Поняття „нація”, „національна ідея” та „національні інтереси”.

План.

1. Сутність та зміст забезпечення національної безпеки.

2. Поняття „нація”, „національна ідея” та „національні інтереси”.

3. Зміст поняття „національна безпека” та її забезпечення.

4. Система та механізм забезпеченя національної безпеки.

5. Теоретичні витоки основ правового регулювання забезпечення національної безпеки.

1. Сутність та зміст забезпеченя національної безпеки.

Однією з важливих рис трансформацій у сучасному світі є переосмислення ролі держави у суспільному житті. Ця роль має тенденцію до зменшення. Водночас зростає роль громадянського суспільства, яке намагається обмежити гіпертрофовані в минулому функції держави та встановити дієвий контроль за їхньою реалізацією.

Разом з тим сфера безпеки суспільства продовжує залишатися цариною держави. І це певною мірою виправдано, адже держава передусім є механізмом забезпечення безпечного існування соціуму. В цьому природа й основне призначення держави. Саме безпека соціуму є основним пунктом “угоди”, яка укладається між суспільством і найманим ним державним апаратом.

Однак історія людства й українського народу зокрема свідчить, що держава має схильність як до зловживання функцією безпеки, так і до неналежної її реалізації.

Це стосується і мононаціональних держав, де репресії проти власного народу здійснюються не за ознаками національності. Ідеологічне оформлення може бути будь-яким. Починаючи від релігійних переконань, класових розшарувань, закінчуючи забезпеченням громадської безпеки, національними інтересами, а потім і “вищими інтересами нації”. Як наслідок – військові хунти, концтабори, диктатори, нічим не обмежена одноосібна влада, яка перетворюється на свавілля. Саме такою є частина історії людства, а подекуди і його сьогодення.

Війни, громадянські конфлікти, зубожіння значних верств населення, корупція, організована злочинність, тероризм, голод, репресії, епідемії, насильницька асиміляція - все це стало частиною історії багатьох народів колишнього СРСР. Виявилося, що залежно від волі керівної верхівки механізм державної влади може використовуватися для реалізації завдання прямо протилежного самій природі держави – для нищення власного народу.

Наша історична пам’ять спонукає до змін по сьогодні. Безпечне існування і майбутнє народу України не повинні залишатися заручниками будь-чиєї суб’єктивної політичної волі. Нації потрібен механізм контролю та корегування діяльності держави у сфері безпеки. Важливо, що для існування такого механізму в Україні є головна об’єктивна передумова – небайдуже до долі нації громадянське суспільство, яке нині активно формується.

Однак яким чином громадянське суспільство може задати державі визначені параметри функціонування, зокрема у сфері безпеки? На сьогодні існує лише один спосіб – через правове регулювання сфери забезпечення національної безпеки. Отже, встановлення контролю за безпековою функцією держави потребує докорінних змін, у першу чергу організаційних основ правого регулювання забезпечення національної безпеки України, оскільки існуючі підходи розроблені, як правило, в рамках парадигми – безпека є захистом від загроз, що є одним із проявів теорії “насильства” в розумінні природи держави та її функцій. Відповідно до цього підходу створюються системи і засоби забезпечення безпеки.

Однак, на сьогодні, назріла необхідність суттєво скорегувати згадану парадигму і розглядати забезпечення національної безпеки не тільки як характеристику захисту від загроз, а і як урегульовані правом суспільні відносини, що відображають стан об’єктів національної безпеки. У цьому випадку, за умови правильного розуміння об’єктів національної безпеки та належної організації правового регулювання їх захисту, вирішальними складовими процесу забезпечення національної безпеки стануть аналіз, прогнозування та контроль громадянським суспільством стану об’єктів національної безпеки. За такого підходу вся діяльність держави може бути врегульована та оцінена через призму національної безпеки шляхом поступового створення відповідної галузі права в системі права України. Це, у свою чергу, має стати першим кроком на шляху до розбудови договірної (безпекової) моделі держави в Україні.

На сучасному етапі вітчизняного державотворення урізноманітнення загроз та викликів людині, державі і суспільству призвело не лише до загострення проблем національної безпеки, а й спричинило значну трансформацію її змісту. Попри зовнішньополітичні і військові аспекти національна безпека поширилася на сферу економічних, соціальних, екологічних, інформаційних, правових та інших відносин й, окрім перших, почала визначатися економічною спроможністю, транспарентністю, гідними умовами життя людини і громадянина.

Формування повноцінного режиму національної безпеки передбачає вибір пріоритетів і аналіз факторів національної безпеки на рівні особливої стратегії, початок якої закладено у першу чергу в Основному Законі. У Конституції Україну проголошено суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Встановлено базові параметри діяльності уповноважених органів державної влади в сфері національної безпеки; закладено правовий фундамент врахування можливих викликів і загроз та ймовірної активної реакції на них; визначено межі втручання держави в життя людини; закріплено вихідні начала для поточного законодавства щодо забезпечення національної безпеки.

