Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Правовий механізм забезпечення цілісності і недоторканності території.

Незмінність формули існування будь-якої держави (“нація” плюс “територія”) дозволяє підтвердити висновок про те, що захист території є одним з основних питань забезпечення національної безпеки.

Забезпечення цілісності й недоторканності державної території досягається єдиною державною політикою, довгостроковими і короткостроковими програмами, системою заходів економічного, політичного, організаційного характеру.

Забезпечення безпеки (захист) території - питання багатопланове. Його вирішення, на думку автора, передбачає наявність визначеної системи параметрів захищеності, основними елементами якої є політико-правовий режим території (суверенітет) і простір (територіальна цілісність).

Стабільність розвитку нації передбачає, що режим території держави визначається тільки нормативно-правовими актами органів державної влади, прийнятими відповідно до їх компетенції та у порядку, передбаченому законодавством. Правова система держави формує правовий режим території, змінює територіальний устрій, визначає приводи та підстави встановлення на окремих частинах державної території особливого правового режиму.

Насильницька зміна статусу державної території, посягання на територіальну цілісність означає зазіхання на суверенітет держави, вільне здійсненням державою своєї юрисдикції на всій або частині її території.

Посягання на суверенітет держави може здійснюватися різними способами. По-перше, через пряму окупацію державної території або її частини і введення на ній правового режиму іншої держави. По-друге, через підготовку і здійснення дій, спрямованих на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади з наступною зміною правового режиму території чи її частини.

У цьому контексті необхідно погодитися з думкою про те, що цілісність як інтегративна якість системи є властивістю тільки суверенної держави, тільки суверенної політичної влади. Одна держава, одна політична влада, один державний суверенітет - такі об’єктивні основи стійкості соціально-політичної системи. Разом з тим при розгляді народу як етносу і як демосу все, без винятку, населення визначеної території визнається носієм суверенності. Цю позицію відтворено в ч. 1 ст. 5 Конституції України, де визначено, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.

Захист території здійснюється державою насамперед через реалізацію її зовнішніх функцій. Крім того, важливим чинником захисту національної території є система міжнародної безпеки, яка передбачає скоординовану діяльність численних міжнародних і національних інституцій на основі принципів і норм міжнародного та національного права. Зазначені норми утворюють правові гарантії стабільності режиму території.

Серед основних правових гарантій стабільності режиму території, доцільно виділити такі:

1. Принципи міжнародного публічного права. Серед останніх, які закріплюють стабільність режиму території, виділяються: принцип територіальної цілісності й недоторканності; принцип мирного вирішення міжнародних суперечок; принцип незастосування сили. На цих і деяких інших принципах будуються всі рішення, прийняті міжнародним співтовариством. Договори, які укладаються між державами, не можуть суперечити зазначеним принципам.

Так, відповідно до пункту четвертого статті другої Статуту ООН будь-яке зазіхання на територію держави або окремої її частини є не тільки протиправним, а й злочинною дією, тому що є зазіханням на суверенну владу держави . Територіальна цілісність держав також становить найважливіший принцип міждержавних взаємин відповідно до Заключного акта Наради по безпеці і співробітництву в Європі .

2. Інститут залишкового (номінального) суверенітету. Обґрунтована теорією самообмеження Г. Єллінека ідея залишкового суверенітету припускає збереження суверенітету держави навіть у період окупації її території. Так, після Другої світової війни японські острови Рюкю перебували під управлінням США, які визнавали існування над островами залишкового суверенітету Японії. Відновлення повного суверенітету Японії відбулося на підставі двосторонніх угод 1968, 1969 і 1970 років. Я. Броунлі, наводячи приклад застосування номінального суверенітету, посилається на суперечку про маяки на островах Кріт і Самос 1937 р. Тоді Постійна палата міжнародного правосуддя, підтверджуючи суверенітет над островами Туреччини, зокрема, вказала, що суверенітет не перестав належати Туреччині, яким би обмеженим він не був з юридичної точки зору .

3. Інститут придбаної давності. Під придбаною давністю в міжнародному праві розуміється спосіб придбання суверенітету над територією шляхом фактичного і непорушного володіння цією територією протягом тривалого часу. Саме ефективне здійснення територіального верховенства протягом тривалого періоду може мати, як наголошував Ф.І. Кожевніков, за певних умов, істотне значення для визначення суверенної належності спірної ділянки, якщо про цьому відсутня міжнародна угода.

