Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Склад та методика розрахунку

 

Всі доходи, отримані населенням країни, поділяються на три категорії:

• номінальні доходи,

• реальні доходи,

• ті, що реально використовуються або кінцеві доходи.

Під номінальними доходами розуміють ту частину ВВП, ВНП або НД на яку населення має право в результаті здійснення будь-яких видів діяльності, що приносить доход або отримання доходів у виді державних трансфертів (пенсії, допомоги, стипендії), соціальних трансфертів (виплати з фонду соціального страхування та ін.).

Таким чином, номінальні доходи це частина національного доходу, який отримується населенням у вигляді:

- натуральних доходів (від особистого підсобного господарства, фермерського господарства, від підприємств та організацій різних форм власності),

- грошових доходів (одержуваних населенням від різних підприємств, організацій і установ з урахуванням податків),

- непрямих доходів (одержуваних в процесі використання послуг, що надаються безкоштовно установами соціальної інфраструктури, які обслуговують населення.

Реальні доходи населення визначаються шляхом вирахування з номінальних доходів сум, сплачених населенням у вигляді податків, інших обов'язкових платежів та оплати послуг. При цьому враховується індекс цін у звітному або прогнозованому періоді (рівень інфляції). Кінцеві доходи являють собою частину реальних доходів населення, яка використовується безпосередньо на придбання матеріальних благ та послуг.

Кінцеві доходи населення можуть розраховуватися за наступною схемою:

1. Грошові доходи – всього

у т.ч.:

- заробітна плата

- доходи від власності

- надходження від фінансової системи

- пенсії та допомоги

- стипендії

- інші доходи

2. Натуральні доходи від особистого підсобного господарства, фермерських господарств, підприємств і організацій.

3. Матеріальні витрати установ, які безкоштовно обслуговують населення.

4. Разом номінальні доходи населення (п.1 + п.2 + п.З).

5. Обов'язкові платежі та внески.

6. Добровільні платежі та внески.

7. Оплата послуг.

8. Приріст заощаджень.

9. Скорочення заборгованості населення за товари, куплені в кредит.

10. Разом кінцеві доходи у цінах відповідних років (п.4 - п.5 - п.6 - п.7 - п.8 - п.9).

11. Індекс цін і тарифів.

12. Кінцеві доходи у порівнянних цінах і тарифах:

усього,

у тому числі: на душу населення.

13. Індекс зростання (падіння) доходів.

 

 

4.4 Баланс доходів і витрат населення: сутність та порядок розробки

 

У процесі розробки показників рівня життя населення широко використовується звітний і прогнозний баланс грошових доходів і витрат населення. За його допомогою:

1) обчислюють номінальні та реальні доходи населення, його купівельну спроможність.

2) визначають рівень забезпеченості населення готівковою грошовою масою, задають основні параметри для розрахунку показника емісії грошей;

3) визначають середній рівень достатку населення;

4) розраховують показники інфляції і т.п.

Цей баланс, схема якого наведена у таблиці 4.1 відображає обсяг і джерела грошових доходів населення, обсяг і структуру їх витрат, співвідношення між грошовими доходами населення, роздрібним товарообігом і обсягом платних послуг і заощаджень.

 


