Специфіка ринку зайнятості України

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗАЙНЯТІСТЬ НАСЕЛЕННЯ

ВСТУП

Оскільки сьогодення характеризується великою кількістю безробіття, я вважаю, ця тема актуальна для розгляду і хотіла б висвітлити всі питання цієї проблеми.

Основними напрямами політики зайнятості є виплата допомоги по безробіттю, система професійної перекваліфікації та працевлаштування, створення додаткових робочих місць, громадські роботи, регулювання зайнятості осіб, які не можуть на рівних конкурувати на ринку праці.

Фактично в усіх країнах існують системи компенсації втрат доходів у зв'язку з безробіттям. Як правило, допомога надається з спеціальних страхових фондів у розмірі 50 – 75% середнього заробітку за останній час протягом встановленого періоду. По закінченні цього строку в багатьох країнах надається державна допомога в меншому розмірі і, як правило, на основі індивідуального визначення потреби. Одержання допомоги по безробіттю здійснюється за певних умов. Це так звані кваліфікаційна умова, період чекання, термін надання допомоги, фізична придатність до праці, реєстрація на біржі праці.

Система працевлаштування і перекваліфікації здійснюється за допомогою бірж праці. Витрати на перекваліфікацію, як правило, компенсуються з державного бюджету. Фірми, що вивільнюють працівників, також мають певні обов¢язки щодо надання їм кваліфікації, необхідної для працевлаштування. Здійснюють перенавчання як спеціалізовані фірми, що діють на комерційних засадах, так і заклади системи професійного навчання. Особлива система працевлаштування існує для осіб, які не можуть на рівних конкурувати на ринку праці. Для них законодавство передбачає квотування робочих місць, державне фінансування виробництв.

Так само існують системи державного фінансування створення нових робочих місць і пільги в оподаткуванні для підприємств, що розширюють зайнятість.

Нині в Україні вже закладено основи здійснення політики зайнятості та соціального захисту безробітних. Вони базуються на Законі України “Про зайнятість” і Державній програмі зайнятості. Ці документи узагальнюють світовий досвід і забезпечують достатній рівень соціальних гарантій як щодо розмірів допомоги по безробіттю, так і термінів її надання.

Основним документом, який виражає державну політику, є Програма зайнятості. Її заходи спрямовані в першу чергу на вирішення завдань запобіганню масовому безробіттю, підвищення ефективності використання трудових ресурсів, забезпечення соціального захисту малозахищеного працездатного населення щодо його зайнятості й у кінцевому підсумку зводяться до реалізації здібностей людини до праці.

Включені до програми заходи спрямовані на:

1. досягнення і збереження високого рівня зайнятості населення;

2. удосконалення структури зайнятості і підтримку ринку праці, де мобільності працівника надається особливого значення;

3. перехід від загального державного піклування про соціальний захист від безробіття до підвищеної відповідальності самого працівника за можливі його наслідки, тобто перехід від утриманських настроїв громадянина України до його особистої відповідальності;

При цьому треба мати на увазі, що визначальним фактором є стан розвитку економіки, від можливостей якої залежить ступінь матеріально-фінансового забезпечення заходів і в цілому успіх функціонування інструментарію політики зайнятості.

Проблема державного правового регулювання ринку зайнятості актуальна не лише для України. В умовах подальшого розвитку науково-технічного прогресу, всеоб'ємлючої автоматизації виробництва, її все більш корпоративного або навпаки - локального характеру дістало місце підвищення професійних та особистих вимог до фахівців, тенденції надвиробництва, неможливість швидко знайти підходящу роботу. Всі зазначені явища та інші дедалі більше перетворюються на чинник деградації робочої сили. Але в нашій державі формування ринку праці, яке тільки розпочалося, диктує необхідність розробки політики зайнятості, яка буде враховувати специфіку перехідної економіки, національні особливості та менталітет населення. Це не виключає застосування деяких принципів та методик, які є характерними для стратегій зайнятості в країнах з розвиненим ринковим господарством, але можливо лише при умові їх адаптації до “українських реалій”. В Україні трудові відносини як контекст політики зайнятості мають специфіку, яка визначається низкою факторів:

· Ринкові відносини в сфері праці знаходяться в процесі становлення.

