• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

МАРКЕТИНГОВЕ СЕРЕДОВИЩЕ В ГЕОІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЯХ

Висновки

Висновки

Перегляд провідних філософських ідей доби Відродження дає можливість виразно побачити перехідний характер епохи, яка була суперечливою, неоднозначною: новації тут переплітались із середньовічною містикою, оптимізм і піднесення людини - з тра­гізмом і визнанням несумісності певних людських якостей.

Філософська думка Відродження еволюціонувала від етичного гуманістичного антропологізму - через платоністські синтезії й одухотворення космосу — до натурфілософії, яка де­далі більше ставала аскетичною, суворою, максимально наближе­ною до класичної науки та досить віддаленою від живої різнови­мірної людини.

Характерними парадигмами філософського мислення Відрод­ження були антропоцентризм, пантеїзм, панпсихізм, гілозоїзм, залучення геометрично-математичного апарату до розв 'язання натурфілософських проблем.

Водночас слід підкреслити, що доба Відродження має своє при­вабливе і світле обличчя; її образ не можна звести лише до містка між певними епохами; вона має свою принадливість, свою непов­торність.

2. Філософія Нового часу: наукоцентризм.

3. Знання - це сила.

Френсіс Бекон

Кожний народ тим більше є громадянсь­ким і освіченим, чим краще в ньому філософст­вують.

Рене Декарт

Філософія є донькою мислення.

Томас Гоббс

Ідеї і поняття не є природженими, вони також: мало народжуються разом з нами, як мистецтва і науки.

Джон Локк

Вступаючи у Європу Нового часу, ми можемо сприймати її як добре знайому і майже сучасну нам, бо й справді у цю епоху сфор­мувались деякі такі засади та елементи європейського цивілізо­ваного життя, які діють і до сьогодні, а деякі з них - майже без змін. Йдеться перш за все про формування основ індустріально­го суспільства.

За часом ця епоха охоплює період із XVII ст. до кінця XIX ст.; після цього починається період так званої "новітньої історії", що триває і по наш час. Проте філософія цього періоду завершується першою третиною XIX ст., що є прикладом випереджаючого розвитку духовних процесів порівняно із політичними та соціаль-но-економічними. А це, у свою чергу, свідчить про творчий ха­рактер людського мислення.

3а соціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних суспільних відносин. У самих засадах суспільно­го життя відбулися суттєві зміни: центр життя - виробничої, куль­турної, соціальна-політичної діяльності - змістився у міста, де поча­ли бурхливо розвиватися різноманітні форми промислової діяльності (слово "буржуа" значить із фр. "мешканець міста"). Врешті це при­вело до появи машинного виробництва, яке революціонізувало всю людську діяльність взагалі.

Паралельно зі змінами у діяльності відбувались і зміни у суспіль­них стосунках: розриваються колишні зв 'язки особистої залеж­ності людини від людини, зникає "велика сім'я", а натомість з'яв-ляється вільний, автономний індивід (що е засадою явища під назвою "буржуазний індивідуалізм"). Все це спричиняє шалене прискорення темпів життя, зростання масштабів соціальної динаміки.

В цей час вже завершується епоха географічних відкриттів (Ф.Бекон го­ворив: "Принаймні в нашу епоху земна куля якимсь дивним чином стала відкритою і доступною для вивчення"), але породжений нею тип активної самодіяльної особистості не лише не зникає, а знаходить все нові сфери при­кладення своєї активності. Тому це ще й о епоха буржуазних революцій, які брали на себе місію докорінної зміни всіх сторін життя, це також є епоха формування національних держав, значна частина яких існує і по сьогодні, це є епоха наполеонівських походів, що сприяли швидкому руйнуванню в Європі застарілих соціальних відношень. І все це, врешті, потягнуло за со­бою значні зрушення у духовному життівзагалі, та у світоглядних орієн­тирах людини, зокрема.

