• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Вибори як форма волевиявлення народу

4. Принцип поділу державної влади. Система державних органів України

5. Правовий статус органів місцевого самоврядування

Тема 10. Цивільне та сімейне право

Лекція 6.Загальні положення цивільного права України

План

1. Відносини, які регулюються цивільним правом. Учасники цивільних правовідносин

2. Цивільна правоздатність і дієздатність фізичних осіб

3. Юридична особа в цивільному праві

4. Майнові права фізичних та юридичних осіб

5. Право власності та його конституційний захист. Форми і види власності

6. Інтелектуальна власність

1. Відносини, які регулюються цивільним правом. Учасники цивільних правовідносин

Цивільне право регулює три групи суспільних відносин:

- товарно-грошові та інші майнові відносини;

- особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими;

- особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими.

Майнові відносини - це такі суспільні зв 'язки, які виникають між суб'єктами з приводу належності, користування і переходу засобів виробництва, предметів споживання та інших матеріальних благ.

За змістом майнові відносини поділяються на відносини власності, відносини у галузі товарообіг), майново-організаційні відносини (регулюються іншими галузями права).

Відносини власності - це майнові відносини, які закріплюють існуючий розподіл матеріальних благ (засобів виробництва і предметів споживання) та характеризуються володінням, користуванням І розпорядженням матеріальними благами.

Майнові відносини у галузі товарообігу - це відносини, пов'язані з переходом матеріальних благ від одних суб'єктів - виробників матеріальних благ - до інших (споживачів цих благ), наприклад, відносини, що виникають з договору купівлі-продажу.

Особисті немайнові відносини, що пов'язані з майновими - це такі відносини, які виникають між суб'єктами з приводу задоволення їх культурних, естетичних, спортивних та інших немайнових інтересів, однак здійснюються за відповідну плату (наприклад, придбання квитка на концерт, футбольний матч тощо).

Особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими відносинами - це правовідносини, що складаються між суб'єктами з приводу особистих немайнових благ. До них відносяться честь, гідність, ім'я, життя, здоров'я тощо.

Згідно з Цивільним кодексом України (далі - ЦКУ) цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. При цьому загальними засадами цивільного законодавства є:

О неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

О неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених законом;

О свобода договору;

О свобода підприємництва;

О судовий захист цивільного права та інтересу;

О справедливість, добросовісність та розумність.

Основу цивільного законодавства України становить Конституція України.

Новий ЦКУ складається із шести книг, розміщених у такій послідовності: Загальна частина (Книга перша); Особисті немайнові права фізичної особи (Книга друга); Право власності та інші речові права (Книга третя); Право інтелектуальної власності (Книга четверта); Зобов'язальне право (Книга п'ята); Спадкове право (Книга шоста).

Кожна Книга має свою внутрішню структуру, яку складають розділи, підрозділи, глави, а в деяких випадках - параграфи і підпараграфи.

Актами цивільного законодавства є також закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦКУ, постанови Кабінету Міністрів України. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади України можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених законом.

Частиною національного цивільного законодавства України є також міжнародні договори, які регулюють вільні відносини, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту (звичаєм є правило зелінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин).

Слід наголосити, що цивільні відносини регулюються однаково на всій території України.

Об'єктом цивільно-правових відносин виступає майно та інші матеріальні і нематеріальні блага, з приводу яких між його суб'єктами виникають права і обов'язки. До таких об'єктів відносяться гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати -глектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Учасниками цивільних правовідносин є фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних ґавах з іншими учасниками цих відносин. Вони можуть створювати юридичні особи публічного права наприклад, навчальні заклади) та юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства), брати - асть в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.

2. Цивільна правоздатність і дієздатність фізичних осіб

Фізичним особам як учасникам цивільних відносин притаманні цивільна правоздатність і цивільна _-: здатність.

Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і обов 'язки. Термін ''цивільна правоздатність'' вживається в широкому і вузькому розумінні. В широкому розумінні цивільна правоздатність - це здатність громадянина набувати права і приймати на себе обов'язки, які відносяться до різноманітних галузей права (конституційного, адміністративного, сімейного тощо). У вузькому розумінні під правоздатністю розуміється здатність особи бути суб'єктом прав і обов'язків лише у сфері цивільного права.

Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. При цьому у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої дитини.

У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися досягненням фізичною особою відповідного віку.

Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.

Зміст правоздатності фізичної особи становлять право мати майно в особистій власності, право користування жилими приміщеннями та іншим майном, право успадковувати і заповідати майно, обирати рід занять і місце проживання, мати права автора твору науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу, раціоналізаторської пропозиції, промислового зразка, а також мати інші майнові та особисті немайнові права.

Цивільна дієздатність- це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та відповідати у разі їх невиконання.

Цивільна дієздатність визнається за фізичними особами, які усвідомлюють значення своїх дій та можуть керувати ними.

На відміну від правоздатності, яка виникає у момент народження громадянина, набуття дієздатності залежить від віку і стану здоров'я.

Так, фізична особа, яка не досягла 14 років (малолітня), володіє частковою цивільною дієздатністю,

а отже, має право:

• самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, стосується предмета, який має невисоку вартість, та відповідає фізичному, духовному чи соціальному розвиткові;

• здійснювати особисті немайнові права автора на результати інтелектуальної, творчої діяльності, охороняються законом.

Фізична особа віком від 14 до 18 років (неповнолітня) наділена неповною цивільною дієздатністю

та має право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права автора на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом, бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. На правочини щодо транспортних засобів або нерухомого майна, які вчиняються неповнолітньою особою, згода | батьків (усиновлювачів) або піклувальників має бути дана письмово і нотаріально посвідчена.

За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальників, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи або позбавити її права самостійно розпоряджатисі своїм заробітком, стипендією або іншими доходами.

Фізична особа в судовому порядку може бути обмежена в дієздатності або визнана недієздатною.

Так, суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона:

- страждає психічним розладом, який суттєво впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними;

- зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набуття чинності рішення суду.

Над фізичною особою, яка обмежена у дієздатності, встановлюється піклування. Особа, яка обмежена у дієздатності, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Така особа самостійно несе відповідальність за невиконання своїх договірних зобов'язань або за заподіяння шкоди.

Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу здоров'я не здатна усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними.

Фізична особа визнається недієздатною з моменту набуття чинності рішенням суду. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів про психічний стан особи може визначити у рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Над недієздатною особою встановлюється опіка. Недієздатна особа не має права вчиняти будь-яких правочинів.

3. Юридична особа в цивільному праві

Юридична особа - це суб'єкт права, що характеризується, таявніс відокремленого майна, від свого імені може набувати майнові і особисті нем права, нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді.

Ознака організаційної єдності полягає в тому, що юридична особа вважається колективним утворенням, певним чином організованим колективом людей.

Кожна юридична особа має своє майно, відокремлене від

- майна членів трудового колективу даної організації;

- майна держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади;

- майна інших організацій.

Кожна юридична особа має своє найменування (назву). Найменування юридичної особи містить інформацію про її організаційно-правову форму, про характер її діяльності. Тільки від свого імені юридична особа набуває майнових і особистих немайнових прав і несе обов'язки, вступаючи в різноманітні цивільно-правові відносини з іншими юридичними особами та громадянами. Тому юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи.

Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати фірмове найменування.

Здатність юридичної особи від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки зумовлює самостійну майнову відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язаннями.

Юридична особа відповідає по своїх зобов'язаннях належним їй майном, на яке може бути звернене стягнення. При цьому держава не відповідає по зобов'язаннях державних організацій, які є юридичними особами, а ці організації не відповідають по зобов'язаннях держави.

Участь юридичних осіб в майнових і особистих немайнових відносинах, покладення на них цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язань, заподіяння майнової шкоди іншим особам спричиняють потребу в захисті порушених прав, а у зв'язку з цим і звернення з позовом до суду. Отже, юридична особа може стати стороною-позивачем або відповідачем у цивільному, господарському процесі.

