Частина 2 Механізм функціонування ТНК 6 страница

Розділ 11
Наддержавне регулювання діяльності ТНК

11.1. Історичний нарис наддержавного регулювання діяльності ТНК ,
Процес створення єдиного міжнародного стандарту у взаємовідносинах між ТНК і країнами, в яких діють філії корпорацій, розпочався у 20-ті роки XX ст. У 1929 році Ліга Націй провела дипломатичну конференцію, на якій було вироблено міжнародну конвенцію, що регламентувала відносини закордонних фірм і приймаючих країн. Згодом було прийнято Кодификацію міжнародного права, до якої ввійшло положення про відповідальність держави за дискримінаційні дії щодо закордонних виробництв (на Гаазькій Конференції, 1930 рік).
Після Другої світової війни відновилися спроби досягнення загальної багатосторонньої угоди щодо захисту закордонних інвестицій. Особливого значення набула Хартія міжнародної торгової організації, підписана в Гавані 24 березня 1948 року. Вона складалася з декількох положень, що регламентували регулювання закордонних інвестицій корпорацій. Ці положення містили, з одного боку, пропозиції щодо захисту закордонних інвестицій, а з іншого - права урядів приймаючих країн здійснювати контроль за діяльністю на своїй території закордонних філій ТНК.
Наявність прав урядів з контролю за функціонуванням філій ТНК, а також відсутність у Хартії визначених гарантій від експропріації призвели до того, що ТНК негативно сприйняли цей документ, і США, Велика Британія і декілька інших країн, що підписали Хартію Міжнародної торгової організації, відмовилися від її ратифікації.
Незважаючи на очевидні труднощі, спроби досягнення компромісу в підписанні багатостороннього документа, яким би регулювалася діяльність ТНК, тривали. У 1970 році країни Андійської групи (Болівія, Чилі, Колумбія, Еквадор, Перу, Венесуела) поширили погоджений між усіма учасницями документ: "Андійський кодекс регулювання закордонних інвестицій". Його прийняття визначальним чином вплинуло на еволюцію взаємовідносин між ТНК і приймаючими країнами, засвідчивши передусім можливість вироблення багатостороннього документа з цього питання.
Андійським кодексом, у його версії 1970 року, було запроваджено обмежувальний режим у регулюванні закордонних інвестицій у регіоні. Цей режим передбачав:
- класифікацію філій ТНК залежно від частки закордонної власності в них;
- обмеження на створення нових філій, репатріацію капіталів, реінвестицію прибутку філій і використання закордонних кредитів;
- контроль за передачею технології від материнських корпорацій фірмам.
Кінцевою метою, згідно з Кодексом, було створення умов у країнах Андійської групи для поступового перетворення повністю контрольованих філій ТНК на "мажоритарні" (частка закордонної власності більш як 50%, але менше 100%), відтак на "міноритарні" (частка закордонної власності менш як 50%).
Такі жорсткі регулюючі заходи з боку держав викликали негативну реакцію ТНК. До того, ж Андійський кодекс не містив жодних гарантій від експропріації власності ТНК. Як підсумок - єдині регулюючі правила в країнах Андійської групи не лише не сприяли зростанню темпів припливу закордонних інвестицій, а, навпаки, знизили їхній обсяг.
Чилі стала першою країною, що вийшла в 1973 році з цієї угоди. Інші учасники домовилися призупинити на своїй території дію Андійського кодексу версії 1970 року. Надалі кожна з країн спробувала створити на своїй території найсприятливіші, порівняно з іншими, умови для залучення інвестицій ТНК.
Водночас прагнення до укладення міжнародної угоди, яка б регулювала діяльність ТНК, у країнах Андійської групи після першої невдалої спроби не ослабло. В 1986 і 1991 роках було прийнято Резолюції 220 і 291, які істотно лібералізували Кодекс 1970 р. У них, зокрема, зазначено: "Закордонні інвестори повинні мати такі ж права і зобов'язання, як і національні, за винятком випадків, передбачених у законодавствах країн-учасниць".
Таким чином, країни - члени Андійської групи дістали можливість запровадження в разі потреби обмежень на діяльність філій ТНК. Однак було не цілком зрозуміло, якою мірою Андійський кодекс захищає права ТНК і коли проти них можливе застосування санкцій з боку урядів приймаючих країн.
На початку 70-х років провідні промислове розвинуті країни, беручи до уваги зміну економічної та політичної ситуації у світі, дійшли згоди про необхідність укладення угоди про єдину економічну політику щодо ТНК. Це були часи, коли країни, що розвиваються, вимагали зміни їхньої ролі у світовій економіці через встановлення під контролем ООН нового економічного порядку.
