Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Економіко-правові проблеми примноження національного багатства.

Світовий ринок – це розгалужена, гнучка і стійка система горизонтальних зв’язків, заснованих на загальноприйнятних правилах гри, що допускають тільки мінімальне відхилення. Величезний досвід ринкових відносин, що акумульований західною цивілізацією, дозволив закласти деякий фундамент правової держави. Мова не йде стосовно антиномії: ринок – централізоване (директивне) планування. Мається на увазі певні взаємні відповідності, що визначаються показниками більшого чи меншого втручання держави в економіку. Право може регулювати тільки найбільш важливі елементи ринкових відносин. Але основна роль в їх регулювання належить загальноприйнятним традиційним уявленням стосовно моралі та справедливості, добра і зла. З цієї точки зору, ринкові відносини між людьми є тільки частиною загальної сукупності етичних норм, що регулюють життя соціуму.

Як висновок, можна зазначити, що не може бути універсальних пропозицій ринкових відносин. Механічне перенесення їх, без врахування національних традицій, культури, характеру та рівня розвитку правової свідомості, специфіки моралі може призвести до хаосу, примітивному дикому збагаченню та розгулу злочинності.

Аналізуючи підсумки післявоєнного світового економічного розвитку, серйозні аналітики приходять до висновку, що ті країни (в першу чергу, наприклад, країни Латинської Америки), які формально слідували рецептам у дусі «вільного підприємництва» і обмежувались ними, потрапляли у боргову яму. В тяжкому фінансовому становищі опинилась також і Польща, яка послідкувала рецептам «шокової терапії», що були розроблені із участю західних неокласичних економістів.

В той же час держави, які добилися найбільших економічних та науково-технічних успіхів (зокрема, Японія) використовували зовсім інше співвідношення факторів розвитку. В основі їх стратегії знаходилися як чітко сформульована концепція національних економічних інтересів, так і модель «змішаної економіки» при сильному, продуманому державному регулюванні.

До позитивних світових змін, особливо щодо постсоціалістичних країн, треба віднести руйнування командно-адміністративної системи, яка повністю розпоряджалася всім життям суспільства і кожної людини, відмову від однієї і єдиної ідеології, проголошення свободи особистості, власності, релігії, політичних партій тощо. Але все це, на жаль, як зазначає В.Н. Кудрявцев, відбувається на фоні глибокого розпаду соціально-корисних інститутів, відносин і цінностей. До числа цих негативних змін дослідники відносять: економічні кризи; різке соціально-майнове розшарування і, як наслідок, зростання соціальної напруги; глибока управлінська криза на всіх рівнях соціальної взаємодії, відсутність довіри до влади; втрата політичних та культурних орієнтирів, розпад традиційних цінностей, що загострює проблеми ідентифікації значної частини населення.

Де тут економічні явища, які виникли самі по собі, а де цілеспрямовано організовані – вирішувати повинні фахівці. Проте, все це безпосередньо впливає на життя багатьох людей, на їх потреби, об’єктивні та суб’єктивні можливості та на інші складові ґенези поведінки, а отже, є актуальним з позицій національної безпеки.

Історія більшості країн світу, особливо тих, які мають значні природні ресурси, свідчить про серйозні проблеми, пов’язані з неефективністю державного регулювання процесів використання національного багатства. Насамперед це проблеми штучного обмеження доступу до матеріальних та інтелектуальних ресурсів, ускладнення бюрократичних процедур, корупція та дії в приватних інтересах під прикриттям турботи про інтереси національні. Разом з тим, у період накопичення первинного капіталу бізнес, залишений без належного нагляду з боку держави та громадянського суспільства, заради поточних вигод може знищити все, що накопичено та збережено нацією за довгі роки її існування. Зазначене стає питанням забезпечення національної безпеки.