Таблиця 4.1

Схема балансу грошових доходів і витрат населення

Доходи Витрати та заощадження
1. Оплата праці. 2. Доходи робочих та службовців на підприємствах та організаціях, окрім оплати праці. 3. Дивіденди. 4. Надходження від продажу продуктів сільського господарства 5. Трансфертні платежі (пенсії, допомоги, стипендія). 6. Надходження від фінансової системи: v страхові відшкодування, v позики на індивідуальне житлове будівництво, v зміна заборгованості за раніше виданими позиками на споживчі цілі, v відсотки за вкладами, v виграш та погашення по позикам, v виграш у лотерею, v зміна заборгованості населення за придбання товарів у кредит. 7. Інші надходження: v від продажу речей через комісійні магазини, v від продажу металолому, утилізаційної сировини тощо, v інші доходи. 8. Гроші, отримані за переказом (за винятком переведених сум та внесених сум) 1. Придбання товарів та сплата послуг, всього У тому числі: · Придбання товарів в усіх каналах реалізації. · Сплата послуг та інші витрати, у тому числі: o оплата житла та комунальних послуг, o оплата побутових послуг, o послуги системи освіти, o витрати на путівки в санаторії та будинки відпочинку. Туризм та медичні послуги, o витрати на кіно, театр, o витрати на всі види транспорту, o оплата послуг зв’язку, o інші витрати. 2. Обов’язкові платежі та добровільні внески, всього У тому числі: · податки та збори · платежі зі страхування · внески до суспільних та корпоративних організацій · повернення позик · придбання лотерейних білетів · відсотки за кредит · обов’язкові страхові внески до пенсійного фонду 3. Приріст заощаджень у вкладах та цінних паперах, всього: У тому числі:
  • приріст вкладів у банках
  • придбання облігацій
  • придбання акцій підприємств
4. Придбання житлових приміщень 5. Витрати населення на придбання іноземної валюти 6. Гроші, відправлені за переказом (за винятком сум, що отримані).
Всього грошових доходів Всього грошових витрат та заощаджень
Перевищення витрат над доходами Перевищення доходів над витратами

 

Розробка балансу здійснюється у два етапи. На першому етапі на основі первинних даних розраховується прогнозований розмір грошових доходів населення (як сума цін товарів і послуг які можуть бути запропоновані населенню). На другому етапі здійснюється уточнення показників балансу, виходячи з інформації, що одержується від загальнодержавних органів управління (Міністерства фінансів, Національного Банку) про можливу величину грошових доходів населення в галузях та бюджетні виплати.

На основі даного балансу визначається платоспроможний попит населення як різниця між доходами населення (разом) і сумою статей 2, 3, 4, 5, 6 витратної частини балансу.

Мінімальний споживчий бюджет

Мінімальний споживчий бюджет – це головний соціальний критерій, який визначає межу бідності і реальний рівень життя населення, можливість отримання послуг від установ охорони здоров'я, житлово-комунального господарства.

Показники мінімального споживчого бюджету розраховуються відповідно до Закону про мінімальний споживчий бюджет на основі нормативних показників для населення в цілому, а також для окремих його груп. У основі цих розрахунків лежать розрахунки мінімального нормативного споживчого кошика; прогнозні дані про структуру населення і його поділ за рівнем середнього сукупного доходу на душу з урахуванням оцінки індексів споживчих цін.

Вартісна величина мінімального споживчого бюджету відповідає рівню межі бідності в прогнозному періоді. Натуральна величина цього показника визначає потребу в кількості тих або інших товарних ресурсів на мінімальному рівні. Нижче у таблиці 4.2 наведено структуру мінімального споживчого бюджету.


Таблиця 4.2

Структура мінімального споживчого бюджету

Показники Всього У тому числі
На дити­ну На дорос­лого На людину пенсійного віку
1. Продукти харчування        
2. Непродовольчі товари        
Зокрема:        
а) одяг, білизна, взуття        
б) предмети гігієни, санітарії, ліки та медикаменти        
в) меблі, посуд, культтовари ті інші предмети побутового і господарського призначення        
г) витрати населення на ведення особистого підсобного госп-ва        
3. Послуги (витрати на):        
а) житлово-комунальні послуги        
б) побутові послуги, транспортні послуги, зв’язок        
в) культурно-освітні заходи і відпочинок        
г) перебування дітей у дитячих дошкільних закладах        
4. Податки, обов’язкові платежі        
5. Алкогольні напої, тютюнові вироби        
Всього за рік        
Всього за місяць        

Індексація та компенсація грошових доходів населення

До системи державного регулювання належить також індексація грошових доходів населення. Головна її мета – заощадження життєвого рівня населення у випадках підвищення цін або як мінімум, захист найменш забезпечених шарів населення. Держава може використовувати два варіанти індексації. Один повністю зберігає рівень життя населення, другий передбачає компенсацію лише для частини населення. Індексації підлягають грошові доходи громадян, які не мають одноразового характеру. Для індексації грошових доходів використовують індекс споживчих цін на товари і послуги, які входять до мінімального споживчого бюджету.

