Дайте характеристику етнополітики козацько-гетьманської держави. Які факти свідчили про посилення «російського фактору»?

Охарактеризуйте польсько-українські та українсько-єврейські стосунки на українських землях у складі Речі Посполитої. Чи можна вважати їх загострення причиною національно-визвольної війни українського народу 1648-1654 рр,?

Назвіть етнополітичний аспект литовської експансії на українські землі. Чи можна вважати Велике князівство Литовсько-руською державою?

У XTV ст. історичні події розвивалися у несприятливому для України напрямі. Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситися її сусіди — Литва, Польща та Московія. Ці суспільства дуже швидко розросталися, і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні. Стародавній Київ залишався тут лише блідою тінню своєї колишньої слави. Крім православного митрополита, що у 1300 р. виїхав до процвітаючих центрів північного сходу Босії та зрештою осів у Москві, місто покинули багато бояр і великих купців. Протягом тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. Після смерті останнього князя галицько-волинської династії західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника, ставши легкою поживою для ворога.

Серед перших, хто скористався цією можливістю, були литовці. У середині XIII ст. князь Міндаугас (Міндовг) об'єднав войовничі відсталі язичницькі племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонського ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів, що виник на прибалтійських землях. Із цієї боротьби литовці вийшли сильнішими й тісніше об'єднаними, ніж будь-коли. У перші десятиліття XIV ст. під проводом великого князя Гедимінаса (Гедиміна) вони рушили на Білорусію. А у 1340-х роках, під час правління його сина Альгердаса (Ольгерда), який рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям», вони вступили на українські землі.

Становище українських земель у Великому Литовському князівстві (Волинь, Східне Поділля, Київщина, Переяславщина) - литовсько-руський державі. В цій державі власне литовський елемент становив одну десяту населення. Частка ж руських (українців і білорусів) була переважаючою.

На жаль, брак джерел про той період не дозволяє історикам відтворити подробиці литовської експансії. Проте існує загальна думка щодо основних причин цих швидких і легких успіхів.

Передусім, для українців, особливо наддніпрянців, литовське панування було
прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. По-друге, литовці, за браком людей для
управління своїми величезними завоюваннями (більшу частину Великого князівства
Литовського складали українські землі), дозволяли місцевій українській знаті обіймати
найвищі адміністративні посади. Така політика заохочувала українську знать приєднуватися
до переможців. Нарешті, на відміну від монголо-татар, на литовців не дивилися як на
цілковитих чужинців. Із просуванням культурно відсталих литовців, що трималися
язичництва, їхня верхівка швидко потрапляла під культурні впливи своїх слов'янських
підданих. _ф

Литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв Білорусії та України, що за якісь одне чи два покоління за виглядом, мовою та поведінкою вже нагадували своїх попередників — Рюриковичів. Вони розглядали свої завоювання, власне, як місію «збирання земель Русі» й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва — міцніючий суперник литовців у змаганнях за київську спадщину. Саме тому Грушевський доводив, що Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія. Інші українські історики навіть твердили, що по суті воно стало відновленою руською державою, а не чужоземним формуванням, що поглинуло Україну.

Як Литовсько-Руську державу розглядали Велике князівство практично всі відомі українські історики, серед них - М.Грушевський, О.Єфименко, Д.Дорошенко та ін.

Якщо литовці досить помірковано ставились до розвитку подій у підкорених їм українських землях, на перших порах залишаючи місцевому населенню досить широкий

простір для свободи дій, то поляки в основу свого курсу одразу доклали католизацію, полонізацію і колонізацію краю, Ідо програмувало на перспективу різке загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин.

Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток України у другій половині XVI ст. Та посилення національного гніту формують національну свідомість українського народу та його національне пробудження. Визначальну роль у політичному і культурному житті відігравали братства - громадські спілки православного українського населення: міщан, духовенства, шляхти, козаків. Вони протистояли наступу католицтва й уніатства, національним утискам.

З XVIct. почалося масове переселення євреїв на українські землі. Роль єврейського компонента в етнічному складі населення посилилася. Як і раніше, вони не мали прав землеволодіння і, зазвичай, були орендарями фільварків польських магнатів. Часто, євреї мали монопольне право на виробництво горілки та тютюну, що було приводом для конфліктів з українським селянством. Зрозуміло, що під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького одна із вимог учасників повстання -звільнити територію України від євреїв.

1648 р. в Україні розпочалася Національно-визвольна війна українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Вона мала певні загальні причини:

— релігійний гніт: переслідування польським католицьким урядом прав
православного населення;

— національний гніт: обмеження прав українців;

— соціальний гніт з боку польської шляхти та уряду: зростання панщини, податків,
свавілля магнатів та шляхти.

Наприкінці 1648 — на початку 1649 pp. гетьман тріумфально повертається до Києва. У цей час відбуваються історичні зміни в поглядах Б. Хмельницького як ватажка народного повстання. Перемоги 1648 р. над польськими військами дали змогу українцям зрозуміти свою силу. Відбувається зближення козацької верхівки з православною церквою. Духовенство та інтелігенція переконують гетьмана в необхідності захисту інтересів не лише козацької верстви, а всього українства. Гетьман стає керманичем українського народу; на нього тепер покладено значно ширші обов'язки.