Розвиток мореплавства, виробництва, зростання міст та соціальної дина­міки привели до швидкого розвитку наукового знання: наука в цю епоху стає провідним чинником життя та життєвих зрушень. З'являється перша заверше­на та експериментальне підтверджена наукова теорія - механіка Ньютона. Вплив її на всі аспекти життя був колосальний, адже це вперше людина спродукувала такий інтелектуальний витвір, який дозволяв отримувати точні та незаперечні практичні результати. Ідеї та принципи механіки настільки по­ширились, що врешті виник так званий "механістичний" світогляд. Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя.

Народжуються роман як літературний жанр, опера, сучасний театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура; виникають національні Академії наук, з 'являються перші газети та часописи, у тому числі і наукові, з 'являється міський транспорт.

Все це приводить до того, що один окремо взятий індивід по­стає основним суб'єктом життєдіяльності, тобто він може сам, на свій розсуд організувати власне життя. Тому показовою для епохи стає фігура Робінзона - відомого персонажа літературно­го твору дж. Свіфта. Ця людина на ділі продемонструвала, як це можна зробити, опинившись у ситуації повної відсутності соц­іальних умов людської життєдіяльності.

На що ж спирається тепер індивід у своїй здатності наодинці вибудовувати власне життя?

Перш за все, на свою діяльну актив­ність; гаслом епохи стає теза "За будь-яких обставин завжди краще діяти, аніж: нічого не робити".

По-друге, індивід спира­ється тепер на мислення "здорового глузду", яке включає у свій зміст два непорушні моменти: опору на факти ("Краще одного разу побачити, ніж сто разів почути") та ясну, чітку і зрозумі­лу логіку. Філософи даної епохи зробили багато для обґрунтування мислення "здорового глузду".

Нарешті, все це знайшло своє виявлення у новому світогляді:

світ тепер розглядається людиною як об'єкт, на який спрямовується
людська активність, а сама людина-як суб'єкт, тобто вихідний авто­
номний пункт такої активності;

світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого був
механічний годинник;

людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його (гасло "Знання є сила " стає показовим у цьому плані);

природа тепер поділяється на .живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутності;

людина, спираючись на свій розум, повинна пере­творити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним.

У духовний світ людини XVII - XVIII ст. проникають ідеї про­гресу, енергійного прагнення до майбутнього. Діяльність людей починають розглядати не як кругообіг подій, де немає ні почат­ку, ні кінця, а як розвиток від примітивних до досконаліших форм існування суспільства.

Ці питання досліджували італійський філософ Д. Віко (1668 - 1744), французький учений Ж. Тюрго (1727 -1781), німецький філософ Й. Г. Гердер (1744 - 1803).

Зміна ідей про суспільний розвиток у думках цих учених ішла від погляду на історію як кругообіг трьох епох - божественної, героїчної, людської (Д. Віко) - до тлумачення її як нескінченного прогресу буржуазного суспільства (Ж. А. Кондорсе). Можна сюди також додати такі епохальні відкриття у науці, як винахід компаса, пороху, книгодрукування, парового двигуна та ін. Сво­бода людини, її більша цінність порівняно з природою і соціаль­ними інститутами — це те гасло, з яким людина Нового часу йде в майбутнє. Знаряддям досягнення свободи є знання.

Відбуваються відчутні зміни і у розвитку філософії:

філософія починає розвиватися у діалозі із різними науками, які активно формуються та розвиваються в цю епоху. У зв'язку з цим чільне місце у філософських пошуках посідає розроблення правильного методу осягнен­ня істини;

філософія Нового часу зазнає суттєвих внутрішніх диференціацій (роз­поділів): виникають національні та регіональні філософії, які тепер пи­шуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами; формують­ся деякі нові філософські дисципліни, такі як гносеологія, антропологія, історія філософії, методологія та ін.;

розгалуження філософського знання логічно вимагає нового рівня його систематизації - утворюються так звані "філософські системи ", до­сить типові для даної епохи.

Таким чином те, що значних змін зазнало життя в Європі в епо­ху Нового часу, засвідчує, що це справді була епоха но­вацій, якісних змін та зрушень в усіх сферах життя; цікаво зазначити й те, що новою себе відчувала та визначала сама ця епоха, тобто це вона сама назвала себе Новим часом.