Як суб'єкт майнових і особистих немайнових відносин юридична особа наділюється цивільною правоздатністю і дієздатністю.

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення. Для створення юридичної зби її учасники (засновники) розробляють установчі документи, що викладаються письмово і підписуються ма учасниками, якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Установчим документом зариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Установа створюється на основі індивідуального або спільного установчого акта. Установчий акт може міститися також і в заповіті.

Юридична особа вважається створеною в момент її державної реєстрації.

Припиняється цивільна правоздатність юридичної особи з дня внесення до єдиного державного реєс запису про її припинення.

Цивільна дієздатність юридичної особи - це її здатність набувати цивільних прав та обов'язків здійснювати їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників. При цьому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та перевищувати своїх повноважень.

Цивільна дієздатність юридичної особи, як й її правоздатність, припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам-правонаступникам (злиття, приєднання, поділу) або в результаті ліквідації.

4. Майнові права фізичних та юридичних осіб

Одним із об'єктів цивільних прав, тобто того, з приводу чого виникають цивільні правовідносини , між суб'єктами (фізичними та юридичними особами), є речі, майно.

Теорія цивільного права визначає речіяк матеріальні предмети, які здатні задовольнити певні потреби громадян або юридичних осіб і складають для них певну цінність.

Згідноз з ЦКУ річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки

Речі, залежно від особливостей їх правового режиму, поділяються на такі види:

- засоби виробництва (в свою чергу поділяються на основні (будівлі, споруди, машини) та неосновні (сировина, паливо, запасні частини)) та предмети споживання, які використовуються безпосередньо людиною (продукти харчування, одяг, взуття тощо);

- речі, вилучені з цивільного обороту, обмежені в обороті і не вилучені з цивільного обороту

- речі подільні (речі, які можна поділити без втрати їх цільового призначення) і неподільні (речі, які не можна поділити без втрати їх цільового призначення - телевізор, автомашина);

- речі індивідуально визначені (це речі, які наділені тільки їм властивими ознаками, що відрізняють їх з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи їх. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними, наприклад, картина художника) та родові речі (мають ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюються числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною - цукор, бензин);

- речі споживні (речі, які внаслідок одноразового їх використання знищуються або припиняють існувати у первісному вигляді - продукти харчування) і неспоживні (речі, призначені для неодноразового використання, які зберігають при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу - наприклад, машина, будівля, одяг);

- речі головні і приналежності - одна частина речі виступає як головна, а інша покликана служити головній речі (наприклад, скрипка і футляр). Норми ЦКУ наголошують, річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує
за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом;

- складні речі. Якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ). Правочин, вчинений щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо інше не встановлено договором;

- продукція, плоди (природне походження самої речі — наприклад, плоди фруктових дерев) і доходи (те, що приносить власнику експлуатація його речі). Норми ЦКУ передбачають, що продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю.
Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом.

- гроші, валютні цінності та цінні папери.

Ст.41 Конституції України, проголосивши право приватної власності непорушним, тим самим гарантувала суб'єктам підприємницької діяльності охорону їх приватної власності. Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності громадян і створених ними недержавних юридичних осіб. Згідно із зазначенок статтею Конституції громадяни-підприємці, так само як і інші громадяни, щодо належного їм на праві приватно власності майна мають право володіти, користуватися і розпоряджатися ним. Власник має право чинити щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону.

Громадяни-підприємці користуються рівними умовами захисту права власності.

Важливою гарантією права приватної власності громадян-підприємців є положення ч.5 ст.41 Конституції про те, що примусове відчуження об'єктів приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності (на підставі і в порядку) встановлених законом, та за умови попереднього повного відшкодування їхньої вартості. Випадки примусового відчуження передбачаються чинним законодавством, зокрема ЦКУ, Законом України "Про власність", а порядок примусового відчуження - Цивільно-процесуальним кодексом України.

