• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Склад злочину

Під складом злочину розуміють сукупність юридичних, тобто передбачених кримінальним законом, об'єктивних і суб'єктивних ознак, що характеризують суспі­льно небезпечне діяння як злочин. Склад злочину утворюють чотири його обов'язкових елементи - об'єкт, об'єктивна сто­рона, суб'єктивна сторона і суб'єкт, які мають відповідні ознаки.

Під об'єктом розуміють охоронювані кримінальним законом суспільні відносини (блага, цінності) - права і свобо­ди людини і громадянина, власність, громадський порядок і громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, мир і безпека людства. Саме на ці та інші суспільні відносини посягає злочин, заподіює їм істотну шкоду або ж створює не­безпеку заподіяння такої шкоди.

Об'єктивна сторона - це зовнішня сторона злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією або бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, при­чинним зв'язком між ними, а також способом, місцем, часом і обстановкою вчинення злочину. Дія - це активна суспільно небезпечна протиправна (передбачена кримінальним зако­ном) поведінка суб'єкта Бездіяльність - це пасивна поведін­ка, що полягає у невиконанні особою тих дій. які вона повин­на була і могла в даній конкретній обстановці вчинити для за­побігання заподіянню шкоди охоронюваним законом суспіль­ним відносинам. Діяння - обов'язкова ознака об'єктивної сторони. Під суспільно небезпечними наслідками розуміють шкоду (збиток), що заподіюється злочинним діянням суспіль­ним відносинам, охоронюваним кримінальним законом. Як­що наслідки зазначені в законі або ж випливають із його зміс­ту (злочин із матеріальним складом), їх встановлення (як і причинного зв'язку між діянням і наслідками) є обов'язковою умовою кримінальної відповідальності.

Під суб'єктивною стороною розуміють внутрішню, психічну сторону злочину, що характеризується конкретною формою вини, мотивом і метою злочину. Обов'язкова ознака суб'єктивної сторони - вина, що являє собою психічне став­лення особи до вчиненої дії чи бездіяльності, передбаченої КК, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережно­сті (ст. 23 КК). Умисел має місце, коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездія­льності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала (прямий умисел) або свідомо допускала (непрямий умисел) настання цих наслідків (ст. 24 КК). Злочин визнається здійсненим з необережності, якщо особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних нас­лідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розрахову­вала на їх відвернення (злочинна самовпевненість) чи не пе­редбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити (злочинна недбалість) - ст. 25 КК. Невинне заподіяння шкоди, коли особа не передбачала суспі­льно небезпечних наслідків і не могла або не повинна була їх передбачати (казус, випадок), виключає кримінальну відпові­дальність.

Суб'єкт злочину - особа фізична (громадянин), осуд­на, яка досягла віку кримінальної відповідальності (16 років, а у випадках, зазначених у ст. 22 КК, за злочини, що ста­новлять підвищену небезпеку - 14 років). Осудність — це зда­тність особи усвідомлювати свої дії і керувати ними (ст. 19 КК). Неосудність — поняття, протилежне осудності, являє со­бою такий психічний стан особи, коли вона в момент вчинен­ня злочину не могла усвідомлювати своїх дій чи керувати ни­ми внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасо­вого розладу душевної діяльності, недоумства (олігофренії") або іншого хворобливого стану психіки (ст. 19 ч. 2 КК). Не­осудність виключає кримінальну відповідальність. До таких осіб за рішенням суду можуть застосовуватися примусові за­ходи медичного характеру.

Відсутність хоча б одного з елементів складу злочину (або хоча б однієї із зазначених у статті Особливої частини КК ознак того чи іншого елемента) виключає наявність скла­ду злочину, а отже, і кримінальну відповідальність. Водночас наявність у діях особи складу злочину означає, що особа вчи­нила злочин (ч. 1 ст. 11 КК) і є підстава для притягнення її до кримінальної відповідальності (ст. 2 КК). Ознаки складу зло­чину описуються насамперед у конкретній статті Особливої частини КК. Разом з тим деякі з них, що властиві, наприклад, суб'єкту (ст.ст. 18, 22 КК), суб'єктивній стороні (ст.ст. 23, 25 КК), розкриваються у нормах Загальної частини КК.

2. Кримінальна відповідальність та її підстави.