Першим філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф. Бекон (1561 - 1626). У своїх творах із симпто­матичними назвами "Новий Органон" та "Нова Атлантида" він проникливо передбачав надзвичайно важливу роль науки в подальшому розвитку суспільства. У зв'язку з цим основним зав­данням філософії Ф. Бекон вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень.

Ф. Бекон розрізняв "плодоносне" та "світлоносне" знання. Плодоносне - це таке знання, яке приносить користь, а світлонос­не - це те, що збільшує можливості пізнання. До цього часу, на думку Ф. Бекона, знання були переважно просвітляючими люди­ну, але вони також повинні і працювати на людину. Проте цілях, до істини - процес суперечливий.

'Ф. Бекон зауважує", що формуванню істинного знання заважа­ють так звані "ідоли". Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, давши шлях новому знанню. Перші два "ідоли" пов'язані з самою людиною, два останні - із соціальною діяльністю людини.

Ф. Бекон, аналізуючи і критикуючи стан речей у пізнанні, про­понує свій новий метод продукування знань. Використовуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в нау­ці - це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці — це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше.

Так само треба діяти і в науці:

не зупинятись на самих .піше фактах; їх треба узагальнювати;

не зосереджуватись тільки на одному виді діяльності:

не користуватися тільки тим, що наявне.

Ф. Бекон обстоював досліднийшлях пізнання у науці, закли­кав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним із зас­новників індуктивногометоду пізнання.

Такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одинич­них явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і за­конів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них.

Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання,який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф. Бекон підкреслював, що «розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з од­ним» і спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, методологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.

Так само треба діяти і в науці:

не зупинятись на самих .піше фактах; їх треба узагальнювати;

не зосереджуватись тільки на одному виді діяльності:

не користуватися тільки тим, що наявне.

Він сформулював чотири правила методу, що сприяють пра­вильній роботі інтелекту.

Правило перше - наголошує, що за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне.

Правило друге - вимагає ділити складне питання на складові елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечно.

Правило третє - скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли "з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися... сокро­венні істини".

Правило четверте - передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це зна­чить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно.

Декарт був переконаний у тому, що розуми усіх людей за своєю природою є однаковими, а тому існує перспектива створення єдиного для всіх людей вип­равданого методу достовірного пізнання. Прийнявши цей метод, будь-яка лю­дина зможе ним скористатися і отримати надійні результати. Але, якщо пізнан­ня залежить віддій розуму, останній повинен містити в собі початкові ідеї.

Але ці ідеї людина знаходить в інтелекті не відразу і не просто: спочатку вона майже стихійно набуває певних знань у потоці життя, і може такими знаннями задовольнятися усе життя. Проте критичний підхід до знань скорі­ше засвідчує те, що абсолютна більшість стихійно набутих знань є ненадій­ними (тут Р. Декарт у чомусь нагадує Сократа). Наукові знання повинні бути надійними, а тому вони не можуть виникнути стихійно. Отже, за Р. Декартом, необхідно перейти від стихійного здобування знань до їх свідомого продукування. Французький філософ був впевнений у тому, що людина, яка наполегливо шукає надійних знань, неодмінно стане науковцем. А свідоме пізнання потребує виправданого методу, який можна знайти знову-таки лише в самому людському розумі (бо від нього залежить пізнання). Причому цей метод, за Р. Декартом, повинен спиратися на дедукцію - виведення часткових ідей із вихідних ідей розуму, їх Декарт зміг вивести шляхом застосуван­ня так званого методичного сумніву, тобто сумніву, спрямованого не на за­перечення пізнання, а на його покращення.

За Р. Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання із немину­чістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним по­глядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Р. Декарт пояснює це так: я можу сум­ніватися в усьому, проте не в тому, що я сумнівають, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа "Соgіtо егgо sum" ''Мислю, отже існую".

