• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема № 3. Поняття та основні види юридичної відповідальності в Україні

Зміст

Законодавства України

/ Лекційне заняття – 3 години,

семінарське заняття – 2 години /

Ключові слова:Основний закон, Конституція, громадянин, право та обов’язок, влада, орган влади, законодавча влада, виконавча влада, судова влада, самоврядування, орган місцевого самоврядування тощо.

1. Конституція України – Основний закон держави;

2. Права, свободи й обов’язки людини та громадянина;

3. Поняття, основні види та характеристика органів влади в Україні;

4. Поняття про самоврядування. Органи місцевого самоврядування в Україні та їх повноваження.

1. У сучасному конституційному праві існує багато визначень конституції. За основу як правило береться одна або декілька ознак, що відносяться до предмету конституційного регулювання, місця, яке посідає конституція в ієрархії джерел права, в національній правовій системі. так, французький політолог Ж. Бюрдо визначав конституцію як "сукупність правил, що відносяться до способу призначення, організації і функціонування політичних влад". Американський дослідник К. Берд додає до цього таку ознаку як "визначення свобод громадян".

В юридичній науці й практиці конституція постає як основний, головний закон держави, який регламентує найважливіші з погляду держави суспільні відносини. До них належать засади суспільного ладу й політики, правового становища особи, державного устрою, організації та діяльності органів держави.

Конституція також визначає герб, прапор, гімн та столицю держави.

Термін “конституція” походить від латинськогo слова “constitutio”, що означає “устрій”, “встановлення”. Так іменувалися деякі з актів, проголошуваних римськими імператорами. Застосування терміна “конституція” в сучасному його розумінні пов’язане з пізнішими часами –з епохою буржуазних революцій, коли інтереси нового класу, який прийшов до політичної влади, вимагали скасування віджилих феодальних відносин як гальма суспільного розвитку й водночас диктували нагальну потребу особливого правового захисту найважливіших інтересів молодої буржуазії. Юридичною формою вирішення цих проблем і стала конституція, яка згодом обернулася на невід’ємний атрибут суверенної держави. В сучасному світі конституції є практично в усіх державах, котрі претендують на право називатися демократичними. Виняток становлять абсолютні монархії, наприклад Саудівська Аравія.

Першими буржуазними конституціями в сучасному понятті були Американська Конституція, прийнята в 1787 році та Французька, прийнята у 1791.

При аналізі конституцій в системі права слід враховувати, що від звичайних правових норм конституційні норми відрізняються тим, що вони закріплюють в широкому смислі слова методи та форми здійснення державної влади. Предмет правового регулювання конституційних норм якісно відрізняється від предмету правового регулювання звичайних законів своєю вищою політичною важливістю та фундаментальністю, оскільки вони торкаються основних умов політичного існування усього суспільства. Саме цим перш за все пояснюється відносна стабільність конституцій, які не є продуктом повсякденної нормовстановлюючої діяльності. Дата прийняття конституції в історії будь-якої держави представляє собою найважливішу віху, що відмічає переломний момент його розвитку. Конституція в принципі не може бути актом законодавчої сваволі, її прийняття, як правило, є історично обумовленим.

В сучасному світі нараховується близько ста чинних конституцій. Деякі з них були прийняті більше ста років тому. Найбільш старими є конституції США (1787), Норвегії (1814), Бельгії (1831), Люксембурга (1868), Швейцарії (1874). До другої світової війни також були прийняті і зараз є чинними конституції Австралії, Мексики, Ірландії. Однак більшість конституцій з'явилися після другої світової війни ( конституції країн Азії, Африки, Америки ). У післявоєнний період були прийняті або суттєво змінені конституції багатьох країн Європи (Італія, Франція, ФРН, Данія, Греція, Іспанія, Португалія), Америки, (Бразилія, Болівія, Гондурас, Домініканська Республіка, Сальвадор, Канада), Азії (Японія, Турція, Республіка Корея, Філліпіни).

Кожна з нині чинних конституцій має свої специфічні індивідуальні риси та особливості. У них знайшли відображення соціальні, національні, політичні, історичні, релігійні та інші особливості відповідних країн. У той же час конституціям притаманні спільні риси:

Коло питань, які регулює конституція, є різноманітним. Однак з певним ступенем наближення можна вивести загальну закономірність, яка полягає в тому, що старі конституції є більш сумарними. Конституції епохи вільної конкуренції, за Наполеоном, були "короткими та туманними". Найбільш типовим прикладом у цьому плані є Конституція Сполучених Штатів Америки, яка містить у собі лише загальні принципи організації центральної державної влади та розподілення компетенції між Союзом і штатами. Саме через таку "невизначеність" у США була створена "жива конституція", яка суттєво відрізнялася від офіційного конституційного тексту.

В цілому можна стверджувати, що переважаючими є визначення конституції по її змісту, тобто по предмету суспільних відносин, що нею регулюються. Виходячи з цього, конституцію можна коротко визначити як основний закон держави, який закріплює організацію державної влади та регулює взаємовідносини цієї влади, суспільства та індивідів

Наука конституцiйного пpава знає piзнi пiдходи (погляди пpедставникiв piзних пpавових шкiл) щодо визначення поняття конституцiї. Одним з найунiфiкованiших вважають визначення, за яким «Конституцiя - це Основний Закон деpжави, що об’єднує у собi гpупу ноpм з вищою юpидичною силою, якi закpiплюють основу деpжавного ладу, пpава, свободи та обов’язки особи i гpомадянина, системи та пpинципи оpганiзацiї деpжавної влади, теpитоpiальної оpганiзацiї тощо». Iнакше кажучи, конституцiя pегулює тpи типи суспiльних вiдносин, що стосуються особи, суспiльства i деpжави.

У сучаснiй науцi конституцiйного пpава виpобилося декiлька узагальнених пiдходiв до класифiкацiї конституцiй. Класифiкацiю конституцiй можна пpоводити за такими чинниками:

Ø за фоpмою виpазу конституцiї бувають писанi, неписанi i змiшанi;

Ø за поpядком пpийняття конституцiї подiляються на даpованi, наpоднi i договipнi;

Ø за поpядком внесення змiн i доповнень конституцiї бувають гнучкi i жоpсткi;

Ø за часом дiї - тимчасовi i постiйнi;

Ø за хаpактеpистикою фоpми деpжавного устpою кpаїни - федеpативнi (федеpальнi), конституцiї суб’єктiв федеpацiї i конституцiї унiтаpних деpжав.

У науці конституційного права неодноразово були спроби класифікувати конституції за різними критеріями. Скажемо, в залежності від форми державного устрою пропонувалося ділити конституції на унітарні та федеративні, в залежності від характеру політичного режиму - на демократичні і реакційні, в залежності від строку використання - на постійні та тимчасові. Однак перевірка часом показала, що найбільш стійкою виявилася найстаріша класифікація, запропонована ще в минулому столітті.

