• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Філософія епохи Відродження та Нового часу.

Лекція 3.

1. Філософія епохи Відродження:

Корінь людського буття полягає у свободі волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.

Данте Аліг'єрі

Головне для людини —уславити себе земни­ми вчинками.

Франческо Петрарка

Людина може сягати Бога, а може стати нижчою від

тварини.

Леонардо да Вінчі

Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокультурних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Ці зрушення були пов'язані зі зростан­ням значення та авторитету міст, збільшенням їх питомої ваги та значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У XIV - XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяль­ності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони - осередки форму­вання нового погляду на світ, на людину, її можливості.

Яскра­вим свідченням того було мореплавство, де зростав інтерес та вироблявся смак до далеких морських експедицій, в умовах яких людина все більше проявляла свою автономність і дослідницькі можливості. Посилювалася критика ортодоксальної релігійної догматики, особливо в аспекті її розходження з реальною практикою суспільства, життям і діяльністю представників кліру. Усі ці процеси в особливо концентрованому вигляді проявилися в Італії XIV - XV ст., де й виникло явище Відродження. Річ у тім, що Відродження несе в собі риси, які споріднюють його як із Середньовіччям, так і з Новим часом:

Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачен­ня, а лише змінює у ньому акценти (щоправда, іноді досить радикально);

Тут розвиваються деякі явища суспільного життя, які повною мірою розгорнулися у наступну історичну епоху.

Велика кількість дослідників історії та культури вважає добу Відродження перехідною епохою.

Зовнішньою ознакою і приводом до назви епохи послужило масове за­хоплення у той час античною культурою та літературою, які на певний мо­мент постали для культурного загалу як неперевершені зразки людського самовиявлення. Але при всьому тому діячі епохи розуміли, що повернутися у минуле неможливо. Що ж тоді відроджували в зазначену епоху? Певною мірою, безперечно, античну культуру, але ще більше - погляд па світ, не об­межений санкціями влади чи Церкви, а орієнтований на виявлення всієї по­вноти життєвих проявів людини. Саме такий погляд діячі Відродження знаходили і цінували в античності.

Які ж нові акценти з'явилися у світобаченні Відродження?

Піднесення людини до рівня титанічного змагання з Богом мало своїм зворотним боком наближення Бога до людини. Оскільки без божественної енергії існування про­сто неможливе, то присутність Бога була повсюдна і повсякчасна. Задум Бога прони­зував усю світобудову і давав людині можливість сприймати й оцінювати велич боже­ственної мудрості як у спогляданні великого світу, так і у спогляданні малого. Сама людина також мусила явити своїми діями силу й мудрість, від початку закладені в неї. Тому за будь-яких обставин людина повинна була довести свою людську гідність.

Подібне розуміння людини в її ставленні до світу і до себе самої спричинило й те, що саме від людини тепер почався відлік будь-яких вимірів сущого. Виникає перспективне сприйняття дійсності, а на картинах з'являється глибина. Це свідчить про те, що релігійність перестали розуміти площинною, тобто позбавленою власного змісту; навпаки, її тепер розглядали як самоконцентровану. Водночас перспектива підлягала точному математичному обрахункові. Звідси випливає дуже своєрідне поєднання принципово пізних моментів у світосприйнятті Відродження: природа просякнута Богом. Але вона постає для людини як об'єкт; хоч останній має свою утаємничену глибину, його можна «загнати» у формули й розрахунки. Так естетичну цілість реальності під поглядом людини Відродження доповнено інженерним розрахунком і точним обчисленням.