Виголосивши цю тезу,Декарт почав наголошувати на тому, що після неї наступною очевидною істиною може бути лише істина про те, що Бог існує і що Він нас не обманює. Декарт вва­жав, що здатність нашої свідомості сприймати себе, робити висно­вок про своє існування, породжена не людським індивідом, а більш високим розумом (і це, напевне, правильно у тому сенсі, що не сама людина і не за довільним своїм бажанням створює цю здатність).

Оскільки методологічну позицію Р. Декарта визначають як раціоналізм, то він поділяв думки Г. Галілея щодо того, що лише математичні характеристики предметів можуть бути надійною ос­новою істинного пізнання хоча б вже внаслідок того, що вони є простими та очевидними побудовами розуму Цими міркуваннями Декарт вводить у контекст філософії Но­вого часу поділ якостей речей на "первинні" (це є геометрикома-тематичні характеристики речей) і "вторинні" (чуттєві вражен­ня, що їх спричиняють речі).

Цікавими та симптоматичними були й міркування Декарта про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані люди­на постає складною природною машиною, тому всі її дії підпада­ють під закон причинного зв'язку, і лише мислення виводить лю­дину за межі суто природного ходу подій. При цьому розум веде люди-ну шляхами істини та належної поведінки, але воля (у той час вона ототожнювалась із бажанням), яка ширша від розуму та не підпорядкована йому, спричиняє відхилення людини як від істи­ни, так і від правильного життя.

Отже, перші методологічні пошуки у філософії Нового часу були і цікавими, і продуктивними. Вони подвійно орі­єнтували науку на факти та на незаперечну з логічної точ­ки зору розумну очевидність, що підводило до розуміння науки, як знання, що функціонує на емпіричному та теоре­тичному рівнях. Окрім того, це були докладні розробки за­сад мислення "здорового глузду".

Ф. Бекон і Р. Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціона­лізму і в дечому абсолютизували індуктивний і дедуктивний шля­хи пізнання. Синтез цих двох шляхів пізнання до певної міри здійс­нив англійський філософ Т. Гоббс (1588 - 1679). Як і Ф. Бекон, Т. Гоббс вбачає у знанні силу. Теоретичні знан­ня повинні стати знаряддям для розвитку прак­тики, але вони повинні базуватися на досвіді. Тому будь-яке знання починається із відчуття і ніколи не виходить за межі доступних чуттю реалій. Проте існують знання всезагальні та необхідні (наприклад, математичні); на думку Т. Гоббса, і такі знання пов'язані із чуттям тим, що вони постають особливим - точним і фіксо­ваним використанням знаків мови. Т. Гоббс поєднував індукцію і дедукцію, бо вважав, що спо­чатку треба йти шляхом виділення і пізнання простіших, елемен­тарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція). Пізнання через аналіз виявляє головні акциденції (властивості речей): протяжніеть, місце, рух, якість.

Англійський філософ Дж. Локк (1632 - 1704) постав засновни­ком більш-менш розвиненої теорії пізнання у філософії Нового часу. Значну увагу він приділив запереченню існування "врод­жених ідей", посилаючись при цьому як на нау­кові дані, так і на спостереження над примітив­ними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою, за Локком, "ТаbиІа rаsа" - чисту дошку, тобто в ньому немає нічого, окрім простої здат­ності бути органом пізнання і мислення. У такий спосіб Дж. Локк намагався дістатися до самих підвалин пізнання, не припускаючи попередньо­го знання готовим. До певної міри тут був присутній і намір зас­відчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостя­ми.

Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань. Найпершою, елементарною операцією рефлексії (мислення) філо­соф вважав розрізняння та ототожнення. Найвищою складною ідеєю для Локка ідея субстанції, яка постає найбільш широким поняттям, що орієнтує людську діяльність та науку. Шлях утво­рення; складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із досві­дом людської діяльності. Як і Т. Гоббс, Дж. Локк вважає, що загальне знання фіксуєтьсяумові, а не існує у вигляді позачуттєвої«мис­лячої субстанції» (остання не має дослідного підтвердження). .

