Структура економіки

За роки незалежного розвитку у галузевій структурі економіки країн, що розвиваються, відбулися суттєві зрушення. Відчутно змінилися пропорції між основними секторами народного господарства, виникли нові сучасні галузі індустрії.

З-поміж головних тенденцій, які характеризують динаміку макроекономічних пропорцій у країнах, що розвиваються, слід назвати зменшення питомої ваги сільського господарства у ВВП та збільшення питомої ваги галузей обробки і сфери послуг.

Розвиток промисловості посів провідне місце в економічній політиці країн, що розвиваються, вже з перших років після їх визволення з колоніального ярма. Незважаючи на відмінності у формах і методах здійснення, індустріалізація розглядається ними як головний засіб ліквідації відсталості.

Переважна більшість країн, що розвиваються, після здобуття незалежності зорієнтувалася на розвиток місцевої промисловості, яка заміщувала імпорт аналогічних виробів.

Важливим результатом процесу індустріалізації стало підвищення питомої ваги обробної промисловості у ВВП. Ця галузь стала одним із найбільш динамічних секторів економіки країн, що розвиваються.

У самій обробній промисловості також відбуваються суттєві зміни. Якщо у перші десятиліття постколоніального розвитку індустріалізація охопила насамперед легку й харчову промисловість, то з середини 70-х років дедалі більший наголос став робитися на розвитку сучасних галузей важкої промисловості: машинобудування, електроніки, нафтохімії, металообробки. Разом із тим слід зазначити, що лише у невеликій групі країн цей процес вже привів до створення галузей, які виробляють знаряддя праці (Бразилія, Мексика, Індія, Туреччина, країни Південно-Східної Азії та ін.). Попри успіхи промислового авангарду країн, що розвиваються, новий етап НТР висуває і перед ними (не говорячи вже про більшість інших країн цієї групи) дуже складні проблеми адаптації до структурних зрушень у світовій економіці.

Ще у колоніальний період в Азії, Африці, Латинській Америці були створені галузі гірничодобувного сектора, де діяли іноземні компанії. У 70-х роках у більшості країн, що розвиваються, здійснено націоналізацію активів іноземних компаній у сировинних галузях.

Одним із напрямів індустріалізації багатих на ресурси країн стало створення галузей, що переробляють сировину для подальшого вивезення напівфабрикатів і готових виробів (нафтохімія, металургія, деревообробна промисловість і т. ін.).

У 80—90-х роках у зв'язку з переходом розвинутих країн до ресурсозберігаючих технологій відносне значення гірничодобувного сектора країн, що розвиваються, у світовому промисловому виробництві зменшилося. Відбулося помітне падіння цін на енергоносії та деякі інші види сировини. Поряд із зменшенням відносної залежності розвинутих держав від мінеральних ресурсів афро-азійських та латиноамериканських країн спостерігається й інша тенденція — зростання споживання сировинних ресурсів усередині самих країн, що розвиваються, пов'язане з процесом їх індустріалізації.

Таким чином, хоча гірничодобувна промисловість країн, що розвиваються, історично зорієнтована передусім на зовнішній ринок, вона дедалі активніше впливає на структурну перебудову їхніх національних економік, сприяє зміцненню міжгалузевих зв'язків.

Однією з найважливіших галузей економіки афро-азійських і латиноамериканських країн є сільське господарство. У більшості цих країн аграрний сектор виступає основою матеріального виробництва, істотно впливаючи на процес нагромадження, темпи й пропорції економічного розвитку. Попри зниження за останні десятиліття частки сільського господарства у ВВП (з 31,6% у 1960 р. до 14% у першій половині 90-х років) значення цієї галузі у багатьох державах не зменшується.

Водночас сільське господарство є найбільш відсталою галуззю економіки цих країн. Темпи його зростання становили в останні десятиліття менш ніж 3 %. Такі темпи не можуть розцінюватися як задовільні ні з огляду необхідності задоволення попиту місцевої промисловості на сировину, ні, тим більше, з огляду можливості задоволення попиту населення на продовольство.

У більшості країн, що розвиваються, сільське господарство прямує поки що екстенсивним шляхом на базі відсталої агротехніки. Разом із тим з середини 60-х років у деяких з них відбувається поступовий перехід до інтенсифікації сільського господарства. Цей процес, який дістав назву «зелена революція», характеризується культивуванням високоврожайних гібридних сортів пшениці, рису, кукурудзи, застосуванням добрив, використанням нової техніки й технології обробітку ґрунту, поширенням штучного зрошення. Піонерами у проведенні «зеленої революції» стали зокрема Мексика і Філіппіни. Проте у багатьох державах «зелена революція» ще не стала надбанням усієї маси селянських господарств.

Відсталість сільського господарства країн, що розвиваються, швидке зростання населення — ці та інші чинники зумовили у 90-х роках різке загострення продовольчої проблеми у зазначених державах. У багатьох з них за останні роки темпи приросту населення перевищували темпи приросту продовольства. Як наслідок, наприклад, у 80-ті роки Африка перетворилася на світовий осередок голоду. До того ж небачена за масштабами посуха вразила тоді сільське господарство Африканського континенту. І хоча у подальшому продовольча ситуація дещо поліпшилася, в першій половині 90-х років близько 30 млн. африканців, як і раніше, жили під загрозою голоду.

Слід наголосити, що вирішення продовольчої проблеми пов'язане не тільки з формуванням техніко-економічної бази для розвитку сільського господарства, впровадження досягнень НТР, а й, що не менш важливо, зі створенням соціально-економічних умов для швидкого піднесення аграрного сектора, тобто з проведенням глибоких аграрних реформ.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Соціально-економічна структура	\|	Зовнішньоекономічні зв'язки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.