Вирішення цього питання було безпосередньо пов'язане зі зміною взаємовідносин урядів країн, що розвиваються, і ТНК. Економічна і Соціальна Рада ООН з метою формулювання обов'язкових правил поведінки ТНК створила Комісію з транснаціональних корпорацій.
Відтак у 1976 році ЮНКТАД ухвалила рішення про початок переговорів з питань поведінки ТНК щодо передачі технологій і здійснення дій, які обмежують ділову активність.
Загроза посилення контролю за діяльністю ТНК з боку країн, що розвиваються, виникла ще наприкінці 60-х років і була пов'язана з хвилями націоналізації та нафтовою кризою, що призвели до зростання впливу на світову економіку нафтодобувних країн, у тому числі СРСР.

11.2. Діяльність ООН з вироблення правил поведінки ТНК
Як уже зазначалося, нові незалежні країни і країни, що розвиваються, з початку 70-х років зробили спробу в рамках ООН прийняти документ, який забезпечував би "новий світовий економічний порядок". Він передусім мав містити юридичне визнання прав будь-якої країни контролювати на своїй території всі операції ТНК.
У 1972 році Економічна і Соціальна Рада ООН запропонувала Генеральному Секретарю ООН створити групу з числа провідних економістів, завданням якої стало б отримання відповіді на питання, як діяльність ТНК впливає на розвиток світової економіки і на міжнародні відносини.
У процесі роботи ця група перетворилася на Комісію ООН з транснаціональних корпорацій і поставила за мету розробку проекту Кодексу поведінки ТНК. У 1975 році на другій сесії Комісії було створено Міжурядову робочу групу з розробки проекту Кодексу на основі пропозицій країн -членів ООН.
З самого початку стало очевидним існування серйозних розбіжностей між країнами як у питанні про сутність Кодексу, так і щодо його призначення.
Делегації повідних промислово розвинутих країн (США, Великої Британії, ФРН, Франції, Італії) обстоювали думку, що Кодекс передусім має захистити ТНК від дискримінаційних дій приймаючих країн, і регулювання діяльності ТНК не повинно порушити Угоду про ТНК країн ОЕСР.
З іншого боку, країни, що входять до "Групи 77" (економічно слаборозвинуті та країни, що розвиваються), за підтримки соціалістичних держав були схильні розглядати Кодекс як інструмент підвищення регулюючої ролі держави у взаємовідносинах із ТНК і вважали, що він має сприяти мінімізації несприятливих економічних і політичних наслідків для незалежності приймаючих країн, пов'язаних з діяльністю ТНК.
Міжурядова робоча група почала свою роботу над проектом Кодексу в січні 1977 року. Одразу виявилися розбіжності у питанні про те, які проблеми має аналізувати Кодекс. "Група 77" вимагала внесення до нього питань, пов'язаних тільки з діяльністю ТНК (звідси й назва - Кодекс поведінки транснаціональних корпорацій). У свою чергу, країни - експортери капіталу наполягали на включенні до Кодексу питань щодо обмеження втручання урядів приймаючих країн у діяльність ТНК.
Сторони досягли компромісу, і було вирішено, що Кодекс міститиме дві рівноправні частини: перша - діяльність ТНК, друга - взаємовідносини ТНК з урядами приймаючих країн.
Іншим джерелом розбіжностей стало питання про відповідність Кодексу міжнародному праву. Країни - експортери капіталу прагнули включити до Кодексу основні положення міжнародного права, тобто Угоду про ТНК країн ОЕСР, оскільки вона базується на історично сформованому міжнародному праві, обов'язковому для всіх країн.
"Група 77" і соціалістичні держави висловили сумнів щодо обґрунтованості застосування положень міжнародного права в оцінці діяльності всіх країн світу, оскільки основні принципи міжнародного права формулювалися на основі практики країн - експортерів капіталу, в той час як більшість країн, що розвиваються, були ще колоніями. Тому було запропоновано замість терміна "міжнародне право", вживати термін "міжнародні зобов'язання" (під зобов'язаннями розуміли договори, конвенції, угоди, укладені кожною державою).
Формулювання положення про націоналізацію і компенсації також викликало суперечку при підготовці проекту Кодексу.
Спершу всі сторони погодилися, що держава має право націоналізувати чи експропріювати активи філій ТНК, які діють на її території. Передбачалося також, що держава повинна компенсувати ТНК заподіяні матеріальні збитки.