Підносячи людину, оспівуючи її, мислителі Відродження були приголомшені реаліями історії, адже насправді титанічна діяльність людини несла з собою не лише позитивні наслідки, а й інколи просто жахливі. Італію роздирали нескінченні війни, про­цвітало політичне інтриганство. Діячі Відродження на практиці могли переконатися у тому, що зростання масштабів самовияв­лення людини, піднесення її до рівня Бога тягнуло за собою збільшення не лише масштабів позитивного, а й негативного в ній самій. Тому саме в цю добу розгорнулася діяльність інквізиції, і була створена широковідома легенда про доктора Фауста, що заради досягнення особливих знань і здібностей також проявив титанізм, але сатанинський - продав душу дияволові. На деякий час фаустівський дух - дух бажання знати будь-що і будь-якою ціною, знати безмежне - стає символом європейського духу.

У формування гуманістичного антропоцентризму зро­бив свій внесок видатний поет і мислитель Італії Данте Аліг'єрі (1265 - 1321). Міркування Данте спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч поет і визнає подвійну природу людини - тілесну і духов­ну, він прагне довести, що корінь людського буття поля­гає у свободі, волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.

Розпочату Данте лінію на звели­чення людини продовжував інший поетичний геній Італії - Франческо Петрарка (1304-1374), син флорентійського нотаріуса. Петрарка рішуче постає проти схоластичної, значною мірою на той час формалізованої освіченості. Він гордовито називає себе невігласом у справах титулованих докторів і вистав­ляє на перший план комплекс учень іроздумів про людину. І хоча для духу першим предметом міркувань є Бог, головне для лю­дини - уславити себе земними вчинками. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Петрарки, надавала людині можливість бути щирою у різних своїх виявленнях.

Цю лінію піднесення гідності людини в її земних, природних вимірах продовжували й розвивали учень Петрарки Калюччо Салютаті (1331 -1406), Поджо Браччоліні (1370 - 1459), Лоренцо Валла (1406 - 1457).

Отже, гуманізм Відродження мав яскраво виражений антропоцентричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на:

обгрунтування особливого, центрального місця людини в
ієрархії світових сутностей;

піднесення гідності людини;

прирівняння її у чомусь до Бога.

З іншого боку, гуманісти виправдовували земну природу людини ,дбали про гармонію людських якостей і характеристик.

Названі мотиви звучали також і у творах представників ренесансного платонізму. Тільки тут вони знаходили повніше і стрункіше філософське обґрунтування. Треба також відзначити, що канонізованому Середньові­ччям Аристотелеві, мислителі Відродження протиставляли Платона - у пра­цях й інтерпретаціях неоплатоніків. Філософія Платона була різнобарвн­іша, афористичніша, літературно жвавіша (діалоги) й художніша. Отже, більше прийнятний для епохи був платонізм.

Одним із перших платоніків Відродження був кардинал Микола Кузанський (1401 -1464), син селянина з м.Куза біля Трира.

Микола Казанський вважав Бога єдиним початком сущого, але розріз­няв Бога в його виявленнях і сутності, яка є невимовна. Виявлення цієї сут­ності можуть бути лише символічними: через протилежності абсолютного максимуму та абсолютного мінімуму, через ступінь причетності всіх речей до єдиного. Як сутність, Бог постає можливістю усього, але у згорнутому вигляді. Світ, відповідно, є розгорнута сутність Бога.

Микола Кузанський розглядає природу як божественну книгу, що розкриває Бога людині. Мож­на читати цю книгу й здобувати знання лише про божественне виявлення, але сутність Бога можна осягнути лише через віру. Оскільки сутність Бога невичерпна, то й творіння світу відбувається вічно. Звідси випливає, що Зем­ля не може бути центром світобудови. Але людина водночас являє собою фо­кус природи, бо в людині всі природні можливості зведені до максимально­го ступеня. Тому людська природа загалом є суверенною. Якщо б людина спромоглася подолати свою обмеженість, вона могла б стати на рівень з Богом. Людський розум складається з: відчуття, уяви, міркування, мислення. Розум апріорно (до досвіду) здатний творити судження, але ця здатність реалізується лише у взаємодії людини зі світом. З допомогою розсудку ро­зум утворює поняття, а сам він здатний до охоплення тотожностей за допо­могою інтелектуальної інтуїції, що наближає розум до істини приблизно так, як багатокутник наближає до кола.