5. Право власності та його конституційний захист. Форми і види власності

Право власності розглядають в його об'єктивному і суб'єктивному аспектах.

В об'єктивному значенні право власності - це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини з приводу володіння, розпорядження і користування майном.

У суб'єктивному аспекті — це закріплена у відповідних нормах права сукупність повноважень власника з приводу володіння, розпорядження і користування належним йому майном. Так, ЦКУ визначає, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

В свою чергу, володінням визнається фактична наявність майна в особи, яка вважає його своїм. Цивільне законодавство передбачає законне і незаконне володіння. Володіння визнається законним у разі, коли особа здійснює володіння на законних підставах, тобто на основі закону чи договору. Володіння без будь-яких правових підстав вважається незаконним. Незаконне володіння може бути добросовісним і недобросовісним, перше має місце, коли особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не зобов'язана знати про його незаконність; друге - коли особа знає або зобов'язана знати про незаконність свого володіння.

Користування - це отримання від речей їхніх корисних якостей для задоволення своїх особистих та майнових потреб, а розпорядження - вирішення юридичної долі речі (продаж речі, обмін, дарування тощо).

Отже, право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження власником належним йому майном.

В Україні існує приватна, колективна і державна власність.

Право приватної власності - це сукупність правових норм, які закріплюють право особи володіти, користуватися і розпоряджатися належним їй майном, іншими яісліеріальними благами і результатами інтелектуальної діяльності.

Об'єктами права приватної власності в Україні можуть бути (ст.13 Закону "Про власність"): жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачні, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери та інше майно споживчого і виробничого призначення.

Ст.41 Конституції України проголосила право приватної власності непорушним. Ніхто не може бути озтиправно позбавлений права власності.

Примусове відчуження об'єктів приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів лільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього повного відшкодування їхньої вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Колективна власність поділяється на такі види:

-колективна власність орендних підприємств, кооперативів, акціонерних товариств, господарських товариств, професійних спілок, релігійних об'єднань, політичних партій та інших організацій, що є юридичними особами.

Право колективної власності виникає на підставі добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осібб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу; пожертвувань організацій і громадян, інших цивільно-правових угод.

До державної власності в Україні належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

6. Інтелектуальна власність

Ст. 41 Конституції України наголошує на тому, що кожен має право на володіння, користування та ~ орядження результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Інтелектуальна власність - це ідеї та духовні цінності, належність яких торові закріплена у правовому порядку.

Згідно з ЦКУ право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений Кодексом та іншим законом.

Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) -іові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цивільним законодавством.

Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім як у випадках і порядку, встановлених законом.

Суб'єктами права інтелектуальної власності є громадяни, юридичні особи і держава.

ЦКУ до об'єктів права інтелектуальної власності відносить:

• літературні та художні твори;

• комп'ютерні програми;

• компіляції даних (бази даних);

• виконання;

• фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

• наукові відкриття;

• винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

• компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

• раціоналізаторські пропозиції;

• сорти рослин, породи тварин;

• комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначек

• комерційна таємниця;

• захист від недобросовісної конкуренції.

Тема 10. Цивільне та сімейне право

Лекція 7. Загальні положення договірного права. Спадкове право.

План

1. Поняття цивільного договору. Види договорів

2. Загальна характеристика окремих видів договорів

а) договір купівлі-продажу

б) договір найму

в) договір позики

г) договір дарування

3. Поняття цивільно-правової відповідальності

4. Основні положення спадкового права

1. Поняття цивільного договору. Види договорів

Цивільно-правовий правочин - це взаємне волевиявлення (угода) двох або більше осіб про встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин.

Зміст будь-якого договору складають умови, як ті, що погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові в силу чинного законодавства. Традиційно розрізняють істотні, звичайні та випадкові умови договору.