Давність у шістдесят років була встановлена в спорі про кордон Аляски між США і Росією в 1903 р. В угоді про визначення прикордонної лінії між Британською Гвіаною і Венесуелою було зазначено, що володіння територією протягом п’ятдесяти років надає право суверенітету над нею. В спорі про належність острова Пальмос була встановлена давність у двісті років.

4. Договірний режим кордонів. Кордони території існують стабільно, якщо вони закріплені в двосторонніх або багатосторонніх договорах. Існують загальновизнані способи і порядок договірного визначення кордону:

а) делімітація кордону - договірне визначення державного кордону на картах, як правило, великомасштабних, з докладним відображенням на них рельєфу, гідрографії, населених пунктів та інших фізико-географічних об’єктів. Під час делімітації сторони, які домовляються, проведену на карті лінію кордону супроводжують її описом;

б) демаркація кордону - точне визначення на місцевості лінії державного кордону за договорами про делімітацію і доданими до них картами та описами про позначення цієї лінії прикордонними знаками;

в) редемаркація - відновлення лінії державного кордону на місцевості та позначення її прикордонними знаками на підставі договорів. Редемаркація передбачає також відновлення пошкоджених або зруйнованих прикордонних знаків, встановлення додаткових знаків, складання нового протоколу-опису, карт і протоколів прикордонних знаків.

5. Система внутрішнього права. Відомий російський юрист початку ХХ століття Л. Шалланд уперше відзначив існування національних правових механізмів, які забезпечують стабільність режиму території та обмежують можливу сваволю національного уряду в розпорядженні територією на міжнародній арені. Згаданий вчений вперше узагальнив і визначив найпоширеніші види таких обмежень:

- кордони держави можуть бути змінені тільки на підставі закону;

- конституція проголошує територію невідчужуваною і неподільною;

- договори про зміну складу державної території повинні ратифікуватися;

- уряд повинен бути уповноваженим законом для відчуження частини території;

- конституція перелічує всі землі й області, які входять до складу державної території .

Серед існуючих матеріально-правових механізмів забезпечення стабільності правового режиму території України можна виділити три основних.

1. Закріплення територіальної цілісності як принципу державного устрою України. “Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною” (ч. 3 ст. 2 Конституції України).

2. Єдиний правовий простір, що передбачає верховенство і найвищу юридичну силу Конституції України (ч.1 ст.8 Конституції України).

Найвища юридична сила Конституції полягає в тому, що всі закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі й повинні відповідати Конституції (ч. 2 ст. 8 Конституції України). Конституція, закони України є нормами прямої дії і чинні на всій території України. Антиконституційні акти не можуть породжувати правовідносин, тобто вони не є юридичними актами.

Водночас не тільки Основний Закон держави, а й міжнародні договори, не зачіпаючи територіального верховенства держави, можуть містити правові норми, які стосуються питань національної безпеки й оборони та створюють спеціальний правовий режим території. Насамперед, йдеться про одержання територією демілітаризованого або нейтрального статусу.

3. До матеріально-правових механізмів забезпечення стабільності правового режиму території належить також єдність державної влади. Між тим, зазначений механізм в Україні лише формується. Державна влада має бути єдиною. Значною проблемою сучасної України є відсутність єдності в органах виконавчої влади, єдності в їхніх діях і в структурі, порушення вертикалі виконавчої влади. Незважаючи на об’єктивний характер процесів розбудови демократичних засад організації державної влади в Україні, необхідно відзначити, що подальше розшарування в вертикалі виконавчої влади може створити реальні загрози територіальній цілісності України, адже ефективність роботи юридичних механізмів, які забезпечують стабільність того або іншого режиму території, залежить від функціональної цілісності та єдності всієї системи органів державної влади.
В теорії держави та права функції держави прийнято розглядати як види її обов’язків перед своїми громадянами, як діяльність, спрямовану на вирішення об’єктивно зумовлених завдань, або як основні напрямки, найголовніші сторони діяльності держави, які відповідають корінним інтересам цієї держави у визначений проміжок часу .