Ще більше в добу Відродження було уславлено ім'я Марсіліо Фічіно (1433 - 1499), якого більшість дослід­ників вважає справжнім зачинателем ренесанс-ного пла­тонізму. 7 листопада 1467 року на віллі, яку подарував йому Козімо Медичі, Марсіліо Фічіно відкрив нову Флорентійську платонівську Академію. Крім того, Фічіно здійснив переклад Кодексу праць Платона латинською мовою, додавши до нього ще й праці грецьких, візант­ійських та олександрійських неоплатоніків.

Оскільки сутність людини пов'язана з її душею, людина увін­чує собою усі сутності нижчого порядку, здатна керувати ними, але найбільше собою. Проявом такої сутності людини постає стремління до свободи і високе її цінування.

Згідно з думками Фічіно, людина потенційно здатна до дій, що мо­жуть прирівнювати її до Бога. Філософ вважав, що за наявності належних засобів людина була б спроможна створити небесне скле­піння. Цікавою є така думка Марсіліо Фічіно: усі релігії є лише про­явом «всезагальної релігії», вони частково виражають одну істину, відрізняючись мірою її розуміння.

Уславленим учнем Фічіно був флорентійський граф Піко делла Мірандола (1463 - 1494). Піко погоджується з Фічіно в тому,
що людська сутність - це свобода. Як її застосує людина, що­
живе від вибору: або до досконалості, угору, або до руйнування,
донизу. Новий момент полягав у тому, що, на думку філософа,
людині досконалість не надана, але вона може її досягти. Тобто
людина є сутністю, що перебуває у становленні; людина стає тим,
що вона творить із себе самої.

Загалом платоніки додали до гуманістичних поглядів добре осмислену вписаність людини у світове ціле, заакцентували просякнутість усієї світобудови єди­ним зв'язком і в цьому аспекті наблизились до позиції панпсихізму (все одухотворене) і навіть гілозоїзму (вся матерія - жива).

Нарешті, ще один напрям ренесансної фі­лософії - натурфілософія, тобто філософст­вування, спрямоване на розуміння сутності природи і Всесвіту. Цей напрям, як уже відзначено, був для Відродження законо­мірним: якщо цінність природи стає визна­ною, тоді вона стає об'єктом пізнання та ос­мислення. Одним із перших натурфілософів Відродження був відомий універсальний ми­тець Леонардо да Вінчі (1452 - 1519) - архі­тектор, фортифікатор, меліоратор, матема­тик, механік, інженер, живописець, мислитель.

Оскільки математика та геометрія не знають якостей, то мо­жуть бути застосовані до пізнання будь-яких речей. У пізнанні ж завдання полягає в осягненні необхідності, що їх визначає закон. Усі названі моменти окреслюють суттєві риси науки, яка, на думку Лео­нардо да Вінчі, повинна скеровувати практику. Серед засобів науки мислитель називає і розумовий експеримент; виходячи з нього, Лео­нардо да Вінчі одним із перших відкинув арістотелівський якісний поділ світобудови на "підмісячний" і "надмісячний" світи; за Леонар­до, Всесвіт однорідний. Для науки ця думка була передумовою виз­нання загального характеру наукових висновків і принципів.

Леонардо да Вінчі у своїх творах оспівував людину. Водночас у нього з'являється розуміння неоднозначності людини: вона може сягати Бога, а може стати нижчою від худоби. Отже, ми помічаємо тут появу мотиву дра­матизму і неоднозначності в підході до людини.

Помітний слід і далекосяжні результати залишив у натурфілософії Відродження Микола Коперник (1473 - 1543). Його твір "Про кругообіг небесних сфер" започаткував революційні зміни в науковій картині світу. Філософія, на думку Коперника, шу­кає істину в міру досяжності її людським розумом. Світ природи є першим об'єктом пізнання, тому слід займатися не схоластичними сперечаннями, а пізна­ванням світу.

