Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Види та способи здійснення посягань на територіальну цілісність.

 

Згідно із Воєнною доктриною України Воєнний конфлікт як спосіб розв’язання суперечностей між державами з двостороннім застосуванням зброї або у разі збройного зіткнення всередині держави може відбуватися у формі:

- регіональної війни (конфлікт високої інтенсивності) — війни між державами (коаліціями держав), які для досягнення своїх політичних цілей використовують усі наявні сили та засоби, не виключаючи застосування зброї масового ураження;

- локальної війни (конфлікт середньої інтенсивності) — війни між державами, що ведеться з обмеженими цілями, для досягнення яких використовуються звичайні засоби збройної боротьби з обмеженням масштабу і району їх застосування;

- збройного конфлікту (конфлікт низької інтенсивності) — обмеженого збройного зіткнення між двома державами чи збройного зіткнення всередині держави, яке є сукупністю воєнних (бойових) дій і не переходить у війну (відсутність правового акта про оголошення стану війни).

Характерними рисами сучасної збройної боротьби є:

- широке застосування новітніх систем озброєння та військової техніки, зокрема застосування високоточної зброї, засобів повітряного нападу, розвідки та радіоелектронної боротьби;

- зростання ролі і значущості протиборства в інформаційній сфері, використання новітніх інформаційних технологій;

- високоманеврові (мобільні) дії військ (сил) на розрізнених напрямках із широким застосуванням сил швидкого реагування, аеромобільних військ, десантів і військ спеціального призначення;

- широке застосування спеціальних (неконтактних) способів ведення збройної боротьби (спеціальних операцій), дальнього вогневого та електронного ураження, підривних дій;

- одночасне ураження військ (сил), об’єктів тилу, економіки, комунікацій на всій території воюючих сторін;

- збільшення масштабів збройної боротьби (втягнення у воєнний конфлікт багатьох держав) і спектра засобів, що застосовуються (включаючи зброю масового ураження).

Зрозуміло, що найшвидшим, хоч і не завжди беззаперечним, способом підкорення і контролю чужої території є військовий, або шостий пріоритет впливу, тобто - неприхована збройна агресія. Проте, при цьому, у держави-агресора неминуче виникають важливі проблеми. Попри те, що вона повинна значно переважати країну нападу економічною могутністю та технічним забезпеченням своїх військ, вона повинна володіти потенціалом побороти чи знехтувати негативне відношення до своїх дій з боку міжнародного співтовариства.

Вбачається, що в сучасному світі зазначені вище засоби можуть бути застосовані у випадках: а) коли країна нападу надто слабка в економічному та військовому значенні, б) порівняно мала кількість населення та територія, в) країна є політичним ізгоєм у переважаючій частині міжнародного співтовариства, г) країна представляє сировинний чи інший геостратегічний інтерес для держави-агресора, д) існують значні внутрішні порушення загальноприйнятих прав і свобод її громадян.

Насамперед необхідно відзначити, що реалізації загроз території будь-якої держави, як правило, передують територіальні претензії з боку іншої держави чи групи держав.

Водночас самі територіальні претензії потребують обґрунтування. Без цього неможлива ефективна пропаганда, яка культивує ці претензії, а отже, і їхня реалізація. Метою пропаганди є масова підтримка територіальних претензій громадською думкою держави-претендента. Без такої підтримки територіальні претензії втрачають будь-який сенс. Тому прагнення заволодіти тією чи іншою територією повинно бути більш-менш обґрунтованим, або хоча б виправданим.

Аналіз існуючих і розв’язаних територіальних спорів дозволяє констатувати, що ступінь обґрунтованості територіальних претензій залежить від таких факторів:

1. Чим віддаленішим у часі є зв’язок з даною територією нації (етносу), яка виявляє територіальні претензії, тим обґрунтованість претензій є меншою.

2. Чим більшою є площа бажаної території, тим обґрунтованість також є меншою.