· Безпосереднім слідством зниження виробництва стає не зростання безробіття, як це відбувається в умовах розвиненого, ефективно функціонуючого ринку праці, а зростання внутрішньовиробничої незайнятості. Аналіз роботи підприємств останніх років показує, що приховане безробіття зростає значно більшими темпами ніж відкрите. Різке скорочення виробництва не супроводжується адекватним звільненням робочої сили.

· Інфляція і економічний хаос здійснюють двосторонній вплив на заробітну платню: відбувається подальше зменшення й без того низької реальної заробітної платні, особливо в державному секторі, та зростає відрив розміру винагороди за працю від її результатів, якості та складності. В результаті заробітна платня втрачає належну їй функцію розподілу праці між різними секторами економіки у відповідності з попитом. Це призводить до нарощення диспропорцій між структурами попиту на працю та її пропозиції в професійно-кваліфікаційному, галузевому, територіальному та інших аспектах. Консервації зазначеної диспропорції сприяє штучне підтримання підвищеного попиту на робочу силу.

· У порівнянні із засобами, які мають у своєму розпорядженні центральна та місцева влади у розвитих країнах світу, фінансові, матеріальні та кадрові ресурси, яки мають у своєму розпорядженні відповідні державні органи України, щодо розробки і проведення політики зайнятості, украй обмежені. Тому якісно інше значення набуває правильний вибір пріоритетів.

Виконувана працівником робота повинна відповідати індивідуальним якості людини. Уразі невідповідності роботи особистим нахилам працівника така невідповідність протягом якогось часу тамуватиметься зусиллями волі. Але перенапруженість організму обов’язково відіб’ється на настрої працівника, продуктивності його праці.

Вирішення соціальних та економічних проблем, які в сучасних умовах стоять перед Україною, значною мірою залежить від того, чи буде забезпечена кожна працездатна людина роботою, мобілізовані її можливості по підвищенню активності як працівника і господаря.

Трудова і особливо творча активність працівників залежить також від їх здібностей, нахилів та можливостей. Формулу трудової активності можна висловити як поєднання трьох чинників: потрібно, можу і хочу. За відсутності хоча б одного з чинників активна трудова діяльність не відбудеться, навіть при застосуванні до працівника різних заходів заохочення, закликаючи його до сумлінності, до виконання обов’язку.

Авторитарні методи використання і управління робочою силою, що базувались на пануванні державної власності і зрівнялівці, порушили природну мотивацію і стимули до праці. Працівника зовсім не цікавили результати його праці, бо платити йому безпосередньо встановлений розмір грошової суми, яка результатів праці не відбивала. Зате усі були забезпечені роботою. Вважалося, що роботи вистачить на всіх. Більш того, промисловці підприємства постійно відчували потребу в робочих кадрах. Ітака потреба вважалась не недоліком економіки, а навпаки, перевагою, що створювала передумови розвитку і розквіту держави.

Така офіційна державна політика в сфері зайнятості була близька і зрозуміла багатьом мільйонам трудящих, була основою соціального оптимізму. Вона настільки створювала впевненість у завтрашньому дні, що про нього сьогодні можна було й не думати.

Відсутність зацікавленості в праці вимагала від держави, яка володіла усіма засобами виробництва, пошуків різноманітних стимулів до праці, активізації трудової діяльності. З цією метою проводилось соціалістичне змагання, працівників примушували брати соціалістичні зобов’язання, створювались правові перешкоди у звільненні з роботи з ініціативи працівника, встановлювались негативні правові наслідки при частій зміні місця роботи.