Обставини, що пом’якшують та обтяжують кримінальну відповідальність

Кримінальна відповідальність є одним із видів юри­дичної відповідальності, встановлюється державою в кримі­нальному законі . покладається на осіб, винних у вчиненні злочину Під кримінальною відповідальністю розуміється юридичний обов'язок особи, яка здійснила злочин, підлягати дії кримінального закону, тобто відповідати перед державою за винно вчинене суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом. Сутність кримінальної відповідаль­ності полягає в державному осудженні, негативній оцінці державою злочину й особи, яка його вчинила, а також у за­стосуванні на підставі вироку суду заходів державного при­мусу - кримінального покарання або інших заходів, передба­чених кримінальним законом.

Кримінальна відповідальність як обов'язок відповіда­ти перед державою і зазнати заходів державного примусу за винно вчинене суспільно небезпечне діяння (крадіжку, гра­біж, хуліганство тощо) виникає з моменту здійснення злочи­ну але реалізується з моменту набрання обвинувальним ви­роком сили. Етапами реалізації кримінальної відповідальності є- порушення кримінальної справи, притягнення особи до кримінальної відповідальності як обвинуваченого, винесення обвинувального вироку. Кримінальна відповідальність реалі­зується за загальним правилом шляхом застосування пока­рання Однак можлива кримінальна відповідальність (держа­вне осудження особи, яка вчинила злочин, шляхом винесення судом обвинувального вироку) із звільненням винної особи від покарання та його відбування (ст.ст. 74 - 84 КК).

Під підставою кримінальної відповідальності розумі­ють вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом (ч. 1 ст. 2 КК). Зміст підстави кримінальної відповідальності полягає у такому: 1) кримінальна відповідальність можлива тільки за суспільно небезпечне діяння - дію або бездіяльність, тобто за конкретний акт вольової суспільно небезпечної пове­дінки людини, але не за її думки, погляди, переконання; 2) до кримінальної відповідальності притягується тільки особа, винна у вчиненні суспільно небезпечного діяння; 3) криміна­льна відповідальність настає лише за таке суспільно небезпе­чне діяння, що безпосередньо передбачено кримінальним за­коном (у конкретній статті Особливої частини КК) і містить у собі склад злочину. Його відсутність виключає кримінальну відповідальність. Кримінальну справу не може бути поруше­но, а порушена справа підлягає припиненню, якщо в діях осо­би відсутній склад злочину (ч. 2 ст. 6 Кримінально-проце­суального кодексу України).

У деяких випадках дії (вчинки) особи можуть зовніш­ньо нагадувати злочин і бути схожими з ним. Такими діями об’єктивно заподіюється шкода охоронюваним кримінальним законом цінностям суспільства (суспільним відносинам) і не­рідко істотна. Проте за своєю соціальною сутністю та юриди­чною природою вони не є суспільно небезпечними і криміна­льно-протиправними, більше того, визнаються правомірними. Це такі дії, що не містять складу злочину і не тягнуть за со­бою кримінальної відповідальності, зокрема: необхідна обо­рона, крайня необхідність, затримання злочинця.

Під необхідною обороною розуміють дії, вчинені з ме­тою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтере­сів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідно і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Право на необхідну оборону має кожна особа незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб або ор­ганів влади (ст. 36 КК).

Дії, вчинені в стані необхідної оборони, вважаються правомірними, відповідають вимогам ст. 36 КК і не тягнуть кримінальної відповідальності за наявності перелічених ниж­че певних умов, які характеризують як акт посягання, так і акт захисту від нього.

1. Посягання повинно бути суспільно небезпечним, тобто містити в собі ознаки злочину, або ж бути об'єктивно суспільно небезпечним (наприклад, дії неосудних осіб, осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності). Не може бути необхідної оборони від дій, що хоча формально і мають ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК, але через малозначність не становлять суспільної небезпеки, тобто не заподіяли і не могли заподіяти істотної шкоди (ч. 2 ст. 11).

2. Посягання повинно бути наявним (воно вже почало здійснюватися і ще не закінчилося чи ще не почалося, але в даній ситуації існує реальна загроза його здійснення: воно от-от почнеться; або ж посягання вже закінчилося, але за обста­винами справи для особи, яка захищалася, не був зрозумілим момент його закінчення). Немає необхідної оборони у випад­ках, коли шкода заподіюється вже після того, як посягання відвернено або закінчено й у застосуванні засобів захисту не було необхідності.

3. Посягання повинно бути реальним, тобто воно має відбуватися в об'єктивній дійсності, а не в уявленні особи, яка захищається.