Взагалі ж питання про розміри та якість території завжди були і залишаються в центрі будь-якого територіального спору. Показово, що в 1941 р. під враженням успіхів гітлерівської Німеччини в Середземномор’ї, насамперед у Греції і Північній Африці, президент США Ф. Рузвельт, маючи на увазі саме якість території, писав прем’єр-міністрові Великої Британії У.Черчиллю, що він особливо не переймається захопленням Німеччиною нових великих територій. На всіх цих територіях, разом узятих, мало сировини. Її недостатньо для утримання великих окупаційних сил або для компенсації їхнього перебування . Тому при чіткій альтернативі - якість території або її розмірів - перевага завжди віддається першому.

Якщо говорити про конкретні обґрунтування територіальних претензій, то вони можуть бути поділені на три основні групи. Умовно назвемо їх “етнічні”, “історичні” і “стратегічні”:

1. Етнічні:

- території компактного розселення представників даного етносу в даний час;

- території, заселені даним етносом у минулому;

- території, які належали предкам даного етносу;

- території зайняті етносами, близькими даному за мовою, культурою, віросповіданням.

2. Історичні:

- території, які входили до складу територій держави-претендента у XX столітті;

- території, які входили до складу держави-претендента, починаючи з моменту появи достовірних історичних відомостей;

- території, які не входили до складу територій держави-претендента, але знаходилися під певним її контролем (наприклад, колонії).

3. Стратегічні:

- території, неодноразово окуповані державою-претендентом;

- території, встановлення контролю над якими неодноразово ставилося метою зовнішньої політики держави-претендента;

- території, які мають життєво важливе значення для держави претендента (наприклад райони з підвищеною концентрацією корисних копалин стратегічного значення, виходи до морів, протоки, транспортні шляхи тощо).

 

В суперечливій пострадянській реальності територія України, на перший погляд, є сталим явищем. Принаймні, за роки незалежності Україна не знала істотних загострень політичної ситуації через неврегульованість правового статусу та режиму її території.
Між тим, у друкованих та електронних засобах масової інформації регулярно з’являється інформація, яка свідчать про зростання уваги до загроз, пов’язаних із територіальними претензіями до України. Наявність суспільної уваги - лише передумова, але не гарантія прийняття вірних політичних рішень. У кризових для держави й міжнародної спільноти умовах вказані питання можуть бути використаними для різнопланових маніпуляцій. Тому саме тепер, коли зацікавленість суспільства кореспондується з оцінками експертів та намірами політиків, важливо зважено вивчити комплекс правових питань, пов’язаних із територією України й таким чином максимально нейтралізувати можливість спекуляцій довкола них у майбутньому.

Далі коротко розглянемо історію формування сучасної території України.
До 1648 р. практично всі українські землі перебували у складі Речі Посполитої, кордони якої сягали східних наддніпрянських земель. Лише після 1667 р. частина цього величезного (сучасні території Чернігівської та Полтавської областей і Київ) простору перейшла під владу Росії. Після 1667 року Польща порівняно з Росією володіла значно більшими українськими територіями. Землі на захід від Дніпра залишалися у складі Польщі аж до 1793-1795 pp. Польська шляхта зберігала панівні позиції в цьому регіоні до 1830 року, а значний польський вплив у соціальній та культурній сферах залишався відчутним аж до 1917 р.

У XIX ст., незалежно від того, під чиєю владою жили українці - Габсбургів чи Романових, польський вплив був досить відчутним, навіть на Лівобережній Україні, де поляки втратили свій панівний статус ще в XVII ст. Українсько-польський зв’язок був надзвичайно важливим і відчутним аж до 1939-1945 pp.

Як зазначав Іван Лисяк-Рудницький, уся історія українського національного відродження в Галичині, починаючи з 1848 р. і до Першої світової війни та й після неї, визначалася щодалі гострішою боротьбою проти польського домінування в провінції. При поступовій політизації української нації, формуванні в її представників ідей політичного самовизначення функціональна роль території зростала. Між тим, панування польських землевласників у Галичині й на Волині тривало до 1939 року.

Що ж до Південної України (включаючи Крим), яку Росія завоювала наприкінці XVIII ст., то в даному разі можна говорити про декілька століть тривалого ісламського впливу.
Зовсім іншою була ситуація в Західній Україні. Закарпаття безперервно перебувало у складі Угорщини з середніх віків до 1919 р., коли воно було анексоване новоутвореною Чехословаччиною. З 1939 до 1944 pp. воно знову стало угорським і лише після цього, вперше в своїй історії, відійшло до України.