Однак незважаючи на те, що окремі проблеми національної безпеки уже були предметом наукових пошуків учених, комплексного дослідження конституційних основ національної безпеки в Україні не проводилося. Отже, саме недостатня розробленість теоретичних положень, наявність ряду правових проблем, а також необхідність наукового осмислення шляхів оптимізації процесу забезпечення національної безпеки України у зв’язку з виникненням та наростанням дестабілізуючих чинників у державі і тенденцій до зміни рівнів існуючих загроз у світі й обумовили вибір автором даної теми дисертації.

Проблему безпеки українського суспільства останніми роками досліджували І. Бінько, В. Білоус, О. Бєлов, О. Бодрук, В. Ваганов, О. Власюк, В. Горбулін, О. Гончаренко, А. Качинський, В. Картавцев, Г. Костенко, В. Крутов, Е. Лісіцин, В. Ліпкан, Н. Нижник, С. Пирожков, В. Пилипчук, Г. Перепелиця, Г. Почепцов, М. Панов, В. Паламарчук, Г. Ситник, В. Сідак, М. Стрельбицький, В. Тихий, О. Хомра та ін. У більшості наукових робіт проблему безпеки розглянуто в політологічному, історичному, економічному, військовому та інформаційному, частково правовому аспектах. Соціально-філософські аспекти безпеки досліджувалися В. Ананьїним, О. Дзьобанем, В. Лутаєм, О. Ліснічуком, М. Ожеваном, А. Щуровським, В. Ященком. Вони присвятили свої роботи різним проблемам і виходили з різних історичних, соціальних і філософських контекстів, концентруючись при цьому на описі бажаних моделей суспільних відносин.

Між тим проблеми нормативно-правового регулювання забезпечення національної безпеки автори торкаються здебільшого частково, лише у зв’язку з аналізом конкретних аспектів забезпечення національної безпеки та діяльності відповідних державних інституцій.

Багато дослідників намагалися сформулювати універсальні поняття “національна безпека” та “забезпечення національної безпеки”, однак у відриві від конкретних галузей наук, де ці поняття передбачалося застосувати. Як наслідок до сьогодні відсутнє чітке розуміння національної безпеки як правової категорії, що, у свою чергу, не дозволило ґрунтовно розглянути процес забезпечення національної безпеки та сформулювати його поняття з позиції державно-правового регулювання визначених суспільних відносин, представлених у вигляді системи.

Суперечливими залишаються точки зору на об’єкти національної безпеки, а також їхнє місце в правовому регулюванні забезпечення національної безпеки. Відсутні конкретні підходи до формування системи законодавства та основ нормотворчості у згаданій сфері.

Разом з тим завданням науки, на думку Г.В. Новицького, поряд з описом бажаних моделей суспільних відносин, має бути також пошук шляхів їх досягнення.

Зазначене дає підстави констатувати, що досі теоретико-організаційні основи правового регулювання забезпечення національної безпеки України, що були предметом дослідження вченого, ще не були предметом спеціального наукового дослідження, самостійною науковою проблемою. Здійснення ж такого дослідження дозволить, на думку згаданого вище автора, закласти підвалини формування права національної безпеки України як теоретичної та практичної основи переходу до “договірної” моделі держави в Україні.

Основоположними елементами поняття національної безпеки, які характеризують її суть, зміст та форму, на наш погляд, є якраз зазначені вище поняття.

У понятті „національна безпека” із суто лінгвістичного боку, прикметник „національний”, в даному випадку такий, що відноситься до „нації”. Отже, насамперед треба розмежувати ці поняття, вказати, яким змістом вони наповнюються.

Проблема національної ідентичності є досить популярною серед української наукової спільноти. Це обумовлено, переважно, тим, що визначення української ідентичності може бути певним теоретичним засобом створення національної держави.

Як зазначено в ст. 11 Конституції України, - „Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури”, продовжуючи, при цьому, що „… а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”

Зазначене яскраво ілюструє, що в нашій державі існує аж ніяк не тільки одна нація в етнічному, культурному, мовному і релігійному розумінні. Ігнорування цієї реальності, або ще більше – штучне усунення видимості проблеми, на кшталт усунення відповідної графи із паспорта, буде призводити не до забезпечення національної безпеки країни, а якраз до зворотних результатів.

Українська держава, як і всі сучасні держави, є багатоетнічною, її ядро — це власне український етнос. Навколо нього об'єднуються національні меншини. На переконання більшості науковців, „історично склалось таке взаємопроникнення, таке переплетення, такий синтез українського етносу з національними меншинами, за яких доктрина типу „Україна — для українців” є руйнівною, неприйнятною. Тому, як і будь-які інші крайнощі, її треба відкинути. Більше того, проти цієї доктрини необхідно боротися заради збереження нації, в ім'я її майбутнього”.