Компенсація, на відміну від індексації, передбачає відшкодування подорожчання окремих товарів і послуг (дитячого шкільного одягу, хліба, комунальних послуг і т.п.).


Тема 5. Прогнозування і державне регулювання інвестиційної діяльності

 

 

5.1. Інвестиційна діяльність та інвестиційна політика держави.

5.2. Структура капіталовкладень та її регулювання.

5.3. Державне регулювання інвестиційної діяльності на стадії проектування.

5.4. Державне замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві як форма реалізації державних інвестицій.

5.1. Інвестиційна діяльність та інвестиційна політика держави

 

Найвагомішим чинником структурних перетворень в економіці є інвестиції.

У широкому розумінніінвестиції – види майнових і немайнових (інтелектуальних) цінностей, які вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, внаслідок чого створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Такими цінностями можуть бути:

- грошові кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

- рухоме і нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування, та інші матеріальні цінності);

- майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності;

- сукупність механічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих;

- права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права, інші цінності.

Інвестиції можна робити в основні фонди (будівлі, споруди, машини и й устаткування тощо) та оборотні фонди (для формування виробничих запасів товарно-матеріальних цінностей тощо), у нематеріальні ресурси й активи (цінні папери, патенти, ліцензії тощо).

Інвестиції – це те, що “відкладають” на завтрашній день, для того щоб мати можливість більше споживати в майбутньому. Одна частина інвестицій – це споживчі блага, які не застосовуються в поточному періоді, а відкладаються в запас (інвестиції на збільшення запасів). Інша частина – це ресурси, які спрямовуються на розширення виробництва (вклади в споруди, машини та будівлі).

Таким чином, інвестиціями вважаються ті економічні ресурси, які направлені на збільшення реального капіталу суспільства, тобто на розширення чи модернізацію виробничого апарату. Це може бути пов’язано з придбанням нових машин, будинків, транспортних засобів, а також з будівництвом доріг, мостів та інших інженерних споруд. Сюди також треба включити витрати на освіту, наукові дослідження та підготовку кадрів. Ці витрати представляють собою інвестиції в “людський капітал”, які на сучасному розвитку економіки набувають все більшого і більшого значення, тому що на сам кінець результатом людської діяльності виступають і будинки, і споруди, і машини, і устаткування, і саме головне, основний фактор сучасного економічного розвитку – інтелектуальний продукт, який визначає економічне положення країни в світовій ієрархії держав.

Інвестиції класифікують за різними ознаками.

І. Розрізняють валові та чисті інвестиції.

Валові інвестиції – це сукупний обсяг інвестицій за конкретний період, спрямованих на будівництво, придбання засобів праці і приріст товарно-матеріальних цінностей.

Чисті інвестиції – це сума нових інвестицій, зменшена на суму амортизаційних відрахувань за деякий період часу.

ІІ.За об’єктами вкладання засобів розрізняють:

реальні інвестиції – це вкладання грошових коштів у реальні активи (матеріальні і нематеріальні), іншими словами це вкладення в основний капітал (придбання машин, обладнання, будівництво, поповнення запасів, тощо). Вкладання засобів у нематеріальні реальні активи, пов’язані з НТП, називають інноваційними інвестиціями.

Фінансові інвестиції – це вкладання грошових коштів у різні фінансові активи, передусім у цінні папери, валюту, розміщення капіталу у банках.

Інтелектуальні інвестиції – купівля патентів, ліцензій, ноу-хау, вкладення у науку, в людину ( освіту).

ІІІ. За характером участі в інвестуванні бувають:

прямі інвестиції – це безпосередня участь інвестора у виборі об’єкта інвестування і вкладанні коштів.

Непрямі інвестиції – це опосередкована участь у виборі об’єкта інвестування і вкладання коштів іншими способами (фінансовими посередниками). Інвестор купує цінні папери фінансових посередників, наприклад, інвестиційні сертифікати інвестиційних компаній.

