній світ, елементарне розуміння чужих і особистих можливостей. У свою чергу мова сприяє засвоєнню нової інформації, запам'ятовуванню, розв'язуванню пізнавальних, мислительних завдань. Знання її допомагає дітям з'ясувати суть понять, не пов'язаних з фізичними властивостями об'єкта.
Психолінгвісти стверджують, що мова має першочергове значення у засвоєнні дітьми соціальних понять, пов'язаних зі статусом і роллю (наприклад, приятель, друг, учитель, тітка, дядько, лікар). Дошкільники оволодівають ними, спостерігаючи за соціальною взаємодією, стилем мовлення дорослих, сприймаючи зміст їхньої розмови. Частково опанувавши мову, дитина вже здатна словесно сформулювати правила, які керують її діями у різних ситуаціях.
Важливе значення для психічного розвитку дошкільника має комунікативна функція мови, яка полягає у використанні мови як засобу спілкування. Як відомо, діти починають спілкуватися ще до того, як навчаться говорити. З розвитком мовлення їхнє спілкування стає досконалішим. Його ефективність залежить не тільки від знання граматичних правил і значень, але й від навичок висловлювання певної думки у відповідній ситуації. Вміння розмовляти ґрунтується на таких соціальних навичках, як послідовність говоріння; враховування досвіду, вмінь, інтересів і потреб співрозмовника; уникнення домінування в розмові і перебивання співрозмовників; вияв уваги та готовність продовжити спілкування невербальними засобами (поглядом, жестом тощо).
На думку Ж. Піаже, раннє мовлення ще не є комунікацією, воно має егоцентричний характер. Малюки, стверджував він, не розуміють, що точка зору співрозмовника може відрізнятися від їхньої. Мовлення їхнє нагадує роздуми вголос, завдяки яким вони описують свої дії, беруть участь у “груповому монолозі”, в якому дотримуються своєї лінії розмови і майже не реагують на зауваження співрозмовників. І лише у 6—7 років егоцентричне мовлення змінюється соціальним, яке вже враховує точку зору співрозмовника й уможливлює справжній діалог. Пізніші дослідження засвідчили, що Ж. Піаже певною мірою недооцінив уміння маленьких дітей спілкуватися, адже багато з них у 4-річному віці вже виявляють уміння регулювати розмову відповідно до потреб співрозмовників.
З розвитком когнітивних навичок, розширенням знань про навколишній світ у дітей вдосконалюється і спілкування. Вони навчаються слухати, часто вловлюють у повідомленнях багатозначність і обходяться без її тлумачення іншими.
Загалом, комунікативно-мовленнєвий розвиток дошкільника відбувається на таких рівнях:
а) поведінковий рівень (оволодіння мовленнєвою поведінкою), особливостями якого є:
— спрямування уваги на партнера по спілкуванню, настанова на реакцію-відповідь;
— володіння різноманітними експресивно-мімічними засобами спілкування;
— вміння налагоджувати міжособистісні контакти;
б) когнітивно-лінгвістичний рівень (розвиток понятійної свідомості), який характеризують:
— розуміння просторово-часових ознак ситуації спілкування (значення слів, що характеризують місце, час, зміст взаємодії);
— усвідомлення емоційного змісту ситуації спілкування (значення слів, що характеризують емоційний стан людини);
— розуміння дійових осіб у грі, праці (значення слів, що характеризують людину);
— збагачення словникового запасу (різноманітне і точне використання лексики, що відповідає ситуації і змісту спілкування);
— граматична правильність мовлення;
— фонетичний розвиток (вимова звуків, дикція, сила голосу, паузи, наголос);
в) особистісний рівень (регулювання мовленнєвої взаємодії), свідченням якого є:
— прагнення до розгорнутості, логічності й зв'язності висловлювання, розповіді;
— керування мовленням, його зміна відповідно до розвитку ситуації;
— удосконалення характеру продукованого тексту (враховуючи ситуацію, досвід, творчий підхід);
— самооцінка в дії, що визначає тип комунікативної позиції у спілкуванні;
— ціннісні орієнтації, пов'язані з людиною (оцінка співрозмовника, безоцінне сприймання іншої людини);
— потреба в міжособистісному спілкуванні, широта та дієвість його мотивів.
Комунікативно-мовленнєвий розвиток на четвертому році життя полягає у продовженні засвоєння дитиною експресивно-мімічних, паралінгвістичних (невербальні: жести, міміка, рух тощо; парамовні: інтонація, ритміка, мелодика та ін.) мовних засобів. Вона розуміє мову без наочності, уважно слухає казки, усвідомлює їх зміст, за допомогою дорослого охоче переказує їх. У спілкуванні молодші дошкільники користуються простими і складними (складнопідрядними) реченнями, виявляють ініціативу та активність.
На п'ятому році життя дитина починає оволодівати різними модифікаціями темпу та сили голосу, дикцією та виразністю мовлення. Обсяг побутової лексики наближається до її обсягу в дорослої людини. Словниковий запас становить майже 5 тис. слів. Дошкільник вчиться правильно узгоджувати слова, використовує поширені речення, його висловлювання адекватні ситуації мовлення. Він відповідає на запитання, ставить зустрічні, самостійно робить прості пояснення, наводить докази, переказує казки і розповіді, з незначною допомогою дорослого складає описові й оповідні висловлювання.
У 6—7 років адекватними ситуації є темп і сила голосу, правильно поставлена дикція, урізноманітнюються засоби виразності мовлення, збагачується обсяг побутової лексики, відбувається активне оволодіння видовими, родовими та образними поняттями. Словниковий запас досягає 5—6 тис. слів. У цьому віці дошкільник уміє узгоджувати слова за всіма граматичними категоріями, використовує всі типи речень (прості, поширені, складносурядні й складнопідрядні). Його висловлювання адекватні конкретним комунікативним ситуаціям і позаситуативному спілкуванню.
Діти старшого дошкільного віку самостійно придумують казки, розповіді, використовують різноманітні виражальні засоби, зацікавлено сприймають чужі аргументи, докази і самі ними послуговуються. Вони виявляють ініціативу в спілкуванні: діляться враженнями з ровесниками, ставлять запитання, залучають ровесників і старших до спілкування. Старші дошкільники навіть зауважують мовні помилки ровесників, виправляють їх, користуються простими поняттями. їхнє мовлення чисте, граматично правильне, виразне.