Перелік функцій держави не може бути завершеним. Представники різних правових доктрин намагаються класифікувати функції держави, застосовуючи ті чи інші критерії поділу . Однак при цьому, на думку автора, не враховується еволюція функцій держави, як наслідок розвитку самих держав, їхнє місце в історії націй, не враховується також відмирання одних напрямків діяльності держави і зародження нових (розвиток інститутів громадянського суспільства). У цьому контексті не викликає сумнівів і умовність поділу функцій держави на внутрішні і зовнішні. Між тим, розміри і характер території прямо впливають на наявність або відсутність тих або інших функцій держави, а також на їхній обсяг.

У багатьох країнах діють правила, згідно з якими будь-яка територіальна зміна повинна пройти парламентську процедуру. Зазначене стосується і збільшення території. Адже збільшення території при всій своїй позитивності може мати й негативні наслідки: необхідність додаткових фінансових витрат, зміна національного і демографічного складу, соціальні протиріччя, потік переселенців і т.п.

При великих змінах території необхідним є проведення референдумів.

Основними напрямами державної політики з питань національної безпеки України, відповідно до Закону України «Про основи національної безпеки України» – 19 червня 2003 р., є:

у зовнішньополітичній сфері - проведення активної міжнародної політики України з метою:

- створення сприятливих зовнішньополітичних умов для прогресивного економічного і соціального розвитку України;

- запобігання втручанню у внутрішні справи України і відвернення посягань на її державний суверенітет і територіальну цілісність з боку інших держав;

- забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також з іншими державами світу;

- сприяння усуненню конфліктів, насамперед у регіонах, що межують з Україною;

- участь у міжнародній миротворчій діяльності під егідою ООН, ОБСЄ, інших міжнародних організацій у сфері безпеки;

- участь у заходах щодо боротьби з міжнародними організованими злочинними угрупованнями та міжнародним тероризмом, протидія поширенню ядерної та іншої зброї масового ураження і засобів її доставки;

- адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу;

у сфері державної безпеки:

- реформування правоохоронної системи з метою підвищення ефективності її діяльності на основі оптимізації структури, підвищення рівня координації діяльності правоохоронних органів, покращення їх фінансового, матеріально-технічного, організаційно-правового і кадрового забезпечення;

- зосередження ресурсів і посилення координації діяльності правоохоронних, розвідувальних і контррозвідувальних органів України для боротьби з організованою злочинністю та наркобізнесом;

- участь України в міжнародному співробітництві у сфері боротьби з міжнародною злочинністю, тероризмом, наркобізнесом, нелегальною міграцією;

- відпрацювання ефективно діючої системи контролю за поставками продукції і технологій оборонного призначення і подвійного використання;

- у воєнній сфері та сфері безпеки державного кордону України:

- прискорення реформування Збройних Сил України та інших військових формувань з метою забезпечення їх максимальної ефективності та здатності давати адекватну відповідь реальним та потенційним загрозам Україні; перехід до комплектування Збройних Сил України на контрактній основі;

- здійснення державних програм модернізації наявних, розроблення та впровадження новітніх зразків бойової техніки та озброєнь;

- посилення контролю за станом озброєнь і захищеністю військових об'єктів; активізація робіт з утилізації зброї;

- впровадження системи демократичного цивільного контролю над Воєнною організацією та правоохоронними органами держави;

- забезпечення соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей;

- дотримання угод щодо тимчасового розташування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України;

- прискорення процесу делімітації та демаркації кордонів України;

- боротьба з організованими злочинними угрупованнями, в тому числі міжнародними, які намагаються діяти через державний кордон України, в пунктах пропуску та виключній (морській) економічній зоні України;

- поглиблення транскордонного співробітництва з суміжними державами;

Відповідно до Воєнної доктрини України, у рамках удосконалення системи забезпечення національної безпеки у воєнній сфері, Україна здійснюватиме реформу власних Збройних Сил, які за своїм характером, складом, системою управління, навчання і підготовки мають наближатися до стандартів збройних сил держав - членів НАТО.

Характер загроз національній безпеці України у воєнній сфері визначає необхідність мати у складі Збройних Сил України такі функціональні структури, як:

- Об'єднані сили швидкого реагування,

- Основні сили оборони та

- Стратегічні резерви.

Об'єднані сили швидкого реагування призначені для запобігання, воєнно-силового стримування можливої агресії проти України, негайного реагування на загрози і збройні конфлікти з метою їх нейтралізації та недопущення переростання у локальну чи регіональну війну.

