Сучасні проблеми динаміки культури в соціальній антропології

Запишіть.

Генезис і динаміка культури в соціальній антропології являють собою цілісний процес. Такий процес передбачає засвоєння і збереження цінностей минулого, їх накопичення в теперешньму і передача цінностей як вихідного елементу для культури майбутнього. Відтак, структурна цілісність визначена тим, що цінності культури співвідносяться ієрархічно. Виділяють субординацію і ранжування цінностей, тобто одні займають центральне місце, інші – другорядне; одні – мають загальне значення, інші – локальне.

Проте зона культурно-антропологічних досліджень поширюється між уявленнями про позитивні форми існування людини (життєзабезпечення, соціалізація, комунікація, рекреація) та про предметний світ, який являється середовищем, джерелом ресурсів та матеріалів для реалізації цих форм. Відповідно завдання дослідника полягають у тому, щоб визначити способи та механізми породження уявлень людей про оточення; як вони розчленовують його; як вони створюють та використовують речі; будують життєве середовище; формують структури соціальної взаємодії.

Слід зазначити, що проблеми динаміки культури в соціальній антропології спираються на цілісність кліматичних і географічних умов. Такий аналіз цілісності якщо продовжити, то ми дійдемо до цілісності планетарної, а далі й космічної. Однак, цілісність людської культури полягає в цілісності матеріального і духовного життя людини, тобто це зв’язки людини з її природним ті соціальним оточенням, проте не природно задані, а структуровані нею самою та об’єктивовані у формі фізичних речей та уявлень; це світ, породжений такого роду зв’язками та задаючий життєво важливі параметри спільного існування людей.

Мета науки про культуру полягає також у необхідності виявити яким чином індивіди або групи уявляють собі своїх партнерів з виробництва чи обміну; виявляють, приховують чи втрачають з виду ці уявлення у відносинах з іншими; інтегруються в суспільство або ізолюються від нього, відчуваючи себе залежними, підкореними або ж вільними. У такому контексті предмети, висловлювання, поведінка людей забезпечує зовнішні середовища більш глибинних людських зв’язків з оточенням, які вказують на те, що люди демонструють, приховують, до чого вони байдужі. Ці сліди можуть використовуватиметься як ознаки та показники стабільності чи мінливості, інтегрованості або дисперсивності, інтенсивності або розрідженості спільного життя людей.

Протягом XX століття у світовій соціальній (культурній) антропології ці завдання розв’язувалися в рамках таких теоретичних орієнтацій, як еволюціоністські та неоеволюціоністські ідеї динаміки культури та полілінійності розвитку; концепція культурних ареалів та культурної дифузії; функціоналістська, системні теорії культурно-екологічної адаптації; структуралістський аналіз культурних феноменів; постмодерністський неоіндуктивізм та програмний еклектизм.

Зміна в дослідницьких акцентах. З 1980-х років спостерігається тенденція до укрупнення об’єкта дослідження: інтерес переміщується від процесів, характерних для локальних спільнот (кланові, етнічні, конфесійні), до тенденцій динаміки великих соціальних систем (міст, суспільств), до глобальних проблем (економічні наслідки модернізації, конфлікти та мілітаризм, транснаціональні інститути). У той же час предмет дослідження стає значно тоншим: макродинамічні, історичні механізми культурних змін відійшли на другий план стосовно мікродинамічних; від вивчення функціонування узагальнених стереотипних культурних утворень фокус уваги переміщується до процесів їхнього породження та становлення; вивчення ідеологій змінилося активною увагою до неусвідомлених і до невиражених у термінах раціональних категорій явищам, пошукам їхнього місця в концепціях культури. Особлива увага приділяється впливу розвитку глобальних комунікативних зв’язків (автомобільні, залізничні, повітряні шляхи, телебачення, комп’ютеризація) на процеси міжкультурної взаємодії та формування уніфікованих алгоритмів масової культури. Інтенсифікувалися розвідки в області урбаністичної антропології (в США, навіть створене Товариство урбаністичної антропології з журналом «Urban Anthropology»), іншими словами, за останні десятиліття глобальні антропологічні дослідження змінилися за змістом: вивчення просторово-географічного розподілення культурних рис (стійких культурних паттернів) змінилося увагою до розподілення соціокультурних проблем. Закінчився етап реіфікації (ставлення до категорії як до реально існуючого об’єкта) понять: “культура як система”, “культурний тип”, “модальна особистість”, (“національний характер”). Зараз стало очевидно, такого роду побудови евристичні тією мірою, якою вони використовуються інструментально, тобто як моделі інтерпретації при дослідженні реальних явищ та процесів. Відповідно центр дослідницької уваги зміщується до того, що раніше називалося «деформацією», «деградацією», «відхиленням», «патологією», у культурі.