Методологічною основою усіх вживаних державою заходів була марксистсько-ленінська теорія, згідно з якою працівник при соціалізмі є власником усіх засобів виробництва, і ставлення до цих засобів як до власних створює особливий вид відносин працівника з підприємством, яке виступало як роботодавець. Вважалося, що це відносини співдружності і взаємодопомоги. Якщо ж і виникали якісь конфлікти, бо соціальна база для виникнення конфліктів між співвласниками засобів виробництва була відсутня.

Установка на повну зайнятість диктувала низьку ціну робочої сили, що в свою чергу призводило до низької ефективності праці. Підприємствам було не вигідно застосовувати дорогу і високоефективну техніку, а працівникам - підвищувати свою кваліфікацію. Фізична праця залишалась основою усіх виробничих процесів. У цих умовах і народився сумний жарт: держава робить вигляд, що вона платить, а працівники роблять вигляд, що вони працюють.

З переходом країни до ринкових відносин стала реальністю загроза повній зайнятості. З’явились ознаки безробіття. При цьому її першими жертвами стали далеко не найгірші працівники. У своїй більшості це люди з вищою і середньою спеціальною освітою, переважно жінки, люди передпенсійного віку.

В тому, що освідчені і кваліфіковані працівники виявляються непотрібними у першу чергу, ніякого протиріччя законам ринку немає. Ринкові відносини вибраковують поганих працівників, а й недієздатні виробничі структури, де можуть бути зайнятими і висококваліфіковані працівники.

Можна навіть вважати, що економічна криза елітних організацій – це розплата за тривалі роки не завжди потрібної і ефективної трудової діяльності за рахунок державної казни.

В нових умовах господарювання стали оцінюватись наслідки відчужуваної праці, а не кількість працюючих. Значно зменшилась потреба у робочій силі, і це призвело до вивільнення надлишкової робочої сили. Негативну роль при цьому відіграла і криза в економіці, що викликала значний спад виробництва.

І хоча безробіття стало реальністю, кваліфіковані кадри, як і раніше, потрібні. Але саме кваліфіковані кадри, а не взагалі робоча сила невисокої професійної кваліфікації.

Для того, щоб полегшити громадянам підшукання роботи, а підприємства забезпечити робочою силою, була створена державна служба зайнятості. Її створення було обумовлено тим, що забезпечення зайнятості і раціональне розміщення трудових ресурсів мають не тільки соціально-економічне, а й глибоке політико-юридичне значення.

Зайнятість є економічним поняттям, оскільки вона становить один з основних елементів, що сприяє розвитку економіки кожної країни. Одночасно зайнятість є і гуманітарним поняттям, бо за її допомогою трудящим забезпечують здобуття засобів до існування. Зайнятість є також умовою для розвитку здібностей і особистості людини.

Політико-юридичне значення зайнятості полягає в тому, що “кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці і на захист від безробіття” (ст.23 Загальної декларації прав людини 1948р.).

Діяльність служби зайнятості визначається Законом України від 1 березня 1991р. “Про зайнятість населення” з наступними змінами та доповненнями.

Громадяни вільно обирають види діяльності за умови, що вони не заборонені законодавством. Така діяльність може бути і не пов’язаною з виконанням оплачуваної роботи. Вільно обираються також професія і місце роботи відповідно до своїх здібностей. Примушення до праці в будь-якій формі не допускається, за винятком випадків, що визначені законодавством.

Основні принципи політики державної зайнятості населення проявляються у забезпеченні рівних можливостей усім громадянам незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб; сприянні забезпечення ефективної зайнятості, запобіганню безробіттю, створення нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва, координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямками економічної і соціальної політики на основі державної та регіональної програм зайнятості, співробітництві професійних спілок; асоціацій та спілок підприємців, власників підприємств або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державної виконавчої влади в розробці громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні, реалізації та контролі за виконанням заходів, спрямованих на забезпе6чення зайнятості населення; міжнародному співробітництві у розв’язані проблем зайнятості населення, включаючи працю.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Чисельність населення України за статтю та віком, тис. осіб	\|	Безробітні та їх правовий захист і статус

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.