За юридичною формою конституції можуть бути поділені на писані й неписані. Писані конституції являють собою єдиний нормативний акт, прийнятий у суворо встановленому порядку, який має чітку внутрішню структуру (розділи, глави, параграфи тощо). До цього виду належить абсолютна більшість конституцій, що діють у світі, в тому числі й Конституція України. Неписані конституції складаються з кількох законів. Що мають самостійне значення і прийняті в різний час і в різному порядку. Вони в своїй сукупності оголошуються конституцією держави. Прикладом такої конституції може бути Конституція Великобританії. Вона вбирає ряд законів, перший з яких – “Велика хартія вільностей” – був прийнятий ще в 1215 р., а останній – “Закон про місцеве правління” – в 1985 р.

Слід зазначити, що наявність неписаної конституції може призвести до недостатньо чіткого правового регулювання найважливіших суспільних відносин. Це дає зацікавленим силам можливість поводитися довільно, по-різному витлумачувати неузгодженість у змісті таких конституцій. Тому вони загалом поціновуються як менш демократичні порівняно з конституціями писаними.

Залежно від порядків прийняття, зміни та відміни конституції поділяються на гнучкі та жорсткі. У гнучких конституцій цей порядок мало чим відрізняється від порядку, передбаченого для всіх інших законів. Здебільшого різниця полягає лише в кількості голосів депутатів парламенту, необхідної для прийняття, зміни або відміни конституції. Якщо для поточного закону достатньо простої більшості (50% + 1) голосів, то для конституції цього замало – необхідно зібрати кваліфіковану більшість (не менше як дві третини голосів).

Прийняття п'ятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 p. Конституції України стало найважливішою історичною подією в житті українського народу після проголошення 24 серпня 1991 p. незалежності України і схвалення 1 грудня 1991 p. всенародним голосуванням Акта проголошення незалежності України. Тим самим було завершено процес становлення України як суверенної держави, яка має свій Основний Закон.

Чому саме у суспільстві й державі такого великого значення набуває Конституція, чому саме її прийняттям обумовлені становлення держави, її належність до сім'ї цивілізованих демократичних країн, активізація міжнародних відносин?

Так, Конституція України закріплює основи її суспіль­ного і державного устрою, визначає напрями розвитку сус­пільства і держави, основи організації та діяльності дер­жавних органів, а також органів місцевого самоврядування, встановлює конституційні гарантії здійснення прав та сво­бод людини і громадянина, спрямовує розвиток державної та самоврядної форм народовладдя.

Конституція України є найвищим правовим актом на­шої держави, її Основним Законом, який водночас ви­значає основні напрями розвитку суспільства, держави.

Конституцiя Укpаїни, пpийнята на п’ятiй сесiї Веpховної Ради Укpаїни, має свою стpуктуpу, обумовлену змiстом, пpедметом пpавового pегулювання i фоpмою Основного Закону деpжави. Вона складається з пpеамбули та п’ят-надцяти pоздiлiв.

У пpеамбулi Конституцiї виpаженi найбiльш пpинциповi положення та iдеї, якими кеpувалася Веpховна Рада Укpаїни, ухвалюючи Основний Закон деpжави:

Роздiли I-XIV об’єднують у собi 161 статтю.

Останнiй pоздiл (pоздiл XV. Пеpехiднi положення) мiстить пpиписи, пов’язанi з поступовим введенням у дiю окpемих положень Конституцiї, об’єднаних у 14 пунктiв. Вони pозpахованi на тимчасовий пеpiод дiї, що тpива-тиме до 5 pокiв (п.п.12, 13). Цi положення забезпечують наступнiсть у дiяль-ностi оpганiв деpжавної влади (п.п.2,3,5-7,9-11) i мiсцевого самовpядування (п.8), pевiзiю стаpого законодавства (п.1) тощо.

Слiд зазначити, що попеpедня Конституцiя Укpаїни 1978 pоку складалася з 10 pоздiлiв, в яких мiстилася 171 стаття.

Таким чином, за своєю стpуктуpою i змiстом нова Конституцiя Укpаїни близька до конституцiй багатьох демокpатичних кpаїн.

За загальними класифiкацiйними ознаками Конституцiю Укpаiни 1996p. можна визначити як:

1)писану кодифiковану конституцiю унiтаpної деpжави з автономним утвоpенням;

2)жоpстку конституцiю, оскiльки внесення змiн i доповнень до Конституцiї Укpаїни потpебує в окpемих випадках як спецiальних суб’єктiв, так i квалiфiкованої бiльшостi голосiв (не менше 2ї3 голосiв вiд конституцiйного складу Веpховної Ради Укpаїни);

3)за поpядком пpийняття як конституцiю наpодну (демокpатичну), оскiльки вона пpийнята паpламентом Укpаїни 28 чеpвня 1996 pоку вiд iменi укpаїнського наpоду - гpомадян Укpаїни всiх нацiональностей.

Пpийняття Основного Закону нашої деpжави - це визначна подiя в її iстоpiї, у життi її наpоду. Завеpшився тpивалий i надзвичайно складний конституцiйний пpоцес, i pозпочався якiсно новий етап у pозвитку суспiльства i деpжави.

Розглядати Конституцiю Укpаїни лише як пpавовий акт було б не зовсiм пpавильно. Вона є надзвичайно важливим полiтико-пpавовим документом довгостpокової дiї, яким збагатилася наша деpжава, пiдвалинами не лише сучасних, а й майбутнiх пеpетвоpень у суспiльствi, основою його консолiдацiї. Одночасно хотiлося б звеpнути увагу, що в нiй мiстяться i окpемi моpальнi оpiєнтиpи соцiальної спpаведливостi.

Кpiм полiтичного значення нова Конституцiя Укpаїни має надзвичайно велику юpидичну цiннiсть як пpавовий акт. Пеpш за все, це Основний Закон деpжави, який має найвищу юpидичну силу. Всi закони та iншi ноpмативно-пpавовi акти пpиймаються на основi i повиннi вiдповiдати їй. А це значить, що Конституцiя є основним джеpелом нашого законодавства, pозpахованим на тpивалий пеpiод.

Таким чином, нову Конституцiю слiд pозглядати як основу подальшого pозвитку законодавства i пpавової системи у цiлому. Вже пеpший аналiз її змiсту дає пiдстави зpобити висновок пpо необхiднiсть пiдготовки i виконання шиpокої пpогpами законодавчих pобiт, пов’язаних з пpийняттям абсолютно нових законiв, якi випливають iз Конституцiї (бiля тpидцяти), i внесенням змiн до чинних законiв.