На думку автора, не буде помилковою та не потребує особливих обґрунтувань теза про те, що сьогодні Україна, як і багато інших країн, стоїть перед серйозними проблемами, пов’язаними з раціональним використанням, примноженням і збереженням свого національного багатства як умови повноцінного існування нації. Ці проблеми не можуть бути вирішені тільки шляхом нормативно-правового регулювання. Вони вирішуються шляхом поєднання нормативно-правового регулювання, контролю з боку громадянського суспільства та розширення на конкурентній основі доступу приватного капіталу до національного багатства.

Слід ураховувати також, що ринкові реформи можуть забезпечити інтенсивне і раціональне використання національного багатства лише за таких умов: дотримання принципів та цінностей інституту приватної власності; чіткого й передбачуваного нормативно-правового захисту довгострокових, стратегічних інтересів нації. При цьому інтереси нації не варто зводити до інтересів національних компаній, як інтереси держави не можна зводити до інтересів державного апарату. З пошуку рівноваги між згаданими крайностями складається вся історія сучасного капіталізму. І Україна тут не виняток.

Крім того, в науці оцінка розвитку складних систем, до яких, безумовно, належить система забезпечення національної безпеки України, як правило, пов’язується з необхідністю використання методів довгострокового прогнозування зміни макровеличин.

В контексті довгострокового прогнозування та наступного нормативно-правового відображення змін у кількісно-якісній структурі національного багатства можна виділити чотири типи дій, які впливають на національне багатство. Нація може накопичувати і зменшувати своє багатство - це два типи конструктивних дій, наслідком яких є абсолютна зміна величини національного багатства. Такі суспільні відносини щодо розпорядження національним багатством підлягають нормативно-правовому врегулюванню. Наступні два типи, але вже деструктивних дій - це створення умов, які сприяють руйнуванню чи обмеженому відтворенню національного багатства. Тобто в національній державі може виникнути і функціонувати така економічна система, яка не дозволяє відтворювати національне багатство в тому обсязі, в якому воно могло б бути відтворене при іншій, більш ефективній системі. Понад те, можуть бути створені умови, пов’язані, наприклад, із зовнішньою залежністю, які призводять до більш інтенсивного вичерпання національного багатства конкретної країни.

Правова система та система забезпечення національної безпеки у цьому випадку має спрямовуватися на зміну економічної системи й усунення негативних факторів, які сприяють створенню вказаних умов.

Практично в економічній системі України присутні всі чотири різновиди зазначених дій. І це об’єктивно відображається в законодавстві та змісті діяльності органів державної влади України. Загальний же вектор зміни національного багатства може визначатися виключно інтегральною оцінкою можливих впливів.

Вирішальне значення для розбудови системи забезпечення національної безпеки та для нормативно-правового регулювання процесів збереження і примноження національного багатства має також оцінка якості національного багатства, а не тільки його кількісний вимір. Накопичене національне багатство використовується для збереження закріпленого правом державного устрою і, в міру використання, деякі його елементи вичерпуються, а інші - нагромаджуються. Згадане співвідношення важливо тримати в центрі нормативно-правового регулювання. Це дозволить зберегти всі існуючі елементи національно багатства для майбутніх поколінь, адже якість національного багатства, доступна наступним поколінням, змінюється. Наступні покоління користуватимуться накопиченим багатством зовсім іншої структури й нової якості, причому не в усьому кращої. Наприклад, назавжди загублені окремі історичні реліквії; обсяг і якість природних ресурсів, у тому числі води, повітря, землі, лісів, також відчутно відповідно зменшилися та погіршилися.

Україні необхідно визначитися з акцентами. Сьогодні у світі вважаються передовими 10 напрямків, які визначають розвиток економіки держави: біотехнологія, науки про життя, оптоелектроніка, інформація та комунікації, електроніка, гнучке автоматизоване виробництво, передові матеріали, авіаційно-космічні продукти, зброя, ядерні технології.

За більшістю позицій Україна не проводила ретельних досліджень і значно відстала від світового рівня. Водночас розвивались окремі напрямки, такі як виробництво авіаційно-космічних продуктів, ядерні технології, зброя, а інші мають значний науковий і технологічний потенціал .