ІV. За терміном реалізації:

короткотермінові інвестиції – це вкладення капіталу на період не більше одного року.

Довготермінові інвестиції – це вкладання капіталу на період понад один рік. У практиці великих інвестиційних компаній довготермінові інвестиції деталізують так:

а) до двох років;

б) від двох до трьох років;

в) від трьох до п’яти років;

г) понад п’ять років.

V. За формою власності інвестиції поділяються на приватні, державні, іноземні та спільні.

Приватні інвестиції – інвестування, здійснене громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, громадським та релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності.

Державні інвестиції – інвестування, здійснюване органами влади та управління за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позичкових коштів

Іноземні інвестиції – інвестування, здійснюване іноземними громадянами, юридичними особами і державами.

Спільні інвестиції – інвестування, здійснюване юридичними та фізичними особами як України так і закордонних держав.

VI. Економісти розділяють також інвестиції з огляду на спрямованість дій, виділяючи чотири їхні види: нетто-інвестицій, екстенсивні інвестиції, реінвестиції, брутто-інвестиції.

Нетто-інвестиції – це інвестиції на заснування проекту (початкові інвестиції).

Екстенсивні інвестиції – це інвестиції на розширення (збільшення) виробничого потенціалу.

Реінвестиції – повторні інвестиції за рахунок використання прибутку, отриманого від первинного вкладення капіталу.

Брутто-інвестиції – це нетто-інвестиції плюс реінвестиції.

 

Процес реалізації інвестицій називається інвестуванням, а сукупність заходів, що її забезпечують - інвестиційною діяльністю.

Джерелами інвестиційної діяльності можуть бути:

Внутрішні інвестиції:

1) державний бюджет,

2) капіталізована частка прибутку підприємств (амортизаційний фонд),

3) заробітна плата,

4) депозити комерційних банків,

5) кошти від приватизації,

6) заощадження населення,

7) ресурси інвестиційних, страхових фондів, кредитних спілок.

Зовнішні іноземні інвестиції:

- приватні іноземні інвестиції,

- державні іноземні інвестиції,

- кошти міжнародних фінансових організацій та установ.

 

Практика господарювання свідчить, що основою економічного зростання будь-якої країни є внутрішні інвестиції. Головним внутрішнім інвестором в Україні залишаються самі підприємницькі структури. Основними елементами власних інвестиційних ресурсів є амортизаційні відрахування і прибуток.

Збільшення внутрішніх інвестицій залежить від умов, які забезпечує держава для їх залучення, але не менша роль відводиться самим підприємствам, від ефективності функціонування яких залежать інвестиційні можливості держави.

Розрізняють інвестиційну політику держави та інвестиційну політику інвестора. Обидва рівня тісно пов'язані між собою, мають спільну нормативну базу, однак реалізуються самостійно.

Державна інвестиційна політика — це діяльність держави щодо регулювання інвестиційної діяльності з метою реалізації цілей економічної, науково-технічної та соціальної політики; комплекс економічних, організаційно-правових та інших заходів держави, спрямованих на створення сприятливого інвестиційного клімату, структурну перебудову, підвищення ефективності національної економіки.

Державне регулювання інвестиційної діяльності за своєю суттю це вплив, який чиниться державою, на суб'єктів інвестиційної діяльності в процесі реалізації інвестицій. Таке регулювання здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної та соціальної політики; визначається показниками економічного і соціального розвитку України, республіканськими (АР Крим) і регіональними програмами соціально-економічного розвитку, республіканським і місцевими бюджетами, передбаченими в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності.

При цьому створюються пільгові умови інвесторам, що здійснюють діяльність у найбільш важливих для задоволення суспільних потреб напрямках. Перш за все, у соціальній сфері, технічному і технологічному удосконаленні виробництва, створення нових робочих місць для громадян, які потребують соціального захисту, реалізації інноваційних проектів, в агропромисловому комплексі, у виробництві будівельних матеріалів, в галузі освіти, культури, охорони навколишнього середовища і здоров'я.