Істотними визнаються такі умови договору, без яких договір не може вважатись укладеним (предмет договору, ціна, строк виконання договору тощо). Так, ЦКУ наголошує, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. До звичайних умов відносяться ті, які передбачаються чинним законодавством (наприклад, місце виконання договору).

Випадковими визначаються такі умови договору, які звичайно в договорах такого виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою сторін (наприклад, винагорода повіреному в договорі доручення).

Договір вважається укладеним., коли сторони досягли згоди за всіма істотними умовами та належним чином оформили угоду. В процесі укладення договору розрізняють дві послідовні стадії: пропозиція укласти договір (оферта) іприйняття пропозиції (акцепт). Якщо пропозиція укласти договір була зроблена усно, без зазначення строку для відповіді, договір вважається укладеним за тієї умови, коли друга сторона негайно заявила особі, що зробила пропозицію, про прийняття пропозиції. Якщо така пропозиція зроблена у письмовій формі, договір вважається укладеним, коли відповідь про прийняття пропозиції одержана впродовж необхідного для цього часу.

Цивільні договори поділяються за різними критеріями - за змістом, характером правовідносин, форме укладення, розподілом прав та обов'язків між сторонами тощо. Отже, розрізняють такі видидоговорів:

- односторонні і двосторонні.Односторонні - це договори, в яких одна зі сторін бере на себе обов'язок перед іншою стороною вчинити певні дії або утриматись від них, а інша сторона наділяється лише правом вимоги без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони. Тобто одна сторона мас тільки права, а інша тільки обов'язки, наприклад, договір займу. Двосторонні - договори, в яких кожна із сторін наділена правами та обов'язками, наприклад, договір купівлі-продажу;

- реальні і консенсенсуальні.Реальні - це договори, які для свого укладення потребують вчинення певної дії (наприклад, передачі майна). Прикладом реального договору є договір позики. Консенсуальні договори вважаються укладеними з моменту досягнення угоди з основних умов договору, наприклад, договір найму, підряду;

- оплатні і безоплатні Якщо у договорі кожна зі сторін має вигоду, то він є оплатним; якщо у договорі одна сторона має вигоду з договору, то такий договір є безоплатним, наприклад, договір дарування:

- усні і письмові.

Крім того, ЦКУ виокремлює такі види договорів, як публічний і попередній, договір приєднання, договір на користь третіх осіб.

Так, публічним визнається договір, в якому однією зі сторін є підприємець, що взяв на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до нього звертається (роздрібні торгівля, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування, перевезення транспортом загального користування).

Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

При цьому підприємець не має права:

- надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом;

- відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).

У разі необгрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.

Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, -у письмовій формі.

Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.

Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачене виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору.

Крім того, ЦКУ розрізняє такі види договорів як купівля-продаж, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, міна (бартер), дарування, рента, довічне утримання, підряд, найм (оренда), л ізинг. позичка, доручення, комісія та ряд інших.

2. Загальна характеристика окремих видів договорів

Поняття і характеристика договору купівлі-продажу

Договір купівлі-продажу - це вид цивільного договору, за яким, одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов 'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Договір купівлі-продажу належить до двосторонніх, консенсуальних, оплатних договорів, предметом яких є майно.

Сторонами договору купівлі-продажу є продавець і покупець. Ними можуть бути як фізичиі, так і юридичні особи.

Оскільки продавець зобов'язується передати майно у власність покупцю, то він повинен бути власником майна, що продається.

Покупець в результаті договору купівлі-продажу набуває права власності на майно. Право власностіна продане майно переходить до покупця з моменту передачі йому речі.

Істотними умовамидоговору купівлі-продажу є предмет і ціна.

Договір купівлі-продажу може бути укладений при додержанні загальних вимог щодо угод у усній та письмовій формі, а також і конклюдентними діями.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири, іншого нерухомого майна) обов'язково укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню - державній реєстрації.

Поняття і характеристика договору найму (оренди)

Договір найму (оренди)— це вид цивільного договору, за яким наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Договір найму (оренди) є двостороннім, консенсуальним і оплатним.