У мирний час Об'єднані сили швидкого реагування забезпечують захист від терористичних посягань своїх військових об'єктів, а також повинні бути готові до участі у проведенні антитерористичних операцій на військових об'єктах та в разі виникнення терористичних загроз безпеці держави з-за меж України, у миротворчих операціях, ліквідації наслідків можливих аварій, катастроф і стихійного лиха.

Основні сили оборони призначені для відсічі агресії, розгрому противника та створення умов для припинення воєнних дій, укладення миру, а також для підсилення Об'єднаних сил швидкого реагування під час ліквідації ними збройного конфлікту на загрозливому напрямі та застосування у локальній (регіональній) війні.

Стратегічні резерви забезпечують стійкість оборони України, підсилення (заміну) військ зі складу основних сил оборони та можуть розгортатися напередодні або в ході збройного конфлікту (війни).

Основними воєнно-стратегічними цілями застосування Збройних Сил України, інших військових формувань є:

у збройному конфлікті - забезпечення недоторканності державного кордону, ліквідація збройного конфлікту та створення умов для стабілізації обстановки відповідно до норм міжнародного права та законодавства України;

у локальній чи регіональній війні - захист суверенітету і територіальної цілісності України, відсіч збройній агресії, розгром військ агресора, які вторглися на територію держави, забезпечення укладення миру на вигідних умовах;

у міжнародних миротворчих операціях - запобігання виникненню міждержавних або внутрішніх конфліктів; урегулювання або створення умов для розв'язання міждержавних чи внутрішніх конфліктів за згодою їх сторін або з використанням примусових заходів за рішенням Ради Безпеки ООН; виконання функцій із забезпечення безпеки і додержання прав людини; усунення загрози миру, порушень миру чи акту агресії.

Основні завдання Збройних Сил України у мирний час:

- здійснення розвідувальної та інформаційно-аналітичної діяльності в інтересах оборони держави;

- підтримання військ (сил) у постійній бойовій і мобілізаційній готовності;

- несення бойового чергування;

- проведення заходів з оперативної, бойової, мобілізаційної та гуманітарної підготовки військ (сил) до виконання завдань за призначенням;

- здійснення заходів щодо забезпечення інформаційної безпеки;

- участь у здійсненні заходів з підготовки до територіальної оборони;

- участь у створенні, підготовці та накопиченні мобілізаційних ресурсів і непорушного запасу;

- участь у накопиченні озброєння, військової техніки, інших матеріальних ресурсів у непорушному запасі та мобілізаційному резерві, а також створенні резерву військово-навчених людських ресурсів;

- надання допомоги центральним і місцевим органам виконавчої влади, органам виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органам місцевого самоврядування в проведенні пошукових та аварійно-рятувальних робіт під час ліквідації надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру;

- участь у виконанні міжнародних договорів України щодо контролю над озброєнням;

- участь у заходах з міжнародного співробітництва (на двосторонніх і багатосторонніх засадах) та у міжнародних миротворчих операціях.

Завданнями інших військових формувань та правоохоронних органів у мирний час є участь у стратегічному плануванні застосування Збройних Сил України, здійснення разом із Збройними Силами України підготовки та забезпечення готовності до спільних дій з метою оборони держави.

Основні завдання Збройних Сил України в особливий період до початку збройної агресії:

- активізація розвідки з метою своєчасного попередження Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем'єр-міністра України про можливу збройну агресію та приведення у вищі ступені бойової готовності військ (сил);

- посилення охорони і захист державного кордону, захист повітряного простору;

- створення та нарощування угруповань військ (сил) на загрозливих напрямах, у тому числі проведення стратегічного розгортання (часткового або повного) Збройних Сил України.

Основні завдання інших військових формувань та правоохоронних органів в особливий період до початку збройної агресії:

- участь у прикритті стратегічного розгортання Збройних Сил України та у веденні територіальної оборони держави;

- участь в евакуації населення з прикордонних районів на напрямах можливої збройної агресії.

Основні завдання Збройних Сил України в особливий період у разі збройної агресії:

- проведення стратегічного розгортання Збройних Сил України та створення угруповань військ (сил) для відсічі збройній агресії;

- відбиття нападу агресора з повітря, суші і моря та недопущення вторгнення угруповань його військ (сил) на територію держави;

- ведення операцій і бойових дій з метою завдання поразки військам (силам) агресора, його розгрому та створення умов для укладення миру;

- ліквідація (локалізація, нейтралізація) збройного конфлікту в разі його виникнення.