На початку 1649 р. Б. Хмельницький офіційно оголосив свої наміри стосовно перспектив і кінцевої мети війни з поляками. Це сталося 10 лютого 1649 р. під час переговорів у Переяславі з королівським посольствам. Відповідь гетьмана на умови перемир'я, запропоновані польськими послами, сучасні дослідники оцінюють як програму розбудови української держави. Водночас утворена Українська держава розглядалася як спадкоємиця Київської Русі.

У Зборівському мирі вперше в історії українсько-польських відносин Україна одержувала з боку Польщі визнання певної самостійності як козацька держава. Визвольна війна сприяла розбудові української держави. На звільнених землях 1648 р. було утворено центральні і місцеві органи влади, запроваджувався новий адміністративно-територіальний поділ. Особливістю козацької держави був її військовий характер. Він зумовлювався необхідністю виборювати незалежність і традиціями Війська Запорізького. Найвищим законодавчим органом була Генеральна Рада — загальна рада всього війська. Виконавча і судова влада зосереджувалася в руках гетьмана. Він скликав Генеральну та старшинську ради, видавав універсали, брав участь у судочинстві, організовував фінансову систему, за рішенням ради розпочинав війну, вів переговори, керував дипломатичними зв'язками, був головнокомандуючим збройних сил. Генеральна старшина допомагала гетьману керувати державою.

Територія козацької республіки згідно з умовами Зборівського договору складалася з Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств (200 тис. кв. кілометрів). Населення становило близько 1,4—1,6 млн. осіб. Столицею й гетьманською резиденцією було м. Чигирин. Уся територія поділялася на 16 полків. Полки — на 10—20, а часом більше сотень. Міста мали Магдебурзьке право. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків — обрані ними отамани. Військове-адміністративну владу на території полків І сотень здійснювали полковники і сотники, яких обирали ради. Було ліквідовано велике І середнє землеволодіння, фільварко-панщинну систему господарства, кріпацтво. Формувалася козацька, селянська і державна власність на землю. Було проголошено особисту свободу абсолютної більшості селян і міщан, які мали змогу вільно вступати до козацького стану.

Гетьманська держава мала сильну армію. її було створено в перший рік війни шляхом об'єднання розрізнених селянських і козацьких загонів. Армія налічувала близько 60-80 тис. козаків і була організована за полково-сотенним територіальним поділом: певна територія виставляла кілька сотень козаків, які об'єднувалися в полк. Військо складалося з різних верств населення, більшу частину становило «покозачене» селянство і міське населення. Проте ядром армії було реєстрове й запорізьке козацтво.

Договором 1654 p., незважаючи на визнання верховенства корони Романових, Українська держава увійшла до складу Росі на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації. Втім закріплені Переяславсько-Московською угодою правові взаємовідносини між Україною і Росією залишилися зобов'язаннями на папері і не були здійснені на практиці.

7. Проаналізуйте процес обмеження та остаточної ліквідації царським урядом автономії України (друга половина 17-18 ст). Виділіть етнополітичний аспект цієї проблеми.

Як зазначають дослідники, на переговорах у Переяславі 19-20 січня позиції гетьмана і старшини визначалися політикою козацького автономізму, не відповідали потребам часу й створювали досить небезпечні прецеденти для майбутніх відносин з царем. Це стосувалося насамперед обмежень суверенітету гетьманського уряду в підтримці дипломатичних відносин з варшавським і стамбульським дворами, у справі збирання податків.

Оточення Хмельницького вбачало основним завданням уряду Українського гетьманату включення до його складу західного регіону Руси-України. У цьому Хмельницький розраховував спертися на московську військову допомогу. Проте вже влітку 1654 р. між Україною та Москвою почалися тертя. Московські воєводи спорудили в Києві фортецю, чого не передбачалося в договорі. Московський уряд рушив свої війська до Білорусії й Литви, маючи плани закріпитися в Прибалпші. Туди ж цар вимагав надіслати 20 тис. козацького війська. Але основну силу війська Речі Посполитої становила не литовська, а польська армія.

Неодноразові звернення гетьмана до царя про вирядження в Україну московського війська залишилися без відповіді. До того ж після укладення польсько-кримського договору про вічну приязнь (липень 1654 р.) стала реальною небезпека нападу на Україну кримського війська. Об'єднання польських і татарських військ таки відбулося на початку 1655 p., внаслідок їхніх дій Брацлавщину було спустошено [17, с. 122].

Під час спільного походу московського та українського війська на Білорусь царські воєводи оголошували про приєднання їх до Московщини, хоча населення краю визнавало владу гетьмана. У вересні 1655 р. царські титули були доповнені словами «великий князь Литовський і Білої Руси, і Волинський, і Подільський». Тим самим територія Української держави обмежувалася лише Київщиною, Брацлавщиною й Чернігівщиною. Але вже тоді Богдан Хмельницький бачив своїм завданням об'єднання в єдине ціле всіх українських земель, що суперечило планам московського уряду. З кінця 1655 р. принципові розходження зовнішньополітичних курсів обох держав чітко окреслилися.

Крім того, після початку війни з Польщею між царським урядом та українським гетьманом виникли незгоди в білоруському питанні. Московське й козацьке військо, діючи спільно, вигнали з Білорусії польсько-литовські війська. Але цар став вважати ці території новим воєводством у складі Московії.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Які ви знаєте гіпотези щодо походженняназв «Русь» та «Україна»? Як в українській історіософії висвітлюються проблеми етнічного походження Київської Русі?	\|	Назвіть причини, етапи еміграції та міграції українців. Визначте внесок українців у політику, науку, культуру, господарське життя держав, де вони проживають.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.