Економіка України за своєю суттю залишається переважно індустріально-сировинною. Частка інноваційного сектора становить менше 12%. Український середній клас, переселяючись до Європи або Америки, “перевозить на собі” приблизно 150-200 тис. доларів національного багатства на людину, що підтверджується тим, як вдало наша інтелігенція працевлаштовується за кордоном.

Такий стан справ є надзвичайно серйозним викликом національній безпеці України.

Між тим, очевидною є відповідь на цей виклик, а відтак і мета подальшого розвитку країни - планомірне, систематичне збільшення частки людського ресурсу в структурі національного багатства. Перед Україною стоїть завдання створення економіки нового типу - “економіки знань”. Поставлене завдання підвищення конкурентоспроможності країни вимагає особливої уваги до розвитку саме цієї складової національного багатства України і, відповідно, розробки нових підходів до нормативно-правового регулювання освіти, науки, інноваційної діяльності.

Освіту, науку, культуру, охорону здоров’я необхідно визнати галузями розвитку, а не соціальної підтримки - така нагальна потреба нової парадигми розбудови системи забезпечення національної безпеки України.

Детальний аналіз того, що ми маємо на початку цього шляху, інвентаризація всіх наших стартових позицій стають принципово важливими. Хоча зрозуміло, що після перехідної кризи якість виробничих активів у нас невисока, а от людський капітал поки що є. Щоправда, ефективне використання зазначеного капіталу знову ж таки залежить від якості державного і корпоративного управління та нормативно-правового регулювання цих процесів.

Проблема використання природних ресурсів і забезпеченості ними є центральною проблемою економічного розвитку, найважливішою умовою формування конкурентоспроможного механізму відтворення національного багатства.

Сучасний стан природно-ресурсного потенціалу України вимагає спеціальних загальнодержавних заходів щодо його відновлення. Вказана складова національно багатства із-за вкрай неефективного використання швидко виснажується. Тому зростає необхідність ресурсозбереження - використання визначеної кількості ресурсів з максимальною віддачею, з найменшими витратами; забезпечення екологічного захисту; створення умов для відтворення ресурсів (пошук замінників окремих ресурсів); безвідходності використання (впровадження безвідхідних технологій); ефективного, нормативно закріпленого механізму розподілу природно-ресурсного потенціалу та його раціональної експлуатації.

Подальший поступ у зазначених напрямках певною мірою залежить від наявності комплексу заходів, які, з урахуванням відповідних обмежень, мають сприяти збільшенню віддачі від використання природно-ресурсного потенціалу.

Вельми важливо також брати до уваги, що національне багатство неоднорідне за елементним складом. Йдеться про значимість тих чи інших елементів національного багатства, про їхній своєрідний рейтинг чи ієрархію. Зрозуміло, що окремі його види втрачаються безповоротно. Їх важко точно оцінити, оскільки суспільство не має у своєму розпорядженні необхідних для цього моделей. Знищення природних ландшафтів, лісів, тваринного світу задля розширення прибутків навряд чи може претендувати на розумну стратегію та довгострокову мету розвитку. В економічних моделях перенесення витрат на елемент національного багатства під назвою “навколишнє середовище” чи “навколишній світ” розглядається як проблема надвиробництва тих благ, при створенні яких відбувається подібне перенесення. Тому особливої актуальності набуває питання нормативно-правового врівноваження економічних процесів. Можна запропонувати ліквідацію надвиробництва за допомогою оподатковування і штрафів за забруднення, а розширення виробництва недовироблених благ за допомогою субсидій, дотацій і пільг. Але тільки до певної “точки рівноваги”. У цій точці, за будь-яких умов, зберігатиметься певний рівень забруднення навколишнього середовища, а доступ до освіти, культурної спадщини, нових медичних технологій матимуть далеко не всі члени суспільства і не на рівноправній основі.