Інвестиційна політика в Україні визначена низкою нормативних актів. Так, положення щодо державного регулювання інвестиційної діяльності містяться в декількох нормативних актах. Перш за все, це Конституція України та Закон України "Про інвестиційну діяльність". Однак найбільший вираз вона знайшла в затвердженій постановою Кабінету Міністрів України у 1995 році «Концепції регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки». У ній сформульовані принципи державної інвестиційної політика України, а саме:

- послідовна децентралізація інвестиційного процесу;

- збільшення частки внутрішніх (власних) коштів суб'єктів господарювання у фінансуванні інвестиційних проектів;

- перенесення центру ваги з безвозвратного бюджетного фінансування у виробничій сфері на кредитування;

- виділення бюджетних коштів переважно для реалізації державних пріоритетів, програм і проектів, спрямованих на структурну перебудову економіки за адресним принципом;

- фінансування будівництва нових об'єктів за рахунок бюджетних коштів на конкурсній основі;

- надання переваг у завершенні раніше розпочатих будівель, технічного переозброєння та реконструкції діючих підприємств;

- здійснення державними органами контролю за цільовим використанням централізованих інвестицій;

- розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів;

- удосконалення нормативної та правової бази з метою залучення значних обсягів інвестицій;

- впровадження системи страхування інвестицій.

Закон України "Про інвестиційну діяльність" закріплює форми державного регулювання інвестиційної діяльності; передбачає порядок розміщення державного замовлення на виконання робіт в капітальному будівництві; визначає основи здійснення державної експертизи інвестицій.

Відповідно до статті 12 частини 1 зазначеного закону державне регулювання інвестиційної діяльності включає:

· пряме управління державними інвестиціями;

· регулювання умов інвестиційної діяльності (опосередковане управління);

· контроль за законністю здійснення інвестиційної діяльності усіма інвесторами та всіма учасниками.

Управління державними інвестиціями здійснюється загальнодержавними, республіканськими (АР Крим) і місцевими органами виконавчої влади і управління та включає:

Ø прогнозування, планування та програмування розвитку національної економіки, її окремих елементів;

Ø формування бюджету, передбачення у ньому обсягів державного фінансування;

Ø планування централізованих державних засобів;

Ø розміщення держконтрактів і контроль за їх виконанням;

Ø визначення умов реалізації інвестиційних проектів та їх експертизу;

Ø проведення інвестиційної діяльності (інвестування бюджетних, позабюджетних та інших коштів, призначених для цих цілей).

Регулювання умов інвестиційної діяльності (вплив на приватні інвестиційні рішення) здійснюється за допомогою макро- та мікроекономічних, інституційних інструментів.

Макроекономічні важелі визначають загальноекономічний клімат інвестицій (ставка облікового процента, рівень інфляції, темпи розвитку, розмір дефіциту державного бюджету, способи його фінансування, зовнішньоекономічний режим тощо).

Мікроекономічні інструменти — це засоби впливу держави на окремі галузі, сфери або окремі складові інвестицій (податкові ставки, норми амортизації, пільгові кредити, гарантії і т. ін.).

Інституційні інструменти дають можливість узгодити дії інвесторів і створюють умови для проведення інвестиційної діяльності у найоптимальнішому режимі.

Державне регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом:

· системи податків з диференціацією суб'єктів і об'єктів оподаткування, податкових ставок і податкових пільг;

· політики ціноутворення;

· державних норм, правил і стандартів;

· проведення кредитної та амортизаційної політики, в т. ч. шляхом прискореної амортизації основних фондів;

· надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей і виробництв;

· проведення експертизи інвестиційних програм і проектів будівництва;

· визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами;

· ліцензування спеціальних видів робіт у процесі здійснення інвестиційної діяльності (в проектуванні, будівництві та ін);

· контролю за дотриманням державних стандартів, норм, правил, затвердженої містобудівної документації, інвестиційних програм і проектів будівництва.

5.2 Структура капіталовкладень та її регулювання

 

Близько 80% всіх інвестицій складають реальні інвестиції, спрямовані на розширене відтворення основних фондів виробничого та невиробничого призначення, які отримали назву капітальних вкладень.