Однак країни, що експортують капітал, підтримавши положення про право на націоналізацію активів ТНК, наголосили, що вона має здійснюватися лише в рамках міжнародного права з наступною швидкою, достатньою, ефективною компенсацією. У свою чергу, країни - імпортери капіталу висловили сумнів, що в цьому випадку застосовуються принципи міжнародного права.
Становить інтерес еволюція позиції країн, що розвиваються, у питанні націоналізації та компенсації за неї. Так, у проекті Кодексу від 1988 року записано: "Визнається право держави на націоналізацію чи експропріацію активів ТНК, що діють на її території, за умови виплати відповідної компенсації". Однак уже в 1990 році в проекті Кодексу, незважаючи на те, що це положення 1988 року було підтримано всіма учасниками переговорів, слово "відповідної" було замінено на "достатньої". Цілком очевидно, що слово "достатньої" відповідає вимогам країн - експортерів капіталу про швидку, достатню, ефективну компенсацію. Чому країни, що розвиваються, на початку 90-х років пішли на поступки промислове розвинутим країнам?
Це пов'язано з тим, що економічні та політичні умови, які на початку 70-х років давали можливість країнам, що розвиваються, вимагати від ТНК певних поступок, змінилися. Порівняно з 70-ми роками для більшості цих країн різко скоротилися темпи інвестицій ТНК.
На думку Центру ООН з транснаціональних корпорацій, на цьому етапі країнам, що розвиваються, не слід акцентувати на негативних наслідках діяльності ТНК, оскільки тільки через закордонні інвестиції цих корпорацій слаборозвинуті країни можуть інтегруватися у світову економічну систему.
У результаті зміни співвідношення сил у світі на початку 90-х років інтерес до прийняття Кодексу з боку промислово розвинутих країн згас. Вони усвідомили, що за існуючої економічної ситуації переважна більшість країн "Групи 77" неспроможна чинити істотний тиск на діяльність ТНК.

11.3. Політика ОЕСР з регулювання діяльності ТНК
На противагу цим процесам країни - члени ОЕСР під керівництвом уряду США вирішили здійснювати власну політику щодо ТНК, сподіваючись на обмеження спроб запровадження в рамках ООН жорсткого регулювання діяльності ТНК.
Друга причина укладення угоди про ТНК між країнами - членами ОЕСР - необхідність виконання вимог самих країн - членів ОЕСР щодо посилення контролю за діяльністю ТНК. Такі країни, як Канада, Голландія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, особливо наполягали на цьому. Більше того, вимоги щодо контролю за діяльності ТНК висували профспілки, які входять до міжнародної організації проф-спілок країн - членів ОЕСР.
З іншого боку, представники великого бізнесу, які є членами Промислового Комітету ОЕСР, вимагали усунення будь-яких перепон на шляху вільного переміщення прямих закордонних інвестицій. Таким чином, угода про ТНК країн - членів ОЕСР може також розглядатися як "корпоративна" ініціатива.
Для досягнення своїх цілей ОЕСР створила в січні 1975 року "Комітет з міжнародних інвестицій і транснаціональних корпорацій". Після 18 місяців переговорів 21 червня 1976 року угоди про ТНК було схвалено країнами-учасницями (за винятком Туреччини, яка утрималася) як Додаток до "Декларації країн ОЕСР про міжнародні інвестиції і транснаціональні корпорації". Угода про ТНК країн -членів ОЕСР сформувала сучасну систему розвитку міжнародних стандартів у регулюванні відносин ТНК із країнами, що приймають їхні інвестиції.
Політика ОЕСР щодо ТНК ґрунтується на припущенні, що ці корпорації для поліпшення економічної ситуації в країнах-учасницях слід підтримувати. Однак в угоді про ТНК також наголошується, що в деяких випадках наднаціональні дії ТНК можуть призвести до монополізації ринків, що, у свою чергу, суперечить національним інтересам країн - членів ОЕСР. Тому в угоді про ТНК записано, що її метою є "підтримка позитивного внеску ТНК в економічний і соціальний прогрес і мінімізація труднощів, пов'язаних з деякими операціями ТНК"і.
Засобом досягнення цієї мети, на думку країн - членів ОЕСР, має стати "повсюдне поліпшення інвестиційного клімату". Угода про ТНК намагається поширити цей загальний підхід на всі країни. Вона рекомендує державам-учасницям "надавати повну підтримку країнам у питаннях
поліпшення економічного становища і життєвого рівня населення за допомогою максимального використання позитивних сторін діяльності ТНК і мінімізації проблем, що виникають у зв'язку з цією діяльністю".