Захисні дії визнаються правомірними, якщо: а) шкоду заподіяно особі, яка посягає ("протипосягання"), а не третім особам; б) ці дії спрямовані на захист інтересів особи, яка захищається від прав та інтересів інших громадян, які зазнали сус­пільно небезпечного посягання, або суспільних інтересів та інтересів держави; в) захист не перевищує меж необхідності.

Відповідає вимогам необхідної оборони і не є злочи­ном застосування зброї або будь-яких інших засобів чи пред­метів незалежно від тяжкості шкоди, заподіяної тому, хто по­сягає, якщо це здійснено для захисту від нападу озброєної особи або групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення в житло чи інше приміщення (ч. 5 ст. 36 КК).

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно не­безпечним посяганням, не могла оцінити відповідність запо­діяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці за­хисту (ч. 4 ст. 36 КК).

Необхідна оборона - важливий інститут кримінально­го права, покликаний підвищити активність громадян у боро­тьбі зі злочинністю, сприяти попередженню і припиненню злочинів.

Від необхідної оборони слід відрізняти перевищення меж необхідної оборони, під яким розуміють умисне заподі­яння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту (ч. З ст. 36 КК). Перевищення меж необхідної оборони тягне за собою кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених кримінальним законом (навмисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця - ст. 118 КК; заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони - ст. 124 КК).

Затримання особи, що вчинила злочин, складається з таких дій з боку потерпілого та інших осіб, якими заподіюється шкода особі, що вчинила злочин. Ці дії визнаються правомір­ними і не тягнуть за собою кримінальної відповідальності за умови, якщо вони здійснені безпосередньо після вчинення по­сягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її до відповідних органів влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.

При перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця, тобто при умисному заподіянні особі, яка вчинила злочин, тяжкої шкоди, що явно не відповідає небезпечності посягання або затримання злочинця, відповідальність настає у випадках, спеціально передбачених законом: ст. 1 18 - умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів необхідної оборони; ст. 124 КК - умис­не заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищен­ня меж необхідної оборони або у випадку перевищення захо­дів, необхідних для затримання злочинця.

Під крайньою необхідністю розуміють дії, які хоча й підпадають під ознаки злочину, але здійснені для усунення небезпеки (яка йде, наприклад, від стихійних сил природи, поводження тварин та ін.), що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж шкода відвернена (ст. 39 КК). Такі дії також є правомір­ними і не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.

Від крайньої необхідності слід відрізняти перевищен­ня меж крайньої необхідності, під якою розуміють (ч. 2 ст. 39 КК) умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтере­сам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена. Запо­діяння шкоди за умов перевищення меж крайньої необхіднос­ті не виключає кримінальної відповідальності на загальних підставах. Однак якщо при перевищенні меж крайньої необ­хідності особа внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала їй, не змогла оціни­ти відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці, кримінальна відповідальність виключається (ч. З ст. 39 КК).

До обставин, що виключають злочинність діяння, КК відносить: фізичний або психічний примус (ст. 40), виконання наказу або розпорядження (ст. 41), діяння, пов'язане з ризи­ком (ст. 42), виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації (ст. 43).

Вчинення злочину - не одномоментний акт. У більшо­сті випадків воно, як і будь-яка усвідомлена діяльність люди­ни, проходить певні етапи, або стадії. Під стадіями вчинення злочину розуміють етапи розвитку навмисного злочину, що розрізняються між собою характером вчинюваних дій, ступе­нем здійснення злочинних намірів, обсягом виконання описа­ного в нормах Особливої частини КК складу злочину.

З урахуванням цього кримінальне законодавство виді­ляє два види злочинів: закінчений і незакінчений злочини (ст. 13 КК).

Закінчений злочин має місце у тих випадках, коли в ді­ях особи є всі ознаки складу злочину, описаного у відповідній статті Особливої частини КК. Якщо для злочину, з урахуван­ням особливостей опису його в законі, не потрібно настання суспільно небезпечних наслідків (злочини з "формальним складом"), то він визнається закінченим уже з моменту вчи­нення діяння, зазначеного в законі (наприклад, незаконне пе­ретинання державного кордону - ст. 331 КК, хуліганство - ст. 296 КК). Для визнання ж закінченими злочинів із матеріаль­ним складом потрібно не тільки вчинення суспільно небезпе­чного діяння, але й настання в результаті цього діяння суспі­льно небезпечних наслідків (наприклад, умисне вбивство -ст. 115, крадіжка - ст. 185 та ін.).