Критикуючи раціоналізм, Дж.Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого досвіду і доходить виснов­ку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей:

"первинні" - протяжність, фігура, об'єм, рух і спокій - ці якості об'єктивні, оскільки однакові для всіх моделей;

"вторинні" - пов'язані з особливостями суб'єкту пізнання, виникають та існують лише в ньому (смак, дотик) - ці якості суб'єктивні.

Дж. Локк відомий в Англії як теоретик англійської системи виховання, що передбачала поєднання фізичного, інтелектуального та морального ви­ховання. Для останнього, на думку філософа, зберігають свою чинність по­ложення християнської релігії.

В цілому філософію Дж.Локка відносять до емпіризму, проте його теза "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях" дає підстави вважа­ти, що це емпіризм сенсуалістського плану, який отримав подальший розви­ток в англійській філософії.

Критикуючи філософську позицію Дж. Локка, англійсбкий філософ ДжорджБерклі (1685 - 1753) стверджував, що не лише "вторинні", а й "первинні" якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей "вторинні" тому, що їх сприймає людина. В дусі радикального сенсуалізму (від лат. "sensus" - відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття) Дж.Берклі вирішував найперші питання філо­софії: він стверджував, що лише чуття можуть незаперечне засвід­чувати факт існування будь-чого; звідси його теза "Еsse est реrсірі - "Бути - значить бути сприйнятим". Він визнавав існування світу у трьох випадках:

коли цей світ сприймає «я»;

коли його сприймає «хтось»;

коли він існує у розумі Бога як сукупність "ідей", що становлять єди­но можливу оспову появи людських відчуттів.

Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття; це і є і позиція радикального сенсуалізму.

Проведений послідовно сенсуалізм приводить не тільки до со­ліпсизму, а й до скептицизму, який у добу Нового часу репрезен­тували французький просвітник П. Бейль (1647- 1706) і англійсь­кий філософ Д. Юм (1711 - 1776).

Д. Юм спрямовував свої міркування також на підвалини людського знання і вважав, що вони існують у двох формах:

у формі чіткого та виразного знання;

у формі непевного, туманного знання.

Юм вважав, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з по­током своїх відчуттів і уявлень. "Нам нічого не відомо про світ, що нас оточує," - підкреслював філософ. Ми всього лише з'єднуємо або роз'єднуємо наші враження і тим самим ніби-то конструюємо з них світ. Діяльність розуму не виходить за межі оманливої видимості речей. І в силу цього світ для людини залишається непізнаним.

Гносеологічні пошуки розглянутих філософів мали вагоме зна­чення для науки та для усвідомлення пізнавальних і діяльних мож­ливостей людини. Так, не підлягало сумніву те, що пізнання скла­дається із рефлексивних дій розуму та із чуттєво наданого матеріалу, що воно передбачає певну інтелектуальну активність, що пов'язане із досвідом та діяльністю. Певною мірою були ок­реслені пізнавальні можливості цих елементів пізнання і зробле­ний важливий висновок про неможливість зведення мислення до опрацювання чуттєвого матеріалу.

Разом із тим ці пошуки ба­гато в чому лишались непевними та неповними. Результатом цьо­го стало те, що у філософії сформувалась своєрідна парадигма англійського типу філософствування, яка надавала вирішально­го значення чуттєво-фіксованим фактам досвіду, а логічні мірку­вання ставила в залежність від них.

Філософи Нового часу намагалися вирішувати не лише проб­леми пізнання та суспільного життя, а й подати свої міркування у систематизованій формі, звівши їх на надійному фундаменті. Та­ким фундаментом систематичної філософії голландський філософ Б. Спіноза (1632 - 1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто - про субстанцію (від лат. "стояти під...", "бути в основі").

Спіноза був палким прихильником і послідовником Р.Декарта, проте вважав, що філософія Декарта набула б ще більшої струн­кості та переконливості, як би була поєднана із необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б. Спіноза вбачав у так званому "геометричному методі" дове­дення, який він і застосував у своїх філософсь­ких працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши свою власну філософську концеп­цію.