Приблизно в такому ж напрямі розвивалися дум­ки видатних учених і натурфілософів Відродження, таких, як Джіроламо Кардано, Аидреа Везалія, Мітель Сервет, Андреа Чезальпіно.

На зламі XV - XVI ст. процеси, характерні для Відродження, поширю­ються майже по всій Європі: від Англії до Швейцарії, від Піренеїв до Угор­щини та Польщі, якоюсь мірою зачіпаючи й Україну (Ру­тенію). Центр активності гуманістичного руху пересунувся на північ Європи. Тут виділяються, насам­перед, такі особистості, як Еразм Роттєрдамський (1469-1536), Томас Мор (1478- 1535), П'єр де ля Рамус (1518 - 1572).

Еразм Роттердамський написав багато творів енциклопедичного характеру. В Ісусі Христі гу­маніст підкреслював його людську природу і вважав, що треба дотримуватися не канонів чи догм релігії, а справ­жньої "філософії Христа". Тут на першому плані - ети­ка, розв'язання проблем земного життя. Бо подвиг Хрис­та виправдовує цінність та благо природи. Отже, природа - мати, а не мачуха для людини. Через споглядання природи людина осягає мудрість Творця, але оскільки всемогутність Бога людині недосяжна, треба любити людину.

У цей період також розгорталась діяльність Ніколо Макіавеллі (1469 - 1527), якого вважають, з одного боку, теоретиком політичного аморалізму, а з іншого - фундатором революційної етики. На думку Макіавеллі, християнські моральні норми добрі, але неможливі для ви­конання за реальних умов життя. Тому слід зрозуміти, що доля, обставини й умови життя є невблаганні; їм можна протиставити лише відважність, могутність, натиск. Як і в природі, у суспільстві треба діяти, випереджуючи хід подій, треба вміти бути недобрим. Тут головне — кінцева мета. Якщо вона спрямована на загальне благо, то всі засоби для її здійснення справедливі. Виходячи із таких міркувань, Н. Макіавеллі радив правителям (монарху) не зупинятись у справі державного зміцнення перед використанням будь-яких засобів: цілком сприйнятні шпигунства, доноси, політичні вбивства та ін., оскільки кінцева мета таких дій все ж благородна.

Отже, ідеї Відродження концентрувалися навколо проблеми спів­відношення людини і світу, тобто навколо проблеми співвідношення макрокосму і мікрокосму. Але в цьому співвідношенні в добу Відрод­ження па перший план вийшла людина в сукупності всіх її якостей, в її земних вимірах. Водночас людину було органічно вписано у світоустрій, і вона поставала значною мірою внутрішньою сутністю, кон­центрацією буття. Унаслідок того світогляд набував пантеїстичних і панпсихічних рис. У спеціально продуманому й осмисленому сприй­нятті світу в добу Відродження домінували антропоцентризм, пан­теїзм (щоправда, у специфічних формах платонізму), панпсихізм та гілозоїзм. Тобто світ сприймали й розуміли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотворенні, динамізмі та внутрішній єдності.

У XVI ст. у філософській думці Відродження починають від­чутно проявлятися ознаки ідейної кризи. У цей період гуманізм більше пов'язаний із власними рененесансними культурними основами, ніж з античністю. Посилюється тенденція розглядати людину як органічну частину Всесвіту, а не Всесвіт вимірювати людиною, як це було раніше. У міркуваннях про природу людини дедалі відчутніше звучить мотив'трагічної долі людини і немож­ливості для неї переламати хід власного життя.

