Етапи розвитку античної психології

1) зародження й становлення психології (VII-IV ст. до н.е.);

2) період класичної грецької науки (III-II ст. до н.е.);

3) період еллінізму (II в. до н.е. - III-IV ст. н.е.)

Зародження й становлення античної психології (VII-IV ст. до н.е.)

В VII-IV ст. вважалося, що душа людини й душі інших живих істот мають лише кількісні відмінності. Людина, як будь-яка жива істота, підпорядковується тим самим законам, що й усе в природі.

Мислителі VII-V ст. до н.е. висловили ідею, душа, як і все у світі, маєматеріальну першооснову.Це той елемент, без якого вона не може існувати. Такою першоосновою вважали воду, повітря, вогонь та ін.

Пізніше з'явилася ідея, що конкретний матеріальний об'єкт не може бути першоосновою.

Матеріалістична теорія Демокріта (V-IV ст. до н.е.). Світ складається із множинидрібних, невидимих часток- атомів, що рухаються у порожнечі. Тіло складається з важких і малорухомих атомів. Душа складається з найбільш легких і рухливих атомів - атомів вогню. Душа - матеріальна й смертна - після смерті тіла вона також розсипається.

У цей же час виникли й перші теорії пізнання, у яких перевага віддавалася емпіричному знанню.

Учені вперше стали замислюватися над тим, як же відбувається побудова образу світу, який процес - відчуття чи мислення - є провідним і наскільки побудована людиною картина світу збігається з реальною.

Демокріту належить одне з перших формулювань принципу детермінізму: усе у світі є причинно зумовленим, всі події виникають не просто так, випадково, а за певним законом, хоча ми не завжди цю причину можемо встановити.

Геракліт:усе в світі діє за певними законами, за Логосом, який і є головною керуючою силою. Логос пояснює й взаємозв'язок між різними епізодами в житті людей.

Ідея Логосу (Геракліт) і ідея про загальну причинну обумовленість (Демокріт) стала дуже важливим фактором перетворення психології в науку.

Класична грецька психологія (III-II ст. до н.е.) - час розквіту античної психології.

Представники: Сократ, Платон, Арістотель.

З'явилися перші розгорнуті концепції психічного, сформульовані Платоном і Арістотелем.

Почалося дослідження тих якісних відмінностей, які властиві тільки душі людини і яким немає у інших живих істот.

Виникла ідея про те, що душа - джерело не тільки активності, але й розуму й моральності (Сократ). Розум, моральність розумілися як продукти культурного розвитку, як результат духовної роботи народу в цілому.

Психологічні концепції в цей період перейшли від матеріалістичної орієнтації до ідеалістичної.

Ідеалістична психологія Платона. Душа людини нематеріальна і вічна. Людина поводиться так чи інакше не через якісь матеріальні причини, а через те, що нею рухає ідея.

Якийсь час (до народження) душа перебуває серед божественних сутностей, у світі ідей. Періодично вона вселяється в тіло (і перебуває в ньому, як у своїй в’язниці), зберігаючи спогади про перебування у світі ідей.

Сама душа про це чітко не пам'ятає, зберігаючи лише неясне прагнення до ідеального.

Проблема пізнання у психології Платона. Відчуття дають нам знання тільки про одиничні речі, знання ж про загальне (істинні знання) мають бути вродженими, даними нам разом з нашою безсмертною душею. Неможливо вивести наявність у душі людини загальних понять («прекрасне», «благо», «трикутник», «коло» і т.п.) із простого узагальнення чуттєвого досвіду індивіда, бо людина у житті ніколи не має справи з абсолютно правильними, «ідеальними» трикутниками або абсолютно прекрасними сутностями.

Учитель Платона - Сократ - вчив, що можна спонукати душу пригадати те, що вона знала до народження, перебуваючи у світі ідей. Він був автором методу бесіди (майевтики), що приводить до пригадування душею наявних у ній ідей.