Реалізація цих заходів створить необхідні умови для ефективного використання й накопичення національного багатства України.

Однак і саме накопичення з точки зору ефективності виробництва має внутрішні обмеження. При нагромадженні будь-якого елемента національного багатства, наприклад основного капіталу, його величина може стати надлишковою для економіки і призвести до зниження ефективності виробництва. Таке зростання багатства лише програмує майбутні втрати економіки. Зокрема, загальновідомо, що в радянській економіці нагромадження основного капіталу відбувалося за рахунок споживчого сектора, економіка функціонувала з максимумом навантаження на свої виробничі потужності, але далеко від економічного оптимуму й ефективності.

На думку автора, зводити збільшення національного багатства до зростання якогось одного його компонента помилково. Багатство як економічну категорію необхідно розглядати як з матеріально-речової, так і з соціальної точок зору. Відповідно національне багатство має певні ознаки, в якості яких можна розглядати нагромадження і скорочення, довгострокове використання, відтворюваність, відчужуваність. Вказане має враховуватись у нормативно-правовому регулюванні. Ці ознаки необхідно розглядати як прогнозований результат виникнення, зміни або припинення тих чи інших суспільних відносин у сфері використання, примноження чи збереження національного багатства.

У макроекономічній науці оцінці національного багатства чи його елементів присвячено чимало наукових праць. Зокрема, можна назвати Р. Голдсміта, який для підрахунку відтвореного майнового багатства запропонував метод “беззупинної інвентаризації”, або Дж. Кендрика, який здійснював оцінку людського капіталу за сумою інвестицій у людину (витрати на освіту, охорону здоров’я), накопичених за життя декількох поколінь зі зведенням загальної величини для кожного окремого покоління .

Відомі пропозиції В.К. Фальцмана щодо так званої подвійної оцінки економічного зростання, за якої вимірюються показники потоків продукції - національного доходу і, крім цього, запасів майна, природного, людського ресурсу, інноваційного потенціалу, тобто елементів національного багатства. Суть вказаного підходу полягає в тому, що потоки продукції та послуг (поточний національний доход) створюють добробут нинішнього покоління, а зміни запасів фізичного, природно-ресурсного, людського та організаційно-інституціонального капіталу складають майбутній національний доход і забезпечують добробут майбутніх поколінь.

Зазначена дихотомія, на думку автора, корисна з аналітичної точки зору і дозволяє застосовувати відомі методи розрахунку як національного доходу, так і елементів національного багатства, виходячи з наявних запасів. Однак поділ поточного продукту і багатства та ще й в аспекті розмежування і протиставлення короткострокових і довгострокових цілей та результатів економічного зростання навряд чи можна визнати абсолютно обґрунтованим. У більшості роздумів на цю тему превалює парадигма “обов’язкового збільшення”, будь-то національного продукту (доходу) чи національного багатства. Ознака збільшення продовжує бути критерієм успішності розвитку й економічного зростання.

Між тим метод подвійної оцінки економічного зростання дозволяє виділити чотири типи економічної динаміки:

- зростають національний продукт і багатство;

- зростає національний продукт, але це зростання забезпечується за рахунок вичерпання національного багатства;

- скорочується національний продукт, але спостерігається приріст багатства;

- скорочуються як продукт, так і національне багатство.

У першому, найбільш прийнятному для нації, варіанті, витрати непоновлюваних ресурсів компенсуються нарощенням інших елементів багатства.

Другий варіант, характерний для України періоду 2000-2006 років, коли економічне зростання супроводжувалося не тільки втратою найважливіших елементів національного багатства, в тому числі й людського капіталу, а й погіршенням якісних характеристик багатства, які не відображаються в кількісних оцінках.