Таким чином, Конституцiя Укpаїни, обpазно висловлюючись, є своєpiдним юpидичним фундаментом деpжави, з одного боку, а з iншого - «сеpцем», ядpом подальшого pозвитку i вдосконалення всiєї пpавової системи. Саме на її основi оpганiзується, кооpдинується вся ця система.

Розглядаючи положення Основного Закону, слiд зазначити, що в ньому впеpше в iстоpiї конституцiйного законодавства Укpаїни наголошується на тому, що ноpми Конституцiї є ноpмами пpямої дiї, а звеpнення до суду для захисту конституцiйних пpав i свобод людини i гpомадянина безпосеpедньо на пiдставi Конституцiї - гаpантується.

Хаpактеpними юридичними властивостями конституцiї, якi вiдpiзняють її вiд iнших ноpмативних актiв, є такi:

а) конституцiя - це Основний Закон деpжави, тобто документ, який повинен виступати основою (фундаментом) нацiонального законодавства;

б) конституцiя - закон, що має вищу юpидичну силу, тобто всi iншi ноpмативно-пpавовi акти повиннi вiдповiдати положенням конституцiї;

в) конституцiя - закон, що має пiдвищений ступiнь стабiльностi. Iншими словами, деpжава пpидiляє особливу увагу захисту та охоpонi своїх конституцiй. Кpiм конституцiйного контpолю, для захисту конституцiйного ладу, теpитоpiальної цiлiсностi та деpжавної незалежностi можуть викоpистову-ватися iншi наявнi у деpжавi засоби та iнститути (служби охоpони гpомадсь-кого поpядку, безпеки, обоpони тощо).

Конституцiя Укpаїни, обpазно висловлюючись, є своєpiдним юpидичним фундаментом деpжави.

Основними принципами Конституції України є:

Ø принцип верховенства права. “…Всі положення правових норм повинні неухильно втілюватись у життя. При цьому невиконання правових приписів не може бути виправдане будь-якими міркуваннями щодо їх політичної доцільності, своєчасності, справедливості тощо” [5;37]. Цим положенням забезпечується принцип основопологаючої та верховної дії закона як незаперечного правила суспільних відносин.

Ø принцип найвищої юридичної сили Конституції. Всі без винятку закони та інші нормативно-правові акти мають прийматися тільки на основі та в цілковитій відповідності з конституційними нормами. Якщо прийняті закони суперечать Конституції, вони визнаються недійсними і не підлягають виконанню;

Ø принцип наділення положень Конституції властивостями норм прямої дії. Це означає, що конкретні конституційні приписи повинні впливати на суспільні відносини безпосередньо, їх виконання не може відкладатись у зв’язку з відсутністю тих або інших роз’яснювальних актів. Велике значення має гарантованість судового захисту прав і свобод людини безпосередньо на підставі Конституції України;

Ø принцип відповідальності держави за свою діяльність перед людиною (ст.3 Конституції). Він підтвержує серйозність проголошення курсу на побудову правової держави;

Ø принцип єдиного українського громадянства (ст.4 Конституції). Тобто, підстава і порядок набуття й припинення громадянства відзначені законом;

Ø принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу судову (ст.6 Конституції). Реалізація цього принципу в практичній діяльності державного механізму покликана запобігти концентрації всієї влади в руках однієї особи чи одного органу, що, як свідчить історичний досвід, загрожує свавіллям у здійсненні керівництва державою. Важливою передумовою втілення в практику цього принципу є створення системи взаємних стримань і противаг між різними гілками влади. Для запобігання переваги однієї гілки влади над іншими необхідна чітко визначити компетенцію кожної з них та створити реальні можливості уникнути спроб будь-якої гілки влади виконувати непритаманні їй функції.

Ø принцип рівності всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо.

2. Основні права, свободи та обов'язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духовним, соціальним) розвитку людства і мають бути законними й рівними для всіх людей.

Основні права людини — гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

Ознаки основних прав людини:

І) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утри­муватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;

2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права;

3) можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від природи людини і покликані фор­мувати та підтримувати в людині почуття власної гідності, її індивідуальність;

4) можливості, що є залежними (у плані здійснення) від мож­ливостей суспільства — рівня його економічного, політика-соціа­льного, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень роз­витку суспільства не залишається незмінним, так само, як і по­треби самої людини;

5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесені до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжна­родному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист держава­ми (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стан­дартами.

Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких соціальних чинників:

• інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами суспільства;

• мораль суспільства, що переважає у даний період;

• мета прав людини і відповідність цим правам засобів, вико­ристовуваних державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).

Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Громадянин — людина, яка за­коном визнається юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в міжнародно-правових актах, то права гро­мадянина — у конституції певної держави.

Відмінності між правами людини і громадянина:

У Конституції України виділяють окремі основні групи прав і свобод, а також групу обов'язків.

Природні (особисті) права і свободи людини, які на­даються їй з народженням, а не державою, яка залежно від ступеня демократичності, може закріпити ці права в Основ­ному законі або ні.

Конституція України у ст. З визнає і гарантує, перш за все, саме природні права людини.

Ця група прав відображена у таких статтях конституції: ст. 21, згідно з якою усі люди є вільними і рівними у своїй гідності і правах; ст. 23 — кожна людина має право на віль­ний розвиток своєї особистості; ст. 29 — кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність; ст. 32 — ніхто не може втручатися в особисте і сімейне життя; ст. 34 — кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх почуттів і переконань; ст. 35 — ко­жен має право на свободу світогляду і віросповідання.

Особливо важливою серед цих статей є ст. 27, згідно з якою кожна людина має невід'ємне право на життя.

Право на життя — універсальне, загальновизнане при­родне право людини і громадянина, яке закріплено в міжна­родно-правових актах та у конституціях багатьох країн світу.

У Конституції України це право відповідно до ст. З За­гальної декларації прав людини 1948 р. здобуло своє закріп­лення у статтях 3 і 27 Основного Закону. Згідно зі ст. З Кон­ституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою цінністю. Тому саме держава відповідає перед людиною за забезпечення цього права, прийнявши на себе обов'язок за­хищати життя людини (ст. 27).

Відповідно до цієї статті кожна людина має невід'ємне право на життя (ч. 1 ст. 27). Гарантією цього є те, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя (ч. 2 ст. 27).

У свою чергу, крім держави, кожний має право захищати своє життя і здоров'я, а також життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань (ч. З ст. 27).

Особисті права людини як універсальні передбачають конституційний захист приватного життя, свободи людини від непомірного втручання держави у всі сфери цього життя.

Громадянські пра­ва є своєрідними гарантіями охорони життя людини з боку держави, основним обов'язком якої є саме захист життя людини.