Північна Буковина після розпаду у 1918 p. Австро-Угорської імперії перебувала у складі Румунії і перейшла під владу Української РСР лише в 1940 pоці. Що ж до сучасних Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей, то ці території були частиною Польщі з середини XIV ст. У 1772 р. їх анексувала Австрія і під назвою Східна Галичина вони залишалися під владою Габсбургів до 1918 р. Після 1918-1919 pp. цей регіон був завойований відтвореною Польщею. До складу України він увійшов у 1939 pоці, коли польська держава була знищена арміями нацистської Німеччини та Радянського Союзу.
Формування території України тривало аж до 1954 pоку, коли було приєднано Крим. Саме відтоді наша країна існує в межах сучасних кордонів. Хоча історично українці мешкали на величезній території - від земель донських козаків на сході до північних регіонів Угорщини на заході, від гирла Дунаю на півдні до північних кордонів сучасної Сумщини та Харківщини.

Враховуючи вельми складні й динамічні історичні перипетії, дуже важко побудувати градацію можливих територіальних претензій до України за їх силою в рамках однієї з груп зазначених вище обґрунтувань територіальних претензій. Тут реальними є кілька змішаних варіантів. Пропоноване нижче - лише один із варіантів, який уявляється найбільш логічним:

1. Території, які входили до складу держави-претендента у XX столітті й перейшли до складу України. Мається на увазі Крим.

2. Території, які мають життєво важливе значення для держави-претендента. Це стосується територій України, по яких проходять нафтогазопроводи з Сибіру до Європи.

3. Райони компактного розселення представників етносу держави-претендента у даний час. Йдеться про східну Україну та Закарпаття.

4. Території, які входили до складу територій держави-претендента у XX столітті, й перейшли до складу України за результатами Другої світової війни (Північна Буковина, Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області).

5. Території, неодноразово окуповані державою-претендентом. Фактично це вся територія України.

Не коментуючи викладеного з точки зору сучасної політичної ситуації, відзначимо, що наведений перелік можливих територіальних претензій до України за їхнім масштабом і силою впливу на нинішню ситуацію є градацією потенційних загроз території України. Вказане необхідно враховувати незалежно від політичної ситуації в Україні та стосунків із державами-претендентами на даний момент. Ці проблеми існували й існуватимуть, оскільки вони є результатом об’єктивних історичних процесів формування території України та сусідніх держав.

Справді, сучасні кордони держав можна розглядати як лінії досягнутих компромісів, як зафіксовані лінії зіткнення часто досить суперечливих процесів історичного розвитку різних народів. Не випадково кордони називають часом, який зафіксовано у просторі. Однак у контексті забезпечення національної безпеки необхідно враховувати, що в найближчій історичній перспективі ці процеси продовжуватимуться, а отже, їхній розвиток має прогнозуватись, мають напрацьовуватись адекватні заходи, в тому числі нормативно-правового характеру, щодо протидії територіальним загрозам України .

На підтвердження зазначеного можна навести думку Ф. Ратцеля, який, розглядаючи державу як систему, пов’язану з простором, на основі владно-просторової теорії державної влади зробив ключовий, на думку автора, висновок - відповідно до владної природи держава розвивається в суперництві зі своїми сусідами і, у більшості випадків, за володіння територіями. Саме книга Ф. Ратцеля, опублікована в 1901 році, мала назву поширеного в подальшому словосполучення “Життєвий простір”.

Остаточне вирішення й закріплення в міжнародному праві питання про допустимість відчуження території має ґрунтуватись на всебічній розробці проблеми взаємозв’язку принципів територіальної цілісності й недоторканності та самовизначення націй. Важливо при цьому пам’ятати, що принцип територіальної цілісності й недоторканності забезпечує цілісність національної території, у межах якої дана нація історично склалась і розвивалася, пов’язана воєдино низкою факторів історичного, економічного, політичного, соціального розвитку, спільністю мови, культури, географічних особливостей, психологічного складу, національної самосвідомості. Особливо важливим є об’єктивний характер цих зв’язків, їх історична зумовленість, стійкість та усвідомленість спільності нацією.