Між тим, у понятті “національна безпека України” національне необхідно розуміти незалежно від проживаючих в Україні національностей. Ця позиція спирається на американську і французьку політологічні школи, які розглядають націю як співгромадянство. У такому розумінні будь-яка безпека будь-якого соціального суб’єкта України входить у зміст національної безпеки України.

Найбільш точно, ємко та однозначно пояснив цю проблему Л.М. Кравчук: “Весь час ідуть суперечки: ми народ України чи Український народ? Для декого це якийсь страшенний біль! Я вважаю, всі люди, які живуть в Україні, є українцями. Адже і негр, і єврей – американці. Протягом століть у нас виховано бажання неодмінно “ділитися”: це – українці, це росіяни, поляки, євреї і т.д. І з’ясовувати стосунки. А є один поділ, благородний: ти живеш на українській землі і ти українець. Це приналежність до нації, а не національності. Ознаки нації більші – єдина територія, економічний простір, єдиний ринок”.

На підтвердження зазначеного можна пригадати також Організацію Об’єднаних Націй, членами якої є держави як представники визначених народів, а не окремих національностей.

Вказане дозволяє зробити висновок, що нація в контексті національної безпеки України - це ніщо інше як український народ. Говорячи про національну безпеку України, ми говоримо про безпеку українського народу.

Між тим, у п.3 ст. 92 Конституції України зазначено: “Виключно законами України визначаються права корінних народів і національних меншин”. Тобто ця норма юридично розділяє такі поняття, як “Український народ”, “народ України” та “громадяни, які мають рівні права” (ст. 24), і поняття “корінні народи” та “національні меншини”. Тут виникає запитання – яка, з точки зору права, різниця між ними, якщо всі вони громадяни, які мають рівні права? Що юридично означає “корінні народи” і “національні меншини” і які (окремі чи неоднакові) права мають корінні народи та національні меншини порівняно з українцями? Навіщо потрібен Закон України “Про національні меншини в Україні”? Виходячи з яких таких “життєвих інтересів української нації ” ухвалювався цей закон? Якщо стаття 24 Конституції гарантує всім громадянам рівні конституційні права і свободи, то навіщо виокремлювати нацменшини? Можливо, це означає, що конституційно нацменшини не мають якихось прав? Але ж в ст. 1 цього ж закону сказано, що Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення. Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах.

Слід відзначити, що в Конституції України, причому лише в преамбулі, побіжно, в досить неконкретному контексті згадано про “українську націю”: “...українська нація і увесь Український народ”. Далі у тексті Конституції згадується лише “Український народ” або “народ України”.

Таким чином, можна стверджувати, що поняття “українська нація” не властиве Конституції України. Очевидно, що українська нація вважається лише частиною українського народу. Це означає, що Конституція України не встановлює переваг представників якоїсь однієї нації над представниками інших націй. У ст. 24 Конституції зазначено: “Громадяни мають рівні конституційні права і свободи і є рівними перед законом”. Тобто український народ є єдиним носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні.

Підкреслимо ще раз: згідно з Конституцією України національність громадянина не має юридичного значення в Україні (не може мати правових наслідків). Відсутні також і нормативно-правові акти, які передбачали б необхідність встановлення національності громадянина України.

Смислове навантаження поняття „нація ” саме й полягає в тому, щоб відрізнити його соціально політичне розуміння від понять етнічного і національного. Проте, вже наявність цих понять свідчить, що сьогодні іншого розуміння терміну „нація” окрім як „політична нація” не існує. Все інше – „або перетин з поняттями етнічного або національного, або просто підміна понять. Нація є категорією історичною. Це політично організований народ, спільнота, яка має свою волю, свої традиції, менталітет, усвідомлює й цінує свою історію, відчуває свою відповідальність і турбується про майбутнє”

Ми виходимо з того, що нація – це суспільно-політична категорія, яка вказує на стосунки народу з певною державою і об’єднує в собі, як певні елементи, громадян цієї держави. Цю думку підтверджує стаття 13 Конституції України, де зазначається – „Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією”

Іншими словами, у понятті „національна безпека”, нація розуміється як український народ. Тобто - спільнота всіх громадян, та осіб без громадянства, які на даний момент проживають на території держави і підпадають під її юрисдикцію. Національна безпека – це безпека, всіх і кожної особи, які проживають на території України.

Таким чином - Нація – це суспільно-політична категорія, яка вказує на стосунки народу з певною державою і об’єднує в собі, як певні елементи, громадян цієї держави. На законодавчому рівні в нашій державі це – народ України.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Для сипких грунтів можна записати	\|	Національна ідея».

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.