Вони охоплюють широкий комплекс дій усіх державних і суспільних структур зі створення і підтримки нормальних умов життя людини.

Особисті (громадянські) права — це природні, основополож­ні, невід'ємні права людини, які мають здебільшого характер негативного права. Вони походять від природного права на життя і свободу, яке від народження має кожна людина, і покликані гарантувати індивідуальну автономію і свободу, захищати особу від сваволі з боку держави та інших людей. Ці права дозволяють людині бути самою собою у відносинах з іншими людьми і дер­жавою.

До громадянських (особистих) прав зазвичай відносять мож­ливості людини, необхідні для забезпечення її фізичної і мораль­но-психологічної (духовної) індивідуальності. Відповідно до цього громадянські (особисті) права поділяють на фізичні і духовні. Фізичні права на життя, особисту недоторканність, свободу пе­ресувань, вибір місця проживання, безпечне довкілля, житло тощо. Духовні права: на ім'я, честь і гідність, на справедливий, незалежний і публічний суд (у Конституції України 1996 p. — це статті 27, 28, 29 та ін.).

У конституціях багатьох держав особисті (громадянські) пра­ва поєднують в одну групу з політичними правами. Підставою для цього служить переважно негативний характер обох, а та­кож спрямованість обох видів цих прав на забезпечення свободи особи в її індивідуальних і суспільних проявах.

До категорії особистих прав і свобод передусім належить особиста не­доторканність (особиста свобода). Б головний зміст — захист від необгрун­тованих арештів. Відображена в багатьох конституціях англійська процесу­альна процедура «хабеас корпус», встановлена законом ще в XVII ст., пе­редбачав перевірку в суді обґрунтованості арешту особи. В конституційній теорії і практиці Франції та деяких інших країн прийняте ширше поняття безпеки особи, яке містить не тільки гарантії від безпідставних арештів і утримання під вартою, а й сукупність процесуальних гарантій прав особи в судовому процесі. Не викликає сумнівів той факт, що зазначені правові положення відіграють істотну роль у формуванні конституційного статусу особи. Проте їхня дія може бути призупинена. Певну загрозу недоторкан­ності особи становить проголошення надзвичайного стану. У конституціях визначені загальні засади регламентації надзвичайного стану.

До змісту поняття особистих прав і свобод входять також так звані свободи приватного життя — недоторканність житла, таємниця кореспон­денції, свобода вибору місця проживання, свобода пересування, права і свободи, пов'язані із шлюбним станом та сімейними відносинами тощо. Серед них слід виділити таємницю кореспонденції.

Однією з особливостей сучасної конституційної регламентації таємниці

Характеризуючи особисті права, необхідно також визначитися що­до права приватної власності, яке зарубіжні дослідники слушно відносять до вказаної категорії прав і свобод. Як зазначалося, у старих консти­туціях право на приватну власність проголошувалось як одне з природ­них прав людини, що має невідчужуваний характер. У цілому ж це пра­во слід сприймати не тільки як одне з прав особи, а й як своєрідну осно­ву, стрижень сукупності її прав і свобод, що визначає зміст останніх.

Політичні права — можливості (свободи) громадянина актив­но брати участь в управлінні державою та у громадському житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також гро­мадських організацій політичної спрямованості. Це — право обирати і бути обраним до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування, право створювати громадські об'єднання і брати участь у їх діяльності, свобода демонстрацій і зборів, право на інформацію, свобода слова, думок, у тому чис­лі свобода преси, радіо, телебачення та ін. (у Конституції Украї­ни 1996 p. - статті 38, 39, 40 та ін.).

Політичні права і свободи поєднанні з особистими правами і свободами вони утворюють так званий традиційний каталог прав і свобод. У різних формах та обсязі вони прого­лошуються практично в усіх конституціях. Для нормального розвитку політичного життя кожної країни найбільше значення мають свобода слова (свобода висловлення своїх думок), свобода друку, свобода зборів, мітингів та процесій, свобода асоціацій (право на утворення об'єднань), право петицій (звернень до державних органів), виборче право та деякі інші. Більшість з них може бути поділена на елементи, які також нерідко сприймаються як окремі права і свободи. Наприклад, поняття виборчого права охоплює пра­во обирати, бути обраним, право на участь у виборчій кампанії тощо. Сво­бода асоціацій передбачає право на утворення політичних партій, профспілок тощо.

У наш час в Україні, крім Конституції України, діє ряд зако­нів, які гарантують реальність прав у сфері економіки (привати­зація, власність, підприємництво), у галузі політики (громадян­ство, свобода преси, об'єднань громадян та ін.), у соціальній сфері (захист прав споживачів, охорона праці та ін.).

Щодо конституційних обов'язків людини і громадяни­на, то згідно з постулатами загальної теорії права — це міра належної поведінки. Людина повинна підкорятися певним правилам, аби при використанні своїх прав і свобод не спричинити невиправданої шкоди. Конституція України акцентує увагу на правах і свободах, але фіксує й конститу­ційні обов'язки.

Конституційний обов'язок громадянина і людини — це міра обов'язкової поведінки, якої кожний повинен до­тримуватись для забезпечення нормального функціону­вання інших суб'єктів громадянського суспільства.

Що стосується конституційних обов'язків, то вони є відносно самостійним інститутом, що об'єднує певну групу конституційно-правових норм, які позначені певною єдністю і виділені в особливий комплекс у системі конститу­ційних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні. Призначення цих норм визначається тим, що вико­нання обов'язків є передумовою реалізації прав і свобод лю­дини і громадянина.

Людина повинна виконувати певні обов'язки, щоб при використанні своїх прав і свобод не завдавати шкоди держа­ві, суспільству, іншим людям. Тобто обов'язки людини є логічними і обов'язковими аналогами відповідних прав і свобод.

Цей взаємозв'язок обов'язків з правами і свободами, а також з державою і суспільством дістав своє конституційно-правове закріплення у ст. 23 Конституції України, в якій за­значається, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її осо­бистості.

Отже, конституційні обов'язки людини і громадяни­на — це закріплені в конституційно-правових нормах формально виражені правила належної поведінки люди­ни, які застосовуються до будь-яких осіб, які пере­бувають на території даної держави, або до поведінки громадян даної держави, незалежно від місця їх перебу­вання, з метою запобігти нанесенню непоправної шкоди, державі, суспільству, правам і свободам інших людей.

Як правило, в умовах застосування ліберальної (західної) концепції прав і свобод людини конституційні обов'язки гро­мадян формулюються в обмеженому обсязі, а то і зовсім не згадуються у Конституції. Так, у Конституції України їм від­ведено лише 4 статті (статті 65-68) з 48, які включено до розділу II, присвяченому правам і свободам людини і громадянина. Для порівняння зазначимо, що в Конституції УРСР 1978 р. 11 статей містили обов'язки громадян, що становило 1/3 від загальної кількості статей, присвячених правам та обов'язкам громадян.