4. Основні напрямки і оптимальні умови розвитку вербальних засобів спілкування. (Тамара Піроженко Спілкування дитини з оточенням як презентація особистісних осягнень)2007р.конференція* Доповідь виголошено на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Психолого-педагогічні умови розвитку дитини в сучасному дошкільному навчальному закладі” (16-17 травня 2006 року, м. Житомир).

Розвиненість різних форм та засобів спілкування дошкільника характеризує, наскільки характер та стиль спілкування дорослого з дитиною реалізує задоволення потреби в емоційному комфорті, досягненнях, задоволенні потреби в знаннях та навичках, свободі вибору, рівні самоповаги. Одночасно у спілкуванні проявляються усвідомлені підростаючою особистістю власні здібності й можливості в різних видах предметно-практичної діяльності та спілкуванні.

Психологічне обґрунтування процесу становлення мовної взаємодії дошкільників в цілеспрямованих видах діяльності та розвиток всіх компонентів позначеної здібності дозволяє більш ефективно підтримувати в дітях прояви творчості в предметно-практичних, ігрових, зображувальних та пізнавальних видах діяльності та індивідуально допомагати дітям, що мають труднощі мовної комунікації. Тому своєчасне вивчення педагогом комплексної системоутворюючої характеристики, якою є мовлення дитини, через прояви емоційних, когнітивних, лінґвістичних досягнень спрямовує увагу педагога на виявлення таких характеристик особистості і, які відображають цілісний підхід до оцінки розвитку дитини.

Критеріальними оцінками в аналізі досягнень особистісного розвитку дитини, що виявляються

в мовному спілкуванні, виступають афективні (емоційні), конативні (поведінкові), когнітивні прояви психіки, що характеризують особистість дитини як цілісність.

Цілком зрозуміло, що мовленнєві досягнення дитини, як відображення досвіду міжособистісних взаємин, віддзеркалюють такі особистісно-значущі психологічні феномени, як статус дитини у сім’ї та групі дітей, відношення оточуючих до дитини, яке має прояв в оцінці. Але, крім зовнішніх характеристик відношень дитини з оточенням, важливу роль виконує особливе відношення малюка до оточуючих людей та самого себе.

Позитивна самооцінка розширює в ідеальному плані відображення можливостей дитини, підсилює довіру до оточуючих, і, сприяючи соціальній взаємодії, стверджує принцип особистісного розвитку. Творча самореалізація виступає фактором збереження власної особистості й умовою розвитку інших. Роль здатності до творчості й вплив самооцінки особистості на характер творчості роблять протягом усіх наступних вікових етапів свою найважливішу значимість для психічного розвитку особистості. Значення стійких пізнавальних мотивів і творчого ставлення до справи у дітей старшого дошкільного віку зростає в зв’язку з переходом до нового виду діяльності і зміною ситуації розвитку дитини в найближчому майбутньому. І хоча вважається, що фантазія і творчість є специфічною активністю і потребою дошкільників, не можна не відзначити, що і фантазування, і істотна творчість згасають і знижуються в багатьох дітей старшого дошкільного віку. Таке зниження пояснюється не тільки тим, що з віком діти, привласнюючи соціально задані норми, неминуче стають більш реалістами. Основна причина криється, на наш погляд у тім, що творча діяльність і прояв творчості в багатьох ситуаціях життєдіяльності дитини в дитячому саду і родині не здобуває особистісно-значимої цінності. Воно не стає самоцінним в очах оточуючих і життєво необхідним для дитини. За певних умов виховання в освітній установі й родині індивідуально-активне ставлення до нового, прояв активності і реалізація творчих можливостей не тільки не знижується, але і досягає більш високих рівнів.