Окремим видом виникнення територіальних претензій пов’язано з поняттям – сепаратизм. Розглядаючи питання про співвідношення процесів самовизначення народу і збереження територіальної цілісності держави, важливо чітко розмежувати процес самовизначення народу, утворення національної держави від сепаратизму. Аналіз низки наукових видань із зазначеної проблеми дозволяє автору запропонувати наступні критерії такого розмежування.

1. Процеси самовизначення народу підтримуються всім або майже всім населенням, яке самовизначається, більшістю громадян даного державного або національного утворення. Сепаратизм же не є масовим рухом, він виражає специфічні інтереси вузької групи населення.

2. Самовизначення не порушує органічної історичної територіальної єдності. Суміжні території економічно, культурно, політично пов’язані, але ці зв’язки є відносинами різних народів. Сепаратизм спрямовується на розрив політичних, культурних зв’язків у рамках однієї національної території.

3. При самовизначенні відділення - не самоціль, а спосіб найбільш повного вираження національних інтересів, оптимальна можливість подальшого прогресивного розвитку. При сепаратизмі ж гіпертрофується роль відділення; воно стає основною метою, відбувається відділення заради відділення, заради відмежування, ізоляції.

Проте, чи не найбільш поширеними формальними підставами розв’язання збройних конфліктів у сучасному світі залишається силове відновлення і захист основоположних прав та свобод людини в іншій країні. Стосовно останнього, на сьогоднішній день дедалі більше вчених юристів замислюються над юридичною природою та законністю такого досить старого міжнародно-правового засобу боротьби з порушеннями прав людини, як гуманітарна інтервенція. Проблематика концепції цього явища завжди становила особливий інтерес насамперед для представників американської доктрини міжнародного права, що пов’язано з вельми широкою практикою використання США цієї концепції у зовнішній політиці.

Серед вчених, зокрема Неліп М.І., Мережко О.О. та інших, які досліджують дане питання, існує думка, що „в межах традиційної теорії міжнародного права концепція гуманітарної інтервенції хоча і мала в цілому правомірний характер в силу існування інституту jus ad bellum (норми права чи принципи, які регулюють законність застосування сили чи вступ у війну, дослівно – «право на війну»), однак у зв’язку з виникненням і становленням принципу невтручання вже в самому класичному міжнародному праві поступово починає зростати і зміцнюватися переконання в необхідності юридичної заборони будь-якої, в тому числі гуманітарної інтервенції”.

У будь якому випадку військові методи втручання є ще такими, що широко застосовуються, і не тому, що, вірогідно, взагалі немає держави, де б якимось чином не порушувалися якісь права і свободи людини, чи надто велика суб’єктивність їх оцінювання взагалі. Проблему зараз в світі складають досить слабкі юридичні обмеження щодо самої припустимості факту агресії.

Між тим, погодимося з думкою В. Ліпкана, що “епоха прямих силових зіткнень між цивілізаціями з використанням зброї 6-го пріоритету пішла в минуле. В найближчому майбутньому найвірогідніше боротьба між ними вестиметься зброєю вищих світоглядних пріоритетів". З іншого боку, факт військової агресії може говорити про неможливість застосування державою-агресором, чи безрезультатність інших, більш ефективних пріоритетів впливу.


Читайте також:

  1. А/. Форми здійснення народовладдя та види виборчих систем.
  2. Алгоритм здійснення купівлі
  3. Банківський контроль та нагляд: форми та мета здійснення. Пруденційний нагляд: поняття, органи та мета проведення.
  4. Безстатеве розмноження, його визначення та загальна характеристика. Спори — клітини безстатевого розмноження, способи утворення і типи спор.
  5. Біологічні способи лікування ран.
  6. Бюджетне регулювання, його сутність та методи здійснення
  7. Валютний курс і способи його визначення
  8. Варіанти і способи вимірювань характеристик телефонних каналів
  9. Види і способи вибіркового спостереження.
  10. Види механізмів здійснення міжбанківських переказів
  11. Види податкових перевірок. Організація і здійснення перевірок.
  12. Види правопорушень у сфері обігу з відходами і юридичною відповідальністю за їхнє здійснення.




Переглядів: 1006

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Співвідношення понять територія, суверенітет і юрисдикція в сфері забезпечення національної безпеки. | Правовий механізм забезпечення цілісності і недоторканності території.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.004 сек.