При незакінченому злочині винному не вдається вико­нати всіх дій для досягнення поставленої мети з причин, що не залежать від його волі. Видами незакінченого злочину ви­знаються готування до злочину та замах на злочин.

Готування до злочину — це підшукування або присто­сування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також ін­ше навмисне створення умов для вчинення злочинів (ст. 14 КК). Тут особа ще не чинить самого діяння, що утворює склад злочину, але виконує інші дії, якими умовно створює умови для вчинення злочину. Готування до злочину невеликої тяжкості кримінальної відповідальності не тягне.

Замахом на злочин визнається вчинене і прямим уми­слом діяння (дія чи бездіяльність), безпосередньо спрямоване на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведе­но до кінця з причин, що не залежать від волі винного (ст. 15 КК). Готування до злочину і замах на злочин карані, тобто тя­гнуть за собою кримінальну відповідальність за конкретною статтею Особливої частини КК, що передбачає відповідаль­ність за даний (закінчений) злочин (ст. 16 КК). Проте суд при призначенні покарання враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та при­чини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (ст. 68 КК).

Добровільна відмова при незакінченому злочині - це остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо вона при цьому усвідом­лювала можливість доведення злочину до кінця. Ознаками добровільної відмови є: добровільність, остаточність, усвідомлення можливості доведення злочину до кінця. Добровіль­ність означає, що особа за своєю волею (а не внаслідок при­мусу) відмовляється від доведення злочину до кінця. Мотиви відмови (страх перед відповідальністю або ж співчуття потер­пілому, наприклад, при вбивстві) не мають значення. Остато­чність відмови означає, що особа відмовляється від вчинення злочину раз і назавжди. Якщо ж особа лише відстрочила заве­ршення злочину до певного часу, наприклад, до більш прида­тної ситуації (відстрочка), то добровільність відмови відсутня. Для добровільної відмови необхідно, щоб особа усвідомлю­вала наявність реальної можливості доведення злочину до кі­нця в даній конкретній ситуації. Якщо ж вона відмовляється від доведення злочину до кінця через об'єктивну неможли­вість його здійснення в даних конкретних умовах (наприклад, наявність непереборних перешкод і т.п.), то добровільної від­мови немає.

Добровільна відмова має місце лише за наявності всіх зазначених ознак. Вона можлива на стадії незакінченого зло­чину - при готуванні до злочину і при замаху на злочин. На стадії закінченого злочину добровільна відмова неможлива.

Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, не несе кримінальної відповідальності Як­що ж фактично вчинене нею діяння - дія чи бездіяльність при незакінченому злочині (до добровільної відмови) - міс­тить склад іншого самостійного злочину, то винний у такому діянні підлягає кримінальній відповідальності (ч. 2 ст. 17 КК) за даний злочин.

3. Співучасть у вчиненні злочину. Поняття неосудності

Під співучастю у злочині розуміють умисну спі­льну участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст. 26 КК). Кожний із співучасників повинен мати ознаки суб'єкта злочину, тобто бути особою фізичною, осуд­ною, яка досягла віку кримінальної відповідальності (ст. 18 КК). Усі особи при співучасті діють спільно, тобто кожна з них робить свій "внесок" у злочин незалежно від ролі, яку во­на виконує; це виконавець (співвиконавець), організатор, під­бурювач або пособник. Дії кожного із співучасників перебу­вають у необхідному причинному зв'язку зі злочином, що вчинюється виконавцем. Внаслідок цього злочин для всіх співучасників є єдиним і неподільним. При співучасті всі співучасники діють умисно, тобто кожний з них при вчиненні навмисного злочину усвідомлює, що вчинює злочин разом із іншими співучасниками, передбачає, що в результаті його ді­яльності (незалежно від виконуваної ним ролі) виконавцем буде вчинено злочин, і бажає цього або свідомо допускає ("спільність умислу"). Якщо один із співучасників здійснює дії, які не усвідомлюються іншими співучасниками, має місце "ексцес" виконавця, при якому відповідальність несе сам ви­конавець за скоєні ним дії (ч. 5 ст. 29). Не може бути необе­режної співучасті в умисному злочині, а також умисної спів­участі у необережному злочині.