Зазначені моменти яскраво виявились у творі "Зодіак життя", надру­кованому у Венеції 1534 р. Автором його був П'єр-Анджело Мандзоллі з м. Стеллата біля Феррарі. Твір цей був особливо популярний у Європі часів Просвітництва. В ньому, зокрема, зазначалось: "Адже немає, окрім приро­ди, могутнішої у світі причини, Бог лише владний над нею; крім нього, у світі нічого ні вище, ні краще природи ". Такий підхід дає можливість Мандзоллі зробити висновок не лише про нескін­ченність світу, а й про можливість існування інших планет, засе­лених живими істотами - Бог творить світ не для нас, а для себе.

Позаяк людину в судженнях Мандзоллі позбавлено особливого панівного становища у світі, то й суспільне життя для філософа постає позбавленим внутрішньої гармонії, навпаки, —тут панують насильство, лицемірство, грабунки. Це справді «перевернуте життя». Що ж проти­ставляє цьому автор "Зодіаку життя"? Насамперед, людську свобо­ду й можливість вибору життєвого шляху. Освічена людина завжди протистоїть "черні", цінує гідність і свободу, яку слід спрямувати на загальне благо і вміння досягти особистого щастя у земному житті. А тут найпершим благом є мистецтво уникати страждань. Вихідним у цьому мистецтві є принцип: чого не бажаєш собі, не роби іншому. До­сягається ж земне благо через гармонізацію душі й тіла.

Драматичні мотиви в оцінці становища та сутності людини ще більше посилені у творах французького гуманіста Мішеля Монтеня (1533 - 1592). У центрі уваги його "Досвідів" перебуває зви­чайна людина.

Оскільки остаточних і надійних знань немає і не може бути, прояви людей нескінченно різноманітні: від величі до мізерності, від само­зречення до високопарної пихатості. Але слід розуміти, що людина, як і все на світі, підпорядкована природним законам. Тому життя є ніщо інше, як мистецтво гідно підготуватися до смерті. Тобто треба жити різноманітне і дати проявитися усім своїм силам і здібностям, щоб повною мірою виконати своє життєве призначення. "Краще наше творіння - життя у згоді з розумом". Іноді Монтень вважає селян взірця­ми людського життя - життя у злагоді з природою, але частіше про­славляє індивідуалізм і самозаглиблення.

Загальні тенденції розвитку духовного життя епохи позначилися на тому, що в пізньому Відродженні запанувала натурфі­лософія. Серед представників цього напряму треба відзначити насамперед Бернардіно Телезіо (1509 - 1598). Основний твір філо­софа має характерну назву: "Про природу згідно з її власними початками" (1565 р.). Вихідна ідея Телезіо полягає у тому, що пізнання людини має бути спрямоване на тілесні сутності, бо у світі немає сил або сутностей, не пов'язаних із тілесністю. Тому в пізнанні слід йти за відчуттям і природою. Відповідно, людина повинна спиратися на розум і відчуття тоді, коли вони досягають очевидності в пізнанні. Звідси випливає такий висновок: пізнання Бога лежить за межами природного розуму людини.

Безперечно, "зіркою першої величини" натурфілософії пізньо­го Відродження є Джордано Бруно (1548 - 1600). Вихідна катего­рія міркувань Бруно - Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності та існування. Єдине є незмінним і всеохоплюючим, єдністю мак­симуму та мінімуму, збігом усіх протилежностей. Світова душа все пронизує й одухотворює, стаючії початком життя; ос­таннє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот.

Умовою існування Всесвіту є нескінченна порожнеча (тотожна хаосу),
тому Всесвіт не має центру й однорідний за складом і будовою. А оскільки душа, рух, відчуття притаманні всьому Всесвітові, то зірки в Космосі
можуть бути сонцями з планетами, на яких можуть жити розумні істоти.

Бруно також вважав, що і Сонце, і планети не є вічними. Бог, на думку Бруно, тотожний природі і являє себе як сукупність за­конів Всесвіту. У Бруно вибудовується така низка ототожнень: природа дорівнює буттю, буття = сутності, сутність = Бо­гові, Бог = внутрішній основі речей.

