Цінова політика на агропродовольчому ринку: завдання та основні інструменти

На початку зміни адміністративно-командних методів регулювання аграрної сфери реформатори поділяли гіпотезу, сутність якої полягала в тому, що сільське господарство повинне стати локомотивом структурних реформ всієї економіки. Підставою для таких припущень був хронічний дефіцит найбільш цінних продовольчих товарів в Україні за часів СРСР та уявлення про «справедливий» ринковий механізм ціноутворення, що повністю замінить централізоване визначення цін, в автоматичному режимі налагодить еквівалентність міжгалузевих відносин та сприятиме вирішенню секторальних умов господарювання. Посилена увага до питань ціноутворення цілком виправдана в системі ринкового механізму, оскільки ціна виконує облікову, розподільчу, стабілізувальну, стимулювальну та інші, не менш важливі економічні функції. Звідси цінові си-гнали є найбільш очікуваним і вирішальним чинником під час прийняття рішень щодо виробничих програм підприємствами.

При плановій економіці органами державного управління пріоритет надавався натуральним показникам виробництва, а ціни як на макро-, так і мікроекономічному рівні відігравали допоміжну роль. На товари сільського господарства існувало чотири ціни: заготівельні – для державних підприємств, закупівельні – для колгоспів, ціни споживчої кооперації та колгоспних ринків. При цьому заготівельні і закупівельні ціни встановлювалися державою на однаковому рівні, але для товаровиробників були різними, оскільки залежали від зональних умов виробництва, перевиконання планів продажу окремих видів продукції (або перевищення рівня фактично досягнутого за попередні роки), її якості і сезонності поставок у так звані державні засіки. Передбачалися надбавки до державних цін для недостатньо ефективних і збиткових господарств. Наприкінці 80-х рр. така цінова надбавка становила 4 млрд крб. на рік, що забезпечувало підвищення рентабельності виробництва від нуля до 22 %. Щодо цін споживчої кооперації і колгоспних ринків, то вони визначалися за угодою сторін купівлі-продажу, тобто частково діяв квазіринковий механізм ціноутворення.

До 1992 р. держава включала в закупівельні ціни бюджетні дотації. На зернові культури вони становили від 20 до 30 %, насіння соняшнику до 35 – 40 %, на цукровий буряк – 23 – 33 %. На основну продукцію тваринного походження (яловичину, свинину, молоко) питома вага дотацій коливалася від 60 до 75 % сукупного рівня ціни. З 1978 по 1990 рр. цінові дотації зросли від 25 до 100 млрд. крб., що становило в середньому майже 20 % бюджетних видатків Радянського Союзу (за іншими оцінками – на рівні 11 % ВВП).

Зважаючи на всеохоплююче державне регулювання економіки, проблема диспаритету цін або «цінових ножиць» розв’язувалася такими ж адміністративними методами, шляхом періодичного підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію. Це консервувало затратний підхід до формування цін, знижувало мотивацію керівників підприємств до поліпшення показників ефективності використання ресурсів, пошуку порівнянних переваг виробництва і підвищення конкурентоспроможності їх продукції. У програмному документі КПРС зазначалося, що державна політика у сфері заготівельних (закупівельних) цін на сільськогосподарські товари і відпускних цін на засоби виробництва для села повинна враховувати потреби розширеного виробництва і в промисловості, і в сільському господарстві. Водночас у програмі застерігалося, що рівень цін поивнен стимулювати підвищення продуктивності праці та зниження собівартості продукції.

Найбільш сприятливими для розвитку сільського господарства вважаються 1988 – 1990 рр., період, коли галузь функціонувала в умовах самофінансування. Паритетність була досягнута встановленням прейскурантних цін (тарифів) на товари промислового походження і подвійних цін на продукцію сільського господарства, що закуповувалася державою. Перша – тверда закупівельна ціна, яка становила третину повної закупівельної ціни, друга – ціна з бюджетною надбавкою, що становило дві третини повної закупівельної ціни. На стадії перероблення сільськогосподарської сировини враховувалася лише перша частина закупівельної ціни, на основі якої обраховувались оптові і роздрібні ціни на продовольчі товари. Таким чином, споживачам пропонувалося продовольство за штучно заниженими цінами, а сільськогосподарські підприємства одержували бюджетну надбавку, диференційовану за регіонами.

За період 1991 – 2004 рр. система адміністративного ціноутворення зазнала істотних змін. Закон України «Про ціни і ціноутворення» від 3 грудня 1990 р. № 507 мав забезпечити: а) об’єктивне співвідношення в цінах на промислову і сільськогосподарську продукцію; б) рівні економічні умови і стимули для розвитку всіх форм власності; в) збалансування ринку засобів виробництва, товарів і послуг; г) протидію монопольним тенденціям; ґ) розширення сфери застосування вільних цін; д) підвищення якості продукції; є) соціальні гарантії для низькооплачуваних і малозабезпечених громадян; є) орієнтацію цін внутрішнього ринку на світовий рівень з урахуванням обмінного курсу, трансакційних витрат та інших чинників, у тому числі політичного характеру. Для цього започатковано вільні ціни і тарифи. Закон установив, що механізм державних регульованих цін упроваджується через установлення державних фіксованих цін, граничних рівнів цін або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів. У разі надмірного зростання цін, раніше виведених з-під контролю, допускалося тимчасове повернення до державних регульованих цін і тарифів. При здійсненні експортних та імпортних операцій повинні застосовуватися контрактні ціни, що корелюються з відповідним рівнем цін та кон'юнктурою світового ринку. Для впорядкування діяльності у цій сфері було видано Указ Президента України від 18 листопада 1994 р. «Про індикативні ціни на товари при здійсненні суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України експортно-імпортних операцій».

Утім за аналізований період лібералізація цін і тарифів мала руйнівні наслідки для сільського господарства. Вона здійснювалася на тлі різкого скорочення дотацій виробникам і споживачам продукції, посилення монополізації ринків матеріально-технічних засобів, заготівель, перероблення, збуту і сервісу в умовах непрогнозованої інфляції, зниження реальної купівельної спроможності населення і адміністративного втручання в процес ціноутворення місцевих органів виконавчої влади. Як наслідок, рівень цін не міг компенсувати нарощуванні витрати аграрних товаровиробників. Нездійсненими виявилися також спроби індексації закупівельних цін на основні види сільськогосподарської продукції державного замовлення в умовах гіперінфляції 1992 – 1995 рр., в результаті чого проблема «цінових ножиць» на сільськогосподарські і промислові товари стала основною причиною суцільної збитковості підприємств галузі.

Загрозливе для галузі розведення «цінових ножиць» почалося в 1992 р. і досягло пікового значення в 1997 р., коли співвідношення індексів цін на реалізовану сільськогосподарську продукцію і спожиті для її виробництва промислові товари (послуги) сягнуло майже шестикратного розміру (табл. 1).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Державне регулювання агропродовольчих ринків	\|	Динаміка індексів цін реалізації сільськогосподарської продукції та на промислові товари і тарифи на послуги, спожиті аграрним виробництвом, 1991 – 2003 рр., разів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.