Така постановка питання з огляду на той факт, що переважна більшість головних офісів ТНК розміщено у країнах - членах ОЕСР, є перспективною. Вона допускає, що ці держави несуть моральну відповідальність у випадку, якщо діяльність ТНК у приймаючій країні заподіює економічних і соціальних збитків.
Такий підхід значною мірою відрізняється від попереднього, за якого основною метою зовнішньої політики країн - членів ОЕСР був лише захист закордонних інвестицій ТНК без урахування їхнього впливу на економічне і політичне становище у приймаючих країнах (особливо в тих, що розвиваються).
Угода про ТНК країн - членів ОЕСР не визначає чітких меж взаємовідносин національних органів і ТНК. Так, у параграфі 7 записано: "Філії ТНК, що знаходяться на території різних держав, діють у суворій відповідності з законами цих країн. Причому закони не повинні суперечити міжнародному праву і міжнародним договорам, до яких приєдналася приймаюча країна". Це свідчить, що Угода про ТНК країн - членів ОЕСР не ставиться вище від національних законодавств. Однак у цьому параграфі підкреслено, що у разі конфлікту між ТНК і урядом приймаючої країни корпорація має право звернутися до міжнародних судових органів.
Угода передбачає чотири інструменти взаємодії і кооперації в галузі прямих закордонних інвестицій і діяльності ТНК: національний режим, положення про стимули і перепони у сфері міжнародних інвестицій, рішення про суперечливі вимоги і директиви поведінки ТНК
Основним принципом діяльності сторін, на якому ґрунтується Угода, є принцип національного режиму. Відповідно до нього країни - члени ОЕСР зобов'язуються застосовувати до корпорацій, керованих компаніями інших країн, не менш сприятливі закони, регулятивні правила й адміністративні заходи, ніж до національних корпорацій. Держави зобов'язані забезпечити застосування цього принципу і до їхніх адміністративно-територіальних одиниць, тобто на рівні муніципального самоврядування. Водночас національний режим не заторкує право держави регулювати приплив інвестицій чи висувати умови щодо відкриття філій ТНК.
Принципи, сформульовані в Угоді, були досить загальними й по-різному інтерпретувалися державами. Зокрема, чимало країн не бажали надавати іноземним корпораціям ті ж права, що й вітчизняним компаніям, побоюючись вивезення з національної економіки значних коштів за кордон.
Через це з'явилися нормативні документи, які вилучають з національного режиму ті чи інші сфери діяльності іноземних інвесторів. Ці документи потребували регламентації на міжнародному рівні. Тому пункт Угоди про національний режим доповнювався у 1984 і 1991 роках. Було досягнуто домовленості, що перегляд повинен здійснюватися кожні три роки (останній було здійснено у червні 2000 року).
Країни мають повідомляти ОЕСР про вилучення певної сфери діяльності з національного режиму за 60 днів до ухвалення рішення. Держава, яка вважає, що таке рішення заподіює шкоду її корпораціям за кордоном, може оскаржити його в ОЕСР, яка є останньою інстанцією у розгляді таких конфліктів.
Для вирішення спірних питань в ОЕСР у 1975 році було створено спеціальний орган - Комітет з міжнародних інвестицій і транснаціональних корпорацій. На нього покладено функції розгляду скарг і повідомлень, а також внесення пропозицій щодо уточнень і доповнень в Угоді країн ОЕСР про ТНК
Беручи до уваги переваги двостороннього розв'язання проблем, Комітет, виходячи з принципів міжнародного права, є також форумом для консультацій між країнами і з питань суперечливих вимог.
Таким чином, процес вирішення питань про зіткнення вимог відбувається паралельно на дво- і багатосторонньому рівнях. Угода надає країнам інструменти співробітництва і є форумом для консультацій з питань, пов'язаних з діяльністю ТНК. Якщо консенсусу не досягають на двосторонньому рівні, питання вирішують на багатосторонньому рівні.
Угода передбачає ще один важливий принцип - транс-парентність дій держави, спрямованих на стимулювання чи стримування припливу прямих закордонних інвестицій. Транспарентність є одним із принципів сумлінного співробітництва держав у сфері міжнародних інвестицій, що дає змогу країнам-партнерам отримувати своєчасну інформацію про дії іншої сторони і досягати домовленості до початку конфлікту. В Угоді зазначено, що країни-учасниці, запроваджуючи будь-які обмежувальні заходи щодо закордонних інвестицій у тих чи інших галузях економіки, мають завчасно повідомити про це інших членів ОЕСР. При цьому такі заходи не повинні бути дискримінаційними щодо національної належності інвестицій і мають поширюватися на всі ТНК.