Сторонами договору є наймодавець і наймач. Наймодавець - той, хто передає майно в користування, власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймач - той, хто набув право користування річчю.

Істотними умовами договору майнового найму є предмет і строк виконання договору.

Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). При цьому законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму.

Предметом договору найму можуть бути майнові права.

Строк договору майнового найму встановлюється за погодженням сторін. Якщо договір укладено без зазначення строку, він вважається укладеним на невизначений строк, і кожна зі сторін має право відмовитися від договору в будь-який час, попередивши про це в письмовій формі другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна - за три місяці. Договором або законом може бути встановлений Інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.

Законом можуть бути встановлені й максимальні (граничні) строки договору найму окремих видів майна. Якщо до спливу встановленого законом максимального строку найму жодна із сторін не відмовилася від договору, укладеного на невизначений строк, він припиняється зі спливом максимального строку договору.

Кодексом, крім загальних положень про найм, закріплено норми, що стосуються прокату, найму (оренди) земельних ділянок, найму будинків та інших капітальних споруд, найму транспортних засобів, лізингу.

Так, за договором прокатунаймодавець, який здійснює підприємницьку діяльність з передання речей j найм, передає або зобов'язується передати рухому річ наймачеві у користування за плату на певний строк Договір прокату є договором приєднання. Наймодавець може встановлювати типові умови договору прокату. Типові умови договору прокату не можуть порушувати прав наймачів, встановлених законом.

Договір прокату є публічним договором.

Предметом договору прокату є рухома річ, яка використовується для задоволення побутових невиробничих потреб.

Особливостями договору прокату є:

- відсутність у наймача права на укладення договору піднайму;

- відсутність у наймача переважного права на купівлю речі у разі її продажу наймодавцем; й капітальний і поточний ремонт речі здійснює наймодавець за свій рахунок, якщо він не доведе, що пошкодження речі сталося з вини наймача.

За договором найму (оренди) земельної ділянкинаймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них.

Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди(їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

В даному контексті слід згадати про своєрідний вид договору найму - оренду майна державних підприємств і організацій. Згідно з Законом України від 10 квітня 1992 року "Про оренду майна державних підприємств і організацій" орендою є засноване на договорі строкове платне володіння : користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Отже, це консенсуальний, двосторонній і платний договір.

Договір позики

Договір позики — це вид цивільного договору, за яким одна сторог (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність грошові кошт або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язуєтпьі повернути позикодавцеві таку ук суму грошових коштів (суму позики) або таку, кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Предметом договору позики можуть бути гроші або речі, визначені родовими ознаками. За даною ознакою договір позики відрізняється від договору майнового найму і від договору безкоштовного користування майном, предметами яких є індивідуально визначені речі.

Договір позики реальний договір, оскільки він вважається укладеним з моменту передання грошей чи інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики - односторонній договір. Обов'язок щодо договору несе тільки позичальник (повернути таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості), а позикодавцю належить тільки право вимагати повернення грошей або речей.

Договір позики, як правило, безоплатний договір. Але деякі договори позики можуть містити умову, коли це дозволено законом, щодо сплати певних відсотків за переданий позикодавцем предмет договору. У такому разі договір позики вважатиметься оплатним.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Договір позики повинен містити умову про строки повернення предмета позики. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником впродовж тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги пр. це, якщо інше не встановлено договором. При цьому позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Договір дарування

Договір дарування — вид цивільно-правової угоди, за якою одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати у майбутньому другій стороні (одарюваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

При цьому не є договором дарування договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру.

Характерною ознакою договору дарування є його безоплатність. Цим він відрізняється від договорів купівлі-продажу, міни.

Договір дарування вважається консенсуальною угодою, оскільки договір з обов'язком передати майно обдарованому у майбутньому визнається чинним до його фактичної передачі. Він є одностороннім.