Душа у філософській концепції Арістотеля. Крайності матеріалізму й ідеалізму, які були представлені у творчості Демокріта й Платона, спробував зняти Арістотель(384—322 до н.е.).

На його думку, окремо від матеріального світу не існує ніякого особливого світу ідей як зразків речей, бо форми невіддільні від матерії.

Арістотель визначав душу як одну з форм живоготіла. Арістотель розуміє душу як функцію тіла. І таких функцій у живого тіла три (три душі).

1) рослинна душа (властива рослинам) відповідає за ріст, харчування й розмноження.

2) тваринна душа (існує у тварин, поряд із рослинною) забезпечує їхнє переміщення в просторі, їх відчуття, сприймання, елементарну пам'ять і уяву.

3) розумна душа - психічні функції, які властиві тільки людині. Це розум (логічне мислення) і воля.

Ці функції не є функціями живого одушевленого тіла, ці функції - прояв божественного розуму й божественної волі в людині й тому вони безсмертні й можуть бути відділені від тіла.

Арістотель увів поняттяасоціацій, які є важливим механізмом переробки знань. За допомогою асоціацій відбувається порівняння й узагальнення чуттєвих вражень.

Види асоціацій: 1) за схожістю; 2) за контрастом; 3) за суміжністю у просторі й часі.

Арістотелю належить також поняття про катарсис. Він вважає, що емоції роблять людину невільною - залежною від зовнішнього світу, від ситуації. Емоційну напругу неможливо побороти, якщо вона уже наступила, але можна очиститися від неї. Це очищення (розрядку) можна викликати спеціально, і роль мистецтва якраз і полягає у такому катарсисі.

Психологія періоду еллінізму (II в. до н.е. - III-IV ст. н.е.)

Філософсько-психологічні школи еллінізму: епікурейці (Епікур, Лукрецій Кар), стоїки (Зенон і Хрізіпп, Сенека, Ціцерон, Марк Аврелій), кініки (Діоген), платоніки.

У цей час не виникло принципово нових підходів до психіки, більшість шкіл модифікували погляди, висловлені вченими у попередні періоди.

Період еллінізму відрізняється від попередньою перевагою практичних інтересів, пов'язаних з аналізом причин учинків людини, способів подолання труднощів і проблем, що встають перед нею. Найважливішими для психології стає проблема етичного, морального розвитку й критеріїв оцінки моральної особистості.

Дві протилежні позиції у розробці етичних норм:

1) стоїки: людина має підкорятися зовнішнім правилам, законам суспільства;

2) епікурейці: людина має діяти відповідно лише до власних уявлень про добро й зло, власних бажань і норм.

Кініки доводили, що людина має звільнитися від усього, що заважає їй здобути незалежність від досягнень суспільства, цивілізації. Людина також має звільнитися від сорому, не має соромитися порушення моральних заборон, своєї неграмотності й взагалі не має залежати від тих знань, які винайшли до неї. Позиція кініків демонструвала, що особиста свобода не може стати свободоювід усього, без усвідомлення її цілей.

Проблема регуляції поведінки. Епікур доводив, що у своїй активності людина прагне до того, що приносить їй задоволення, і уникає того, що приносить невдоволення.

Стоїки розділили зовнішню й внутрішню свободу.

Зовнішньої свободи фактично не існує, тому що людина не вільна у виборі своєї долі - місця народження, хвороб, смерті й т.д.

Внутрішня свобода - це свобода розуму, який усвідомлює обмеженість зовнішнього, долі, так само як і безмежність інтелектуальних можливостей людини у її осягненні світу, себе й суспільства. Свобода можлива тільки на основі розуму.

Закінчився період еллінізму у III-IV ст. коли, нова релігія (християнство) почала домінувати над науковими концепціями й став повертатися сакральний підхід до знань, які розглядалися не з точки зору їх доказовості, а з точки зору віри або невіри. Наставав період Середньовіччя.

3. Розвиток психології в епоху Середньовіччя

Часові межі: V ст. - XV ст.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Антична психологія	\|	Особливості середньовічної науки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.