В своєму основному трактаті під назвою "Етика" Спіноза розгортає свої міркування шляхом формулювання деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю, аксіоми постають основоюдля теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додат­кових припущень та аксіом. Сказане дозволяє побачити Б.Спінозу як прихильника раціоналізму, але, окрім того, засвідчує висо­кий рівень та повноту досягнутого на той час теоретичного знання.

Отже, за Спінозою, геометричний метод дозволяє стверджувати, що субстанція може бути тільки єдина, оскіль­ки за визначенням субстанція - це причина себе самої, тобто вона не може мати якоїсь причини,бо тоді перестане бути основою для всього.

Голландський філософ зазначав, що ніщо в природі не відбувається без причини. "Не існує, - писав він, - жодної речі, з природи якої не витікала б якась дія". Всі почуття, думки і дії людини виникають в результаті впливу зовнішніх причин. Пізнання світу проходить у своєму розвитку три ступе­ня. Перший - це чуттєве сприймання зовнішнього світу, уявлення про ньо­го. Другим ступенем є судження розуму і отримання думок. І третім - істин­не (інтуїтивне) і аналітичне знання, яке здобувається безпосередньо розумом, і незалежне від чуттєвого досвіду.

Німецький філософ Г. Лейбніц (1646 - 1116) захоплювався фі­лософією Б. Спінози, але вважав, що таким чином осмислена суб­станція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та ба­гатоманітним. На відміну від Б. Спінози, Лейбніц підкреслював, що багатогранність, рухливість і неповторність слід вважати ха­рактеристиками самої субстанції. Перший принцип його філософії - принцип "усезагальних відмінностей": у світі немає жодної речі, яка була б тотожна іншій (ні на рівні клітини, ні на рівні атомів, ні на рівні найдрібніших тіл). Порушує подібність уже навіть те, що одна річ за нумерацією є першою, а інша - другою. Отже, речі тотожні самі з собою (відмінні від інших) і займають лише їм при­таманне місце у світі (так само, як крапки на лінії).

Лейбніц постулює положення, згідно з якими між полярними явищами існує дуже багато перехідних моментів. На "лінії точок" немає пропусків, кожна річ "прилягає" до сусідньої речі. Згідно з принципом неперервності, ніяка річ не може бути нулем, тому що завжди знайдеться менша і простіша за неї. Завдяки принципу неперервності річ прямує до нуля, а згідно з пер­шим принципом (тотожності), - ніколи його не досягає. Тому точка - це гра­ничний випадок мінімальних відтинків, а лінія - границя кривих. Фізичної порожнечі не існує, не існує й абсолютного спокою (спокій - це дуже повільний рух"), а в пізнанні омана постає як дуже «мала» істина. На часи Г. Лейбніца цей принцип мав евристичне значення, і сьогоднішнє наукове знання знімає межі між різного виду рухами (наприклад, вказує на тісний зв'язок живого і неживого).

Недосяжність нуля кладе певну межу змінам речей, завдяки чому вони є монадами як єдність тотожності й відмінності. Отже, якщо між монадами не­має порожнечі, і вони пов'язані між собою переходами, то світ загалом утри­мує у собі всю повноту можливих рухів, світ сам по собі самодосконалий. Характеристику світу охоплює принцип повноти і всезагальної досконалості.

Г. Лейбніц постулює також принцип усезагального зв 'язку, коли взаємозв­'язок постає як "наперед встановлена гармонія" і випливає з принципу непе­рервності. Ілюстрацією цього в пізнанні є аналогія (можливість у думках по­єднувати речі різного роду) і теоретичні закони (останні відображають зв'язок явищ бо під закони можна підвести будь-які факти). Виходячи з поняття не­скінченності і принципу повноти, кожне явище можна вважати як доскона­лим, так і ні, тому кожне явище чимось породжується і в щось перетворюється чи породжує інше явище.

Монади Г. Лейбніца прості, неподільні, а тому вічні (смерті підлягає лише те, що розкладається, втрачає свою структуру, а мона­дам нема чого "втрачати"). Вони не фізичні точки (останні подільні), і не математичні (вони абстрактні, не реальні), а особливі - "метафізичні", тобто надфізичні, водночас і «тілесні», і «духовні». Монади дуже активні. Вони по­роджують «духовний рух», «матеріальний рух» і фізичні процеси.