Закріплені в Конституції України основні обов'язки мо­жуть одночасно стосуватися як людини, так і громадянина України, а можуть лише громадянина України.

До першої групи належать такі основні обов'язки:

- кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Кон­ституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє людину і громадянина від юридичної відповідальності (ст. 68 Конституції; ст. 2 Закону України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р.; ст. 19 Закону України "Про біженців" від 21 червня 2001 p.);

- кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66 Конституції; ст. 15 Закону України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 p.);

- кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в по­рядку і розмірах, встановлених законом (ч. 1 ст. 67 Консти­туції; ст. 21 Закону України "Про правовий статус іноземців").

До другої групи, крім зазначених, належать додаткові обов'язки, які стосуються лише громадян України.

У першу чергу, це обов'язок захищати Вітчизну, неза­лежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи (ч. 1 ст. 65 Конституції).

Громадяни України зобов'язані відбувати військову службу відповідно до закону (ч. 2 ст. 65 Конституції). Цей обов'язок не поширюється на іноземців (ст. 24 Закону Украї­ни "Про правовий статус іноземців").

Відповідно до ч. 2 ст. 65 громадяни України повинні що­річно подавати до податкових інспекцій за місцем проживан­ня декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

Нарешті, до третьої групи належать додаткові обов'яз­ки, які стосуються як людини, так і громадянина України.

Ця група обов'язків включає обов'язок кожного мати повну загальну середню освіту (ст. 53 Конституції України).

Згідно з ч. 2 ст. 51 Конституції України обов'язком бать­ків є утримання дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зо­бов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Обов'язком органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб цих органів є розгляд і дача обґрунтованих відповідей у встановлений зако­ном строк на індивідуальні чи колективі письмові звернення людини і громадянина до згаданих органів (ст. 40 Конституції).

Отже, громадянські пра­ва є своєрідними гарантіями охорони життя людини з боку держави, основним обов'язком якої є саме захист життя людини. Вони охоплюють широкий комплекс дій усіх державних і суспільних структур зі створення і підтримки нормальних умов життя людини.

3. Відповідно до ст.6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Проте буде перебільшенням робити висновок про якесь цілком самостійне, а тим більше – автономне існування, зокрема виконавчої влади, щодо інших гілок влади. Адже державна влада як здатність держави приймати обов’язкові рішення та домагатися їх виконання – явище цілісне.

Поділяється не сама влада, а функціонально-структурний механізм її здійснення. Поділ влади означає в одному випадку виділення основних функціональних видів діяльності держави – законотворення, правозастосування і правосуддя, а в іншому – організаційний устрій держави як сукупність різних видів державних органів – законодавчих, виконавчих і судових – з притаманною їм компетенцією – сукупністю державно-владних повноважень.

Державний орган – це одна особа або організована група осіб, спеціально призначені для реалізації державної влади в передбачених законом випадках. До числа державних органів ставляться, наприклад, суд, президент, парламент і т.д.

Основні ознаки державних органів:

а) створюються й функціонують у відповідності й на основі норм права;

б) відносна структурна й функціональна відособленість у механізмі держави по ознаці їхньої спеціалізації;

в) функціональна взаємодія один з одним у процесі реалізації кожним своїх повноважень, обов'язків.

Серед державних органів розрізняють:

а) єдиноначальні;

б) колегіальні;

в) органи законодавчої, виконавчої, судової влади й ін.

Система державних органів утворить так званий державний апарат.

Державний апарат – це частина механізму держави в особі системи його державних органів.

Державні підприємства, установи, організації – це організовані групи осіб, призначенням яких є виконання робіт, надання послуг населенню або державі в цілому, його окремим органам, посадовим особам.

Державні підприємства створюються для господарської діяльності в державному секторі економіки (наприклад, космічний зв'язок, виробництво вибухових речовин і ін.).

Державні установи роблять послуги, наприклад, у сфері освіти, медичного обслуговування й т.д.

Державні організації виконують роботи, роблять послуги, наприклад, у сфері будівництва, перевезень і т.д.

Серед органів державної влади важливе місце посідають органи виконавчої влади, що здійснюють функції державного управління економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Від результатів діяльності цих органів понад усе залежить соціально-економічний та політичний стан країни. Саме ці органи виступають основним суб'єктом адміністративного права.

В адміністративно-правовій науці під органом виконавчої влади визнається частина державного апарату (організація), яка має власну структуру та штат службовців і в межах встановленої компетенції здійснює від імені і за дорученням держави функції державного управління в економічній, соціально-культурній, адміністративно-політичній сферах суспільного життя. Це поняття має найбільш вагомі ознаки органів виконавчої влади. Такі органи є державними і разом з органами законодавчої та судової влади складають єдиний державний апарат. Тому органи виконавчої влади мають усі найважливіші ознаки державних органів, але, крім того, вони мають і власні специфічні риси, які обумовлені завданнями та особливим характером державного управління. Органи виконавчої влади створюють і свій власний апарат – апарат державного управління, який належить до числа складних самоврядних систем. Він являє собою цілісне утворення, яке складається з великої кількості різноманітних частин – окремих органів та їх структурних підрозділів.

Органи виконавчої влади реалізують функції держави, виконуючи положення Конституції та законів України, указів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, а також нормативні акти органів державного управління вищого рівня.

Органи виконавчої влади наділяються необхідною оперативною самостійністю, що виражається в їх компетенції – предметах відання, правах, обов'язках, територіальних межах діяльності кожного окремого органу. Компетенція – це певний обсяг державної діяльності, покладений на конкретний орган, або коло питань, передбачених законодавством, іншими нормативно-правовими актами, які він має право вирішувати в процесі практичної діяльності (коло питань, що вирішуються міністерством, визначається у положенні про відповідне міністерство; відомством – у положенні про відповідне відомство).

Кожен орган виконавчої влади має власне офіційне найменування та повноваження використовувати різні атрибути з державною символікою (гербовим штампом, бланками з офіційними найменуваннями та ін.). Більшість органів виконавчої влади та методи їх діяльності визначаються Конституцією та законами України, актами Президента України.

Діяльність цих органів має вторинний, підзаконний, виконавчо-розпорядчий характер, бо вони здійснюють свої функції на підставі та на виконання закону. Але, реалізуючи свою компетенцію, виконуючи положення законів та правових актів інших державних органів, органи виконавчої влади мають повноваження розпоряджатися з конкретних питань та приймати підзаконні нормативні акти. Отже, в процесі виконавчої та розпорядчої діяльності органи управління діють юридично-владно, застосовуючи різні правові засоби нормотворчого, оперативно-виконавчого (розпорядчого) та юрисдикційного (правоохоронного) характеру.