У людині Бруно висував на перший план душу, але душа не відділена від тіла, а користується ним. Про це свідчать, зокрема, гнучкість і доско­налість людської руки - органу органів людського тіла. Шлях до людської могутності відкриває так звана "практична магія" - наслідування творін­ня. "Практична магія " потрібна людині в земному житті, де людина утвер­джується за допомогою дії у праці.

Щодо потойбічного життя, якщо таке існує, то воно не схоже на земне життя, а наше життя - єдине й неповторне. Тому його треба цінувати, долати мужньо всі негаразди і прикрощі заради сходження до вищого розуміння світу. Бруно прославляє також людське співжиття, підпорядковане законові загальної корисності. А релігія радше потрібна, для управління варварськими народами.

Як бачимо, філософські погляди Бруно були своєрідним згущенням філософських ідей Відродження. У Бруно концепція світу постає до­сить продуманою і стрункою. Світобудова — цілісна, жива, динаміч­на. Людина органічно вписана у природу, яка поки що різнобарвна, сповнена несподіваних таємниць.

Відродження на той час уже перекидало місток до Нового часу й передавало новій епосі історичну й інтелекту­альну естафету. Як це відбувалося, можна по­бачити на прикладі ідей Галілео Галілея (1564 -1642), який висловився так: "Я радше прагну знайти одну істину, хоча б і в незначних речах, ніж довго сперечатися про найбільші питання, недосягаючи ніякої істини". Відповідно до та­кого розуміння мети пізнання, суттєво Галілео Галілей змінює не лише зміст світосприйняття, а й навіть літературний стиль Г. Галілея: він стає лаконічним, чітким, максимально наближеним до сучасного наукового стилю.

Природа для Галілея уже не наповнена таємничими силами і навіть не одухотворена матерія, а сукупність законів, які можна пізнавати за допомо­гою експериментів і математики: "Природа невблаганна і незмінна, й зовсім не дбає про те, стануть чи не стануть ті приховані основи та спосіб дії досяжними для розуміння людей, оскільки вона ніколи не переходить межі накладених на неї законів". У цьому міркуванні Галілея яскраво виявляєть­ся один із непохитних постулатів подальшої європейської класичної науки: об'єкт байдужий щодо пізнання або непізнання його з боку людини і зовсім не змінюється у процесі пізнання. Особливо часто й рішуче наполягає Гал­ілей на тому, що саме математичне пізнання найбільш надійне й перспектив­не для пошуків істини: "Літерами такої книги (книги природи) постають трикутники, кола, кулі, конуси, піраміди та інші математичні фігури".

Виходячи з таких тверджень, Галілей уперше чітко висловився стосовно так званих «первинних» і «вторинних» якостей речей: "Не думаю, що для збудження у нас відчуттів смаку, запаху і звуку від зовнішніх тіл вима­гається що-небудь, крім розміру, числа та повільних або швидких рухів; вважаю, що якби вуха, язики та носи раптом зникли, то форма, число та рух залишились би, але не запахи, смаки та звуки. Я глибоко певен, що без живого єства останні являють собою не більше, ніж імена, подібно до того, як лоскотання та сверблячка не більше, ніж імена, якщо немає пахв та шкіри навкруг носів".

Читайте також:

1. I. Епоха Відродження
2. IV. Вивчення нового матеріалу – 20 хв.
3. IV. Вивчення нового матеріалу.
4. IV. Вивчення нового матеріалу.
5. IV. Подання нового матеріалу
6. IІІ. Вивченняння нового навчального матеріалу.
7. V. Вивчення нового матеріалу.
8. V. Виклад нового матеріалу
9. V. Закріплення нового матеріалу – 5хв.
10. V. Пояснення нового матеріалу
11. V.Пояснення нового матеріалу
12. VII. Закріплення нового матеріалу і систематизація знань.

Переглядів: 2757