Діти, які зуміли органічно зберегти і розширити способи продуктивної невербальної творчості (виразні засоби в міміці, жестах, пантомімі через творчу гру-драматизацію, театралізовану діяльність та інші види творчості) демонструють зростання внутрішнього контролю поведінки, що закономірно відбиває взаємозв’язок в розвитку емоційно-вольової регуляції, і більш високий до цього вікового періоду рівень розвитку свідомості. Попередні й не загублені комунікативні досягнення поведінки молодшого дошкільника здобувають новий якісний рівень: усвідомлення і довільність. Крім того, переваги збережених якостей емоційної виразності поведінки, природність в прояві своїх емоцій і почуттів, сприяють не тільки підвищенню в дитини внутрішнього контролю поведінки, але і творчої продуктивності невербального і вербального характеру. Це відбувається як через комунікативні особливості (готовність до взаємодії, рівень навичок співробітництва і кооперативних дій, ставлення до навколишнього), так

і внаслідок розвинутих досягнень когнітивно-лінгвістичного характеру. Такі діти легше встановлюють психологічно комфортні взаємини з навколишніми, швидше визначаються в спрямованості своєї активності (адаптація чи перетворення), краще орієнтуються в ситуації регламентації часу й умовах виконання творчих задач.

Особистісні якості дитини, що відбивають досвід її спілкування і ступінь розвиненості комунікативно-мовленнєвої сфери, проектують весь спектр актуально значимих у житті людини рис характеру. Широта і розмаїття особистісних рис відображають прояви “замкнутості-комунікабельності”, сміливості, тривожності, креативності та багатьох інших особистісних характеристик, що складають у сукупності соціальну компетентність людини.

Дитина в мовній поведінці з навколишніми природно демонструє свою соціальну й інтелектуальну активність через розширення інструментальних можливостей. У її мовному спілкуванні яскраво і своєрідно звучать такі форми мовних висловлень як згода, уточнення, прохання, порада, спонукання, подяка, сумнів, подив та інші мовні побудови, адекватні ситуац ії спілкування. Особистісні досягнення якостей комунікативно-мовленнєвого розвитку виявляються в рисах характеру, що забезпечують комунікацію (доброзичливість, відкритість і т. п.) сприяють установленню широких контактів дитини старшого дошкільного віку з однолітками, малятами, незнайомими раніше дорослими людьми, що в ще більшій мірі сприяє розвитку якостей когнітивного і лінґвістичного рівня в мовному прогресуванні дитини. Саме широта і дієвість мотивів спілкування дитини з людьми забезпечує координацію комунікативних і мовних дій, що породжує внутрішню реорганізацію, переструктурування процесів аналізу цілісної ситуації спілкування, і дозволяє дитині прогнозувати можливий розвиток подій, виявляти творчість спілкування.

При наявності негативних оцінок та низької культури міжособистісних відносин, обмеженості і замкнутості інтересів серед дорослих збіднюється внутрішній світ дитини, її свідомість фіксує відносини до інших на основі об’єктно-мовного відношення. Засоби, операції, мета діяльності засновані на реально-звичному функціонуванні, далекому від елементів перетворення й творчості. Усе це обумовлює низький рівень розвитку свідомості, труднощі подолання стандартів і стереотипів у реалізації навіть власних задумів і намірів. І хоча дитина демонструє інтерес і заглибленість у ситуацію взаємодії, але часто сама ситуація тисне на неї. Дитині складно виявити самостійність, ініціативність. Оскільки в таких випадках дорослому важливіше, щоб дитина зробила що-небудь, а не усвідомила чи зрозуміла, тому не заохочуються особистісні якості дитини. Деформація і несформованість мотивів взаємодії демонструє досвід невдач, що накопичується, у відносинах з іншими, і все це призводить до того, що в багатьох дітей старшого дошкільного і молодшого шкільного віку відсутня самостійність. Вони не впевнені в собі, часто відчувають страх у нових ситуаціях і починаннях, виявляють негативізм, конфліктність, неадекватне сприйняття поведінки і відношення до себе з боку інших дітей і дорослих. Така ситуація розвитку знижує розвиток інструментальних конструктивних засобів взаємодії зі світом соціального і природного оточення. У плані лінґвістичних (мовних) характеристик це виявляється в стандартних за формою й обмежених за змістом мовних висловлюваннях (в основному відповідь чи згода).

Обмеження мовних форм є причиною недостатнього використання лексики, граматичний примітивізм, у фонетичної невиразності, одноманітності і монотонного мовлення. Різноманітні морфологічні та синтаксичні перебудови мови залишаються незасвоєною навичкою і гальмують надалі у мовленнєвому розвитку дитини прояви елементів зв’язності, розгорнення і довільності.

Прикладом є конспекти занять з готовими відповідями дітей – Діти, якого кольору небо? (відповідь – блакитного)

Прикладом є постійні рекомендації й зверх контроль вихователів: - Помий руки. Сідай їсти. Їж. Запивай. Вставай. Іди мий руки…

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
V.Пояснення нового матеріалу	\|	Психологічна характеристика форм спілкування. Особисто-творче спілкування.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.