ОРГАНІЗАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

З одного боку, організаційні структури є найбільш інерційним елементом системи управління будь-яким об’єктом, а з іншого — вони (ОСУ) не залишаються незмінними протягом існування підприємства або організації. Тому однією з актуальних проблем менеджменту є перебудова діючих ОСУ. У зв’язку з цим необхідно звернути увагу на дослідження П. Дракера відносно недовговічності та нестійкості ОСУ організацій у ринковій економіці, який довів, що реорганізація структур — постійний, циклічний процес, керованість яким дозволяє підприємствам вчасно реагувати на зміни середовища і на цій основі адаптуватись до його вимог. ОСУ визначає певну впорядкованість цілей, завдань, посад, повноважень і відповідальності на певному етапі розвитку організації і здійснює на основі цього свою виробничу й управлінську діяльність.

У стратегічному управлінні ключовим питанням є співвідношення таких елементів системи управління, як «стратегія» і «структура», порядок їх змін, варіанти взаємовпливу в цьому процесі. Студенти повинні усвідомити, що будь-яка стратегія (загальна, продуктово-товарна, ресурсна, функціональна, комплексна) виконується в межах існуючої ОСУ, яка може мати власні цілі (наявні й перспективні), особливі стратегії їх досягнення (або відсутність таких). Це означає, що розвиток підприємства (або його частини) може гальмуватись (у разі незбігання зазначених цілей і стратегій) або прискорюватися діючою ОСУ; з іншого боку, ОСУ може використовуватись як інструмент для розробки і виконання «стратегічного набору» підприємства. Розглядаючи підходи І. Ансоффа, Г. Саймона, Г. Мінцберга, А. Чандлера щодо взаємообумовленості стратегій і структур, необхідно відзначити деяку неузгодженість трактовки ними «стратегій»: різні автори по-різному розуміють різні види стратегій, досліджуючи вищезазначене співвідношення, і тому пропонують свої, іноді протилежні рекомендації щодо впровадження стратегій у практику діяльності підприємств. Уведена в програму курсу «Стратегічне управління» концепція «стратегічного набору» дозволяє більш ґрунтовно підходити до послідовності впровадження різних за змістом, але пов’язаних у єдину систему («стратегічний набір») стратегій.

Щоб ОСУ виконували роль інструменту впровадження стратегій, потрібно розвивати їх стратегічно, поступово переходячи до структур стратегічного типу, використовуючи для цього відповідні цілі та стратегії. Особливу увагу необхідно приділити порівняльній характеристиці «традиційних» ОСУ зі стратегічними, оскільки саме «стратегічних» характеристик треба набувати окремим підсистемам ОСУ, органам управління діючих (створюваних) підприємств.

Серед найбільш важливих характеристик ОСУ стратегічного типу необхідно виокремити орієнтацію на сприяння розвитку організації; децентралізацію (в різних формах), гнучкість, адаптивність, універсальність виконуваних робіт, наявність тимчасових формувань (створених для досягнення відповідних цілей), орієнтацію на вияв нових проблем і прийняття відповідних рішень (інноваційність), ефективність підвищення значення горизонтальних зв’язків і групової динаміки тощо.

Створення ОСУ стратегічного типу передбачає прийняття організаційних рішень щодо рівня їх формалізації та стабільності, диференціації або інтеграції, централізації або децентралізації тощо. Вимоги «стратегічного набору» до відповідних змін в ОСУ організації досягаються на основі окремих складових стратегії розвитку загального управління. Співвідношення вищезазначених складових стратегії розвитку загального управління організацією знаходять вираз в ОСУ різних типів. Г. Мінцберг пропонує свою класифікацію ОСУ, в якій закладено критерії: тип децентралізації, основний механізм координації, «ключова частина» організації. За цими критеріями він розрізняє такі структурні конфігурації ОСУ (тип структури), як «проста структура», «машинна бюрократія», «професійна бюрократія», «дивізіональна форма» та «адхократія» і визначає доцільність їх використання в різних умовах. Студенти повинні ознайомитися з цими доробками, звернути увагу на специфічний вид органіграм, що характеризують ОСУ, в тому числі виділення «стратегічної верхівки», «середнього рівня управління», «операційної системи», «системи забезпечення» та «технологічної системи». Найбільш поширеними організаційними формуваннями, що відповідають вимогам структур стратегічного типу, є матричні, проектні, дивізіональні, цільові та програмно-цільові, «двоїсті» та «суміщені» ОСУ різного типу. Характеристики цих ОСУ досить відомі, але при вивченні питання необхідно звернути увагу на особливість трактувань їх переваг та недоліків при застосуванні різних ОСУ в системі стратегічного управління. Менш відомі «двоїсті» та багаторівневі («суміщені») ОСУ, характерні для великих багатопрофільних організацій, які намагаються досягти поєднання переваг централізовано керованих та більш-менш самостійних децентралізованих структурних підрозділів. Особливе місце в ОСУ стратегічного типу займає концепція SBU (Strategic business unit) як організаційне оформлення підприємницької реакції підприємства на динамічність середовища, втілену в процесах децентралізації. У сучасній вітчизняній літературі найбільш поширеним перекладом SBU є СГЦ — стратегічний господарський центр. Під СГЦ розуміють найменшу виробничу управлінську одиницю (відділення, завод, продуктову лінію, «центри відповідальності», сформовані як «центр прибутків», «центр інвестицій», «центр реалізації», «продуктово-споживчі центри», «внутрішні венчури» тощо), для якої можна організувати облік доходів та витрат, програму інвестицій та розробити самостійний «стратегічний набір». Визначення свідчить про досить широке трактування СГЦ, однак підкреслює загальні риси — самостійність і децентралізований характер організаційного оформлення. Вивчення такого багатогранного явища, як ОСУ із СГЦ потребує з’ясування їх переваг і недоліків, урахування яких при формуванні стратегічних рішень дозволяє повною мірою реалізувати позитивні риси і до деякої міри пом’якшувати негативні. Наявність СГЦ різних типів (повністю самостійних або з перехресним фінансуванням) висуває певні вимоги до побудови централізованих органів управління. Централізовані формування в ОСУ стратегічного типу відіграють різну роль у системі управління організацією, зумовлену специфічними характеристиками форми власності, профілем діяльності, а також ступенем самостійності (автономності СГЦ). При цьому студентам слід звернути увагу на різницю між централізованим апаратом (службами) управління, «штаб-квартирою» та «штабом». Об’єднує їх необхідність інтеграції, централізації деяких функцій децентралізованих підрозділів, а також те, що всі вони є виразом вертикального поділу ОСУ на рівні управління. Взаємозв’язок між централізованими та децентралізованими організаційними формуваннями знаходить вираження у змісті внутрішніх нормативних документів і в укладених (за необхідності) управлінських договорах, призначених для врегулювання відносин між окремими структурними підрозділами організації.