Третій варіант економічної динаміки характерний для умов найбільш розвинених західних країн, де спостерігаються циклічні кризи, зі скороченням темпів зростання ВВП при збереженні чи навіть деякому збільшенні національного багатства. Разом з тим за вказаною схемою економічної динаміки досить важко робити висновки, які стосуються узгодженості цілей короткострокового й довгострокового розвитку. Проблема в тому, що третій і четвертий варіанти динаміки можуть викликати фактори, не пов’язані з правильністю узгодження цілей. При цьому, зважаючи на неможливість урахування всіх чинників, які впливають на економічний розвиток, потрібно обов’язково брати до уваги складності з прогнозуванням економічного майбутнього, і, як наслідок, іманентну розбіжність короткострокових і довгострокових інтересів, а тому й цілей.

Залишається невирішеною також проблема щодо того, чи є розбіжність короткострокових і довгострокових цілей зростання причиною розбіжностей у динаміці національного доходу і багатства. Можливо, організаційно-правові умови функціонування економіки спочатку відтворюють той чи інший варіант динаміки, який потім, сам по собі, так чи інакше, впливає на погодженість цілей.

Оскільки саме організаційно-правові інститути є механізмом забезпечення певного рівня добробуту, правомірним є розгляд їх як елементів національного багатства. Хоча це дискусійний підхід, але він припустимий. Інакше досить важко пояснити, чому нації, які володіють приблизно рівними ресурсними можливостями, людським потенціалом, фізичним і навіть інноваційним капіталом, відрізняються за ступенем благополучності населення.

Скорочення частки України у світовому населенні є подібним до такого ж скорочення для Великої Британії та Франції. Однак у цих країнах вироблений за визначений період національний продукт істотно перевершує створений в Україні. По-перше, це означає, що процес скорочення національної популяції може мати кореляцію з часткою скороченого ВВП у світовому виробництві й узагалі зі скороченням ВВП, але такий зв’язок може й не бути тісним. Оскільки економічно благополучні країни старіють досить інтенсивно, можна зробити висновок, що старіння і скорочення національної популяції може деякий час супроводжуватись економічним зростанням із збільшенням ВВП та доходів на душу населення. По-друге, високий рівень життя і скорочення чисельності населення чи зменшення його частки у світовому населенні, а також низький рівень життя й депопуляція є своєрідним відображенням відповідно або високої, або низької ефективності економічної системи. Безумовно, які б співвідношення не розглядались у межах вказаної залежності, найгіршим є скорочення частки ВВП у світовому продукті одночасно зі скороченням частки країни у світовому населенні.

Процес скорочення частки національного продукту й чисельності національного населення у світовому відбувається або за рахунок скорочення національного багатства, або рівень багатства може зберігатися за умови, коли збільшується чисельність населення й національний продукт сусідніх країн. Тому досить важко сказати щось конкретне з приводу того, що при скороченні частки країни у світовій економіці її національне багатство зростає або скорочується. Однак, за загальним правилом, старіння населення, депопуляція, скорочення частки ВВП і населення у світовому показнику означають безповоротну втрату національного багатства, особливо, якщо з приходом нових поколінь відчувається погіршення якості людського капіталу.

Тут, на думку автора, доцільно визначитися з факторами, які певною мірою розкривають поставлені питання.

По-перше, нації ведуть суперництво за допомогою накопичення та використання національного багатства. Однак якщо країна не володіє значним національним багатством, але створює відносно більший валовий продукт чи режим структурної залежності, який дозволяє залучити до його створення національне багатство інших країн, то можна сказати, що ця країна володіє конкурентними перевагами інституціонального рівня.

Важливим елементом подібного суперництва є закономірне й обґрунтоване бажання забезпечити приріст власного населення. Ось чому мета економічного зростання часто збігається з метою збільшення демографічного приросту, причому в багатьох відомих моделях, створених економічною наукою, демографічні зміни виступають як основний фактор економічного зростання.