Існують три класи монад: перший становить неорганічний світ, дру­гий - світ тварин і третій клас — це люди, причому кожному подальшому класу притаманні риси попередніх.

За Г. Лейбніцем, не існує межі ні в одному з напрямів розвитку монад — ні в бік найменш розвинутих, ні в бік найбільш розвинутих. І тому його мо­надологія вступала у протиріччя з релігійним трактуванням Бога як єдино самодосконалого.

У філософії Г. Лейбніца будь-яке судження людини є або істинним, або хибним. Істинним є те, що не містить у собі протиріччя. Виходячи з «наперед встановленої гармонії», Г. Лейбніцу було дуже важко пояснити існування у світі зла і свободи волі. Він вважав, що без існування зла людина не змогла б зрозуміти добра. Ідеї Г. Лейбніца випереджували погляди на світ.

Чи можна влаштувати соціальний устрій на раціональних за­садах? Це питання намагався з'ясувати і Ж.-Ж.Руссо (1712 -1778). Він вважав, що природним станом людини були первісні суспільні форми життя, коли на підставі розуму люди об'єднува­лися у певні рівноправні спільноти.

На захисті приватної власності стояв Ф. Вольтер (1694 - 1778). Основні погляди Ф. Вольтера: не допускав критики приватної власності; був противником егалітаризму; на чолі держави повинен стояти освічений правитель, який керує у межах конституційної монархії. Він стверджував, що царство розуму або свободи запанує лише тоді, коли в суспільстві діятимуть "розумні закони", гаран­том яких є держава і раціонально побудоване суспільство - таке, що дає людині свободу слова, передбачає єдність особистого "Я" і сусп­ільного інтересу.

У філософському доробку Ф. Вольтера є багато спільного з думками Д. Дідро (1713 - 1784), а саме: надія на "освіченого мо­нарха"; критика деспотичного правління; аргументи за кон­ституційну монархію. Д. Дідро, будучи прихильником теорії "сус­пільної угоди», висловлював також думки про «республіканську форму правління; «заперечував вимоги Церкви щодо керування державою і втручання її у політику; пропонував ліквідацію ста­нових привілеїв.

Загальнофілософські погляди Д. Дідро грунту­ються на вченні про матерію, що складається з неподільних час­тинок - молекул. Причина руху матерії - у ній самій, причому матерія і рух невіддільні, одна форма переходить в іншу. Свідомість своїм походженням, за Д. Дідро, зобов'язана не Богові, а є результатом еволюції людини. Питання теорії пізнання Д. Дідро вирішував з позицій сенсуалізму.

Подібних поглядів дотримувався і П. А. Гольбах (1723 - 1789), який вірив у здатність людського розуму пізнавати навколишній світ. Віра в людський розум дозволяла П.А.Гольбахові віддава­ти перевагу діяльності видатних особистостей у творенні історії. Та ж сама віра в розум, за П.А.Гольбахом. допомагає людям позбутися три­вог перед неминучою фатальністю, яка діє у світі. Ця фатальність породжує як «великих», так і «маленьких» людей; свобода — ілю­зорна. Незважаючи на це, П.А.Гольбах не заперечував активності людей (свобода в межах фатальності) і відводив велику роль етиці у вихованні людей.

Тема виховання була однією з провідних у філософи Просвітництва. Її теоретичне опрацювання знаходимо у К.А.Гельвеція (1715-1771). Вважаю­чи, що прагнення до насолоди життям зумовлює вчинки людей і виступає своєрідною рушійною силою розвитку суспільства. К.А.Гельвецій постулю­вав суб'єктом життя ізольованого індивіда. Пристрасті такого індивіда за­лежать як від природи, так і від навколишнього соціального середовища. Процес формування пристрастей зумовлює етика, і немає жодної людини, яка була б подібна до іншої у своїх пристрастях. Останні є результатом не-повторного індивідуального оточення. Щоправда, індивідуалізм у К. А.Гельвеція не приводив до "війни всіх проти всіх", як у Т. Гоббса, а був просто фактичним змістом життя. Прагнення людей повинні скеровувати ра­ціонально створені закони держави, або ці прагнення повинні відповідати здоровому глуздові (розумним законам природи). Індивідуальні особливості, нерівність розумових здібностей К.А.Гельвецій виводив із конкретної діяль­ності, з оточення, з досвіду окремої людини.