В Угоді про ТНК країн ОЕСР акцентовано на зобов'язаннях ТНК, які вони повинні виконувати в будь-якій країні, їх умовно можна поділити на шість напрямів:
1. Загальна політика
а) у своїй діяльності філії ТНК зобов'язані прагнути до поліпшення економічної ситуації в приймаючій країні, включаючи захист навколишнього середовища, скорочення безробіття, підвищення загального технологічного рівня виробництва;
б) у своїй діяльності ТНК не повинні виявляти будь-яких форм національної та расової дискримінації;
в) ТНК мають діяти чесно, тобто утримуватися від дачі хабарів чи інших заохочень державним службовцям і представникам впливових громадських організацій, за винятком легальних пожертвувань і внесків;
г) ТНК зобов'язані утримуватися від політичної діяльності, тобто фінансової підтримки будь-яких політичних діячів чи політичних партій.
2. Надання інформації
ТНК. мають надавати в достатньому обсязі фактичну інформацію про структуру, діяльність і політику організації в цілому. Обсяг і зміст такої інформації визначаються законодавством приймаючої країни. Звіти публікуються і передаються відповідним фінансовим установам щорічно. Звіти повинні охоплювати:
1. Структуру корпорації, в тому числі назву й розміщення материнської компанії, її філій тощо.
2. Перелік країн, на території яких здійснюється діяльність філій ТНК.
3. Поточні результати обсягу продажів.
4. Істотні капіталовкладення в цій географічній зоні.
5. Офіційний звіт про джерела і використання фондів корпорації.
6. Середню кількість робочого персоналу.
7. Інформацію про цінову політику.
У процесі реалізації перелічених вимог виникають такі складнощі:
* розголошення інформації з огляду на можливості її використання з боку конкурентів може мати негативні наслідки для ТНК. У таких випадках Угода передбачає деякі послаблення у звітності корпорацій;
* нестача часу і досвіду для складання звітів, збільшення витрат, пов'язаних з ними (передусім стосується невеликих філій). Тому Угода забезпечує гнучкість у регулюванні термінів подання звітності;
* розмаїття національних форм звітності й правил бухгалтерського обліку.
3. Конкуренція
а) ТНК не повинні у своїй діяльності використовувати демпінгові ціни для захоплення чи утримання ринку своєї продукції; .
б) ТНК не повинні брати участь у створенні міжнародних картелів.
Для розв'язання проблем, пов'язаних з несправедливою діловою практикою ТНК, Угода не пропонує нових рішень. Вона лише дозволяє країнам-учасницям використовувати власне антимонопольне законодавство.
4. Фінанси і податки
а) ТНК зобов'язані здійснювати свою фінансову діяльність у суворій відповідності з законодавством країни, в якій ця діяльність здійснюється;
б) ТНК зобов'язані подавати в національні податкові органи всю необхідну інформацію про свою діяльність.
Водночас слід зазначити, що пункт 4 є формальним і не містить нічого нового з проблем, пов'язаних з фінансовою діяльністю ТНК та їхніх взаємовідносин з податковими службами приймаючих країн.
5. Наука і технології
а) ТНК мають бути упевнені, що їхня діяльність відповідає науковим і технологічним цілям приймаючої країни;
б) філії ТНК повинні сприяти підвищенню технічної кваліфікації робочої сили в приймаючій країні;
в) філії ТНК мають сприяти захисту інтелектуальної власності, стежити за правильністю використання ліцензійних угод.
Основною метою цього розділу є сприяння в розподілі наукових і технологічних потужностей між країнами, в яких ТНК здійснюють господарську діяльність і, отже, сприяють підвищенню наукового потенціалу приймаючих країн.
6. Екологія
Цей напрям було затверджено у 1991 році. Він передбачає, що:
а) ТНК за жодних умов не повинні споруджувати екологічно незахищені виробництва;
б) хоч у якій би країні випускалася продукція ТНК, вимоги до її "екологічної чистоти" мають бути не нижчими, ніж у країні розміщення головного офісу корпорації .
Аналізуючи всі аспекти Угоди про ТНК країн - членів ОЕСР, слід зазначити, що в ній існує баланс між регулюючими заходами з боку держави і надмірною її активністю, що перешкоджає ефективній діяльності ТНК. Ця угода є консенсусом між інтересами країн-членів і ТНК. Вона також стала відповіддю на вимоги країн, що розвиваються, про встановлення "нового світового економічного порядку". Усьому світу було продемонстровано західний стандарт діяльності ТНК: "Приймаюча країна має волю щодо регулювання надходження закордоннім інвестицій і створення на своїй території філій ТНК, однак після того, як іноземне підприємство стало суб'єктом підприємницької діяльності, відповідно до національного законодавства, проти нього не можна застосовувати регулюючі заходи, відмінні від діючих щодо місцевих фірм".