Залежно від ролі, яку виконують співучасники, співучасть може бути простою, (спів виконавчою - кожен безпо­середньо виконує своїми діями більшою або меншою мірою об'єктивну сторону складу злочину) і складною (між співуча­сниками має місце розподіл ролей - виконавець, організатор, підбурювач, пособник). Залежно від ступеня сталості суб’єктивних зв'язків між співучасниками виділяються такі форми співучасті: без попередньої змови, із попередньою змовою, організована група, злочинна організація (ст. 28).

Співучасниками злочину поряд із виконавцями ви­знаються організатори, підбурювачі і пособники. Виконавець - це особа, що безпосередньо вчинила злочин. Організатором визнається особа, яка організувала вчинення злочину або ке­рувала його підготовкою чи вчиненням. Організаторами та­кож визнаються й особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, й особа, яка забезпе­чувала фінансування чи організовувала приховування зло­чинної діяльності організованої групи або злочинної органі­зації. Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, по­грозою, примусом або іншим чином схилила іншого співуча­сника до вчинення злочину. Пособником визнається особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла пере­ховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочин) чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти прихову­ванню злочину. Виконавець відповідає за відповідною стат­тею КК. під ознаки якої підпадає вчинене ним суспільно не­безпечне діяння; дії ж організатора, підбурювача, пособника, крім того, кваліфікуються і за ст. 27 КК. При призначенні по­карання суд повинен ураховувати ступінь і характер участі кожного із співучасників у вчиненні злочину (ст. 68 КК).

Від співучасті в злочині слід відрізняти причетність до злочину у формі заздалегідь не обіцяного приховування і неповідомлення про злочин. Заздалегідь не обіцяне прихову­вання злочинця або знарядь і засобів учинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збування таких предметів не перебуває у при­чинному зв'язку зі злочином, не обумовлює його, моє місце вже після того, як злочин вчинено. Тому зазначені дії не є співучастю у злочині і тягнуть за собою кримінальну відпові­дальність лише у випадках, прямо передбачених криміналь­ним законом (ст. ст. 198. 396 КК). Неповідомлення про досто­вірно відомий, підготовлю-ваний або вчинюваний злочин та­кож не є співучастю і тягне за собою кримінальну відповіда­льність лише у випадках, коли вчинене діяння містить ознаки іншого злочину (ч. 7 ст. 27 КК).

Неосудність - це нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяль­ність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тим­часового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. Це такий психічний стан особи, в якому вона не може розуміти значення своїх дій. Перебуваючи в такому стані, особи визнаються криміналь­ним законом неосудними, вони не можуть бути суб'єктом злочину і не під­лягають кримінальній відповідальності.

Поняття неосудності містить два критерії:

> Медичний критерій визначає можливі душевні (психічні) хвороби:

- хронічна психічна хвороба (шизофренія, параноя, епілепсія);

- тимчасовий розлад душевної діяльності (алкогольний психоз, біла гарячка);

- слабоумство (дебільність, імбецильність, ідіотія);

- інший хворобливий розлад психіки (психопатії).

> Юридичний критерій неосудності, зводиться до того, що особа нездатна внаслідок душевної хвороби, усвідомлювати свої дії або керувати ними.

Особа може бути визнана неосудною лише на підставі рішення суду, який враховує при вирішенні таких питань висновок судово-психіатричної експертизи.

До особи, яка визнана судом неосудною, можуть бути застосовані за рішенням суду лише примусові заходи медичного характеру (таким заходом є поміщення особи до психіатричної лікарні).

4. Види кримінальних покарань.

Кримінальна відповідальність неповнолітніх

Під покаранням розуміють встановлений криміналь­ним законом захід державного примусу, що застосовується судом у вироку до особи, винної у вчиненні злочину. Пока­рання за своїм змістом є карою за вчинений злочин, виражає від імені держави негативну оцінку злочину й особи, яка його вчинила, завжди поєднано із заподіянням засудженому перед­бачених законом певних обмежень прав і свобод (наприклад позбавлення волі). Водночас покарання - це виховний захід. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засу­джених, а також попередження вчинення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має за ме­ту заподіяння фізичних страждань або приниження людської гідності (ст. 50 КК).

До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані лише такі види покарань:

1) штраф;

2) позбавлення військового, спеціального звання, ран­гу, чину або кваліфікаційного класу;

3) позбавлення права обіймати певні посади або за­йматися певною діяльністю;

4)громадські роботи;

5) виправні роботи;

6) службові обмеження для військовослужбовців;

7) конфіскація майна;

8) арешт;

9) обмеження волі;

10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

11) позбавлення волі на певний строк;

12) довічне позбавлення волі (ст.ст. 51, 53 - 64 КК).