Будучи частиною державного апарату, органи виконавчої влади мають власну внутрішню структуру та штат службовців. Організаційна структура державного апарату – це поділ цілого на організаційно відокремлені одиниці та мережа управлінських зв'язків у ньому, особлива форма поділу і кооперації управлінської діяльності, стійка схема розподілу його завдань та функцій.

Правовою основою діяльності центральних органів виконавчої ради є:

Конституція України, яка встановлює принципи діяльності органів державної влади;

Закони України, які визначають статус окремих органів виконавчої влади (наприклад, Фонду державного майна, Державної податкової адміністрації, антимонопольного комітету);

Акти (укази) Президента України;

Акти Уряду.

Правовий статус органів виконавчої влади визначається:

Законами України;

Актами Президента України;

Актами Кабінету Міністрів України.

Центральні органи виконавчої влади діють на підставі положення про них, яке затверджується на підставі Загального положення про міністерство, інший центральний орган виконавчої влади. Положення про центральний орган виконавчої влади затверджується указом Президента України.

У новітній юридичній літературі відзначається, що характер форм діяльності конкретного органу визначається «природою суб’єкта державної влади і його компетенцією в галузі здійснення державно-владних повноважень».

На наш погляд, доцільно виділити п’ять основних форм юридичної (правової) діяльності органів державної влади: установчу, правотворчу, правозастосовчу, інтерпретаційну і контрольно-наглядову.

– Правотворча – діяльність суб’єктів щодо створення правових норм, їх зміни і скасування.

– Правозастосовча – це діяльність, за допомогою якої «забезпечується безперервність процесу реалізації нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правовідносин суб’єктивними правами і покладення на інших відповідних юридичних обов’язків або шляхом розгляду (вирішення) питань про наслідки правових суперечок і правопорушень, а також і притягнення винних до юридичної відповідальності». Різновидами правозастосовчої діяльності є правонаділяюча та правоохоронна.

– Контрольна – «система спостереження і перевірки процесу функціонування відповідного об’єкта з метою виправити його відхилення від заданих параметрів».

– Установча – спрямована на структурні перетворення у державному апараті і суспільному організмі.

– Інтерпретаційна – «складна, багатогранна, пронизуюча всі основні форми створення і реалізації права робота щодо з’ясування і роз’яснення змісту і цілей норм права».

Від того, який обсяг і характер компетенції мають органи виконавчої влади, вони поділяються на: органи загальної компетенції, органи галузевої компетенції, органи спеціальної (функціональної) компетенції, органи предметної компетенції.

Органи загальної компетенції – це органи, які в межах підвідомчої їм території здійснюють державне управління та координацію усіх або більшості підпорядкованих чи підконтрольних їм органів галузевої чи функціональної компетенції. Вони несуть відповідальність за стан справ на відповідній території (на всій території України, території АРК, області, району, міста). Тому вони здійснюють загальне керівництво і координацію діяльності органів галузевої та функціональної компетенції, підприємств, установ, організацій та інших об'єктів. До органів загальної компетенції належать: Кабінет Міністрів України, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації.

Органи галузевої компетенції реалізують державну політику у відповідній галузі. Галузь – це поєднання об'єктів управління під керівництвом відповідного органу виконавчої влади за ознаками виробничої єдності незалежно від їх географічного розташування. Органами галузевої компетенції є: міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні підприємства, установи, інші структури і тим самим керують певною галуззю (Міністерство оборони, Міністерство освіти і науки, Державний комітет України по водному господарству та ін.), а також місцеві органи цих міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.

Органи спеціальної (функціональної) компетенції забезпечують реалізацію державної політики у певній сфері, здійснюють керівництво з питань, які мають загальний характер для всіх чи багатьох галузей господарства, соціально-культурного будівництва.

Органами предметної компетенції с адміністрації державних підприємств, установ, які керують діяльністю відповідних підприємств, установ.

Залежно від територіального масштабу діяльності органи виконавчої влади поділяють на чотири групи: центральні, органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим (далі – АРК), міжтериторіальні, місцеві.

Центральними є ті органи виконавчої влади, діяльність яких поширюється на всю територію України. До них належать: Кабінет Міністрів України, міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Міжтериторіальні органи охоплюють своєю діяльністю певну частину території України, територію декількох адміністративно-територіальних одиниць або територію, межі якої взагалі не залежать від адміністративно-територіального поділу України. Такі органи забезпечують галузеве управління чи здійснення спеціальних функцій на відповідній частині території України (наприклад, військові напрямки, митниці, управління залізниць тощо).

До місцевих органів виконавчої влади належать ті, повноваження яких поширюються на територію певної адміністративно-територіальної одиниці (області, міста (Київ, Севастополь), району). Вони виконують завдання загального управління та координації чи функції відповідних центральних органів виконавчої влади на території певної області, району, міста. Це місцеві державні адміністрації, місцеві органи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, наприклад, Харківська обласна державна адміністрація. Управління Міністерства внутрішніх справ по Харківській області, районний відділ освіти тощо.

Однією із необхідних ознак організаційно-правової характеристики виконавчої влади є виділення ієрархічних рівнів системи органів виконавчої влади. Вони закріплені у Конституції України (розділ VI. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади) й уособлюються окремими видами органів виконавчої влади, а саме:

– вищий рівень – Кабінет Міністрів;

– центральний рівень – міністерства, державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади;

– місцевий (або територіальний) рівень – місцеві державні адміністрації, а також Рада міністрів Автономної республіки Крим та деякі інші місцеві органи виконавчої влади, котрі безпосередньо підпорядковані центральним органам виконавчої влади.

Так, обласна державна адміністрація буде нижчою відносно Кабінету Міністрів України, але вищою відносно районної державної адміністрації. Звідси – підпорядкованість, підконтрольність, підзвітність нижчих органів перед вищими, обов'язковість рішень вищих органів до виконання нижчими.

За Конституцією Президент є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Президент забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави (ст. 102, 106 Конституції).

Одними із пріоритетних повноважень Президента у здійсненні названих функцій є його повноваження щодо представництва держави всередині країни і в міжнародних відносинах.

Як глава держави, Президент України має ряд повноважень щодо призначення і оголошення виборів і референдумів як форм безпосередньої демократії та щодо формування і функціонування органів державної влади.

Зокрема, Президент призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України (ст. 156), проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою; призначає позачергові вибори до Верховної Ради у строки, встановлені Конституцією.

Президент України припиняє повноваження Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися

Президент має також значні повноваження на завершальній стадії законодавчого процесу: підписання і оприлюднення законів.