Основними складовими капіталовкладень є:

- витрати на проектно-дослідну діяльність (розробку техніко економічного обґрунтування доцільності нового будівництва, розробку проектно-кошторисної документації);

- витрати на будівельно-монтажні роботи (на будівельні матеріали, використання будівельної техніки тощо);

- витрати на придбання різних видів устаткування, машин, механізмів, інструментів та монтаж устаткування (ліфтів).

Прийнято розрізняти: галузеву, територіальну, відтворювальну та технологічну структури капіталовкладень.

Галузева структура означає розподіл капітальних вкладень за основними галузями економіки. Вона вважається прогресивною, якщо абсолютно й відносно збільшуються капіталовкладення у розвиток провідних галузей, які сприяють науково-технічному прогресу. До таких, насамперед, належать машинобудування, точне приладобудування, хімічна промисловість, розвиток комп'ютерних технологій тощо. Меншу частку займають такі галузі: житлове господарство, транспорт і зв'язок, будівництво об'єктів виробничної та невиробничої сфер, сільське господарство. Стан галузевої структури капітальних вкладень визначає темпи науково-технічного прогресу, ефективність функціонування економіки.

Територіальна структура характеризує розподіл капіталовкладень за економічними регіонами і залежить від низки чинників: стану інвестиційного клімату в регіоні, послідовності ринкових перетворень, рівня економічного розвитку, наявності природних ресурсів, стану виробничної та фінансової інфраструктур.

Відтворювальна структура капіталовкладень характеризується співвідношенням витрат на підтримку діючих виробничних потужностей, модернізацію, технічне переозброєння та реконструкцію підприємств. Ефективною вважається структура з високою часткою витрат на устаткування, що сприяє зменшенню капіталомісткості продукції та зростанню фондовіддачі. Відтворювальна структура впливає на технологічну.

Реконструкція означає повне або часткове переобладнання виробництва, яке супроводжується заміною устаткування, автоматизацією виробництва. Тобто це не тільки просте відтворення основних засобів, а й відновлення їх на більш високій технологічній основі. Під час реконструкції можуть розширюватися окремі будови і споруди виробничого призначення, якщо нове високотехнологічне устаткування не розміщується у старих приміщеннях, а також може здійснюватися будівництво нових споруд виробничого призначення замість тих, що ліквідуються.

Технічне переозброєння — це комплекс заходів щодо підвищення до сучасних вимог технологічного рівня виробництва шляхом оновлення та приросту устаткування. Технічне переозброєння впливає лише на активну частину основних засобів і, на відміну від реконструкції, не потребує додаткового розширення виробничих площ. Метою технічного переозброєння є інтенсифікація виробництва, збільшення виробничих потужностей, забезпечення зростання продуктивності праці та ресурсозбереження.

Між реконструкцією та технічним переозброєнням існує багато спільного відносно кінцевих цілей, складу робіт. Однак суттєва відміна між ними полягає в тому, що реконструкція за своїми масштабами охоплює значно більший обсяг робіт, пов'язаних із переобладнанням діючих і будівництвом нових об'єктів, комунікацій. Щодо технічного переозброєння, то воно означає насамперед упровадження прогресивних технологій з мінімумом будівельно-монтажних робіт. Саме тому частка будівельно-монтажних робіт у процесі технічного переозброєння не перевищує 10 % від загального обсягу капіталовкладень, тоді як під час реконструкції ця частка досягає 50—60 %.

Модернізація здійснюється під час капітального ремонту і полягає в удосконаленні тільки техніки, устаткування, засобів праці.

Технологічна структура капіталовкладень — це співвідношення витрат на будівельно-монтажні роботи, придбання устаткування, інструментів, інвентарю. Прогресивні зрушення в технологічній структурі оцінюються зіставленням у динаміці (порівняно з попереднім або базовим періодом) часток витрат на устаткування або на будівельно-монтажні роботи у загальному обсязі капіталовкладень. Ефективність технологічної структури визначається переважаючою часткою витрат на устаткування і зменшенням частки витрат на будівельно-монтажні роботи. Технологічна структура капіталовкладень має вирішальне значення для ефективного функціонування економіки. Відтворювальна та технологічна структури аналізуються за територіальною ознакою та по галузях.