Нормативні документи, які регламентують наддержавне регулювання діяльності ТНК країн - членів ОЕСР, постійно коригуються. Так, останні доповнення й уточнення було прийнято урядами 33 країн (29 країн ОЕСР, а також Аргентина, Бразилія, Чилі, Словаччина) у червні 2000 року, їхня мета - в умовах глобалізації світової економіки і зростаючої могутності ТНК посилити відповідальність великого бізнесу перед суспільством.
Нова редакція кодексу поведінки ТНК країн - членів ОЕСР, прийнята у 2000 році, передбачає жорсткіші екологічні вимоги до діяльності закордонних філій, підвищення відкритості їхніх операцій і взаємовідносин з державними структурами приймаючих країн. У результаті, на думку ОЕСР, "буде створено всі необхідні умови для виникнення атмосфери довіри між ТНК і суспільством".

11.4. Адаптація ТНК до умов наддержавного регулювання їх діяльності
Більшість країн, що розвиваються, готові на будь-які поступки, щоб отримати інвестиції ТНК. Як уже зазначалося, загроза політичної нестабільності й експропріації перешкоджає діяльності ТНК. Розглянемо, якими методами країни - експортери капіталу намагаються розв'язати цю проблему.
Спочатку в цих країнах було створено державно-приватні компанії із страхування іноземних інвестицій. Вони розглядалися урядами промислове розвинутих країн не лише як гарант повернення інвестицій, а й як цілісна система здійснення зовнішньої державної економічної політики.
Перша така національна система була створена у США згідно з Економіко-коопераційним актом 1948 року і ставила за мету забезпечення гарантії американським інвестиціям, спрямованим на відновлення економіки повоєнної Європи, а також страхування інвестицій американських ТНК у слаборозвинуті країни.
У 1969 році в США було створено Корпорацію із захисту закордонних інвестицій (ОПІК). ОПІК одразу ж опинилася у складному становищі через зобов'язання компенсувати втрати американських ТНК у Чилі після конфіскації їхнього майна урядом С. Альенде. Побоюючись значних збитків, пов'язаних з можливою націоналізацією майна ТНК, ОПІК змушена була вибірково підходити до страхування американських іноземних інвестицій. Однак завдяки допомозі уряду з 1981 року ОПІК дістала можливість ширшого страхування інвестицій американських ТНК.
На сучасному етапі ОПІК страхує будь-які форми інвестицій американських ТНК за кордоном. Однак така ділова практика поширюється лише на країни, з якими США уклали угоди про захист інвестицій. Страхування інвестицій здійснюється від експропріації, війни, неконвертованості національної валюти приймаючої країни.
З настанням будь-якої з перелічених подій інвестор звертається до ОПІК з вимогою відшкодувати йому збитки. У разі розбіжностей обидві сторони (ТНК і ОПІК) звертаються до арбітражного суду США. Здійснивши виплати ТНК, ОПІК, у свою чергу, на підставі угоди про захист інвестицій і за допомогою американського уряду вимагає від приймаючої країни відшкодування власних витрат.
Така форма страхування закордонних інвестицій підвищує впевненість ТНК у їхньому збереженні. Це пов'язано з тим, що у разі загрози втрати інвестицій ТНК мають справу не з місцевими органами влади, а з ОПІК, відносини корпорацій з якою регламентуються не національним законодавством приймаючої країни, а "стійкими" американськими законами.
Інші промислове розвинуті країни також сформували подібну систему захисту іноземних інвестицій ТНК. Так, у Великій Британії страхування інвестицій здійснює Корпорація з гарантій закордонних інвестицій, створена в 1991 році. У Голландії існує приватне агентство НКМ, що страхує закордонні інвестиції ТНК. Його власники - тринадцять банків і десять страхових компаній. Міністр фінансів Голландії обіймає найвищу посаду в правлінні НКМ. Операції цього агентства страхує держава. У Німеччині систему захисту іноземних інвестицій ТНК було створено в 1959 році, в Японії - у 1956 році.
Незважаючи на наявність національних систем, проми-слово розвинуті країни не полишали Спроб спільними зусиллями створити міжнародну організацію із захисту інвестицій ТНК. У 1985 році за підтримки Світового банку було прийнято конвенцію, згідно з якою створено Міжнародне агентство з гарантій інвестицій (МІГА).
