Співвідношення понять територія, суверенітет і юрисдикція в сфері забезпечення національної безпеки.

Компетенція держави стосовно її території визначається насамперед такими поняттями, як суверенітет і юрисдикція. Так, у Декларації про державний суверенітет України зазначено: “Верховна Рада Української РСР, ... маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”. Крім цього, розділом 5 (Територіальне верховенство) згаданого нормативно-правового акта передбачено, що Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території, яка в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути змінена та використана без її згоди.
Суверенітет є не тільки історичною категорією. Він характеризує юридичну природу державної влади, є тим необхідним критерієм, який дає можливість відрізнити державу від інших публічно-правових союзів, відмежувати кордони володіння кожної держави як суб’єкта суверенної влади від сфери влади інших держав.

Теоретичні суперечки довкола проблеми суверенітету вже давно стали ключовим інструментом політичного протиборства. Суверенітет нації виражається передусім у можливостях її вільного політичного самовизначення, у правах нації на займану нею історично сформовану територію, її природні ресурси та у верховенстві її законодавства й обраної нею державної влади, у національному громадянстві . Таким чином, очевидно, що державний суверенітет за обсягом змісту поняття співпадає з суверенітетом нації. А яка ж при цьому роль держави?

Юридична наука вводить поняття “суверенітет” у якості одного із сутнісних при визначенні поняття “держава”. Наприклад, на думку М.О. Ушакова, держава - це особлива організація з управління справами існуючої на визначеній території нації, яка володіє специфічною властивістю суверенітету. Він пропонує таке визначення: державна територія - це земний простір, який знаходиться під суверенітетом даної держави. Відповідно, недержавна територія - це земний простір, який не знаходиться під державним суверенітетом. Сам суверенітет, на думку деяких правознавців, може бути тільки необмеженим. Так, за твердженням Д.Л. Златопольского, державний суверенітет узагалі не може бути обмежений тому, що... він являє собою визначену властивість держави, у силу якої вона є незалежною і самостійною як на власній території, так і поза її межами .

Однак таке, дещо ідеалізоване розуміння суверенітету, яке пов’язується виключно з поняттям “держава”, суперечить історичним реаліям. У 1945 р. після поразки гітлерівської Німеччини чотири союзні держави - СРСР, США, Велика Британія і Франція - взяли на себе верховну владу в Німеччині, розподіливши між собою її територію на відповідні зони окупації. При цьому німецька національна держава продовжувала існувати, а фактичне обмеження її суверенітету не вело до формального переходу цього суверенітету до держав-переможниць.

Доречно у зв’язку з цим навести думку Г. Гроція, який наголошував, що землі не вважаються захопленими з моменту їхнього заняття... потрібне тривале володіння. Період такого володіння - проблема ефективності окупації .

Територіальний суверенітет Німеччини визначався, по-перше, продовженням її існування як суб’єкта міжнародного права і, по-друге, визнанням належності території саме цьому суб’єкту права, а не тим державам, які нею в даний момент управляли. В статті 23 Конституції ФРН 1949 р. зазначалося, що вказаний основний закон поширюється передусім на території земель Бадена, Баварії, Бремена, Великого Берліна, Гамбурга, Гессена, Нижньої Саксонії, Північної Рейн-Вестфалії, Рейнланд-Пфальца, Шлезвіг-Гольштейна, Вюртемберг-Бадена і Вюртемберг-Гогенцоллерна. В інших частинах Німеччини він набирає сили з моменту їх приєднання .

Сказане підтверджується процесом утворення ФРН і НДР, коли для дипломатичного визнання нових держав необхідним було формальне визнання світовим співтовариством, по-перше, факту розколу Німеччини на дві рівноправні держави і, по-друге, закріплення за кожною з цих держав відповідних територій, окупованих союзними державами.
Іншою була ситуація з територіальним суверенітетом Австрії, звільненої від гітлерівців у 1945 р. Державним договором про відновлення незалежної і демократичної Австрії від 15 травня 1955 р. Австрію, що зазнала в 1938 р. аншлюсу (була насильницьки приєднана до Німеччини), Союзні і Об’єднані Держави саме відновили як суверенну державу, взявши на себе зобов’язання поважати її територіальну цілісність. Австрії був заборонений політичний або економічний союз з Німеччиною. Цікаво, що на Австрію покладався обов’язок не завдавати збитків власній територіальній цілісності, політичній або економічній незалежності (п. 2 ст. 4 Договору) .