3. Поняття цивільно-правової відповідальності

Цивільно-правова відповідальність — це установлена законом негативна реакція держави на цивільне правопорушення, що виявляється в позбавленні особи певних цивільних прав чи накладенні на неї обов'язків майнового характеру.Вона є однією з форм державного примусу, оскільки пов'язана із застосуванням санкцій майнового характеру, спрямованих на відновлення порушених прав та стимулювання нормальних ринкових відносин, і полягає у стягненні неустойці штрафу чи пені.

Підставами для цивільно-правової відповідальності є:

- протиправність поведінки особи (дія чи бездіяльність);

- наявність майнової чи/та моральної шкоди,

- причинний зв"язок між протиправною поведінкою та шкодою;

- вина.

Відповідальність настає лише за умови, що дії чи бездіяльність, якими вчинено договірну чи позадоговірну шкоду, є протиправними, тобто забороненими законом.

Під майновою шкодою слід розуміти будь-яке зменшення наявного майна або неодержання доходу. Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками. Збитки поділяються на два види: позитивна шкода (будь-яке зменшення наявного майна) і упущена вигода (неодержані доходи, що їх мав би одержати кредитор, якби зобов'язання було виконане)

Фізичні та юридичні особи мають право також на відшкодування моральної шкоди, заподіяної їм внаслідокпорушення їх прав, яка полягає у фізичному болю, якого фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, які фізична особа зазнала у зв'язку з протиправноші поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, які фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації - фізичної або юридичної особи.

Умовою цивільно-правової відповідальності є також наявність причинного зв'язку між протиправною дією боржника і тим негативним наслідком, що настав через цю протиправну дію.

Загальним принципом цивільно-правової відповідальності є принцип вини, тобто відповідальність настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. Вину визначають як психічне ставлення особи до своїх протиправних дій чи бездіяльності та їх наслідків. Цивільне законодавство встановлює презумпцію вини боржника. Тобто особа, яка не виконала зобов'язання або вчинила позадоговірну шкоду, вважається винною, поки не доведе протилежног

Вина у цивільному праві виступає у формі умислу або необережності. Умисел характеризується тим, що особа, яка вчиняє цивільне правопорушення, передбачає або свідомо допускає його наслідки. Необережність пов'язана з легковажним ставленням особи до відповідних наслідків та їх передбачення. Цивільне правопорушення здебільшого вчиняються з необережності.

Різновидамицивільно-правової відповідальності є:

• договірна та позадоговірна;

• часткова та солідарна;

• основна та субсидіарна (додаткова).

Договірна відповідальність настає в разі невиконання обов'язку, що випливає з укладеного договор} Позадоговірна відповідальність настає у випадках заподіяння шкоди чужому здоров'ю чи майну, коли між заподіювачем шкоди і потерпілим відсутні договірні відносини.

Відповідно до цивільного законодавства, боржник, який не виконав або виконав неналежним чином зобов'язання, вчинив позадоговірну шкоду, повинен повністю відшкодувати завдані кредиторові збитки (витрати, зроблені кредитором, втрату та пошкодження його майна, а також не одержані ним доходи).

У випадках, коли в цивільному правовідношенні є кілька зобов'язаних осіб, їхня відповідальність може бути частковою, солідарною чи субсидіарною.

При частковій відповідальності кожна із зобов'язаних осіб несе відповідальність тільки у певній частці. Якщо відповідальність покладено на кількох осіб, а у законі або договорі не визначено характеру цієї відповідальності, вона вважається частковою.

Солідарна відповідальність характеризується тим, що кредитор має право звернути стягнення на майно всіх боржників, частини їх або одного з них. Виконання солідарного зобов'язання одним з кількох боржників звільняє останніх від відповідальності. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором.

Для субсидіарної, або додаткової, відповідальності характерне існування основного і додаткового боржників. У разі неможливості відшкодування збитків основним боржником до відповідальності притягається додатковий. Прикладом субсидіарної відповідальності є відповідальність батьків (піклувальників) за шкоду, заподіяну неповнолітнім віком від 14 до 18 років. Неповнолітній сам повинен відшкодувати заподіяну шкоду за наявності у нього власного майна. Якщо такого майна він не має, то відшкодовувати вчинену ним шкоду зобов'язані його батьки (піклувальники).