МІГА стало першою міжнародною системою, що страхує від політичних ризиків закордонні інвестиції ТНК у приймаючих країнах, а також пропонує набір технічних порад країнам, що розвиваються, які поліпшують інвестиційний клімат і збільшують приплив закордонних інвестицій.
МІГА забезпечує повернення інвестицій ТНК у таких випадках:
- заборона на вивезення валюти з приймаючої країни;
- експропріація активів філій ТНК;
- порушення контракту;
- війна.
МІГА здійснює свої операції лише всередині країн -членів Агентства. На жовтень 2000 року учасницями цієї організації були 154 країни (22 промислове розвинуті і 132 країни, що розвиваються). 27 липня 1994 року Україна стала повноправним членом МІГА.
Вступ до МІГА чи укладення з ним угоди відкривають перед будь-якою країною перспективи отримання інвестицій ТНК. У цьому випадку іноземні інвестиції ТНК у приймаючій країні підпадають під захист МІГА, що, у свою чергу, страхує корпорації від додаткових некомерційних ризиків.
Найуспішніше це відбувається у випадках, наведених нижче. У параграфі 3.16 статуту МІГА записано: "Всі інвестиції ТНК будуть мати реальний законний захист тільки у випадку, якщо вони захищені обопільними умовами про схоронність інвестицій між приймаючими країнами і країною, де знаходиться головний офіс корпорації. У разі відсутності такого договору захист інвестицій ТНК буде здійснюватися МІГА через узгодження законів і ділової практики уряду приймаючої країни з нормами міжнародного права".
Отже, для успішної діяльності ТНК навіть за допомогою МІГА необхідне існування обопільних умов про захист інвестицій. Розглянемо їхню структуру і зміст.
Обопільні умови про захист і стимулювання іноземних інвестицій (або двосторонні інвестиційні договори - ДІД) -це обов'язкові міжнародні угоди між двома країнами, в яких кожна країна зобов'язується дотримуватися щодо ТНК стандартів, обумовлених у договорі. Ці стандарти спрямовані на захист власності та інших комерційних інтересів закордонних інвесторів, що сприяє нормалізації інвестиційного клімату в обох країнах.
Перші двосторонні угоди, в яких обумовлювалося питання про захист закордонних інвестицій, являли собою договори про дружбу, торгівлю і навігацію. Вони укладалися переважно між промислове розвинутими країнами й не маши конкретної орієнтації, їхньою головною метою було поліпшення торговельних зв'язків між країнами - сторонами угоди. Вони не виконували завдання ДІД - контроль за відносинами між ТНК і приймаючими країнами.
Перший ДІД було укладено в 1959 році між ФРН і Пакистаном. ФРН є світовим лідером у підписанні таких договорів (понад шістдесят). Швейцарія підписала свій перший ДІД у 1961 році з Тунісом. На сьогодні Швейцарія має більш як 20 ДІД.
Незважаючи на приклад ФРН і Швейцарії, інші про-мислово розвинуті країни почали укладати ДІД із країнами - імпортерами капіталу лише з початку 70-х років. Так, Франція підписала свій перший ДІД з Тунісом у 1972 році, Велика Британія - з Єгиптом у 1975 році; США - у 1983 році.
Останні двадцять років XX ст. ознаменувалися формуванням світової мережі двосторонніх інвестиційних договорів. Крім того, усі країни - члени АСЕАН уклали між собою договори на зразок ДІД про стимулювання внутрішньорегіональних інвестицій.
ДІД може поширюватися як на всі, так і на окремі галузі економіки. Наприклад, ДІД між Швейцарією і Суданом передусім стимулює інвестиції в галузі виробництва, торгівлі, туризму і технології.
ДІД звичайно починається з положення, що визначає інвестиції сторін, які будуть захищені договором. Країни -експортери капіталу зацікавлені в широкому тлумаченні терміна "інвестиції", включають у нього не лише фізичні активи, а й інтелектуальну власність.
Американська модель договорів містить додатковий пункт у визначенні "інвестицій": "будь-які зміни у формі інвестицій (перетворення фізичного капіталу на інтелектуальний) не змінюють їхньої захищеності з боку ДІД". Аналогічні пункти наявні у договорах- Німеччини. Однак вони не властиві ДІД Швейцарії, Данії, Великої Британії. Як уже зазначалося, загальні норми міжнародного права не можуть вилучити обмежувальні заходи з боку урядів приймаючих країн у питанні надходження в країну іноземних інвестицій. Не існує єдиних міжнародних стандартів, які вимагають від приймаючої країни запровадження режиму "відкритих дверей" щодо іноземних інвестицій. Більшість ДІД також залишають за приймаючою країною право вільного регулювання закордонних інвестицій. Так, у статті 2 американського варіанту ДІД записано: "Кожна країна має право дозволяти надходження інвестицій у ті галузі економіки й у тій кількості, в якій вона вважає за необхідне. При цьому щодо ТНК ~ партнера за договором - не повинні вживатися жодні дискримінаційні заходи порівняно з корпораціями інших країн".