Після з’ясування типології, переваг та недоліків окремих організаційних формувань в ОСУ стратегічного типу слід перейти до наступного проблемного питання теми — характеристики процесу їх формування. Вихідним моментом формування ОСУ стратегічного типу є усвідомлення їх ролі та значення в підсистемі організаційного забезпечення процесу стратегічного управління: ОСУ не мета, а засіб досягнення стратегічних цілей організації. Вибір ОСУ того або іншого типу залежить від поєднання впливу об’єктивних і суб’єктивних факторів середовища. Метою будь-якої ОСУ є організаційне сприяння подовженню тривалості «життєвого циклу» організації, для чого, з одного боку, слід забезпечувати злагодженість її функціонування, а з іншого — не перешкоджати розвитку. Теорія та практика менеджменту довела керованість «життєвого циклу» організації, де одним з інструментів виступає ОСУ. Дослідження в цій сфері показали доцільність існування певних ОСУ на різних етапах «життєвого циклу» підприємства, тому з переходом до наступного етепу кожен керівник повинен усвідомлювати необхідність змін ОСУ (як правило, у випереджувальному режимі). З іншого боку, при формуванні ОСУ слід враховувати вплив зовнішніх факторів. Взаємовплив факторів зовнішнього та внутрішнього середовища як об’єктивний важіль, а також вибір керівниками тієї або іншої концепції організації («відкрита система», «людські стосунки», «внутрішній розвиток», «раціоналізація цілей») як суб’єктивна складова дозволяють обмежити вибір типу ОСУ з великої кількості варіантів. Вибір повинен здійснюватись з урахуванням реакцій, на які спроможні ОСУ того чи іншого типу.

Реакція ОСУ — це якість і тип змін, які спроможна здійснити організація з тим або іншим типом структури під впливом зовнішніх та внутрішніх факторів. І. Ансофф пропонує таку класифікацію реакцій ОСУ: виробничу, конкурентну, стратегічну, інноваційну, підприємницьку та адміністративну. Вивчення змісту зазначених реакцій повинно привести студентів до висновку, що на сучасному етапі розвитку економіки України кожному підприємству, яке спрямоване на успішне довгострокове функціонування, потрібна складна система реакцій, тому необхідно формувати нові, складніші за наявні ОСУ зі збереженням керованості в процесі досягнення цілей. Окремо слід звернути увагу на зміст і форми реалізації стратегій кооперації, створення стратегічних коаліцій, вертикальної інтеграції як спроби підвищення визначеності середовища функціонування організації. Розглядаючи різні форми вертикальної інтеграції (конічну, квазіінтеграцію, контрактну інтеграцію та їхні варіанти), треба пам’ятати, що інтеграція, як і будь-який інструмент управління, має свої переваги та недоліки, які обмежують її застосування у практиці роботи організацій. Реалізація організаційно-управлінських стратегій дозволяє створити організаційний потенціал певного рівня.