Боржник звільняється від відповідальності за невиконання зобов'язання або заподіяння позадоговірної шкоди, якщо мають місце непереборна сила чи випадок.

4. Основні положення спадкового права

Важливе місце в цивільному праві належить нормам права, які регулюють спадкові відносини - спадковому праву.

Спадкове право - це сукупність цивільно-правових норм., що встановлюють порядок переходу прав та обов'язків померлої особи по праву спадкування до інших; осіб.

Спадкуванням, називається перехід цивільних прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Фізична особа, після смерті якого залишилось майно, називається спадкодавцем. Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи.

Особи, до яких переходить майно після смерті спадкодавця (тобто суб'єкти права на спадкування), називаються спадкоємцями. Спадкоємцями можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, а також держава. При цьому спадкоємцями можуть бути фізичні особи, які живі на час відкриття спадщини, а також ті, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Спадщина - це сукупність майнових (майно) та деяких особистих (немайнових) прав та обов'язків, які можуть бути предметом спадкоємства. Слід наголосити на тому, що спадщина складається з прав та обов'язків спадкодавця, тобто до складу спадщини входять і його борги, якщо такі у нього були на день смерті. Під боргами слід розуміти невиконані зобов'язання, неошіачені кредити тощо. І в такій ситуації спадкоємець має право або прийняти таку спадщину, або відмовитися від неї.

Об'єктом спадкування можуть бути гроші, речі, право власності на речі і гроші, право вимоги за зобов'язаннями, обов'язки, які мав спадкодавець тощо. Крім того, нормами ЦКУ передбачено спадкування права на земельну ділянку; спадкування майна, що є спільною сумісною власністю; спадкування права на одержання сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, соціальних виплат, які належали спадкодавцеві; спадкування права на вклад у банківських (кредитних) установах; спадкування права на одержання страхових сум (страхового відшкодування); покладення на спадкоємця обов'язку відшкодувати збитки (шкоду), які були завдані спадкодавцем; спадкування права на відшкодування збитків (шкоди), сплати неустойки; обов'язок спадкоємців відшкодувати витрати на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця.

Для набуття спадщини необхідна наявність певних юридичних фактів. Насамперед необхідне відкриття спадщини. Відкриття спадщини як юридичний факт веде до виникнення права на спадкування.

Під відкриттям спадщини розуміють виникнення спадкового правовідношення при настанні таких юридичних фактів, як смерть фізичної особи або оголошення судом безвісно відсутньої особи померлою.

Отже, часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця або день вступу в законну силу рішення суду про оголошення особи померлою.

Якщо впродовж однієї календарної доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них.

Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них.

Черги спадкоємців і порядок прийняття спадщини – на самостійне вивчення

Тема 10. Цивільне та сімейне право

Лекція 8. Загальні положення сімейного права України

План

1. Загальна характеристика Сімейного кодексу України

2. Поняття сім'ї

Читайте також:

1. II. Критерій найбільших лінійних деформацій
2. III.4 Форматування тексту.
3. IV. Виклад інформаційного матеріалу
4. IV. Виклад інформаційного матеріалу
5. IV. Критерій питомої потенціальної енергії деформації формозміни
6. IV. Прийняття рішень у полі четвертої інформаційної ситуації
7. R – розрахунковий опір грунту основи, це такий тиск, при якому глибина зон пластичних деформацій (t) рівна 1/4b.
8. Tема 4. Фації та формації в історико-геологічному аналізі
9. V. Прийняття рішень у полі п’ятої інформаційної ситуації
10. VI. Прийняття рішень у полі шостої інформаційної ситуації
11. Абсолютизація формально-технічних пошуків у мистецтві ХХ ст.
12. Автомати­зовані інформаційні систе­ми для техніч­ного аналізу товар­них, фондових та валют­них ринків.

Переглядів: 1520