Покарання поділяються на основні, додаткові га змі­шані Основними покараннями є громадські роботи, виправи роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні вій­ськовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфіка­ційного класу та конфіскація майна. Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльніс­тю можуть застосовуватися як основні і як додаткові пока­рання За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої час­тини КК До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених КК.

Покарання призначається в суворій відповідності до кримінального закот і в порядку, встановленому криміналь­но процесуальним законодавством. Покарання є важливим засобом боротьби з найбільш небезпечними посяганнями, з рецидивною злочинністю.

За кримінальним законом неповнолітні мають особливий правовий ста­тус, який визначається тим, що:

- кримінальній відповідальності підлягають ті неповнолітні, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років;

- у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише ті особи, які вчинили найнебезпечніші злочини. До таких злочинів Криміналь­ний кодекс України відносить:

- умисне вбивство, умисне тяжке тілесне ушкодження, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження;

- зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом;

- посягання на державного чи громадського діяча, диверсію, захоплення заручників;

- крадіжку, грабіж, розбій, вимагання, умисне знищення або пошкодження майна;

- бандитизм, терористичний акт, викрадання, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактив­них матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловжи­ванням службовим становищем у складі організованої групи чи вима­гання цих предметів поєднане з насильством, небезпечним для життя;

- пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів, угон або за­хоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річ­кового судна, незаконне заволодіння транспортним засобом;

- хуліганство.

Лекція 11

Тема лекції:Кримінальна відповідальність за злочини проти національної безпеки, власності, волі,
честі та гідності особи, життя та здоров’я особи, господарської діяльності.

Мета лекції:Повторити мету кримінальної відповідальності, особливостей її для неповнолітніх
злочинців. Формувати вміння працювати з особливою частиною Кримінального
кодексу України, відповідно його статей вивчити особливість кримінальної
відповідальності за злочини проти національної безпеки, власності, волі, честі та
гідності особи, життя та здоров’я особи, господарської діяльності. Вміти працювати з
правовими джерелами, примінювати свої знання при розв’язанні правових задач,
оперувати правовими категоріями.

Кількість годин:2 год.

Література: 1. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної ради України 28 червня
1996 року // Голос України. - 1996

2. Кримінальний кодекс України. – Харків: „ФІИН”, 2002

3. Яценко С.С. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. –
К.: АСК, 2002

4. Основи правознавства, навчальний посібник у двох частинах / За заг. ред.
В.І. Горевого, Ю.В. Бордюка – Суми, Видавництво СумДУ, 2006. / ч.2. – с.100-119

План лекції:

1. Кримінальна відповідальність за злочини проти національної безпеки.

2. Злочин проти власності, господарської діяльності.

3. Кримінальні відповідальність за злочини проти волі, честі, гідності особи, життя та здоров’я особи.

1. Кримінальна відповідальність за злочини проти національної безпеки

Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади

1. Дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення кон­ституційного ладу або захоплення державної влади, а також змова про вчинення таких дій, — караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

2. Публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а також роз­повсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій, — караються обмеженням волі на строк до трьох років або по­збавленням волі на той самий строк.

Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України

1. Умисні дії, вчинені з метою зміни меж території або держа­вного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, а також публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій, — караються обмеженням волі на строк до трьох років або по­збавленням волі на той самий строк.

2. Ті самі дії, якщо вони вчинені особою, яка є представником влади, або повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або поєднані з розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі, —караються обмеженням волі на строк від трьох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.

Читайте також:

1. D-петля, що складається з 8–12 залишків, декілька з яких – дигідроуридинові.
2. I. При підготовці до переговорів визначите склад делегації і її керівника.
3. II. Анатомічний склад лімфатичної системи
4. II. Вимоги до складання паспорта бюджетної програми
5. II. За зміною ступенів окиснення елементів, які входять до складу реагуючих речовин
6. III. Вимоги до учасників, складу груп і керівників туристських подорожей
7. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
8. Автокореляція залишків – це залежність між послідовними значеннями стохастичної складової моделі.
9. Автомобільний пасажирський транспорт – важлива складова єдиної транспортної системи держави
10. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
11. Адвокатура — неодмінний складовий елемент механізму забезпечення прав людини.
12. Адміністративний поділ, площа і населення українських земель у складі Речі Посполитої в першій воловині ХVІІ ст.

Переглядів: 1788