Одним з найважливіших і найдієвіших повноважень Президента як глави держави є його установчі повноваження щодо формування органів виконавчої влади: Кабінету Міністрів, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій.

Кабінет Міністрів України. Згідно з частиною першою ст. 113 Конституції України «Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади». Це означає, що Кабінет міністрів як уряд очолює систему органів виконавчої влади. Він здійснює виконавчу владу як безпосередньо, так і через центральні та місцеві органи виконавчої влади, спрямовуючи, координуючи та контролюючи діяльність цих органів.

До складу кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри та Міністри України.

Визначення Кабінету Міністрів як вищого органу виконавчої влади відображає його роль і місце не лише у системі органів виконавчої влади, а й у системі державної влади України в цілому, характеризує його як орган, який здійснює виконання законів Верховної Ради України та нормативних актів Президента України.

Правове положення Кабінету Міністрів визначається Конституцією України; Законом «Про Кабінет Міністрів України»; нормативними актами Президента України і Кабінету Міністрів України.

Як вищий орган виконавчої влади Кабінет Міністрів очолює єдину систему виконавчої влади в Україні; забезпечує у відповідності з Конституцією здійснення функцій і повноважень виконавчої влади на території України; спрямовує діяльність міністерств та інших органів виконавчої влади; самостійно вирішує питання, які віднесені до його відання Конституцією України.

Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом України і у своїй діяльності керується його актами (ст. 113 Конституції України). Одночасно він підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України, але у межах, визначених Конституцією України.

Передбачено, що обов’язково мають існувати базова група міністерств і, відповідно, міністри: закордонних справ, юстиції, оборони, внутрішніх справ, фінансів. Інші міністерства можуть створюватися чи ліквідовуватися за рішенням Президента України.

Міністри України очолюють міністерства. Вони забезпечують формування і проведення державної політики у доручених їм сферах і несуть політичну відповідальність перед президентом та верховною радою за виконання покладених на них завдань і повноважень.

Прем’єр-міністр є главою Кабінету Міністрів і керує його роботою, забезпечує виконання програми діяльності Кабінету Міністрів, схваленої Верховною Радою. Прем’єр-міністр визначає і розподіляє обов’язки між першим віце-прем’єр-міністром, віце-прем’єр-міністрами та міністрами, координує їхню діяльність, застосовує заходи дисциплінарної відповідальності (крім звільнення з посади) до членів кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади та їхніх заступників. У певних випадках і в межах, визначених Конституцією, він виконує обов’язки президента України у разі дострокового припинення його повноважень.

Перший віце-прем’єр-міністр та віце-прем’єр-міністр як заступники Прем’єр-міністра виробляють стратегію і тактику реалізації програми діяльності Кабінету міністрів у закріплених за ними напрямах і сферах діяльності, спрямовують, координують та контролюють роботу міністрів, інших центральних органів виконавчої влади для виконання завдань уряду, а також попередньо розглядають і погоджують проекти рішень Кабінету міністрів, вживають заходів щодо врегулювання можливих розбіжностей серед членів кабінету міністрів. Вони заміщують прем’єр-міністра у разі його відсутності, діючи в межах, визначених прем’єр-міністром, який встановлює і черговість такого заміщення.

За поданням Прем’єр-міністра України Президент України призначає міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також осіб, які не очолюють міністерство чи інший центральний орган виконавчої влади. Чисельність Кабінету Міністрів України, згідно з Законом «Про Кабінет Міністрів України», не може перевищувати 25 чоловік (ст. 5).

Члени Кабінету Міністрів України є вищими посадовими особами виконавчої влади України, на них не поширюється дія закону про державну службу.

Голова Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за згодою Верховної Ради України (п. 12 ст. 85, п. 9 ст. 106 Конституції України). Процес призначення Прем’єр-міністра України складається з таких стадій: визначення Президентом кандидатури на цю посаду, розгляд Верховною Радою України цієї кандидатури, у разі відхилення – наступне внесення та розгляд кандидатури на пропоновану посаду; призначення Прем’єр-міністра України.

На підставі подання Прем’єр-міністра Президент після затвердження структури та загальної чисельності Кабінету Міністрів України, видає указ про призначення списком членів Кабінету Міністрів України, видає указ про призначення списком членів Кабінету Міністрів. У списку повинно бути не менше двох третин від загальної чисельності Кабінету Міністрів.

Новоутворений Кабінет Міністрів України не пізніше ніж у двомісячний строк після набуття повноважень подає на розгляд Верховної Ради України Програму діяльності на термін своїх повноважень, у якій міститься концептуальне викладення стратегії діяльності, засобів та строків виконання завдань Кабінету Міністрів України.

Зміст функцій і компетенції Кабінету Міністрів закладено у ст. 116 Конституції України. Деталізуються вони в Законі «Про Кабінет Міністрів України».

Як зазначається в Законі, компетенція Кабінету Міністрів України спрямована на організацію виконання Конституції і законів України, актів Президента та Кабінету Міністрів, Програми його діяльності у сферах економіки, соціального і культурного розвитку, забезпечення прав і свобод людини, науково-технічної діяльності, фінанси і оподаткування, зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності, забезпечення національної безпеки і обороноздатності країни, здійснення постійного контролю за виконанням органами виконавчої влади Конституції та актів законодавства України, прийняття заходів по усуненню недоліків у роботі цих органів.

Кабінет Міністрів України організовує проведення єдиної політики у сфері державної служби, вживає заходів щодо кадрового забезпечення органів виконавчої влади, управління державними підприємствами, установами та організаціями, підготовки і підвищення професійного рівня кадрів державних службовців.

Кабінет Міністрів України з власної ініціативи або за дорученням Верховної Ради України розробляє і подає на розгляд Верховної Ради України плани організаційних, фінансових, матеріально-технічних інформаційних заходів для впровадження законі у життя.

Кабінет Міністрів здійснює інші функції та повноваження, які визначаються Конституцією і законами України, та функції, що визначаються актами Президента.

Кабінет Міністрів кожного року доповідає перед Верховною Радою про хід виконання Державного бюджету України поточного року, а також подає відповідно до закону звіт про виконання Державного бюджету України за минулий рік. Цей звіт має бути оприлюднений.

Контроль за використанням коштів Державного бюджету України здійснює від імені Верховної Ради Рахункова палата. Вона є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною Радою, підпорядкований і підзвітний їй.

До центральних органів виконавчої влади України належать такі групи органів:

міністерства;

державні комітети (державні службі);

центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Зазначені органи називаються центральними, скільки у своїй діяльності представляють інтереси «центру», а не окремих територій, місць, їх компетенція з відповідного кола питань поширюється на всю територію країни. Такі органи реалізують державну політику, здійснюють загальне або галузеве управління, спеціальний (функціональний) вплив на об'єкти незалежно від їх місцезнаходження на території країни.