Завдання інших військових формувань та правоохоронних органів в особливий період у разі збройної агресії:

- участь у здійсненні заходів правового режиму воєнного стану;

- участь у виконанні завдань територіальної оборони;

- захист населення, об'єктів економіки та інфраструктури від впливу засобів ураження, застосованих агресором.

Застосування Збройних Сил України, інших військових формувань та правоохоронних органів у воєнних конфліктах визначається Конституцією України, законами України та іншими нормативно-правовими актами з урахуванням принципів і норм міжнародного права щодо стримування та відсічі збройній агресії і ґрунтується на загальних принципах військового мистецтва.

Під час відсічі збройній агресії Україна вважає за можливе застосовувати всі форми, способи і засоби збройної боротьби, які в обставинах, що склалися, є найбільш ефективними.

У разі розв'язання збройної агресії проти України не виключається перенесення Збройними Силами України бойових дій на територію агресора з метою його повного розгрому.

Основними формами застосування Збройних Сил України, інших військових формувань є стратегічні дії Збройних Сил України, операції, бойові дії, удари, бої з'єднань і військових частин Збройних Сил України, інших військових формувань - у регіональній, локальній війнах, збройному конфлікті та дії миротворчих контингентів у міжнародних миротворчих операціях.

Способи застосування Збройних Сил України, інших військових формувань визначаються відповідно до Плану стратегічного застосування Збройних Сил України, що розробляється Генеральним штабом Збройних Сил України, залежно від умов обстановки, що склалася, сил і засобів збройної боротьби, які застосовуються, характеру та масштабу воєнних (бойових) дій.

Основні завдання Збройних Сил України, інших військових формувань та правоохоронних органів після відсічі збройній агресії:

- відновлення боєздатності Збройних Сил України та інших військових формувань;

- демобілізація Збройних Сил України, інших військових формувань;

- надання допомоги населенню, центральним і місцевим органам виконавчої влади, органам влади Автономної Республіки Крим та органам місцевого самоврядування у ліквідації наслідків воєнних (бойових) дій.

Основними умовами припинення Україною воєнних дій проти агресора є:

- припинення агресором воєнних (бойових) дій, відмова від будь-яких агресивних намірів стосовно України і повне відновлення територіальної цілісності України;

- надання агресором гарантій щодо відшкодування втрат, завданих Україні внаслідок збройної агресії.

Збройні Сили України, інші військові формування та правоохоронні органи залучаються до здійснення заходів правового режиму надзвичайного стану відповідно до закону.

Збройні Сили України, інші військові формування та правоохоронні органи здійснюють боротьбу з тероризмом у межах своєї компетенції, визначеної законами та прийнятими на їх основі нормативно-правовими актами.

Для участі в міжнародних миротворчих операціях Україна направляє миротворчі контингенти, миротворчий персонал і надає матеріально-технічні ресурси та послуги для використання у зазначених операціях.

Правові, організаційні та фінансові засади участі України в міжнародних миротворчих операціях, а також порядок направлення Україною миротворчих контингентів і миротворчого персоналу визначаються міжнародними договорами України відповідно до закону.

Основними завданнями Збройних Сил України, інших військових формувань під час надання військової допомоги іншим державам є:

- передання досвіду з питань будівництва і реформування збройних сил, підтримання їх у боєздатному стані та бойового застосування шляхом направлення радників і спеціалістів;

- здійснення повітряних (морських) перевезень військ (сил) і матеріальних засобів;

- підготовка спеціалістів і кадрів для збройних сил, інших військових формувань;

- участь підрозділів Збройних Сил України, інших військових формувань у виконанні бойових, миротворчих або гуманітарних завдань, пов'язаних із захистом цивільного населення від радіаційної, хімічної, біологічної небезпеки та ліквідацією наслідків застосування зброї масового ураження, надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру.

Керівництво Збройними Силами України здійснюється Президентом України - Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України. В особливий період стратегічне керівництво Збройними Силами України, іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами Президент України здійснює через Ставку Верховного Головнокомандувача (у разі її створення), робочим органом якої є Генеральний штаб Збройних Сил України.

Безпосереднє керівництво Збройними Силами України в мирний та воєнний час здійснює Головнокомандувач Збройних Сил України.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Види та способи здійснення посягань на територіальну цілісність.	\|	Населення як обєкт забезпечення національної безпеки.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.