Інструктивні матеріали до практичного заняття № 2

Значного поширення в компаративістиці останніх десятиліть набув інтертекстуальний метод. Інтертекстуальність (від лат. inter - між + лат. textum - тканина, зв´язок) - різні види міжтекстової взаємодії.

Ітертекстуальністьвиявляла себе у формі діалогічного цитування, пародіювання, інтерпретації відомих літературних сюжетів. Інтертекстуальність є аспектом структурної самоорганізації твору й означає залучення контексту літературної традиції до тексту через стилізацію, пародію, травестію, парафразу, цитату, колаж, алюзійні згадки чи натяки тощо.

Таким чином, інтертекстуальність полягає в:

1) відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ, інших творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання та ін.;

2) явному наслідуванні чужих стильових властивостей і норм (окремих письменників, літературних шкіл і напрямів) — тут мають місце всі різновиди стилізації.

Інтертекстуальність у літературознавстві традиційно розглядають у двох аспектах: як літературний прийом і як метод прочитання тексту, хоча більшості дослідників так і не вдається розмежувати ці поняття.

Початок розширення поняття „текст” пов’язаний саме із науковими здобутками М. Бахтіна, якому належить дефініція діалогічності й текстового поліфонізму. Він пояснював народження нового тексту характером різноманітних його взаємин із попередньою літературною традицією, які проявляються у внутрішній діалогічності «свого» і «чужого» слова в цьому тексті (діалог письменника з літературною традицією і літературою сучасності). Ідею діалогізму Бахтін розробив на прикладі романів Достоєвського – і це було відкриттям нового художнього методу письменника і водночас нової методології аналізу в літературознавстві.

Хоча явище інтертекстуальності є давнім, як література, поняття інтертекстуальності з´явилося недавно, в добу постмодернізму.

У середині XX ст. бахтінська діалогічність отримала теоретичне обґрунтування у працях Юлії Крістевої. Як відомо, французька дослідниця болгарського походження Ю. Крістева висунула поняття інтертекстуальності в книжці „Semiotiké. Дослідження з семаналізу” (1969): інтертекстуальність– взаємодія між текстами, яка відбувається всередині одного тексту: «Будь-який текст є продуктом усмоктування і трансформації якого-небудь іншого тексту… виявляється, що поетична мова піддається як мінімум подвійному прочитанню». Ю. Крістева, розвиваючи теорію Бахтіна, обґрунтувала тезу про інтертекстуальну природу будь-якого дискурсу.

Зрештою, теорія інтертекстуальності набула великої популярності. Канонічним було визнано формулювання поняття інтертексту, що його 1973 р. запропонував Ролан Барт. Він розмежував спочатку поняття твору і тексту. Текст можна розчленовувати. За Бартом, головною ознакою інтертекстуальності є безмежність, зумовлена безмежністю мови (письма):

Кожен текст є одночасно й інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш чи менш упізнаваних формах: тексти попередньої культури і тексти культури сучасної. Кожен текст - це нова тканина, зіткана зі старих цитат… Як необхідну передумову для будь-якого тексту, інтертекстуальність не можна зводити до проблеми джерел і впливів; вона становить загальніше поле анонімних формул, походження яких рідко можна з´ясувати, позасвідомих або автоматичних цитацій без лапок.

З часом визначення інтертекстуальності змінювалося, оскільки розширювався зміст поняття, вкладеного у нього. Спільне у всіх дефініціях — вихід за межі тексту, відношення “текст — тексти — система”.

Слушними є зауваження В. Просалової щодо значного розширення інтертекстуальної термінологічної сітки. Дослідниця наводить довгий ряд дефініцій: „генотекст”, „фенотекст”, „прототекст”, „інтертекст”, „метатекст”, „гіпертекст”, „архітекст”, „інтекст”, „інтратекстуальність”, „паратекстуальність”, „гіпертекстуальність” і наголошує, що це ще далеко не повний перелік.

Зокрема, “прототекст” — більш ранній текст. Метатекст -текст, темою якого є інший текст - це набір пов'язаних з якимось твором текстів, що допомагають зрозуміти текст або його роль в культурі — чернеток, прототипів, пародій, продовжень, критичних статей і т. д. Гіпотекстом є попередній текст, гіпертекстом- пізніший текст. Так, гіпертекстом «Одіссеї» Гомера є «Енеїда» Верґілія та її бурлескно-травестійні переробки П. Скаррона, А. Блюмавера, І. Котляревського, роман «Улісс» Дж. Джойса тощо. І гіпотекст, і гіпертекст можуть належати одному авторові. Такий вид зв’язку між текстами можна назвати автоінтертекстуальністю. Може виникати й ситуація самоцитування, посилання на власні думки, образи, колізії тощо. Як приклад гіпертекстуальності, можемо назвати цикл романів та повістей французького письменника Оноре де Бальзака «Людська комедія», що нараховує 96 творів, дуже часто об’єднаних спільними героями, сюжетами, колізіями.

У своєму ширшому розумінні інтертекстуальність охоплює не лише художні тексти, а й літературно-критичні, театральні вистави, музичні твори, твори образотворчого та кіномистецтва.

Інтертекстуальність як домінантна категорія властива літературі постмодернізму. Замість уявлення про текст як автономну, організовану і внутрішньо ієрархізовану структуру постмодерна теорія постулювали «смерть автора» і «вільну гру значень», шукаючи приховані суперечності тексту. Згідно з постмодерними ідеями «смерті автора» (есеї «Смерть автора» Ролана Барта, «Що таке автор?» Мішеля Фуко) в теорії інтертексту першорядну роль відведено читачеві. Інтертекстуальний текст сприймається реципієнтом у безпосередній залежності від уже прочитаного, від його власного тексту (чи інтертексту), і вміння/бажання вибудовувати інтертекстуальні зв’язки.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Практичне заняття № 2	\|	З порівняльного літературознавства

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.