За своїм призначенням центральні органи виконавчої влади (наділі – центральні органи) забезпечують або сприяють формуванню і втіленню в життя державної політики у відповідних сферах управління, здійснюють керівництво дорученими їм сферами і несуть відповідальність за стан їх розвитку перед президентом України і Кабінетом міністрів України.

Центральні органи утворюються, реорганізовуються та ліквідуються президентом України за поданням Прем’єр-міністра у межах коштів, передбачених Державним бюджетом на утримання органів виконавчої влади. Президент призначає, за поданням Прем’єр-міністра, голів державних комітетів, керівників інших центральних органів та припиняє їх повноваження на цих посадах.

Провідне місце серед центральних органів посідають міністерства України. Їх керівники – міністри – входять до складу Кабінету Міністрів і безпосередньо беруть участь у формуванні державної політики в країні. Міністри особисто відповідають за розробку та впровадження Програми Кабінету Міністрів з відповідних питань, реалізацію державної політики у визначених сферах державного управління. Вони здійснюють управління в цих сферах, спрямовують і координують діяльність інших органів виконавчої влади з питань, віднесених до їх відання.

4. Місцеве самоврядування - багатогранне та комплексне політико-правове явище, яке може характеризуватися різнобічно. Аналіз Конституції України (1996р.) дозволяє зробити висновок, що місцеве самоврядування як об'єкт конституційно-правового регулювання виступає в якості:

по-перше, відповідної засади конституційного ладу України;

по-друге, специфічної форми народовладдя;

по-третє, права жителів відповідної територіальної одиниці (територіальної громади) на самостійне вирішення питань .місцевого значення.

Місцеве самоврядування як засада конституційного ладу виступає одним із найважливіших принципів організації і функціонування влади в суспільстві й державі та є необхідним атрибутом будь-якого демократичного ладу. У ст. 2 Європейської Хартії місцевого самоврядування проголошується: «Принцип місцевого самоврядування повинен бути визнаний у законодавстві країни і, по можливості, у конституції країни».

Вперше в Україні принцип визнання місцевого самоврядування на конституційному рівні було закріплено ще в Конституції гетьмана П. Орлика - 1710 р., а пізніше в Конституції УНР 1918 р., положення яких так і не були реалізовані. За радянських часів цей принцип рішуче заперечувався, він суперечив централізованому характеру радянської держави.

Конституція України 1996 р., у повній відповідності до вимог Європейської Хартії (поряд з такими фундаментальними принципами, як народовладдя, суверенітет і незалежність України, поділу державної влади тощо), в окремій статті фіксує принцип визнання та гарантованості місцевого самоврядування.

Як специфічна форма реалізації належної народові влади місцеве самоврядування характеризується:

1) місцеве самоврядування має особливого суб'єкта - територіальну громаду, тобто жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста. Територіальна громада здійснює місцеве самоврядування безпосередньо та через органи місцевого самоврядування;

2) місцеве самоврядування займає окреме місце в політичній системі (в механізмі управління суспільством та державою). Місцеве самоврядування, його органи, згідно Конституції України, не входять до механізму державної влади, хоча це й не означає його повної автономності від держави, державної влади. Взаємозв'язок місцевого самоврядування з державою досить тісний і знаходить свій вияв у тому, що, по-перше, і місцеве самоврядування, і державна влада мають єдине джерело - народ (ч. 1 ст. 5 Конституції України); по-друге, органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади (ст. 143 Конституції України) і стан їх реалізації контролюється відповідними органами виконавчої влади. Таке становище місцевого самоврядування в політичній системі дозволяє характеризувати його як самостійну (поряд з державною владою) форму публічної влади - публічну владу територіальної громади]. Самостійність місцевого самоврядування гарантується Конституцією України, ст. 145 якої передбачає, що права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку, а ст. 142 визначає матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування;

3) місцеве самоврядування має особливий об'єкт управління - питання місцевого значення, перелік яких у вигляді предметів відання органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначено в Законі України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні».

Повноваження місцевого самоврядування - це визначені Конституцією і законами України, іншими правовими актами права і обов'язки територіальних громад, органів місцевого самоврядування із здійснення завдань та функцій місцевого самоврядування.

У загальному вигляді найважливіші питання, віднесені до відання місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, ст. 143 якої передбачає, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом ^о їхньої компетенції.

Деталізуються та конкретизуються повноваження місцевого самоврядування в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні», в галузевому законодавстві та в інших правових актах. Одночасно необхідно зазначити, що переважна більшість повноважень місцевого самоврядування здійснюється через представницькі органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи. В силу цього, в законах та інших правових актах повноваження місцевого самоврядування як правило визначаються шляхом закріплення повноважень відповідних органів місцевого самоврядування. При цьому Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» згідно з принципом розподілу повноважень окремо визначає компетенцію представницьких органів місцевого само­врядування - сільських, селищних, міських рад, їх виконавчих органів та сільського, селищного, міського голови.

За своєю структурою повноваження місцевого самоврядування включають:

а) власні (самоврядні) повноваження, здійснення яких пов'язане з вирішенням питань місцевого значення, наданням громадських послуг населенню;

б) делеговані повноваження (окремі повноваження органів виконавчої влади надані законом органам місцевого самоврядування), здійснення яких пов’язане з виконанням функцій виконавчої влади на місцях.

Територіальні громади, як первинні суб’єкти місцевого самоврядування, правомочні безпосередньо розглядати та вирішувати будь-яке питання, віднесене до самоврядних повноважень.

Згідно ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, тобто через певний структурно-організаційний механізм, який іменується системою місцевого самоврядування.

Система місцевого самоврядування в структурно-організаційному плані являє собою сукупність органів місцевого самоврядування, органів самоорганізації населення та організаційних форм, за допомогою яких відповідна територіальна громада або її складові частини здійснюють завдання та функції місцевого самоврядування, вирішують питання місцевого значення.

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 5) до елементів системи місцевого самоврядування відносить:

Ø територіальну громаду;

Ø сільську, селищну, міську раду;

Ø сільського, селищного, міського голову;

Ø виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

Ø районні в місті ради, які створюються у містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради;

Ø районні та об

Читайте також:

1. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
2. II. Поняття соціального процесу.
3. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
4. А/. Поняття про судовий процес.
5. Автоматизація банківської діяльності в Україні
6. Аграрні відносини в Україні у ХVІ - перш. пол. ХVІІІст.
7. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
8. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
9. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
10. Адміністративна відповідальність та строки адміністративної відповідальності
11. Адміністративне правопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи.
12. Адміністративне судочинство в Україні

Переглядів: 874