Оскільки ефективність використання капіталовкладень значною мірою залежить від прогресивності їх технологічної структури, виникає необхідність аналізу чинників, що визначають цю структуру.

Суттєво впливає на технологічну структуру галузева структура капіталовкладень. Відносне збільшення асигнувань у галузі з традиційно високими частками витрат на устаткування (машинобудування, приладобудування, легка, харчова промисловість) зумовлює зростання активної частки вкладень і покращання технологічної структури. І навпаки, розширення асигнувань у такі галузі, як паливно-енергетичний комплекс, хімічна промисловість, чорна металургія, в яких частка витрат на устаткування значно менша (близько 40 %), призводить до погіршання технологічної структури капіталовкладень.

На технологічну структуру також впливає розподіл капіталовкладень між виробничою та невиробничою сферою, оскільки у виробничих вкладеннях частка будівельно-монтажних робіт нижча, ніж у невиробничих. Тому технологічна структура може погіршуватися за умови збільшення асигнувань у будівництво невиробничих об'єктів соціально-культурної сфери, а також розширення нового будівництва у разі подорожчання будівельно-монтажних робіт.

 

5.3 Державне регулювання інвестиційної діяльності

на стадії проектування

 

Держава регулює інвестиційну діяльність у сфері будівництва з метою захисту громадських інтересів споживачів, замовників, жителів, працівників відносно якості, потужності, а також безпеки і відповідності об'єктів будівництва встановленим нормам.

З цією метою використовуються така форма державного регулювання як обов'язкова експертиза інвестиційних проектів будівництва.

З правової точки зору інвестиційний проект – це розроблений за участю проектної організації та прийнятий у встановленому порядку правовий акт інвестора, який містить обов'язкове для суб'єктів інвестиційної діяльності рішення про будівництво і введення в експлуатацію об'єкта.

Особливий статус у здійсненні інвестиційної діяльності мають замовник і підрядник.

Замовник – це суб'єкт інвестиційної діяльності в галузі капітального будівництва, який замовляє у підрядника виконання проектно-вишукувальних, будівельних і пов'язаних з цим робіт. У ролі замовника може виступати як сам інвестор або уповноважена ним особа, в т.ч. консалтингова/інжинірингова організація, що спеціалізується на будівництві.

Підрядник – це організація або індивідуальний підприємець, який на договірних засадах за плату виконує за замовленням замовника проектно-вишукувальні, будівельні та пов'язані з цим роботи. Залежно від обсягу повноважень розрізняють генерального підрядника і субпідрядників.

Генеральний підрядник – це організація, яка забезпечує якісне виконання всього обсягу робіт на об'єкті, що будується і несе відповідальність за це перед замовником. При цьому вона власними силами може виконувати лише частину робіт, а для виконання решти – повинна залучати субпідрядників.

Субпідрядник – це організація, яка за договором з генеральним підрядчиком виконує доручений обсяг і вид робіт і несе відповідальність за виконання роботи перед генпідрядником.

Відповідальність за якість інвестиційного проекту несе проектна організація, яка розробляє такий проект.

Згідно зі статтею 15 Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестиційні програми і проекти будівництва підлягають обов'язковій державній експертизі на предмет дотримання в них санітарних та епідеміологічних нормативів, нормативів екології, охорони праці, енергозбереження, пожежної безпеки, надійності та необхідної довговічності будинків, споруд а також архітектурних вимог.

Державна експертиза інвестиційного проекту – це офіційна оцінка компетентним державним органом основних даних інвестиційного проекту та його відповідності обов’язковим вимогам.

Державна експертиза інвестиційних програм та проектів будівництва проводиться спеціалізованою державною організацією – Українською державною інвестиційною експертизою, яка створюється та діє у порядку, встановленому КМУ.

Порядок проведення державної експертизи інвестиційних програм та проектів будівництва визначається КМУ. Сьогодні такий порядок регулюється Постановою КМУ «Про порядок затвердження інвестиційних програм та проектів будівництва та проведення їх державної експертизи» (2007р.).