По-друге, в соціумі існує правило залишати якийсь актив і можливості для майбутніх поколінь. Понад те, для багатьох людей це стає головною цінністю, сенсом життя і виправданням існування. Такі мотиви й установки не можна не враховувати при формуванні економічної політики. Люди прагнуть залишити якесь багатство своїм дітям, інвестують кошти в їхнє виховання і навчання. Певною мірою такі дії є “страховкою на старість”, яка супроводжується хворобами і безпорадністю, коли молоде покоління має забезпечити необхідну допомогу. З точки зору економіки це розглядається як віддача від вкладеного капіталу.

Автори окремих економічних моделей і варіантів економічного аналізу намагаються похитнути віру в згадану аксіому, стверджуючи, що вкладати в дітей значні суми нераціонально, оскільки ми не можемо знати, як вони вчинять щодо нас і що зроблять із залишеною їм спадщиною. Подібні ідеї, на думку автора, надто відірвані від реальних уявлень про національне багатство, способи його відтворення, призначення людини, принципи й цілі соціально-біологічного життя. Крім цього, такі ідеї підкріплюють невірну парадигму про бажаність економічного зростання й національне багатство як міру переваги над іншими націями або як засіб поширення влади над іншими народами.

Між тим, соціальна еволюція за своїми темпами й результатами значно обігнала еволюцію біологічну. Вимоги до соціальної поведінки та умови життя постійно посилюють свій вплив - людина інтенсивно змінюється. Це знаходить своє втілення у зміні моделей поведінки, у схильності дотримуватись чи відступати від встановлених норм і правил. Але ці зміни не торкаються, на жаль, фундаментальних установок соціальної поведінки, в тому числі парадигми протиборства на основі розширеного виробництва, яка зберігає своє значення і є стрижнем майже всіх заходів економічної політики. Саме тому економічне зростання продовжує залишатись головною метою заходів нормативно-правового регулювання економічної сфери.

По-третє, у більшості людей формується позиція щодо того, задоволені вони життям чи ні. Згадана позиція охоплює й соціально-економічну мотивацію, і ту соціальну невдоволеність, яка виникає в процесі економічного зростання та реалізації відповідної економічної політики. Що означає “поліпшення життя”? Це не тільки підвищення реального доходу на душу населення, а й зростання соціальних благ, які вона може за нього отримати.

Останнє поняття є досить ємним. Воно охоплює доступ до різноманітних соціальних функцій, технологій, знань, задоволення базових потреб, не тільки нижчого - фізіологічного, а й вищого - духовного рівня, скорочення ступеню нерівності й досягнення консенсусу відносного того, який порядок господарювання вважати справедливим. Зростання соціальної незадоволеності при перевищенні певної межі може викликати істотне скорочення продуктивності, збільшити трансакційний характер економіки і знизити темпи технологічного вдосконалення.

Тому при визначенні шляхів нормативно-правового регулювання економічних процесів важливо з’ясувати, в яких напрямах, якими темпами і взагалі яким способом доцільно розвивати національну економіку, щоб вирішити складні соціальні завдання. Понад те, потрібні певні пріоритети у послідовності завдань розвитку та системний підхід до їх вирішення. Такий підхід є структурною задачею, розв’язати яку можливо тільки засобами аналізу, здійсненого на основі теорії розвитку, теорії ефективності, теорії економіки й теорії права. На думку автора, категорія “національне багатство” повинна стати макроекономічною сполучною ланкою чотирьох перерахованих теорій.

По-четверте, юридична наука та правотворча практика повинні виходити з того, що будь-який стан економічної системи, яким би раціональним він не був, з часом порушується, відбувається втрата властивостей і функцій системи, потребуючи змін економічної політики. Технологічне вдосконалення та зростання населення на планеті невблаганно змінюють соціальні структури й організації, їхні параметри, якості та функції. Вказані зміни, якщо для економічної системи вони мають загальний характер, повинні зрештою торкнутися й основних принципів, політики й нормативно-правового регулювання економічного зростання.

З точки зору кібернетики, системи мають загальні властивості, які дозволяють застосовувати однакові принципи їхньої організації та використовувати загальні прийоми управління ними. Однак між системою та її елементом існують істотні розбіжності.