Прикладом такого підходу є ДІД між Росією і США, в якому договірні сторони погодилися з тим, що протягом найближчих п'яти років Росія зможе обмежувати приплив особливо значних інвестицій у свою економіку, якщо їхній розмір перевищуватиме поріг, встановлений у Законі Росії "Про закордонні інвестиції". При цьому наголошується, що державні регулюючі заходи не повинні шкодити конкуренції і містити дискримінаційні обмеження на діяльність американських ТНК2.
ДІД забезпечують такі норми регулювання діяльності ТНК у приймаючій країні:
- вільну репатріацію прибутку від філій до материнських корпорацій;
- компенсацію втрат, пов'язаних з експропріацією чи громадянською війною;
- стимулювання надходження нових інвестицій і реінвестиції прибутку філій;
- право службовців ТНК, що працюють у філіях, тимчасово проживати на території приймаючої країни.
Питання, пов'язані з оподатковуванням діяльності ТНК, у ДІД не розглядаються.
Положення про можливість вільного трансферту валюти є одним з найважливіших для ТНК. Воно дає впевненість ТНК у праві вільної репатріації прибутку на батьківщину. Однак в окремих випадках для збереження торгового балансу приймаючої країни ДІД містять обмеження на вільне вивезення валюти. Таким чином, торговий баланс нерідко стає ареною зіткнення інтересів ТНК і уряду приймаючої країни.
До вирішення цього складного питання задіяно Міжнародний валютний фонд. Його експерти, аналізуючи поточне становище у приймаючій країні, дають оцінку її можливостей у вивезенні іноземної валюти. Висновки МВФ мають рекомендаційний характер. У разі якщо країна намагається створити найбільш привабливі умови для ТНК певної держави, вона обумовлює в ДІД пільговий чи навіть вільний режим у регламентації вивезення прибутку філій ТНК.
Як уже зазначалося, одним із найболючіших питань для ТНК є загроза експропріації та націоналізації їхніх активів. Тому один із найважливіших пунктів ДІД - положення про регулювання експропріації та націоналізації: "Експропріація і націоналізація активів ТНК дозволена тільки у випадках, коли вона спрямована на задоволення інтересів народу приймаючої країни. При цьому дії уряду не повинні виходити за рамки закону, і компенсація втрат ТНК має здійснюватися, виходячи з ринкової вартості їхнього майна, відразу після початку експропріації"'.
Пов'язані з ДІД конфлікти бувають двох видів:
1) конфлікти між країнами, що уклали договір;
2) конфлікти між ТНК і приймаючою країною.
Розбіжності між країнами, що уклали ДІД, вирішуються за ухвалою міжнародного третейського суду, який складається з трьох членів: по одному від кожної сторони й один від третьої країни. Рішення суду є обов'язковим для країн, що уклали ДІД.
У разі розбіжностей між ТНК і урядом приймаючої країни суперечка розв'язується в рамках МІГА,
Аналіз засвідчує, що наприкінці XX ст. більшість країн світу докладали зусиль для створення найсприятливіших умов з метою залучення прямих іноземних інвестицій (ПІІ).
Так, лише в 1999 році було внесено 140 змін до режимів, що регламентують ШІ, у 63 країнах, причому 94% з них спрямовані на створення сприятливішого клімату для ШІ (таблиця 11.1).
Нові заходи щодо лібералізації стосувалися передусім таких галузей, як телекомунікації, теле- і радіомовлення, енергетика, що раніше були закриті для іноземних інвесторів. Такі заходи охоплювали спрощення процедур отримання дозволів і розвиток спеціальних торгових та інвестиційних зон (на додаток до вже існуючих численних спеціальних зон).
Розширювалася і мережа ДІД, яких наприкінці 1998 року налічувалося 1726. З них 434 було укладено між країнами, що розвиваються.
Таблиця 11.1
Зміни в національних нормативних положеннях (1994-1999 pp.)

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Частина 2 Механізм функціонування ТНК 5 страница	\|	Частина 2 Механізм функціонування ТНК 7 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.