Для проведення комплексної державної експертизи інвестиційних програм та проектів будівництва інвестор (замовник) укладає угоду з відповідною службою Укрінвестекспертизи, яка залучає на договірних засадах уповноважених юридичних осіб, які відповідно до законодавства мають право проводити державну експертизу. Як правило, державна експертиза проводиться протягом 45 календарних днів, але в окремих випадках при проведенні експертизи більш складних в екологічному плані об’єктів це може тривати і довше. Максимальний строк проведення комплексної експертизи, згідно з нормативними документами, складає 120 календарних днів. Вартість проведення такої експертизи складає не вище 10% вартості розробки інвестиційних проектів та програм.

 

 

5.5 Державне замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві як форма реалізації державних інвестицій

 

Однією з форм реалізації державних інвестицій є державне замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві.

Державне замовлення у капітальному будівництві – це договір, що укладається державою в особі уповноваженого міністерства (відомства) або адміністрації регіону з будівельною компанією (підрядником), або забудовником на виконання певного обсягу будівельно-монтажних робіт відповідної якості для введення в експлуатацію об’єкта будівництва. В економічної практиці він трансформується в економічний показник «державне замовлення на введення в дію об’єкта».

Державне замовлення у будівництві встановлюється як на введення в дію виробничих так і невиробничих об’єктів.

Державне замовлення на введення у дію об’єктів повинно бути обґрунтованим:

а) з огляду на потребу суспільства у необхідності введення такого об’єкта;

б) з огляду можливостей здійснення подібних заходів.

Державне замовлення на виконання будівельних робіт та введення об’єкта в експлуатацію може мати місце лише в тому випадку, якщо виробничі можливості галузі не забезпечують потреби суспільства в той чи іншій продукції (послузі), а недержавні підприємницькі структури галузі не зацікавлені або не можуть забезпечити нарощування обсягу виробництва продукції (послуги) в розмірах, необхідних суспільству. За таких обставин виникає дефіцит продукції або послуги, обумовлений дефіцитом виробничих потужностей (основних фондів), який повинен бути усунений за допомогою збільшення виробничих потужностей (основних фондів) за рахунок державних коштів. Таким чином, першим етапом розрахунку є постановка питання: чи існує потреба в інвестуванні коштів у розвиток тієї чи іншої галузі. Відповідь буде позитивним, якщо при зіставленні необхідного обсягу виробництва продукції цієї галузі з можливим її виробництвом виявиться, що Q необхідний більше Q можливого. Необхідний розмір інвестування повинен забезпечити приріст обсягу виробництва продукції.

При обґрунтуванні можливостей державного замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві та введення в дію об’єктів необхідно мати на увазі, що вони в першу чергу залежать від фінансових ресурсів в державному і в тому числі у місцевому бюджетах.

Розміщується державне замовлення, як правило, на конкурсних засадах з урахуванням економічної вигідності цих замовлень для будівельних підприємств та організацій.



Читайте також:

  1. D-петля, що складається з 8–12 залишків, декілька з яких – дигідроуридинові.
  2. I. При підготовці до переговорів визначите склад делегації і її керівника.
  3. II. Анатомічний склад лімфатичної системи
  4. II. Вимоги до складання паспорта бюджетної програми
  5. II. За зміною ступенів окиснення елементів, які входять до складу реагуючих речовин
  6. III. Вимоги до учасників, складу груп і керівників туристських подорожей
  7. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
  8. Автокореляція залишків – це залежність між послідовними значеннями стохастичної складової моделі.
  9. Автомобільний пасажирський транспорт – важлива складова єдиної транспортної системи держави
  10. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
  11. Адвокатура — неодмінний складовий елемент механізму забезпечення прав людини.
  12. Адміністративний поділ, площа і населення українських земель у складі Речі Посполитої в першій воловині ХVІІ ст.




Переглядів: 431

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Промислового виробництва | Тема 6. Прогнозування та державне регулювання транспорту

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.013 сек.