Формування ОСУ — складний і багатоплановий процес, він є частиною створення організації в цілому, включаючи створення структурних характеристик об’єкта управління в результаті управлінського впливу певного типу, що знаходить вираження у можливості спільної ефективної (або ні) діяльності колективу людей у досягненні загальних цілей. Процес організаційного проектування складається з таких послідовних стадій: організаційний аналіз, розробка проекту, функціонування ОСУ, які, у свою чергу, охоплюють великий перелік необхідних типів взаємопов’язаних робіт. Результатом процесу організаційного проектування є комплексний організаційний проект, який являє собою графічно описану модель усієї виробничої системи організації, її окремих складових, необхідних функціональних, міжфункціональних, лінійних, цільових та інших ланок (блоків, підсистем). Цей проект має базуватися на нормативно-організаційній документації, яка регламентує структуру та процеси управління i складається з таких частин:

· структурні та організаційні схеми;

· положення про виробничі та функціональні підрозділи;

· посадові інструкції;

· методичні матеріали для організації документообігу та оформлення документів;

· методика інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності працівників апарату управління.

Офіційне прийняття (затвердження) організаційних структур управління на підприємстві дає змогу регламентувати процес розробки та виконання управлінських рішень.

Аналіз факторів зовнішнього та внутрішнього середовища в процесі організаційного проектування має певні специфічні особливості: він виділяє та враховує такі, що можуть бути визначені як структуроутворюючі. Це зумовлюється тим, що стратегічні ОСУ являють собою сукупність зв’язків і відносин (які виникають при адаптації до змін середовища і закріплюються у відповідних характеристиках системи та процесу управління) між підрозділами організації — наявних і створюваних. До існуючих ОСУ застосовуються певні методи організаційного аналізу (вертикальний, горизонтальний тощо) з використанням відповідних показників, а також функціонально-вартісний аналіз, ЕММ, модель 7S тощо. Студенти повинні з’ясувати місце, роль і доцільність використання методів організаційного аналізу в різних умовах. Проектування ОСУ здійснюється за допомогою досить широкого спектра методів: аналогії та зіставлень, структуризації цілей і задач, інформаційно-аналітичних, ЕММ, нормативних та експертних. ОСУ стратегічного типу можуть бути сформовані з використанням сукупності зазначених методів, але основним все ж таки є метод структуризації цілей і задач. Організаційний аналіз і проектування — нерозривний процес, що базується на конкретних принципах, має певні етапи, зміст яких може бути більш або менш типовим. Розглядаючи сутність організаційного проекту, студенти мають дійти висновку, що неможливо формалізувати всі аспекти функціонування ОСУ. Це зумовлюється необхідністю організаційного розвитку (як поєднання формальних і неформальних сторін управління) в процесі виконання стратегії. Слід ознайомитися також з методами оцінки ефективності функціонування ОСУ стратегічного типу, з підходами щодо локального покращення діяльності окремих ланок управління і зв’язків між ними.

Найкращою ОСУ при цьому буде та, що відповідає розміру та галузевій належності організації, динамізму і складності виробничо-управлінського апарату та зовнішнього середовища, а також особовому складу, кваліфікації та досвіду персоналу, що працює на підприємстві.

Термінологічний словник

Диференціація — розподіл робіт в організації між її частинами у такий спосіб, щоб кожна з них набула певної завершеності в межах одного підрозділу.

Інтеграція — рівень співробітництва між частинами організації, що забезпечує досягнення стратегічних цілей у межах вимог з боку зовнішнього середовища.

«Квазіінтеграція» — закупівля у підприємства-постачальника або продаж більшої частини продукції фірмі, в якій підприємство володіє певною часткою капіталу, наприклад у вигляді акцій.

Комплексний організаційний проект — графічно описана модель усієї виробничої системи, її окремих складових, структурних і функціональних блоків управління.

«Конічна» інтеграція — інтеграція, що передбачає ситуацію, коли підприємство створює власні виробничі (або збутові) підрозділи для виготовлення (збуту) власними силами якої-небудь продукції.

Контрактна інтеграція — інтеграція, що здійснюється через укладання довгострокових договорів, які дають змогу формувати стабільні зв’язки між фірмами.

Організаційна структура — система зв’язків і відносин, що виникають (зникають) у процесі діяльності підприємства, між існуючими та створюваними (зникаючими) ланками, підрозділами, ступенями системи управління згідно з обраною стратегією розвитку загального управління.

Реакція ОСУ — якість і тип змін, які спроможне здійснити підприємство з тим чи іншим видом структури під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів.

Стратегічні ОСУ — ОСУ, зорієнтовані на реакцію на зміни у зовнішньому середовищі, характеризуються більшою децентралізацією (різного типу), гнучкістю, універсальністю в діяльності окремих ланок, націлених на виявлення проблем і прийняття нових управлінських рішень.

Стратегічний господарський центр (СГЦ) — організаційно оформлена найменша виробничо-управлінська одиниця (відділення, завод, продуктова лінія, «центр прибутків», «центр інвестицій», «центри реалізації», «продуктово-споживчі центри», «внутрішні венчури» тощо), для якої можна налагодити облік доходів, витрат, інвестицій та розробити самостійну продуктово-товарну стратегію (або «портфель») і «стратегічний набір» певного типу.

«Штабне свавілля» — процес отримання штабами додаткових необґрунтованих повноважень, користуючись якими, вони домагаються впровадження своїх рекомендацій.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
СУТНІСТЬ СТРАТЕГІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ	\|	ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.