Культура розуміється як похідна від спільної людської активності. Щоб схематично уявити собі, як сьогодні ставиться питання про генезис культурних феноменів, можна звернутися до схеми Прибрама, Галантера та Міллера, яка описує універсальну закономірність формування стереотипних моделей поведінки: «проба - оцінка - перевірка - вихід». Ця схема передбачає два плани активності: пов’язаний із взаємодією та пов’язаний із комунікацією. У першому випадку утворюються реальні наслідки обміну діями, кожна з яких призводить до певного результату. Цей план можна розглядати як область породження технологій та речей. У другому плац створюється оцінка ефективності дій, схеми їх поєднання для досягненні бажаного результату. Відповідно в цьому випадку мова йде про облаеть породження образів та моделей дій, а також ціннісних уявлень. Маючи на увазі, шо людина - істота соціальна і діє не одна, а в системі суспільного поділу функцій, слід допустити наявність засобів, організації взаємодій. Такими зазвичай вважаються комунікативні мережі як структури обміну інформацією та знаки як одиниці такого обміну.

Ці засоби у свою чергу формуються в процесах соціальної взаємодії. В науках про суспільство та культуру людина представлена не як ізольована одиниця, яка як «організм у середовищі», з яким вона постійно обмінюється інформацією. Значимість таких зв’язків спонукає її будувати уявленні завдяки яким вона фіксує адекватність свого ставлення до елементів оточення та координує свої дії з діями інших із використанням цих елементів у різних ситуаціях.

Так формується соціокультурне середовище, яке конструюється як результат комунікативних актів, у якому «Я» звертається до «Іншого», осягаючи його як особистість, яка звернена до нього самого, причому обидва розуміють це »⁶.

Відповідно уточнюється уявлення про культурні параметри ситуації соціальної взаємодії: мета, правила, ролі, репертуар дій, конфігурації («паттерни») взаємодій, категорії, комунікативні коди, співвіднесеність із середовищем. У цьому теоретичному контексті можна з достатньою точністю простежити породження стійких співвідношень дій та їхніх значень у рамках таких ситуацій.

Проблема уніморфності та різноманіття у вивченні культури, Продовжується дослідження культурної специфіки в межах етнокультурних одиниць. Такі розвідки конкретизують комунікативні процеси стосовно локальних стійких умов існування спільнот.

Етноспецифічні риси культури формуються історично в ході пристосування певної соціокультурної спільноти до умов існування, створення стійких мереж міжособистісної взаємодії. Вони передаються від покоління до покоління за допомогою механізму традиції та підтримуються за рахунок колективної реалізації в соціокультурному житті. Освоєння етнокультурного досвіду відбувається в ранньому дитинстві в контексті безпосереднього життєвого середовища, яке сприймається індивідом у якості природного і в якийсь період єдиним доступним. Відповідно багато що освоюється на несвідомому рівні і може залишатися невідрекфлексованим усе життя. Розуміння механізмів породження та утримання специфічних для етносу рис культури сприяє дослідження літератур і міфів, аналіз різноманітних мовних проявів і писемних документів, характерних для цих культурних одиниць.

У зв’язку із цим постало питання про необхідність уточнити смисл поняття «традиція». Сьогодні воно несе в собі два взаємовиключних значення. По-перше, етимологічне, яке вказує на механізм, процес передачі культурного досвіду в часі. У цьому значенні поняття не має субстанціонального змісту, тобто не можна вказати на об’єкт, який можна назвати «традицією». Це атрибут, тобто про об’єкт можна казати, що він традиційний. Послідовно, безперервно передається з далекого минулого. По-друге, більш пізнє розуміння традиції як культурного об’єкта, чиє існування та шанування як норми або цінності освячені належністю до історії даної спільноти. Відповідно дихотомія «традиція» та «зміна», яка часто зустрічається в літературі про культуру, виявляється за смислом невизначеною. Скоріше можна розрізняти традиційні та інноваційні явища.

У зв’язку з розвитком теми етнічних культур почав відходити на задній план принцип описового узагальнення («дескриптивної інтеграції»), який достатньо довго домінував у культурній антропології. У цьому випадку метою дослідження було описання окремої культури як цілого, яке об’єднує багато розрізнених спостережень та відомостей. І лише у другій половині XX століття антропологи повернулися до думки про те, що історичні узагальнення можна побудувати так, що вони виявляться порівняними з природничо-науковими узагальненнями (генераціями). Цс відбувається тоді, коли дослідник культури переходить від розповіді до оцінки стану інститутів, правил поведінки, відносин та цінностей.

Отже, однією з центральних тем соціальної (культурної) антропології продовжує залишатися дихотомія «універсальне - специфічне», «унімофрність - багатоманітність». Спостереження, які стосуються кожного з полюсів, зафіксовані практично в кожній антропологічній роботі, супроводжувалися спробами знайти їм пояснення. Застосовувалися такі концепції, як моногенез та полігенез, еволюція та деградація, розвиток та мутація. Пояснення шукали в расових, гендерних, етнічних відмінностях. За свідченнями правильності пояснень зверталися до таки: областей пізнання як біологія, географія, історія, археологія. При порівняльному вивченні культур здійснювалися кількісні вимірі співставлених характеристик відповідно до шкал «менше - більше» та «простіше - складніше». У першому випадку ці змінні порівнюються зі кількістю, інтенсивністю, динамічністю їхньої присутності в ситуаціях, які вивчаються. У другому випадку порівнюються не тільки кількість елементів але й порядок їхнього зв’язку, структура та правила взаємодії. Поте причини культурних подібностей та відмінностей досі є предметом наукових досліджень.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основні підходи до визначення понять культура та цивілізація	\|	Поняття та показники соціокультурного процесу

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.