Г.Е.Лессінг був активним борцем за демократичні перетворення на німецькій землі, за вільний розвиток культури. Він наполягав на віротерпи­мості і мріяв про часи, коли просвітницький розум займе місце релігії. Віро­терпимість поряд із просвітницьким розумом — це, за Г.Е.Лессінґом, свобо­да думок, їх вільний, позбавлений політичного тиску розвиток. Гуманізм поглядів Г.Е.Лессінґа яскраво виявився у галузі літератури. Принаймні у драмі «Натан Мудрий» (1779) Г.Е.Лессінґ різко критикував феодальний деспотизм і обстоював ідеї демократичного оновлення Німеччини.

Й.Г.Гердер не обмежувався уявленням про раціоналізм як функціонуван­ня тільки розуму. Він стверджував, що людиною керує не тільки розум, а й відчуття. Це являло собою нові підходи у філософії Просвітництва, відкри­вало теоретичні можливості для пояснення різноманітності людської куль­тури, яка не є шаблонною і не випливає з якогось єдиного для усіх «розу­му», а є своєрідною для кожного народу. Світ для Й.Г.Гердера постає як поступовий процес формування Землі й людини. Цим Й.Г.Гердер протистоїть релігійному поясненню світу. Мова людини — результат досвіду й розумо­вої діяльності. У своєму розвитку людство повинно прямувати до встанов­лення гуманізму як прояву Світового Духу. Щоправда, цей шлях не простий, а суперечливий, і на рівні окремих індивідів трапляється розходження мети з результатом дії.

У філософії Просвітництва людина постає як неповтор­на індивідуальність та особистість. Філософські ідеї цьо­го періоду відображали бачення людини в добу Нового часу. Це насамперед непохитна впевненість у величі людського розуму. Вся історія людства, на думку просвітників, - це "попередня " історія. Уся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму. Гармонійність, злагода у природі, "продовженням" якої є людина, повинні існувати також і в суспільстві.

Філософія Нового часу, розвиваючись у діалозі з наукою, при­ділила значну увагу дослідженням методу істинного пізнання для підвищення надійності й ефективності науки.

Ця філософія досягла нового рівня у розробленні проблем пізнання, в осмисленні субстанції як вихідної підоснови дійсності, у дослідженні людини й суспільних процесів.

Філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людської життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пізнання. Розвиваючи вихідні ідеї класичного типу філо­софствування, вона або підносила людський розум, або піддава­ла його випробуванням, щоб визначити його потенціал. Філосо­фія Нового часу донині залишається школою європейської філософської культури.

1. Основні складові маркетингового середовища.

2. Маркетингове мікросередовище.

3. Маркетингове макросередовище.

Читайте також:

1. Аварії з викидом радіоактивних речовин у навколишнє середовище
2. Аварії з викидом радіоактивних речовин у навколишнє середовище
3. Антропогенний вплив на навколишнє середовище
4. Антропогенний вплив на навколишнє середовище УКРАЇНИ
5. Антропогенний вплив на природне середовище та сучасні екологічні проблеми
6. Антропогенний вплив – це будь-який вплив, що здійснює людина на навколишнє середовище та його ресурси.
7. Бізнес-середовище: Аналіз п’яти сил
8. Використання геоінформаційних систем для аналізу природоохоронної діяльності газотранспортного підприємства («ЕКОГІС»).
9. Виробниче середовище: сутність і основні чинники.
10. Виховне середовище, його роль у формуванні виховної системи класу.
11. Відповідальність підприємництва перед навколишнім природним середовищем.
12. Внутрішнє і зовнішнє середовище організації

Переглядів: 748