Корпоративна форма організації бізнесу

Перші зразки акціонерних компаній (а вони називалися корпоративними) з'явилися ще за часів Середньовіччя. Це були міста, що мали право на самоврядування, університети й чернечі ордени, їхньою особливістю було те, що, маючи активи, вони існували незалежно від своїх членів. У XV ст. у Великій Британії, яка відома існуванням системи дієздатного права, англійський суд сформував унікальну рису цієї організаційної форми: законним став принцип обмеженої відповідальності, а в 1886 р. цю норму було юридичне закріплено в США.

Корпоративні форми сучасного типу з'явилися у 1850 р. у залізничній індустрії, а в 1880 р. — у галузях, що виробляють споживчі товари.

У XX ст. з'являються нові форми організації бізнесу, зокрема холдинги та фінансово-промислові групи.

Фактором, що забезпечує формування нових форм корпоративного бізнесу, є зростаюча глобалізація світової економіки. Початок глобалізації як масштабного історичного процесу виявився у виникненні й розвитку транснаціональних корпорацій (ТНК), які стали чи не найефективнішою та найжиттєспроможнішою формою організації спільного бізнесу й виробництва.

Формування корпоративного сектора в Україні здійснювалося переважно через приватизацію — перетворення діючих підприємств на акціонерні товариства. Структура таких підприємств була далеко не оптимальною, у зв'язку з чим вони потребували реорганізації.

Така діяльність дістала назву «реструктуризації»; вона являла собою багатогранну роботу, яка стосувалася різних сторін діяльності підприємств. Проте в переважній більшості випадків під реструктуризацією розуміли процеси розукрупнення окремих підприємств, формування на місці цілісних юридичних осіб кількох суб'єктів господарювання з визначеними функціями. Водночас, відповідно до чинного законодавства, створення дочірніх підприємств, філій та представництв мало затверджуватися на загальних зборах більшістю голосів. На жаль, українська законодавча база тривалий період не давала чіткого визначення категорії «дочірнє», або «залежне», підприємство, що змусило створювати такі підприємства на власний розсуд та обґрунтовувати законність їх існування перед державними реєструючими органами.

Значна частина акціонерних товариств пішла шляхом участі в інших господарських товариствах, віддаючи їм частину майна, що давало право на контроль, офіційно не називаючи їх дочірніми. Крім того, реорганізації зазнали також внутрішні служби підприємств, яким ніхто не надавав права юридичної особи, але які набували нової якості через запровадження жорсткої самоокупності, — так звані центри прибутків та центри витрат, центри фінансової самоокупності та інші форми, які намагалися пристосувати до потреб ринкової трансформації економіки.

Організаційні структури, які формувалися на основі колишніх державних підприємств, досить різноманітні і залежать від масштабів виробництва, мети розвитку корпорації, інших вагомих чинників. У рамках корпорації може функціонувати ціла низка окремих підприємств, а може, навпаки, існувати жорстка система управління за принципом лінійно-штабної, де рівень прийняття всіх більш-менш важливих рішень замикається на першій особі. Слід зазначити, що в основному реорганізаційні заходи спрямовувалися на дроблення підприємств шляхом створення окремих юридичних осіб. При цьому акціонерні товариства, втрачаючи реальне майно, практично ніколи не втрачали капітал, що існував у вигляді цінних паперів, оскільки застосування таких схем не передбачало розподілу акцій

між новими суб'єктами господарювання. Хоча, якщо суворо підходити до поділу акціонерних товариств, то він передбачає також розподіл цінних паперів, що потребує окремих розрахунків і досить складних процедур.

Для акціонерного товариства вигідність створення окремих підприємств пояснюється їх самостійністю і повною відповідальністю. Тому частина підприємств створювалася з метою проведення через них найбільш вигідних господарських операцій, особливо тоді, коли основне виробництво брало на себе збитки. Іноді підприємства створювалися з метою «викидання» в них збиткових структурних підрозділів, житлово-комунального господарства, інших елементів соціальної сфери. При цьому материнська компанія нічим, крім переданих фондів (від яких сама корпорація намагалася позбутися), не ризикувала у разі банкрутства такого підприємства.

Моделі корпоративної організації поділяються на системи «інсайдерів» та «аутсайдерів».

У системі інсайдерів власність зазвичай зосереджується в руках невеликої частини акціонерів, контроль здійснюється всередині корпорації.

Акціонерами можуть бути приватні особи, сім'ї, фінансові інститути, органи управління, альянси, конгломерати. Елементи зовнішнього управління не впливають на стратегію керівників. Із зростанням компанії контрольні повноваження передаються робітникам та іншим дрібним акціонерам.

У системі «аутсайдерів» менша концентрація власності, контроль над підприємством здійснюється ззовні.

Системи аутсайдерів сприяють динамічному зростанню фінансових ринків і тому забезпечують більш відкритий і рівномірний розподіл інформації, більшу увагу до захисту акціонерів, особливо дрібних.

Активне корпоративне управління не стимулюється, оскільки забезпечується більша концентрація власності.

Можна визначити відмінності між цими моделями, які наведено в табл 1.3.

Дослідження стверджують, що на ефективність корпоративного управління впливає походження законодавства і традиції.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Економічна роль об'єднань підприємств	\|	Форми і показники спеціалізації

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.059 сек.