Отже, територія не знаходиться і за своїми якостями не може знаходитися в якихось правовідносинах з державою. Правовідносини можливі тільки з приводу територій. Як юридичне поняття територія держави може розглядатися лише опосередковано, через правовий режим, встановлений щодо території на підставі принципу територіального верховенства. Тому юридична природа державної території розкривається передусім у відповідних владних веліннях держави та у правовідносинах держав з приводу територій .
Суверенітет держави поширюється за межі її сухопутної території та внутрішніх вод на морський шельф, який примикає до берегів і називається територіальним морем. Суверенітет прибережної держави поширюється на повітряний простір над територіальним морем, так само як і на поверхню і надра його дна (ст. 1 і 2 Конвенції 1958 р. Про територіальне море і зону, що прилягає) .

Як у теоретичному, так і в практичному плані важливо розрізняти такі поняття, як “суверенітет” і “юрисдикція”. Територіальна юрисдикція (jurisdictio (лат.) - судочинство) є встановленою законом сукупністю прав та обов’язків відповідних державних органів щодо розв’язання правових суперечок і вирішення справ про правопорушення, тобто застосування юридичних санкцій до правопорушників, судовий, законодавчий і адміністративний аспекти загальноправової компетенції держави. Юрисдикція завжди має територіальний характер, який виражається в прямій залежності предмета юрисдикції від його просторового місцезнаходження та режиму території. Найяскравіше це проявляється в кримінально-правовій юрисдикції, де беззаперечно визнається принцип територіальної юрисдикції.

Поняття юрисдикції значно вужче поняття територіального верховенства. Однак, з іншого боку, юрисдикція держави може здійснюватися в районах, де вона не має територіального верховенства. Так, відповідно до морського права прибережна держава може, у визначених випадках, здійснювати контроль у зоні відкритого моря, яка прилягає до територіального моря .

Істотною ознакою територіального верховенства держави є принцип невідчужуваності державної території. Він передбачає, що ніяка частина державної території не може бути відчужена в якій-небудь формі іншій державі, крім як у силу власного вільного рішення держави, яка здійснює передачу.

Отже, якщо суверенітет є юридичним визнанням статусу держави, юрисдикція держави характеризує конкретні аспекти цього статусу, насамперед визначену компетенцію. До компетенції держави належать права щодо внутрішньої організації та розпорядження територією.

Разом з тим існують ситуації, коли і без передачі всієї території однієї держави іншій принцип невідчужуваності території порушується такою мірою, що може виникнути питання про територіальне верховенство цієї держави. Прикладом тому є розміщення чужих військових баз, військових підрозділів на території суверенної держави. Якщо це зроблено навіть на основі договору і взаємної згоди, але при політичному або іншому тиску більш сильної держави - таку ситуацію можна кваліфікувати як обмеження незалежності й самостійності відповідної держави. Не випадково в Конституції України та конституціях низки інших держав прямо закріплена заборона розміщення іноземних військових баз на території країни.

При цьому варто пам’ятати, що за державою, яка розміщає на території іншої держави свої збройні сили, визнається право юрисдикції лише щодо особового складу військ та його майна. Тут ми говоримо про поширення юрисдикції на осіб і майно, але не на території. Якщо ж іноземна держава прагне до ліквідації територіального суверенітету іншої держави, підміни його своїм власним суверенітетом, то принцип невідчужуваності порушується, наслідком чого є втрата державного суверенітету в цілому або стосовно визначеної частини території.

Між тим, здійснення державою своїх суверенних прав не завжди поєднане з реалізацією територіального суверенітету. Так, право проходу, як правило, передбачає певні обмеження суверенітету держави над відповідними ділянками її території.
Питання про допустимість відчуження прав на територію однієї держави на користь іншої було й залишається одним із найскладніших. Вихідним моментом у вирішенні цієї проблеми є визнання за державою як за суб’єктом міжнародних відносин права публічної міжнародно-правової власності на свою територію. Б.М. Клименко обґрунтовано наголошує, що це власність особливого роду, далеко не тотожна цивільно-правовій власності .

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Правове поняття території в аспекті забезпечення національної безпеки.	\|	Види та способи здійснення посягань на територіальну цілісність.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.