Зрештою, і багатство національної економічної системи складається з певної нелінійної суми її частин - елементів. Але чи можна функції економічної системи ввести до складу національного багатства? Оскільки в підсумку соціально-економічний стан суспільства визначається станом цих функцій, така дія була б обґрунтованою. Згадані функції представляють нематеріальну частину національного багатства, а якщо їх можна виміряти й дати кількісну інтерпретацію, то поза всякими сумнівами загальний інтеграл по всіх функціях соціальної системи і є її нематеріальним багатством.

По-п’яте, якщо в економіці діють інститути, які сприяють нерівномірному чи нерівноправному розподілу нарощуваного й поточного багатства, то навряд чи всі прошарки такого суспільства однаково сприймають корисність або шкідливість економічного зростання як способу збільшення національного багатства. Понад те, цей спосіб доцільний і дійсно приводить до збільшення багатства, а не до його марнотратства, за необхідних умов існування ефективного громадянського суспільства, механізму виокремлення корисного результату й конкуренції. В іншому випадку національне багатство внаслідок економічного зростання буде скорочуватися. Сприятливий до розширеного відтворення розподіл результатів економічного зростання й національного багатства та створення ефективних інструментів володіння національним багатством повинні стати першочерговими цілями сучасної економічної політики й нормотворчої діяльності. Хоча питання ефективності заслуговує окремого розгляду.

Справжня проблема ефективності використання елементів національного багатства сучасної України полягає в незатребуваності людського капіталу, невмінні використовувати в повному обсязі його можливості та у скороченні якості людського потенціалу. Загальний фон розвитку української економіки нині погіршується не тільки через прогресуюче старіння основних фондів, а й через зниження професійного рівня людського капіталу, втрату інтелектуальних досягнень найвищого ґатунку. Напередодні 2003 р. економічна громадськість активно обговорювала прогнозні оцінки стосовно того, що в 2003 році мало відбутися катастрофічне руйнування виробничої бази економіки, коли більшість основних фондів мала остаточно вичерпати ресурс свого функціонування. У зв’язку з цим одним із завдань державної політики стало нарощування інвестицій в основні фонди. Але таке вирішення проблеми, на думку автора, було однобічним. Потрібно ще знати, для чого необхідно відновлювати основні фонди і хто буде з ними працювати? Наукоємні й інноваційні сектори економіки вмирають у результаті природного старіння і декваліфікації персоналу, руйнуються наукові школи, знижується якість освіти. Потрібно ставити завдання синхронізації інвестиційних потоків, які виділяються на відновлення основних фондів, людського й навіть ресурсного потенціалу економіки з інноваційними процесами.

Очевидно, зміна пропорцій елементів національного багатства є завданням структурних змін економічної системи і змісту “структурного маневру” як методу економічної політики, мета застосування якого - підвищення ефективності економіки.
Вплив на структуру національного багатства, передбачає наявність спеціальних, нормативно закріплених заходів економічної та соціальної політики держави. У сфері економічної політики відповідно до визначених цілей і встановлених пріоритетів необхідно сформувати ефективну економічну систему, яка б з найменшими ресурсними витратами дозволяла створювати продукцію та послуги з високою доданою вартістю. У сфері соціальної політики головним завданням є формування нової соціальної структури суспільства через збільшення частки особистого майна (наприклад, стимулювання кредитування житлового будівництва); через зниження рівня диференціації доходів населення (встановлення прогресивної шкали оподаткування); через підвищення ефективності функціонування та використання всіх видів власності й безумовний захист права власності. Нова соціальна структура повинна відповідати існуючій економічній системі й дозволяти їй розвиватися, тобто вона має утворювати таку систему цінностей і стимулів, які б забезпечували якомога гармонійніший еволюційний соціально-економічний розвиток. Це дозволить оцінити й відібрати соціально значимі результати економічного зростання.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Методи економічного впливу на безпеку країни.	\|	Нормативно правові засоби захисту економічної безпеки держави.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.